Історія України-Русі (Аркас, 1912)/IV
| ◀ Період третій. Литовсько-польський (1340–1654) | Історія України-Русі Період четвертий. Польсько-московський (1663–1687) |
Період пятий. Росийсько-австрійський ▶ |
|
Од 1663 до 1687.
Після Хмельниченка Україна розділилась на два гетьманства Правобережне, чисто поруйноване за той час усобицями та чварами своїх честолюбців та чужинців, котрих наводили вони, щоб осягти свого і побороти свого супротивника — і гетьманство Лівобережне, котре прислухалося до Запорожжя та все сподівалось, через свою прихильність до Москви, здобути собі демократичне рівноправство од неї. Називаючи сей період руїною, історики не вигадують се назвисько од себе, — воно збереглося у народніх переказах за ті часи і справедливо показує, що Україна „доборолася до-краю“.
На правому боці Дніпра, як ми бачили, Юрий Хмельниченко зрікся гетьманства і передав свою булаву Павлові Тетері, настановивши його наказним Гетьманом. Тетеря, родом з Переяславя, був людина добре освічена, але по натурі — великий себелюб; він занадто мало клопотався про долю свого рідного краю: що таке честь і совість — розумів він не так, як годиться, а з тими, хто стояв йому на дорозі, був без міри лютий і нічим не гидував, аби осягти свого. Ставши наказним Гетьманом, він ізкликав раду з Правобічної старшини і простих козаків у Чигирині. Охочих до гетьманської булави зявилося двоє, — обидва зяті Богдана: Павло Тетеря і Іван Нечай. Дехто з старшини намагався настановити на Гетьмана Виговського, але Павло Тетеря щедро сипав жінчині гроші і підкупством тим переважив своїх супротивників. Його таки обрали Гетьманом, хоч козацтво добре знало і не любило його. За свого гетьманування він допомагав королеві Янові-Казімиру вернути до польської корони й Лівобічну Україну. Багато народньої крови розлилося за ті часи. Під захистом Гетьмана польська шляхта і Жиди знов стали вертатись на свої ґрунти на Україні. Але тут полковник Паволоцький Іван Попович, бачивши, яке лихо почали вони знову виробляти на Україні, став вигонити їх з земель свого полку і, змовившись із лівобічним Гетьманом Сомком підняв повстання проти Тетері.
Коло Поповича купилося поспільство, і він разом із Сомком кілька раз розбив польське військо. Та Тетеря обложив його у Паволочі, і він, щоб врятувати свій рідний город од руїни, оддався з 15 товаришами до рук Тетері, а той скарав його лютою смертью.
Гетьман Павло Тетеря.
Митрополит Київський, Галицький і »Всея Малої Россії«.
Гетьман Іван Бруховецький.Як уже згадувалося, Бруховецький був старшим слугою у Богдана. Після його смерті зоставався він коло Юрия і жив при ньому у Київі тоді, коли Виговський випровадив Юрася туди учитись до Академії. Коли Юрий задумав зробитись Гетьманом і шукав підмоги у Запорожців, він послав за-для того на Запорожжя Бруховецького. Бруховецький поклопотав за-для його, і Хмельниченка було настановлено, як ми бачили, Гетьманом. Але сам він додому не вернувся і зостався на Запорожжі і там прожив аж три годи. За той час він з'умів здобути собі і любов і ласку Запорожців, виставляючи себе ненависним до панства та щиро прихильним до простого люду, з котрого й сам він вийшов. Сі речі любі були Запорожцям, бо громада їхня тоді складалася найбільш з тих, що не записані були по реєстрах, не хотіли вертатись до плуга і тікали на Запорожжя. Усі вони ненавиділи польське панство, а з ним і козацьку реєстрову старшину, котра тепер стала виявляти з себе вищу верству народню. Як Правобічна Україна відрізнилась від Лівобічної, де Золотаренко та Сомко змагалися за гетьманство, Бруховецький покористувався тією нагодою і літом 1662-го року прийшов із ватагою Запорожців у табор князя Ромодановського, — наче б то для того, щоб помогти йому у поході проти Хмельниченка. Тут він своїми улесливими речами здобув його ласку, а Запорожці, що були з ним, висовували його, як єдиного певного за-для Московського уряду і любого народові кандидата на гетьманство. Золотаренко та Сомко, котрі шукали булави, були з партії старшини, а од них, мовляв, можна сподіватись того ж, що виявив з себе і Виговський. Се було до вподоби Ромодановському. Так писав він і у Москву, і незабаром після того на Вкраїну вислано було князя Великогагина, щоб зробити вибори нового Гетьмана. На 17 червня (юня) 1663 року у Ніжині зібралася „чорна рада“.
Не було на тій раді ніякого ладу, і скінчилася вона бійкою. Запорожці і поспільство на руках винесли Бруховецького і доручили йому гетьманські клейноди. Князь Великогагин ствердив його на Гетьмана і звелів заарештувати Сомка, Золотаренка та кілька старшин з їх партії. Через кілька місяців Бруховецький скарав на смерть Золотаренка, Сомка і Сіліча; останніх прихильників їх послав у кайданах у Москву, а звідтіль їх заслано аж на Сібір. Се були перші засланці Українці.
Перші три роки свого гетьманування Бруховецький без-перестання воював із Хмельниченком, а далі із Тетерею та Поляками. Одколи він позасилав у Москву багато значної старшини і на їх місце посадовив старшину з Запорожців, котрі прийшли з ним, життя в Гетьманщині стало багато тяжче, ніж було попереду. Нова старшина, щоб скоріше забагатіти, позаводила усякі здирства і утиски, далеко важчі і гірші, ніж були за-стару. Народ зрозумів, що Бруховецький, поки не настановили його за Гетьмана, хитро вдавав з себе не такого, який він справді був. Ремство на Гетьмана усе більшало, і він, щоб власть свою зробити міцніщою, із кількома полковниками поїхав у Москву. Там його ласкаво вітали; там він оженився на Московці, доньці боярина князя Дмитра Долгорукова. Щоб ще більш підлеститись до Московського уряду, Бруховецький прохав Царя, що по українських городах: у Київі, Чернигові, Переяславі, Каневі, Ніжині, Полтаві, Новгород-Сіверську, Кременчуці, Кодаці і Острі, навіть на Запорожжі, були посажені московські воєводи із ратниками, — щоб вони збірали усю подать грішми з міщан та з селян, котра досі йшла на жалування козацькому війську, та з „кабаків“ (шиньків), що мали позаводити скрізь на Україні, і щоб оддавали усі ті гроші просто у царську казну. Усе се дуже сподобалось Московському урядові, а Царь, обдарувавши Гетьмана і старшину подарунками, зробив його „боярином“, а старшину, що була з ним: Військового суддю Забілу, Військового писаря Шийкевича, полковників: Київського — Дворецького, Ніжинського — Гвинтовку, Лубенського — Гамалія і Переяславського — Єрмолаєнка та тих, що були в-дома: Чернигівського — Многогрішного, Прилуцького — Горленка, Полтавського — Витязенка, Миргородського — Апостоленка, Стародубського — Острянина і Генерального писаря Гречаного, призведено у „дворяне“. Повернувшись до-дому, забезпечений царською ласкою, боярин-Гетьман мислив, що тепер він вже міцно держить булаву. Але скоро він побачив, що не те воно зовсім. Народ, притиснутий новими, ще гіршими порядками, усе дужче і грізніще ставав проти Гетьману, новонаставлених полковників, московських воєвод, їх прикажчиків і шинькарів. Бруховецький побачив, що треба якось здобути ласку народню, щоб вдержатись на своїй посаді, і як він за-для того ж не пошанував права народні, котрі доручено було йому, і продав їх Московському урядові за боярську „горлатну“ шапку, так тепер він із своєю старшиною намислили зрадою заплатити Москві за її ласку. На потайній раді у Гадячі, саме на Новий год у 1668 році, постановлено було одрізнитись од Москви, і, щоб привернути ласку народню, старшина сама мусіла стати на чолі повстання. Розїхавшись з Гадяча, полковники скоро почали тіснити воєводів. Незабаром повстання поширилося, багато воєводів і ратників було вбито, а ті, що осталися, мусіли як найшвидче тікати у Московщину. Московський уряд вислав своє військо під проводом князя Ромодановського проти Гетьмана. Бруховецький із своїм невеличким найнятим військом та Запорожцями вийшов з Гадяча у початку травня (мая), подався проти Москалів і зупинився коло села Диканьки. Скоро туди ж надійшов і Правобічний Гетьман Петро Дорошенко, котрого настановлено було на сей уряд після Тетері у 1665 році. Дорошенко послав до Бруховецького, щоб він прийшов до його у табор. Як він прийшов, то його таки козаки почали докоряти йому за все, що він наробив за-для України. Бруховецький нічого не одказував. Тоді Дорошенко сказав, щоб взяли його та прикували до гармати: така була кара у Запорожців. Але Дорошенко, даючи наказ, махнув рукою… Розлючена юрба зрозуміла се по-свойому: накинулася на його і тут таки на місці вбила його на смерть. Дорошенка проголосили Гетьманом Українським по обидва боки Дніпра. Так загинув той ненависний народові Гетьман. Перечувши про його смерть, Ромодановський, не дожидаючи, поки нападе на нього Дорошенко, повернув за межі України.
Гетьман Петро Дорохвієвич Дорошенко 1665–1676.Петро Дорошенко був родом з козацької семьї Чигиринської сотні. Його дід, Михайло Дорошенко, був Гетьманом у 1625 році і загинув під мурами Кафи; батько був полковником за Богдана Хмельницького. Ще за Богдана ж Петро мав уже високий уряд, а за Виговського, бувши Прилуцьким полковником, був його щирим прихильником. Після того, як Тетеря покинув гетьманський уряд, гетьманства домагався Ведмедівський полковник Опара, але, почуваючи непевність, бо старшина його не любила, він обернувся у Крим до Хана і став прохати його, щоб він допоміг йому зробитись Гетьманом. Мурзи татарські рушили на Україну, але їх перейняв Дорошенко, піддобрився до них, і вони взялися допомогти йому зробитись Гетьманом. Як прийшов до табору Опара, його заарештували і оддали Дорошенкові. Сей вислав його у Польщу. Там його засадили у тюрму, а козаки, що прийшли з ним до Татар, проголосили наказним Гетьманом Дорошенка. З того часу він починає змагатися з Бруховецьким, щоб зробитись самостійним Гетьманом по обидва боки Дніпра.
Але в той час скоїлась подія великої ваги за-для України. 13-го січня (января) 1667-го року у Андрусові, містечку на Литві, підписана була згода Москви із Польщою на 13 літ. По тій згоді Україна була поділена на дві частини, розділені Дніпром: лівий бік із Київом доставався Московській державі, а правий — Польщі. З сієї умови Український народ бачив, що Москва у-нівець ставить його і тільки думає за себе. Над столітньою крівавою боротьбою Українців за визволення з-під польського ярма Москва люто насміялася. Тоді, як за-ради того ж визволення Україна оддала себе під руку єдиновірної держави, — ся держава віддає її назад тій самій Польщі, у теє ж ярмо, не питаючись народу, чи хоче він того. Більш освічені Українці, а між ними й Дорошенко, бачили, що коли Богдан, котрий підняв був на боротьбу за волю усю Україну, не зміг обійтись без того, щоб не піддатись під руку Царя, то тепер і надто треба було шукати чієїсь міцної руки, щоб вона захистила обездолену, поруйновану, стустошену, і вилюднену через безперестанні війни Україну. Думка Дорошенка була — зібрати її усю до-купи, а як пощастить, то й самостійною зробити. Розуміючи заміри Москви і добре знаючи порядки та становище Польщі, він поклав собі знайти захист десь окрім них. Він шукав міцної руки, а такої ніде було шукати, окрім як не у Турецького султана. І от Дорошенко, після ради, що зібрав він на р. Росаві біля Корсуня, у початку 1669 р. піддався Турції на тих самих умовах, на котрих були піддані їй Молдавія і Волощина. Україні забезпечено було сією умовою не тільки автономію, але вона не повинна була платити Султанові ніякої податі, — тільки військо мусіла йому постачати. За те Султан обіцяв Україні поміч, щоб вона могла добути собі незалежність в етнографічних границях, по Перемишль, Самбір і Путивль.
Після того, як Бруховецький був убитий і Дорошенко на який час зробився Гетьманом України по обидва боки Дніпра, князь Ромодановський одержав з Москви новий наказ, і як тільки Дорошенко перейшов на правий бік. він знов вступив в Україну і зібрав у Глухові, у початку березоля (марта) 1669 р. раду. На тій раді, замість Бруховецького, вибрано і ствержено Гетьманом лівобічної України Чернигівського полковника Демка (Демьяна) Многогрішного. Дорошенко покинув його наказним Гетьманом над військом на який час, а сам поїхав до-дому по свойому домашньому ділі.
Знову почалася між Гетьманами війна і тяглася вона аж два годи. Тим часом і Запорожжя висунуло свого кандидата на гетьманьску булаву, свого військового писаря Петра Суховія, котрого проголосили Гетьманом українським ще у Січі. Він узяв на підмогу Татар і прийшов під Чигирин. Але тут Дорошенко розбив його військо, і сам він ледве втік на Запорожжя. Весною 1669-го року Суховій знов показується на Україні; до його пристають Полтавський, Миргородський, Лубенський, Прилуцький і Переяславський полки; із собою він привів знову Татар. На річці Росі біля Канева вони облягли табор Дорошенка, але турецький Султан звелів Татарам зняти облогу і не займати Дорошенка, бо він підлеглий Турції Гетьман. Татари пішли до-дому, а козаки одні одчахнулися од Суховія і знову перейшли на бік Дорошенка, а другі пристали до Правобічних полків, і з ними на раді в Умані вибрали Гетьманом Уманського полковника Михайла Ханенка.
Ханенко ще за Богдана був у партії невдоволених Переяславськими умовами і тепер став Гетьманом під зверхністью Польщи. З ним довелося Дорошенкові довго і завзято боротися. У ту боротьбу встряла й Турція; сам султан Мухамед IV із 300.000 війська рушив на Польщу. У поході тому Дорошенко із Турками узяв Каменець і обліг Львів. Ханенко утік, а польський король Михайло Корибут-Вишневецький, син Яреми Вишневецького, мусів був скласти згоду із Турками у місті Бучачі на дуже важких і ганебних умовинах. По сій умові, як уже згадувалося раніще, оддано Туркам Правобічну Україну і Поділля. Ханенко ще два годи боровся з Дорошенком, але наостанці втеряв надію, що з того щось вийде; на весні (5. III.) 1674 р. прийшов у Переяслав до Лівобічного Гетьмана Самойловича, поклав перед ним булаву і клейноди і зрікся гетьманства. Самойлович Гетьманом. Тоді Самойлович ізкликав раду у Переяславі, і на ній його проголошено Гетьманом України по обидва боки Дніпра. Він почав умовляти Дорошенка зректися гетьманства. Але Дорошенко не хотів пристати на те, і знову почалася на правому боці завзята боротьба. Сею безперестанною боротьбою геть поруйнована була Правобічна Україна. Люде великими купами переходили на лівий беріг Дніпра, безпечніший од Татар та війни, і там оселялися. Багатож народу з правого берега погнали Турки та Татари у ясир, багато міст і сел поруйновано і попалено, і роскішна колись Правобічна Україна обернулася у справдешню пустиню. Дорошенко, як міг, так успокоював нарід. Неслухняних карав. Утікачів завертав з дороги та грозив, то віддасть їх у татарську неволю. Не помагало. Дорошенко зрікається булави. Бачучи таке лихо, Дорошенко зібрав у кінці 1676-го року раду у Чигирині, після того, як переговорив з Запорожським отаманом Іваном Сірком, і перед Запорожським товариством, котре єдине було заступником Українського люду, склав свої клейноди. А коли у початку (сентябр) 1676 р. Самойлович підступив із великою силою під Чигирин, він зрікся гетьманства і оддався до його рук. Дорошенко мав жити на Вкраїні у Сосниці; на се присягнув Самойлович, але його незабаром покликали до Москви і більше на Вкраїну не пустили. Самойлович прібував протестувати, але як видів, що протести на нічо не здалися, замовк. Його назначили воєводою у Вятці, а потім дали йому маєток Ярополче, у Волколамськім повіті, де він і помер 1698 р. На могилі його такий напис: „Лѣта 7206 Ноября в 0 день Преставися раб Божий Гетьман Войска Запорожского Петро Дорофеевич Дорошенко, а поживе от рожества своего 71 год і положен бисть на сем мѣсте“.
Тепер, щоб зрозуміти дальші події, треба вернутися трохи назад. Коли після смерті Бруховецького, Дорошенка проголошено було Гетьманом, вір рушив на лівобічну Україну і вигнав князя Ромодановського з московським військом з України, погнався за ним і перейшов за московську границю. Але, на лихо, до його прийшла звістка, що жінка йому зрадила, і він поспішився до дому, а на лівому боці покинув наказним Гетьманом над військом Генерального осавула Демка Многогрішного. Доручивши йому вигнати з України усіх воєводів московських і геть усіх стрільців, що були коло них, сам він поспішився до Чигирина.
Гетьман Демьян Многогрішний 1669–1672.Демко Многогрішний був родом селянин і не визначався а-ні розумом, а-ні політичною вдачою. Через те-то Дорошенко, не надіючись од нього нічого лихого, безпешно настановив його на який час наказним Гетьманом. Але як тільки він поїхав до Чигирина. Ромодановський із військом ізнову вступив на Україну. Многогрішний став підлещуватись до його і до козацької старшини. 6 березоля (марта) 1669 року він зібрав раду у Глухові, і на ній було так зроблено, що його вибрано Гетьманом лівобічної України. Він присягав бути вірним Москві і з нею поновив Переяславські умови, але права України ще дужче були скорочені: постановлено було, що московські воєводи, крім Київа, будуть у Переяславі, Ніжині, Чернигові та Острі, хоч вони й не матимуть права втручатись в суд та управу; Гетьман не має права перемовлятися з чужоземними державами.
Недовге гетьманування Многогрішного ознаймоване тим, що за його заведено осібний полк з козаків, котрий прозвали „компанійським“. Полк сей мав наглядати за тим, щоб поспільство не приставало самовольно у козаки та ще, щоб заздалегідь гасити у самому початку, як де прокинеться яка ворохобня, розрух, повстання, або що. Спершу була думка скомпонувати сей полк з 1.000 чоловіка, але далі мало не усі полковники позаводили у себе компанійців, котрі були у них неначе їх прибічна дружина та справляли коло них чисто поліційну службу. В травні (маї) місяці 1670 р., на прохання Гетьмана, Царь прислав до його стрільців, щоб були при Гетьманові та стерегли його; тую сторожу Гетьман мусів держати своїм коштом. Вигадав се Многогрішний за-для своєї обезпеки, бо знав, що його не люблять і почував себе дуже небезпешним на своїй посаді. А Московському урядові се було й на руку: він таким побитом мав при боці Гетьмана по-всяк-час свого доглядача. З того часу сю сторожу становлено було до кожного Гетьмана. У тому ж таки році Многогрішний, з дозволу Царя, переніс свою столицю з Гадяча у Батурин, де й пробували Гетьмани, кінчаючи Мазепою.
Дорошенко, мстячись над Многогрішним за його зраду, виклопотав у патріарха Константинопольського соборну на нього „анафему“. Спочатку Многогрішний байдуже дивився на се, але скоро після того його побив грець (апоплексія), і він, вважаючи, що хворість ся сталася йому через те прокляття, став прохати Московського царя, щоб він заступився за нього перед патріархом Константинопольським, щоб той скасував проклін. Патріарх уважив бажання Царя, а Гетьман після того заходився будовати церкви.
Многогрішного не любила старшина, — не любила за те, що він був не виборній Гетьман, а начеб поставлений Москвою; не любила й за те, що він, як чоловік простий, і робив вже дуже по-простецьки: хто з старшини не згожувався з ним або суперечив йому, він, не вважаючи ні на-що, лаявся, а иноді й бився, а було й так, що прямо рубав шаблею; маючи право суду над старшиною, він на зле уживав того права, а часом і без суда скидав старшину з урядів та настановляв на те місце своїх родичів та приятелів. А через усе те сипалися, як з решета, доноси на Гетьмана у Москву, у так званий „Мароросійський приказ“, котрий відав діла України; до того ще й Гетьман сам не вмів показати з себе дуже улесливого і як чоловік нервовий, а часом без міри запальний, не вмів здержувати свої поривання і вихоплювався перед московськими воєводами та послами з чимсь таким, що тільки шкодило йому самому. Про його зносини з Дорошенком писав у Москву стрілецький голова Григорій Неєлов, що був у Батурині старшим над стрільцями. Коли по сьому ділу приїхав до Батурина московський посол Савін, а далі, через короткий час після його, Танєєв, то Гетьман, дорікаючи за Андрусівську згоду, говорив їм таке: „Царь нас шаблею не брав — ми своєю охотою піддалися через те, що у нас з вами одна віра. А як що Київ і инші українські городи він хоче віддати королеві Польському, то ми знайдемо собі иншого державця“.
14-го квітня (апріля) 1672 року Демьяна Многогрішного почали у Москві катувати і допитувати, що замишляв він проти Москви; потім катували його сина і брата Василя і приятеля Матвія Гвинтовку та Генерального осаула Павла Грибовича.
28-го травня (мая) Гетьмана і брата його Василя виведено на майдан, щоб скарати їх на смерть, але Царь помилував їх і присудив: Гетьмана Демьяна Многогрішного і його брата, полковника Чернигівського Василя, військового осаула Павла Грибовича і Ніжинського полковника Матвія Гвинтовку з синами Юхимом і Хведором, — хоч сих тільки й вини було, що вони сини свого батька, заслати на Сібір із семьями (семьї звелено привезти з України у Москву). До Гетьмана прислали його жінку Настю, синів Петра і Івана, дочку Марину і небожа Михайла. Про дальшу долю Гетьмана ми знаємо, що його запроваджено на Сібір у Селенгинск, де він жив довго; у 1688 році він із сином Петром допомагав угамувати повстання східніх Бурятів-табунитів і побити Мунгалів. Якого року і де саме він помер — не знаємо.
Тільки повернувся з Москви у квітні (апрілі) 1672 року Карпо Мокрієвич, як у Батурині зібралась рада. На тій раді положено було послати до Царя прохання, щоб раду для виборів Гетьмана було зібрано з самої старшини, без простих козаків, і з сим проханням вирядили до Москви полковника Івана Лисенка. Тим часом Іван Сірко. кошовий отаман Запорожський Сірко, перечувши, що на лівому боці нема Гетьмана, поспішив до Батурина. Іван Сірко, родом з слободи Мерефи, що під Харьковим, був чоловік неписьменний, але дуже добрий і розумний войовник; його щиро поважали Запорожці і українські прості козаки; на них він мав великий вплив, і на раді, на котрій мали обрати Гетьмана, його хотіли поставити за Гетьмана. Але Московському урядові се було не на руку: ще за Богдана Хмельницького, на Переяславській раді, Сірко був проти поєднання з Москвою; далі, усе своє життя він визначався, як справжній Запорожець, котрий любить волю над усе; попереду він був заклятим ворогом Поляків й Татар, потім пристав до Дорошенка і помагав йому у його замірах поєднатися з Турками, далі одчахнувся від його і перейшов на бік Суховія і Ханенка, а з ними пристав до Поляків; тепер, коли слава про його гула по всій Україні, його хотіли настановити Гетьманом на лівому боці.
9-го червня (юня) до старшини, що на той час безгетьманства правувала на Україні, присланий був з Москви указ — вирядити туди Сірка за караулом. Як раз у той час Сірко, розбивши Білгородську орду, котра помагала Дорошенкові, захопив був одного татарського мурзу. Запитавши наперед боярина Ромодановського та повіривши йому, він віз того мурзу до його, щоб боярин заслав його на Москву. Під містечком Новими Санжарами, куди він приїхав сам, тільки з зятем своїм Іваном Сербином, з котрим вони везли того мурзу, на його напав Полтавський полковник Хведір Жученко, закував у кайдани і виправив у Батурин; звідтіль старшина, по наказу, одпровадила його у Москву, а відтіль заслано його аж на Сібір.
Гетьман Іван Самойлович 1672–1687.
Переказують, що перед походом сим Мухамед IV прислав на Запорожжя такий лист: „Султан Мухамед IV Запорожським козакам. Я. Султан Мухамед, брат сонця і місяця, онук і намісник Божий, державець царств — Македонського, Вавилонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, Царь над Царями, державець над державцями, надзвичайний лицарь, ніким непоборимий вояка, невступний оборонець гробу Ісуса Христа, пестун самого Бога, надія і утіха мусульманів, острах і великий оборонець христіянів, наказую вам, запорожські козаки, з доброї волі піддайтеся міні без суперечки і мене вашими наскоками не беріться турбувати. Султан турецький Мухамед IV“. На сей лист Запорожці одписали йому так: „Запорожські козаки Турецькому султанові. Ти шайтан Турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого Луципера секретарь. Який ти в чорта лицарь? Не будеш ти годен синів христіянських під собою мати. Твого війська ми не боїмось, землею і водою битимемось із тобою. Вавилонський ти кухарь, Македонський колесник, Єрусалимський броварник, Олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинарь, армянська свиня, Татарський сагайдак, Каменецький кат, Подолянський злодіяка, самого гаспида онук і усього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень. Числа не знаємо, бо каляндаря не маємо; місяць у небі, рік у книзі, а день такий у нас, як і у вас, — поцілуй за се ось куди нас… Кошовий отаман Іван Сірко з отоманнею і зо всім старшим і меншим Дніпро-низовим війська Запорожського товариством“. Сі листи може й вигадані, але вигадані дуже влучно.
За те, що Дорошенко склав клейноди перед Запорожцями, Сіркові з Москви був присланий докір. Дорошенко ж, бачучи, що він немов би на всій вині за ту колотнечу, що діється на Україні, у жовтні (октябрі) 1675 року, після невеликої потички із військом Ромодановського і Самойловича, що облягло Чигирин, вийшов із духовенством з города, склав свою булаву, бунчук і прапор перед Гетьманом і присягнув на вірність Московському цареві. Тепер Самойлович немов би ставав Гетьманом усієї України. Та воно тільки так здавалося. Як дійшла до Турків чутка, що Дорошенко передався Москві, вони зараз вислали своє і Татарське військо до Чигирина і обложили його у серпні (августі) 1677-го року, але Самойлович і Ромодановський прогнали їх. Тоді вони у 1678 році у червні (юні) прийшли знову під Чигирин із візірем (міністром Султана) і привезли з собою Юрия Хмельниченка, проголосили його Гетьманом, посадовили його у Немирові, а Хмельниченко скинув чернечу рясу та почав уже в-третє гетьманувати і став підписуватись досі нечуваним титулом: „Гедеон-Георгій-Венжик Хмельницький, князь Сарматський і Гетьман Запорожський“. Знова Юрась Хмельниченко. Знову почалася колотнеча із Юрієм, котрий мав при собі тільки Турецькі та Татарські сили; за його часу Правобічна Україна чисто обезлюдніла.
Султан мав надію, що Хмельниченко, як син любого козакам Богдана, матиме вплив на Україні. Але його нікчемність виявлялася й тепер, як і тоді, коли він був у-перше Гетьманом; народ його не любив, бо й не було за-що. Турки та Татари, що були із Юрієм, пустошили країну. Самойлович теж руйнував городи і села і жителів силком виселяв у Лівобережну Україну. Сам Юрій своїми здирствами та лютістью наробив те, що турецькі власті, котрі з ним правували в Правобічній Україні, самі випровадили його під караулом у Константинополь, а на його місце посадили Молдавського Господаря Дуку.
Про смерть Юрася не маємо певних звісток. Оповідають, що смерть йому сталася у Камянці, і от через що. Зробившись Гетьманом, Юрась звелів, щоб усякий, хто жениться, платив йому за те мито. Одного разу мав оженитись син дуже заможнього турецького підрядчика, Жида Оруна, котрого добре знали усі турецькі власті; він і не думав, що мусить теж питатись дозволу Гетьмана. Коли прочув про той непослух Хмельниченко, то ускочив в будинок і, заставши тільки жінку Оруна, звелів з неї живої дерти шкуру. Орун кинувся жалітись Паші. Хмельниченка судили у Каменці, і суд присудив: задушити його вірьовкою і кинути у річку. Инші ж джерела кажуть, що Хмельниченко кончив життя у Константинополі і перед смертью побусурменився.
Поки усе се діялося на Україні, у сусідніх державах теж настали поважні зміни. У Польщі після смерті короля Михайла Вишневецького у 1673 р. став королем Ян Собєський, справжній лицарь, що вкрив Річпосполиту в-останнє військовою славою. Коли Турки з 200.000 армією у 1683 році облягли Відень, він із 50.000 спільного польського та австрійського війська, — а між ним були й Українці тих країн, що підлягали Польщі, — у-прах розбив і вигнав Турків і визволив Відень. За королювання Собєського унія стала швидко міцніти у Галичині і польській Україні, — одна по одній епископії: Перемишльська, Львівська, Луцька, а наостанці й Львівська ставропігія, перейшли під зверхність Папи Римського; тільки Могилівська епископія та манастирь „Скит“ у Галичині держалися православія.
У Москві 30-го січня (января) 1676 року помер царь Олексій Михайлович, і царем став син його Хведір Олексійович. Боротьба за Україну із Турками та Татарами надокучила і втомила вже Москву. Самойлович у 1679 році писав туди, що сподівається, що Турки на падуть на Київ. Військо українське і московське справді зібралося у великому числі під Київом, щоб дати одсіч ворогові, як що він прийде, але Турків не було. Тим часом поблизу Січі на пасіці помер 1-го серпня (августа) 1680 року кошовин Сірко. Могила його й досі стоїть у Катеринославській губернії, того ж повіту, у селі Капулівці, що над річкою Чортомлик, де була колись Чортомлицька Січ Запорожська.
Тим часом Польща задумала заселити спустошену Правобічну Україну. Замість Ханенка вона настановила якогось шляхтича Степана Куницького, котрого скоро — у грудні (декабрі) 1683 року — вбито, і козаки, ті, що признали були зверхність Польського короля, обрали замість його козака Андрія Могиленка. Самойловичеві не хотілося, щоб заселялася та країна, бо він не хотів, щоб Татари мали до нього претензію, чому він не додержує Бахчисарайської згоди. Він написав Переяславському полковникові Леонтію Полуботкові, щоб він усякими способами переманював козаків з правого боку Дніпра на лівий. Полуботок за-для того послав на правобічну Україну двох братів Яковенків, котрі й зуміли підмовити там полковників Палія, Дрібазку і Кришталя із 4.000 козаків, щоб вони перейшли на лівий бік. Частина їх, із Палієм на чолі, перейшла на Запорожжя, а частина — пішла у Трахтимирів, а тоді й на лівий бік Дніпра.
З 1684-го року Московський уряд почав підмовляти Самойловича, щоб новий митрополит, котрого мали обірати тоді у Київі, був залежний од Московського патріарха, а не од Константинопольського, а з ним і усе українське духовенство, щоб перейшло під владу Москви. Кандидатом на митрополита Київського був архимандрит Київо-Печерський Інокентій Гизель, чоловік дуже освічений, але він умер, і Самойлович виставив кандидатом Луцького єпископа Гедеона, князя Святополка Четвертинського. Лазарь Баранович, яко заступник митрополита, Духовний Собор 1685 р. ізкликав на Петра і Павла 1685 р. у Київі собор (з'їзд) українського духовенства, щоб обрати митрополита. Од світських людей Гетьман послав на той собор генерального осаула Івана Мазепу і чотирьох полковників. Дуже було обурене усе українське духовенство тим, що його віддано під зверхність Московського патріарха, але Московський уряд наліг на великого візіря у Константинополі, котрий тепер догоджав Москві, і той присилував Царьгородського та инших вселенських патріархів, щоб вони зреклися своїх прав на Київську митрополію. Таким побитом Гедеон був посвячений на митрополита у Москві і зробивсь підлеглим Московському патріархові з усим духовенством українським. Митрополитові Київському і українській церкві були зоставлені старі вольності і привілеї; як і за патріархів Царьгородських, митрополит Київський мав право носити на митрі хрест і підписуватись Митрополитом Малої Росії.
Тим часом Ян Собєський задумав спільний похід на Турків, але для того йому треба було, щоб згодилася допомогти Москва. Всесильний тоді князь Голіцин, чоловік з загранишною освітою, що тоді рідко траплялося по-між московськими боярами, пішов на те, і у 1686 році у Москві була складена згода на віки між Польщою і Росією. Сією умовою потверджено й Андрусівську згоду. Обидві держави умовились разом воювати проти Турків та Татар.
Самойлович дуже був невдоволений сією згодою, а ще дужче розгнівався, коли йому наказано було збіратись в поход проти Татар. „Хоче дурна Москва підбити царство Кримське, а сама себе оборонити не може“, — казав він серед своїх близьких. — Велике московське військо, 100.000 чоловіка, під проводом князя Голіцина, і 50.000 українських козаків під проводом Гетьмана Самойловича у травні (маї) 1687 року виступили у Крим. Спільний похід такого великого війська по степах був дуже тяжкий. Літо було посушне, спека знесилювала московське, непризвичаєне до неї, військо, а тут ще Татари запалили степ, — не стало чим годувати коні; люде терпіли від згаги та недостачі харчів, і Голіцин мусів був повернутись додому. У всій сій лихій пригоді обвинувачено Гетьмана, буцім то він сам намовляв Татар, щоб вони запалили степ, бо не хотів воювати з Ханом; до того ж і Голіцин не любив Самойловича, а йому треба було на когось звернути невдачу з походом. То він схопив Гетьмана і сина його Якова і спровадив їх у Москву. Там їх катували, допитуючи за те, у чому вони були не винні, а тоді заслали на Сібір. Там вони у 1690 році повмірали. Другого сина, Грицька, скарано на смерть, а усе їх та жінок їх добро, маєтки і грунти забрано — половину на Царя, а другу — до військового скарбу. Гетьманом після Самойловича обрано Генерального осаула Івана Мазепу.
Гетьман Іван Степанович Мазепа 1687–1709.Рід Мазепи стрічаємо ще у 1544 році, коли українському шляхтичеві Миколі Мазепі-Колединському король Жигимонт I дав був село Мазепинці на р. Камянці, в теперішній Київській губернії, за те, що він одбуватиме кінно-військову службу при Браславському старості (тоді, звичайно, давалися землі за службу у війську). Року 1578-го за сином Миколи — Михайлом стверджені сі грунта. Михайло Мазепа мав двох синів: Хведора, котрий був отаманом у козацькому війську і ходив походами на Поляків з Косинським, Лободою і Наливайком: з ними він попався до рук Поляків, з ними його й скарано на смерть у Варшаві, — і другого, Миколу: син сього Миколи, Степан, мав, як-тоді водилося, ще й друге імя — Адам. Так само Хмельницький мав два імя: Богдан і Зіновій; князь Константин Острожський мав ще друге імя — Василь. Сей Адам-Степан Мазепа був чоловік освічений, але дуже палкий; він за часів Виговського належав до партії, котра хотіла, щоб їх рідний край був самостійною державою; жінка його, Марина, з роду Мокієвських, пішла після у черниці і зробилася ігуменією Фроло-Вознесенського манастиря у Київі. Як звичайно, імя їй у черницях перемінили, і вона підписувалась так: „Марія Магдалина Мазепина, Ігуменья манастиря Дівочо-Вознесенського Київо-Печерського Глуховського“. Вона була добре освічена людина, мала чималий вплив на сина свого Івана, як він був Гетьманом, і вмерла у 1707 році. У Степана і Марії був один син Іван і одна дочка, що вийшла за Войнаровського; вона покинула Войнаровського через те, що він силував її перейти на католицтво, і пішла у манастирь.
Якого саме року родився Іван, напевне не знаємо; по одних джерелах, се було у 1629 році, по других — далеко пізніщ: у 1644, але, здається, близче буде до правди перше.
До 1649-го року Іван Мазепа вчився у Київській Братській школі; після того батько вирядив його до двору короля Яна-Казімира, де він був покойовим.
З 1654 по 1657 год король вислав його, разом ще з двома молодими шляхтичами, за границю, щоб ще далі учився. У 1659 році Король посилає вже його послом до Гетьмана Виговського, а на другий год — до Юрка Хмельниченка. Се показує, що Мазепа вже тоді визначався розумом, бо инакше Король не доручав би був йому таку важну справу. У 1662 році він мав якусь сварку з шляхтичем Паском. Король помирив їх, але, здається, з того часу життя у Варшаві стало йому нелюбе і важке. На другий год Король послав Мазепу до Гетьмана Тетері, щоб доручити йому гетьманські клейноди. У 1663 році, коли король Ян-Казімир пішов був походом на Україну, Мазепа був при ньому. Але коли польське військо стояло під Білою Церквою, він одержав звістку, що батько його дуже заслаб. Мазепа подякував Королеві за ласку, покинув польський табор і поїхав до батька у Мазепинці. Батько його скоро помер, а Мазепа, поховавши його, зостався жити у своїй батьківщині.
Скоро після 1669 року бачимо Мазепу при Гетьманові Петрові Дорошенкові, де він попереду був ротмистром гетьманської надвірньої компанії, а далі генеральним писарем. В той час Іван Степанович Мазепа одружився з удовою польського полковника Фридрикевича, донькою козацького полковника Половця, родичкою Прилуцького полковника Горленка; весілля справляв він у Корсуні. Од неї, окрім пасинка, були у Мазепи свої діти, але, здається, вони повмірали.
У 1674 році, пробувши 5 літ коло Дорошенка, Мазепа побачив і впевнився, що з замірів Гетьмана нічого не вийде. Він заздалегідь, як і ще де-хто з инших прихильників Дорошенка надумав одстати од його, але не знав ще, куди пристати, коли несподіваний случай допоміг йому в тому. Мазепа, надумавши покинути Дорошенка, став проситись в його, щоб він пустив його навідатись у Корсунь до жінки. Гетьман догадався, що він хоче покинути його, і не пустив його, але послав замість того у Крим клопотати про те, щоб Татари скоріще висилали йому підмогу. В дорозі Кошовий Сірко із Запорожцями перехопив Мазепу і, на прохання Геть
Рада на річці Коломаці в Полтавщині.Коли військо українське і князя Голіцина вернулося з Криму і мало переходити річку Самару, Самойлович із козаками по містках, що були наведені через неї, як вони ще йшли у Крим, перейшов на другий бік, а тоді містки ті хтось підпалив і вони згоріли, а московському військові довелося ставити нові. Се загаїло його, і хоч не виявилося, хто саме спалив містки, проте князя Голіцина приключка ся у-край розлютувала, і він зараз, як перейшов Самару, послав у Москву донос на Гетьмана — винуватив його і за нещасливий поход, і за степові пожежі, і за те, що спалені були містки; до свого доносу він додав ще й донос де-кого з української старшини, невдоволеної Гетьманом. Через 14 день він одібрав з Москви приказ, і 20-го липня (юля) 1687-го року Гетьмана Самойловича закували у кайдани і одпровадили до Москви, а 25-го призначено було обрати нового Гетьмана. Військо козацьке стояло тоді над річкою Коломаком, де й зібралася рада. Здається, до Мазепи було прихильне козацтво. Вважаючи на його раніщу службу, на те, що він знався у тогочасних справах, на те, що був добре освічений і відомий по-між козаками, його й Мазепа Гетьманом. настановили Гетьманом після Самойловича. Коли після молебну у походній церкві посвячені були гетьманські клейноди: бунчук, булава та корогва, і князь Голіцин промовив до козаків, що Царі волять на обрання, по давньому звичаю козацькому, нового Гетьмана вольними голосами, та спитав, кого вони бажають мати за Гетьмана, усі загукали: „Бути Гетьманом Івану Мазепі!“ Купка козаків вигукувала обозного Василя Борковського, але імя Мазепи лунало по всьому війську. З того, що Гетьманом обрали Мазепу, найкраще знати, чого сподівалася старшина та козаки тогочасної України од свого обранця.
Права України обмежують.Після виборів вичитано було Переяславські пакти Богдана Хмельницького і до них додано ще 22 статті, котрими обмежувались права Гетьмана. У одній з них на Гетьмана і старшину накладався обовязок найдужче пеклуватись про те, щоб чим дужч єднати Українців із Московськими людьми через шлюби та иншими способами. Усі статті було прийнято, і старшина та Гетьман присягли на євангелії у церкві.
З-під Коломака Мазепа рушив через Гадяч у Батурин, де почалися бенкети та гулянки. З початку другого, 1688-го року, почали будувати кріпості й городки (фортеці) по річці Орелі, Самарі та инших, бо й се по послідніх умовах мусіла робити Україна.
Другий поход у Крим.При кінці літа у Москві знов почали збіратись до нового походу у Крим, і Мазепа раяв Московському урядові виступати у поход по весні. У березолі (марті) 1689 року 112.000 московського війська, знов під проводом князя Голіцина, виступило у поход, а 20-го квітня (апріля) пристав до них й Гетьман із козаками. 20-го травня (мая) дійшли до Перекопу, але останні дні були дуже важкі для московського війська через спеку і через те, що Татари покидали і попалили свої села, — ніде не було ніякого пристановища. Голіцин побачив, що стояти перед Перекопом дуже довго не зручно, то й почав перемовлятися з Кримським ханом, але ні до чого вони не договорилися, і на другий день Голіцин повернув назад. Татари своїми наскоками іззаду дуже турбували військо. 24-го червня (юня) дійшли так до берегів річки Коломака, і звідтіль Мазепа з своїм військом повернув на Гетьманщину, а Голіцин пішов до Москви.
Сей поход дуже пошкодив Голіцинові і царівні Софії, і партія царя Петра почала гостріше себе виявляти.
Після того походу Мазепа захотів переговорити віч-на-віч із царівною Софією, вибрався до Москви і прибув туди у початку серпня (августа). З ним були Генеральні старшини: обозний — Василь Борковський, суддя — Сава Прокопович, писарь — Василь Кочубей, осаула — Андрій Гамалія і бунчужний — Юхим Лизогуб; окрім того полковники: Полтавський — Жученко, Ніжинський — Забіла, Чернигівський — Лизогуб, Миргородський — Апостол і Лубенський — Свічка; коло кожного з них — полковий писарь; окрім того ще 304 чоловіка козаків.
Гетьман в Москві.Коли Гетьман прибув у Москву, він побачив, що тут наготовляються великі зміни. Трохи не місяць він, як і инші чужинці, не знали, до кого звернутись, та й ніхто там не знав, що буде завтра і чого сподіватись. Аж 10-го жовтня (октября) Українців прийняв у Троїцькому посаді молодий 17-літній царь Петро, і тут Гетьман виявив себе дотепним і хитрим діячем і одразу з'умів вподобатися Цареві.
Мазепа будує кріпости.Ще з початку свого гетьманування Мазепа, щоб утвердитись на своїй посаді, послухав наказу Московського правительства і заходився будувати фортеці по північно-західних Запорожських землях, начеб-то для того, щоб оборонити Україну від Татар. Проте тут про инше йшло: Московський уряд, так само як колись і Польський, хотів сим заступити шлях Українському людові на Запорожжя. Почали будувати такі фортеці на річці Самарі, по Орелі, то що.
Дуже неприхильним оком дивилися Запорожці на те будовання, бо добре розуміли, за-для чого воно робиться. Проте кріпость на Самарі, на Запорожській землі, була збудована і найменована Ново-Богородицькою. Сюди призначений був воєвода, дяк (писарь) Московський і 4.000 чоловіка московського війська; посад, що був коло кріпості, заселено московськими людьми та потроху Українцями з усяких полків. Поблизу тієї кріпості був Самаро-Миколаївський Запорожський манастирь, котрий дуже поважали Запорожці. Ченці того манастиря, найбільше старі Запорожці, теж були невдоволені таким сусідом, як московська кріпость, і почали підбурювати проти неї Запорожців. Вертаючись з другого нещасливого походу на Крим, Голіцин провідав про те ремство та намовляння ченців; він обложив манастирь і, не вважаючи на прохання Кошового Івана Гусака і Запорожців, захопив усіх ченців до своїх рук і тяжко покарав їх — катував та мучив.
Після того на довгий час манастирь сей зробився пусткою, і не скоро повернулися до нього ченці. Сей вчинок ще більш обурив Запорожців проти Московського уряду та Гетьмана, котрого вони вважали за пособника йому. І справді, у 1692 році він радить урядові збудовати кріпость у Камяному Затоні. „Гетьман хоче другу Січ заводити, — казали Запорожці, — щоб нас до рук прибрати… Аби був здоров наш батько Дніпро, — ми собі другу Січ знайдемо!“ „Ще такого небажаного Гетьмана у нас і не було, — писав Кошовий Гордієнко. — Був-єси нам перше батьком, а тепер став вітчимом“. Отаке ремство одчахнуло їх зовсім од Гетьмана, і вони Запорожська згода з Ханом. почали листуватись із Кримським ханом та зробили з Татарами згоду. Се збентежило Мазепу, бо він саме тоді вже писав Московському урядові, що тепер як-раз час розпочати війну із Турками. Така рада була до душі молодому Цареві, і він справді почав готовитись до походу. Мазепа охоче допомагав йому у тому; він радив йти у поход не тільки суходолом, але й ріками, та для того присогласити Запорожців, добрих моряків, щоб вони помогли збудовати флот. Він посилав у Москву запорожських і українських майстрів і дуже пильно брався до сього діла, — з усього знати було, що він справді дуже цікавився ним.
Заходи Мазепи коло розвою культури. Мазепа, як розумний чоловік, бачив, що йому треба чим-небудь, до якого часу, одвернути увагу од внутрішніх розпорядків, що він почав у себе заводити. Про Царя і Московський уряд він не турбувався, але йому хотілося прихилити до себе усю старшину. Він хотів завести на Україні окремий шляхетний стан, як у Польщі та Москві, щоб можна було опертися на його; для того роздавав він у вічність землі старшині, завів осібний гурт аристократів і прозвав їх „Бунчуковими товаришами“, а правительство зробило сю посаду наслідственною. Мазепа хотів, щоб ся верства люду Українського була освіченіща, а для того заводив усякі школи, поставив Київську Академію нарівні з загранишними університетами, з Чернигівської Колегії зробив Ліцей (вищу школу), заводив друкарні (печатні), листувався із чужоземними вченими. Він покладав надію на молоде покоління, бо добре бачив, що тогочасної зопсованої старшини вже не переробиш. Не надіючись на козацтво, він, як і де-котрі Гетьмани перед ним, як і більшість старшини, держав найняте військо, так званих „компанійців“ і „сердюків“, із усякої наволочі; з них набіралося і прибічне гетьманське військо, немовби теперішня гвардія. Військо се держав він на те, щоб було на кого покластися тоді, коли б раптом піднялося де народнє повстання, чи так заколот який, бо просте козацтво само було одного духу з народом, і покладатись на нього було небезпешно: крім того, по-всяк-час він міг обернутися за допомогою до Московського уряду, котрий охоче давав своє військо, як тільки прочує, що десь заворушився народ. Нехіть до Гетьмана. Усе се було не до вподоби народові, і доноси на Гетьмана посилалися до Москви трохи не що-року, але там Мазепі вірили і шанували його, і доноси ті шкодили самим доносчикам, а не Мазепі.
У 1692 році, після Водохреща, до Батурина привезено із Москви од Царя подарунки Гетьманові, старшині і полковникам. Хто з них був на той час у Гетьманській столиці, той сам узяв їх, а кого не було, тим посилали ті подарунки туди, де хто жив. В ті часи се було все одно, що теперішні хрести та ордени. Так і тепер послані були подарунки Полтавському полковникові Жуку, або Жученкові, з його родичем, через канцеляриста Петрик. Петра Іваненка, або Петрика, як його взивали. Петрик сей був жонатий на Кочубейовій небозі, а Жук доводився свекром Кочубейові, котрий держав його дочку. Петрик одвіз ті подарунки, але до Батурина не вернувся; здається, йому забажалося вільного життя, бо дома з жінкою він жив не в злагоді. Се знати з його листу до Кочубея, котрому він писав: „Тікаю від безсоромної лютости жінки своєї, котра не тільки що лихословить і ганьбить мене, а ще й наважається позбавити мене життя“. Щоб там не було, а військовий канцеляриста Петро Іваненко опинився на Запорожжі, і там скоро став на чолі Запорожців, котрі невдоволені були на Гетьмана та Московський уряд. А невдоволені вони були за те, що Москва будує кріпості та городки на землях Вольностів Запорожських і за те, що українська старшина здобувала собі через Гетьмана і Московський уряд грамоти на землі, та обертала їх у вічність, і людей, котрі жили на тих землях, обкладала усякими одбутками, — робила з них трохи не кріпаків, бо вже було визначено два дні на тиждень роботи на пана. Навіть і Кошовий Гусак пристав до невдоволених, і коли Гетьман прислав йому листа, у котрому він прохав віддати баламута Петрика, він одписав йому між иншим так: „Тепер починає заводитися те саме, за що ми билися за Богдана. Хай би вже Генеральна старшина удержувала собі підданих людей, а то вже й всяка дрібнота має своїх підданих!“ Петрик говорив, що Хмельницький визволив Україну з під Польщі, а він, Петрик, визволить її з під Москалів і з під своїх панів. За ним повинен піти весь посполитий народ, бо він рад добути красшої долі для найбіднійших і найнизших.
Як тільки Запорожці обрали Петрика писарем, він поїхав у Крим до хана і прохав допомогти йому в його справі: він задумав визволити Україну з-під московської кормиги і від Мазепи, котрого Запорожці вважали пособником Московському урядові. Коли Петрик повернувся з Татарами, то ті Запорожці, що пристали до нього, проголосили його Гетьманом, і він пішов з ними попереду до Самарських кріпостів; звідтіль порозсилав він універсали до усього Українського народу і оповіщав в них, що його обрано Гетьманом і що з ним іде Калга-Султан із Татарами визволити Україну від гнобительства Москви і від хижих панів та орандарів. Петрик напав був одразу на Ново-Богородицьку кріпость, але його одбито, і він із Калгою-Султаном рушив на Україну. Але й тут був він не щасливіщий: народ не рушився, хоть і ненавидів панів. Січ також не вся пішла за Петриком. а Мазепа так жваво і розумно взявся проти нього, що куди він не поткнеться, скрізь його стрічали козацькі полки та давали йому одсіч.
Три роки Петрик баламутив на Україні. Люде хоч й гомоніли і невдоволені були московськими розпорядками, але він не з'умів скупити їх коло себе, і коли у 1696 році якийсь козак Вечірка убив його, то про його скоро й забули, — тільки й того, що Татари скарали за се того Вечірку на смерть, бо вони піддержували Петрика і допомагали йому для того, щоб була їм причина постоянно грабувати та нападати на Україну.
Азівські походи. У 1695 році молодий царь Петро I задумав завести свій флот у південних морях, себ-то в Азовському і Чорному, а для того по весні сам пішов із військом під Азов. Але похід сей був нещасливий, і Царь мусів був повернутися у Москву, нічого не заподіявши Туркам. Гетьман же Мазепа з боярином Шереметьєвим тим часом щасливо воювали з Турками на низу Дніпра, узяли Кізікермен і другу фортецу, що була коло його і, зоставивши залогу у кріпості на острові Тавані (що на Дніпрі недалеко Берислава), самі подалися на Україну. Тільки Гетьман, а з ним і московське військо одійшли, як Запорожці заволоділи тим островом.
Петрові не виходила з голови думка заволодіти морем, мати там свій флот і розпочати торговлю з Європою, і от по весні 1696 року він знов виступив проти Азова, а Мазепа вислав йому на підмогу 15.000 козаків. Наказним Гетьманом над ними настановив він Чернигівського полковника Якова Лизогуба, а сам знов поєднався з Шереметьєвим і, обороняючи українські південні границі, турбував Турків і Татар і не давав їм іти на підмогу до Азова. На сей раз Азов було взято, і Царь, вважаючи, що велику поміч у сьому ділі дали йому козаки, дякував Гетьманові Мазепі найбільш за те, що він призначив такого дотепного, доброго знавця військової справи, наказного Гетьмана, яким зявив себе Лизогуб.
Тим часом московське військо безнастанно переходило через Україну, погано поводилося з людьми; начальники московських команд та усякі офіцери московські часто-густо люто розправлялися з жителями, вимагали підвод, харчів, знущалися над звичаями і порядками українськими та ще почитували себе за важніщих та з більшими правами людей, ніж тубільці Українці; до того ще був як раз і неврожай хліба у тому 1698 році, — то через все те на Україні дуже почали ремствувати на Москалів і Гетьмана; доносів на нього стало ще більше, але Царь так вірив Гетьманові і почитував його за розумного і корисного за-для себе порадника, що не йняв віри тим доносам. Повернувшись у січні (январї) 1700 року з тих походів, він покликав Мазепу до Москви, і там так його ласкаво вітали, як ніколи. Щоб виявити свою ласку і подяку Гетьманові, Царь дав йому орден святого Андрія Первозваного, що саме тоді тільки що встановлений був, і мали його тільки Царь та Головін.
По Бахчисарайській умові 4-го березоля (марта) 1681-го року Правобічна Україна мусіла зоставатись незаселеною пустинею. Але на таку чудову країну не могли не позаздрити сусіди, і от король Польський Ян Собєський, що тільки й мріяв про велику війну з Мусульманами, придумав такого способу. Він добре відав, що козаки — найкращі вояки, і вже у 1685 р. видав таку сеймову ухвалу, що він приймає під свою батьківську опіку усіх козаків, котрі оселяться на землях давніщих полків Чигиринського, Черкаського, Корсунського, Канівського, Білоцерківського та Уманського та будуть узнавати за Гетьмана того, кого настановить Польський уряд. Люде з Полісся, Волині та Червоної Русі кидали свої оселі і панів і поспішали записуватись у козаки. Ті з них, котрі одержували од короля „приповідні листи“ на те, щоб набірати се охоче військо, звалися полковниками; з них одразу визначилися полковники: Искра, що оселився у Корсуні, Самусь — у Богуславі, Абазин — у Брацлаві на Поділлю, а найбільш — Семен Пилипович Гурко, або „Палій“, як його прозвали Запорожці. Він оселився у Хвастові.
Семен Палій.Семен Палій, як його звичайно взивають, був родом з Борзни, з діда-з-прадіда козак, добре освічений чоловік (вчився у Київській колегії). Слава про нього далеко сягала і на Лівобережній Україні; звідтіль до нього йшов народ, невдоволений московськими порядками і своєю старшиною, котра все більше й більше переверталась на справжніх панів і, з допомогою Московського уряду, все дужче гнобила та гнітила підлеглих і осілих по їх землях людей.
З кожним годом Палій все дужче почав ворогувати з Поляками. Він не раз прохав Мазепу поклопотатись у Царя, щоб його і його, козаків прийнято було у підданство, але Петро не хотів сваритись із Польщою, то й не хотів пристати на те. Проте Хвастовський полковник із своїми козаками не раз допомагав московському військові у війні з Кримом та Турками. Поляки тепер не раді були своїй вигадці, бо бачили, як жваво козаччина розвивається, боялися її, бо через козаків скрізь були розрухи, ворохобня та непокірство по-між їх хлопів; тим-то вони почали вже клопотатись про те, щоб козаччину скасувати. Тільки що помер Ян Собєський, як на його місце у 1699 році королем Польським став Август II. Він зараз склав згоду з Турками, і коронний гетьман польський оповістив наказного Гетьмана підлеглих Польщі козаків, Самуся, і полковників Палія, Искру, Абазина, Барабаша та усіх козаків про те, що сейм ухвалив розпустити козацьке військо, і що з сього часу козаки не мають права жити по маєтностях королівських, духовних і шляхетських. Се було все одно, що зовсім скасувати козаччину в Правобічній Україні. Але Палій мало вважав на те, хоч Поляки були й напали на його Хвастів. Правобічне козацтво почало лихим духом дихати на Поляків, а далі незабаром підняло повстання: почали вигонити шляхту та Жидів, котрі оселилися по містах. Лівобічні теж одгукнулися на те, і вже в Переяславському полку почали бити Жидів. Утікачів з лівого боку Дніпра на правий все більшало; перелякана шляхта Київського, Подільського та Волинського воєводства проголосила „посполите рушення“ на козаків, а наказний Гетьман Самусь вирушив під Білу Церкву. Звідтіль послав він до Мазепи лист і розіслав універсали до всіх старшин, а в них оповіщав, що він присягнув бути вірним Цареві і покірливим Мазепі та присоглашав усіх охочекомонних збіратися у сотні і полки і одностайне іти на Поляків. У Самуся було 2.000 козаків. Під Білою Церквою Палій прийшов йому на поміч із 1.500 своїх полчан. Поляки, під проводом пана Якова Потоцького і регіментаря Рущиця, із 2.000 війська рушили визволяти Білоцерківську залогу, що зачинилися у замку. Під Бердичевом Самусь напав на них і розбив у-край. Потоцький і Рущиць ледве встигли утікти, — увесь їх табор достався козакам. Розбивши польське військо, Самусь вернувся до Білої Цeркви, обложив її і, простоявши під нею сім тижнів, узяв. Після того козаки узяли Немирів. У Немирові Поляки страшенно лютували й тяжко карали людей за те, що приставали до козаків; але як козаки взяли Немирів, то віддячили Полякам тим, що вирізали усю шляхту й усіх Жидів. Упоравшись тут, вони пішли на Бар, котрий теж узяли. Після того Палій подався із своїми на підмогу Подністрянському полковникови Абазину, що орудував на Поділлю. Шляхта та Жиди звідтіля, рятуючись, утікали в Польщу. Польський король Август II послав універсал до Палія і докоряв його за те, що він накоїв, а царський намісник у Варшаві, князь Довгорукий, писав до Мазепи, щоб він поклопотався про те, щоб Українські люде не допомагали Самусеві, бо через сю козацьку ворохобню Поляки не можуть налагодитися в поход на Шведів, у поміч Московському цареві. Після того Поляки гостріще взялись, щоб приборкати козацьке повстання, і гетьман польський Сєнявський рушив на Немирів та узяв його. Самусь утік до Богуслава, а козаки з Немирова подалися до Ладижина. Там полковник Абазин замкнувся у замку із 2.000 своїх козаків. Після завзятої оборони Ладижин узято; Абазина Поляки посадили на палю, а козаків та міщан, котрі осталися живі, люто замордували. „У Подністрянщині і Побужжю, — одписує про се в Москву Мазепа — Поляки страшенно катували підлеглих їм Українців: одних вішали, других на цвяхи кидали, або садовили на палі“. Тим, про кого думали, то він брав участь у тому повстанні, одрізували ліве вухо, і таких значених — як свідчить сучасник — було більш 70.000 чоловік... Таке коїлося в Правобічній Україні аж до 1703 року. За сей час Мазепа инший став до Палія. Мазепа бачив, як зростає любов народня до Палія; він боявся, щоб се йому не завадило, і надумав якимсь побитом зіпхнути Палія з свого шляху; — він писав Московському урядові, що боїтся, коли б Палій не погодився із тими Поляками, котрі перейшли на бік Шведського короля.
У початку 1704-го року Правобічний Гетьман Самусь. а з ним Корсунський полковник Искра прийшли у Переяслав і покірливо сказали: „Не можемо ми разом жити з Поляками і, коли нас не прийме православний Царь і Гетьман обох боків Дніпра, не знаємо, де й подітись“. 24-го січня (января) Мазепа, з дозволу Царя, у Ніжині прийняв од Самуся гетьманські клейноди, котрі дав йому був Польський король. Таким побитом, на правому боці Дніпра остався один лишень борець за козацьке українське діло — Семен Палій. Се був спражній Запорожець, оборонець народніх прав, свободи і політичної автономії України, ненависник і лютий ворог усякого рабства та самоправства. Така вдача його одповідала тому, що було на серці й на мислі у кожного Українця, тим-то він без міри був любий народові. А се дуже турбовало Мазепу, бо він, схиляючись до шляхетства та потураючи старшині, не надіявся на народню любов... А без неї правителеві, котрого обрав той самий народ, не легко було вдержатись на своїй посаді.
Походи козаків у Лівонію, Інґрію і Польщу.Довго Мазепа не міг нічого заподіяти Палієві, але те, що Палій завзято не хотів оддавати Білу Церкву Полякам, спільникам в той час Москви, допомогло Мазепі. Про се оповідатиметься далі, а поки що — вернемось трохи назад. У 1699 році царь Петро I і король Польський Август II умовились, через своїх уповажнених, разом стати проти молодого короля Шведського Карла XII. Війну розпочав Август у Лівонії, куди у 1700 році Царь звелів Мазепі послати йому на поміч козацьке військо. Гетьман вирядив один полк охочекомонних, під проводом полковника Искри. Ледве вийшло се військо, як знов прийшов царський наказ послати ще 10.000 козаків; і сі виступили у Псков, під проводом наказного Гетьмана Обидовського, Мазепиного небожа. У нього було війська: 4.000 Ніжинського та Чернигівського полків, 1.000 Стародубського і 4 полки охочекомонні. Але вони Шведів не бачили й у вічі, — бачили тільки московське військо, що тікало на всі боки після того, як його розбили Шведи під Нарвою. Незабаром ті козаки, що ходили воювати своїм коштом, босі й голодні, обідрані і без коней вернулися до-дому, люті на Московське начальство, котре позабірало на війну їх із кіньми і не платило за те грошей. Замість них послано ще 7.000 козаків, під проводом наказного Гетьмана, Гадяцького полковника Боруховича, а скоро за ним рушив із полками: Миргородським, Лубенським, Переяславським, Ніжинським і Полтавським наказний отаман — Миргородський полковник Апостол. Се військо пущено додому у січні (январі) 1702 року, а 27-го липня (юля) того ж року послано у поміч Полякам инших 12.000 козаків, під проводом наказного Гетьмана, Стародубського полковника Миклашевського.
Ще в лютому (февралі) 1701 року царь Петро бачився із королем Августом, і вони заздалегідь поділили по-між себе землі, що мали одвоювати од Шведів. Петро брав собі Інгрію і Корелію (коло теперішнього Петербурга) а Август назначив собі Остзейський край, та ще, з поради панів польських, намагався, щоб Московський царь зрікся своїх прав на Правобічну Україну. Але Мазепа, через присланого до нього в сій справі дяка московського Бориса Михайлова, одказав Цареві, що Україна на се ніколи не пристане: „Бо не дурно наші літописі пишуть: поки світ стоїть світом, Поляк Русинові не буде братом“.
Зімою 1702 і 1703 року Гетьман їздив у Москву. Там знов його добре вітали, надарували йому земель із селами і з слободами, соболів (на футра), шовку і таке инше, а король Польський прислав йому орден Білого Орла.
Козаки та Запорожці, вертаючись з походів тих до-дому, рознесли скрізь по Україні, які то люде Москалі, як вони знущаються, зневажають та кривдять Українців, як поневіряєть Українцями Московський уряд. Через сі балачки Запорожці готові були підняти повстання проти Москалів, і за те стояв і Кошовий отаман Кость Гордієнко, справжній лицарь і запеклий ворог Москви. Запорожці вже готові були вийти на Україну, вигнати Москалів, панів та орандарів. Мазепа писав у Москву, що по всій Україні менша стала прихильність до Царя й до Москви. Петро I вимагав, щоб присилано було козаків у північні сторони на службу та на всякі роботи. Сього попереду ніколи не було, а козаки тільки й знали свою Україну та сусідні степи південні. Сі походи на північ були на всій біді і ще більш обурювали Українців проти Московського уряду.
У квітні (апрілі) 1704-го року Царь наказав Мазепі виступити з України з усім військом на поміч Польському королеві. Мазепа вийшов, коло Київа перейшов Дніпро і 15-го червня (юня) отаборився коло Паволочі; сюди ж прибув до його із своїми полчанами і Семен Палій. Мазепа вітав його приязно, а тим часом нишком листувався із князем Головіном. 10-го липня (юля) він покликав Палія і став дорікати йому, що його козаки свавільно розправляються з орандарями та панами і на се скаржиться й Король. „На те вони люде вольні, — одказав Палій. — Що я з ними подію?“ Тоді Гетьман переказав йому царське бажання, щоб він їхав у Москву. „Нема чого міні туди їхати“ — одмовив Палій і хотів іти до свого обозу, але Мазепа не пустив його і зараз написав про се Головінові, а 24-го серпня (августа) сповіщав його, що під караулом одпровадив Палія і його пасинка Сімашка у Батурин, і звелів їх держати там до приказу царського.
Тим часом у Польщі люде метушилися і не знали, кого й чого держатись: одні держалися короля Августа, а другі переходили на бік Карла XII, котрий вже взяв Варшаву, Краків і Львів. Переяславський полковник Мирович, що стояв у Львові із 10.000 козаків, мусів був одступити у Броди. Багато зневаги терпіли козаки од Поляків і од Шведів, а тут ще до того у Червоній Русі почалися пошесті та болісті, і через те козаки мусіли зовсім вернутись до-дому. Мазепа, котрий теж ходив із військом походом на Волинь, повернувся до Батурина. Сі походи козацькі, здається, мало допомогли королеві Августові, а козакам далися добре в знаки; через них козаки лихі були й на Шведів.
У початку 1705 року Мазепа був у Москві, а в березолі (марті) туди привезено Палія і пасинка його Сімашка. Після допиту, звелено було їх заслати в Сібір, у Єнисейськ, але чогось пізніш сей наказ перемінено, і Палія заслано у Верхотурьє, а звідтіль у Томськ, де він мав пробувати аж до смерті.
Другий поход на Волинь.По весні 1705-го року Мазепа, з наказу Царя, вирядив 4.500 козаків, під проводом наказного Гетьмана, Прилуцького полковника, Дмитра Горленка на Литву, а сам 18-го червня (юня) виступив на Поділля; звідтіль пішов він на Волинь, щоб плюндрувати маєтності тих польських панів, котрі пристали на бік Шведського короля. Так він дійшов до Львова. Далі мусів він іти, щоб поєднатися з Саксонським військом короля Августа, але не зустрів його і повернув на Волинь. Тут він став табором у місті Дубні, покинувши частину свого війська у воєводстві Белзському, а частину у землі Холмській.
Тим часом у Варшаві 3-го вересня (сентября), з волі Карла XII, короновано Станіслава Лещинського на короля Польського. Таким побитом у Польщі було два королі в-раз.Новий король Станіслав зараз же почав запрошувати Мазепу, щоб він пристав на його бік, і обіцяв козакам усякі вольності: але Гетьман, ще до якого часу, не виявляв своїх замірів і про сі запросини повідомив Московський уряд.
Княгиня Дольська.Пробуваючи у Дубні, Мазепа їздив до Білої Криниці і там хрестив із княгинею Ганною Дольською дочку її сина од першого чоловіка, князя Вишневецького. Ся княгиня Дольська, удова по двох чоловіках, була ще не стара, дуже красива і приваблива. Вона сильно вразила гетьманське сердце і, здається, на сих хрестинах було кинуто перше зернятко спокуси — перейти на бік Шведів і з'явилася надія визволити Україну з-під московського гніту. А гніт сей був дуже тяжкий, і до Гетьмана з усіх кутків України приходили скарги на насильства, знущання і свавільство московських військових людей над козаками.
Повернувшись до свого Батурина, Мазепа одержав звістку, що у-літку прибуде на Україну Царь, щоб оглядіти Київську кріпость. У кінці червня (юня) Гетьман зібрав до Київа козаків і сам поїхав стрічати Царя, котрий повинен був приїхати туди водою. Пробуваючи у Київі, Гетьман одібрав листа од своєї куми Дольської; в тому листі вона, імям короля Станіслава, радила Мазепі пристати до Шведів і впевняла, що все, чого Гетьман бажає, справдиться. Се був вже другий лист од неї, і про сі листи знав тільки Генеральний писарь Орлик; але й він не знав, як Гетьман ставиться до них, бо Мазепа не виявляв своїх замірів і лаяв при Орликові Дольську за її вигадки, кажучи: „проклята баба з глузду з'їхала!“
4-го липня (юля) 1706-го року приїхав у Київ царь Петро. Почувши тут, що Карл XII прямує на Україну, він виправив князя Меньшикова з кінними ватагами на Волинь, а Мазепі звелів допомагати йому і бути під його началом. Дуже вразило се старого Гетьмана, — і як Гетьмана, і як чоловіка, що вважав себе далеко вищим і родом і по освіті, між Меньшиков. Карл XII на сей раз не пішов на Україну, а повернув у Саксонію. Там у замку Альтранштадті було складено умову; по тій умові Август II зрікся Польської корони, зостався тільки королем Саксонським і порвав згоду з Московським царем. Таким побитом Мазепі не довелося ставати під начало Меньшикова, але ся образа глибоко запала в серце Гетьманові; а тут ще й княгиня Дольська знов писала в листі до нього, що вона чула, ніби-то князь Меньшиков має на думці скинути його з гетьманства і самому стати Гетьманом України. Мазепа й Меньшиков. Про се справді була чутка, і Мазепа знав, що Меньшиков клопотав у Царя про те, щоб його зроблено було князем Чернигівським. Се князівство повинно було простелити йому шлях до гетьманства. Мазепі ж, щоб задовольнити його, Царь хотів виклопотати титул Австрійського князя, про що вже почали листуватись із Австрійським урядом. І Мазепа таки одержав сей титул аж перед смертью.
На той час, як Петро пробував у Київі, Гетьман зробив за-для Царя бенкет. На тому бенкеті була уся українська старшина і московські вельможі, котрі були коло Царя, по-між ними й Меньшиков. По обіді Меньшиков узяв Мазепу за руку і, сівши з ним осторонь, почав йому казати так, що де-хто з старшини і полковників чули: „Гетьмане Іване Степановичу! Час братись за ворогів", — промовив він, підморгуючи на старшину. Потім почав говорити йому, що для спокою Царської величности і на користь самому Гетьманові, треба викоренити усю старшину; за се й будучі Царі славитимуть його, як найвірніщого з Гетьманів.
„Небезпешно, — промовив Гетьман — не скінчивши одної війни з ворогом, розпочинати другу хатню війну“.
„Чи сих ворогів (себ-то, козаків та старшину) боятись і жаліти?! — одказав Меньшиков. Але тут Петро встав, щоб їхати, і розмова на тому урвалася. Як Царь і російські вельможі поїхали, Гетьман звернувся до старшини і полковників з такою мовою:
„Чи чули, що казав князь? І таку пісню співають міні раз-у-раз у Москві і скрізь. Не попусти Боже, щоб сталося по їх думці!“ Тут вже й старшина, почувши таке, почала ремствувати: „Служать козаки Цареві без усякої противности, послушливим серцем, своїм коштом робили такі далекі походи у Інфлянти, Польщу, Литву, у Донські городи і Казанське царство… Козаки гинуть там, терплять тяжку зневагу і образу від московських начальників, і за все се їм така дяка!“ В додачу до сього Гетьман сказав: „Я сам добре знаю, що думають заподіяти зо мною і з вами: мене хотять довольнити князівським титулом Римської держави, усю старшину викоринити, міста наші під себе підгорнути, посадовити своїх воєводів або губернаторів; як що наші підуть навпроти, то за Волгу усіх перегнати, а Україну своїми московськими людьми осадити“.
Се дуже збентежило усіх, хто там був, і з того часу, з того бенкету, почалося ще більше ремство на Москалів. Старшина почала збіратись то в обозного Ломиковського, то в кого з полковників або з старшин. У полковника Апостола, котрий достав з бібліотеки Печорського манастиря „Гадяцькі пакти“, тоб-то умови Гетьмана Виговського про федераційну спілку України з Польщою, довго радились про се і перечитували ту умову. Козацьке поспільство теж було неспокійне і гомоніло по хатах та шинках. Скрізь Мазепа бачив, що народ невдоволений Московським урядом, і сам добре розумів і спочував тому. Він бачив, що російське військо хазяїнує на Україні, наче в звойованій країні. Йому здавалося, неначе він чує голос, котрий промовляє: „Як ми за душу Хмельницького по-всяк-час Бога молимо і імя його славимо, що визволив Україну з-під лядської кормиги, так ми й діти наші на віки-віков душу й кості твої проклинатимемо, як що нас, за гетьманування свого, після смерті своєї, ти залишиш у такій неволі“.
Тим часом козаки ріжних полків вже пять літніх місяців, коли було чимало роботи й у свойому хазяйстві, працювали, з наказу Царя, над Київською кріпостью, та ще й на своїх харчах. Царь сказав, що кріпость збудовано в поганому місці і зробив нову закладчину, навкруги Печерського манастиря, та звелів, щоб доглядав за роботою Гетьман. Тільки аж у кінці жовтня (октября) прийшов царський дозвіл, щоб Гетьман пустив військо — голе, босе, обідране і голодне, та ще до того замучене тяжкою, незвичайною для козаків працею над кріпостью. Сам Гетьман поїхав до Батурина.
Єзуїт Заленський.Під новий 1707 рік Царь прибув у Жовкву, а 11-го квітня (апріля), з наказу Царя, туди ж прибув і Мазепа. Тут знов сталася друга потичка Мазепи з Меньшиковим, котрий самовладно, без волі Гетьмана, послав наказ компанійському полковникові Танському, щоб він забрав на пів року гроші для війська і виступив у поход. Се страшенно розлютувало Гетьмана. Саме тоді приїхав до нього Львівський Єзуїт, ректор єзуїтської школи у Винниці, Заленський. Мазепа прийняв його на самоті, і що вони там балакали, про се ніхто не знає. Після того Гетьман послав його у Саксонію до короля Станіслава із своїм листом. Небавом Гетьмана і старшину одпущено з Жовкви, і він вернувся до Батурина. Вдома він перебув не довгий час, бо треба було поспішатись до Київа, де знову усі козаки — і городові, і охочекомонні — працювали над кріпостью. Тут 16-го жовтня Мазепа ізнов одібрав лист від Дольської і від короля Станіслава. Прочитавши його, ось що промовив старий Гетьман до свойого писаря Орлика, перед хрестом з часткою животворящого древа: „Я кличу Всемогучого Бога за свідка і заприсягаюсь, що не ради своєї користи, не ради високої пошани, не за-для багатства або инших примх, а за-ради усіх вас, що під моїм урядом і регіментом єсьте, і для жінок і дітей ваших, для загального добра матері нашої, бідної України, для користи усього війська Запорожського і народу Українського, для збільшення і розвитку військових прав і вольностей, хочу я, за помічю Бога, так зробити, щоб ви з жінками і дітьми вашими і край рідний з військом Запорожським не загинув а-ні під Москвою, а-ні під Шведами“. Сими словами Орлик. він виявив свої заміри, але до якого часу усе робилося потай, і тільки Орлик, котрий присягнув нікому нічого не говорити, знав де-що про усе.
Другої зіми знов приїздив Єзуїт Заленський до Мазепи з універсалом Станіслава до козаків і народу Українського. Він пробував у Бахмачі, а звідти Орлик привозив його двічи до Гетьмана на Гончарівку (урочище, де був палац Мазепи, за пів верстви од Батурина); там вони зачинившись, довго потаємці розмовляли.
Бунт БулавинаТим часом при кінці 1707-го року з'явився на Запорожжі донський козак Кіндрат Булавин. Він заохочував Запорожців пристати до Донців, щоб битись з московським військом, вигубити бояр і усіх панів та усяких урядовців, До його пристало чимало Запорожської голоти і гультаїв. Але Мазепа вирядив проти нього компанійського полковника Кожухівського і Полтавського — Левенця, і вони вигнали Булавина з його ватагою з України та пішли на підмогу князю Долгорукому, що був посланий Московським урядом проти бунтівників. Так знищив Мазепа власного союзника, бо таким міг стати Булавин у борбі Мазепи з Москвою. На Дону Булавинові спочатку щастило: він розбив московське військо і зайняв місто Черкаськ; але тут він на-щось розділив свої сили, а через те незабаром його було розбито. Знаючи, яка буде йому кара і муки у Москві, як його піймають, він застрелився. 1.500 Запорожців, котрі були в його війську, обложив бригадір Шидловський у Бахмуті і, здається, винищив їх до одного, а Бахмут спалив. Частина Донців, під проводом Некрасова, утікла на Кубань, а потім піддалися Турції і оселилися по Дунайських плавцях у Добруджі. Там живуть потомки їх і досі і прозиваються „Некрасовцями“. Ми ще стрінемося з ними далі.
З самого початку гетьманування Мазепи він мав багато ворогів, і доноси на його присилано у Москву мало не що-року, але вони скомпановані були недотепно, в них було так небагато правдивих доказів, що Гетьманові не було чого боятись, — навпаки, через них Мазепа ставав в очах Петрових ще вірнійшим та ще більш прихильним до нього Гетьманом. Усіх доносчиків, починаючи з 1687-го року (з попа — розстриги з Путівля) і до посліднього часу, Московський уряд або сам карав на смерть, або присилав до Гетьмана, щоб він робив з ними, що схоче; і, треба сказати правду, Мазепа ніколи не уживав на зле своєї власти та посади: він не був лютий з роду. Так, ми бачимо, що з одданих йому доносчиків, він скарав на смерть одного тільки ченця Соломона, — небожа ж Самойловичового, Гадяцького полковника Михайла Василевича Галицького, він передав Московському урядові, і в Москві покарали його батогами за донос на Гетьмана та заслали у Сібір; Забілу, Солонину і Чалієнка він зовсім прощає і нічим не карає Суслу. Але тепер у 1708 році послано новий донос, котрий дуже збентежив Гетьмана. Донос сей з'явився саме тоді, як трохи не вся старшина козацька і Запорожжя скупились коло Гетьмана, щоб проголосити незалежність України, як от-от Карл XII мав рушити на Москву, а Станіслав — на Київ. Вийшов той донос од одного з найповажніших старшин — Генерального судді Василя Кочубея, котрий до того ще був і близький до Гетьмана чоловік; він знав усі думки і заміри старшин, у нього Мазепа часто гостював і по-приятельськи балакав із ним про багато де-чого такого, чогоб не сказав другому. Усе те дуже турбовало Гетьмана. Скоїлосяж воно ось через що. Мазепа був хрещений батько Кочубеївої дочки Мотрі, і як кум, він часто бував у Кочубеїв. Мотря Кочубеївна. Хрещениця його підросла і на його очах стала гарною дівчиною. Гетьман тоді був удівцем (його жінка вмерла у 1702 році), і задумав посватати свою хрещену дочку. Се дуже вразило Мотрину матірь, Любов Хведорівну Кочубеїху, котра й чути не хотіла про таке беззаконство, щоб хрещений батько узяв собі за жінку свою хрещену дочку. Але молодій Кочубеївні бажалося зробитись гетьманшою.
Хатні сварки і лайка з матірью та велика охота досягти таки свого, повели до того, що дівчина покинула батьків і утікла в будинок до Гетьмана. Старі Кочубеї счинили галас і стали докоряти Гетьманові. Донос Кочубея Мазепа не стерпів тих докорів і, щоб вгамувати се діло, мусів одіслати Мотрю до батька, але після того він ще часто листувався із нею. Се було у 1704 і 1705 роках, але, здається, через те Гетьман з Кочубеєм не стали гірші, бо ми бачимо, що Кочубей після того бував на бенкетах у Гетьмана у Бахмачі та на Гончарівці, і сам Гетьман по-приятельськи приїздив до Кочубеїв у Диканьку і бував у їх господі в Батурині; виїзжаючи в поход Мазепа лишав замість себе у Батурині наказним Гетьманом Кочубея. Так було і у 1706 і 1707 роках. Раз якось, під час такого гетьманування Кочубея, приїхали до його ченці — по-між ними був чернець Никанор. Кочубеїха, котра була дуже крута і сувора на вдачу, досі не могла забути образи, що вчинив їй Мазепа, сватаючи її дочку, а свою хрещеницю, та передержуючи її у себе. Вона намоглася, щоб Кочубей вирядив того ченця, як певного чоловіка, із доносом на Гетьмана аж у Москву. Узявши з Никанора присягу і давши йому грошей, Кочубей вирядив його у Москву. Він багатів думкою, що як повірять там його доносові і скинуть Мазепу з гетьманства, то ся посада достанеться йому. Дожидався він свого посланця аж до 1708 р., і не діждався. Тоді він знайшов якогось Петра Яценка, вихреста з Жидів. Виявивши свої заміри приятелеві і своякові свойому, Полтавському полковникові Искрі, вони разом од себе обох вирядили того Яценка у Москву з другим доносом, а самі закликали у Диканьку до себе попа Івана Святайла і доручили йому скомпонувати ще один донос російському полковникові Осипову, котрий полковникував у Ахтирці, щоб він сповістив про заміри Мазепи Київського воєводу, князя Голіцина. Князь, одібравши донос, одпровадив його до Царя, котрий саме тоді пробував у Бішенковичах. Як довідався про се Мазепа, то поспішив од себе послати лист до царя Петра. Петро звик вже, що на Мазепу часто приходять доноси, то він і на сей раз не звернув на нього уваги і доручив самому Гетьманові піймати доносчиків. Тоді Мазепа покликав до себе Гадяцького полковника Трощинського і охочекомонного Кожухівського і доручив їм ісхопити Кочубея та Искру. Але Миргородський полковник Данило Апостол, — дочку його держав старший син Кочубея, Василь — послав до Кочубея верхівця з порадою тікати в Крим. Здається, того хотів і сам Гетьман, і зроблено то було по умові з ним, бо полковник Апостол був головним спіпьником Мазепи у задуманому ділі — щоб одірвати Україну од Москви. Як би Кочубей та Искра утікли були в Крим, то донос їх не був би страшний а-ні Гетьманові, а-ні усій тій справі, що замислила старшина. Але, на лихо, Кочубей та Искра, котрі, тікаючи в Крим, доїхали були аж до Коломаку, чогось повернули на північ і як-раз попалися до рук Осипову. Сей несподіваний случай дуже збентежив Гетьмана і усіх його спільників. Кочубея, Искру та Осипова, як головних доносчиків, звелено було одпровадити зараз на допит до Смоленська, а звідтіль до Вітебська, де була головна кватиря московського канцлера Головкіна — йому доручено було сю справу. Туди ж були прислані з Москви піп Святайло, сотник Кованько, вихрест Яценко і чернець Никанор, як люде, що найбільше причетні були до того діла. Після допиту, Осипова пущено на волю, Кочубея та Искру присуджено скарати на смерть, Святайла одпровадити у Соловецький манастирь, Кованька завдати до Архангельська у військо, Яценка та Никанора заслати у Московські далекі міста. Усіх їх заховали у кайдани і одпровадили до Смоленська. Після того Кочубея та Искру, з наказу Царя, знов привезено до Вітебська; там їх знов допитували та мордували, та проте нічого нового не дозналися. Тоді одвезли їх до Смоленська, а звідтіль Дніпром одпровадили до Київа і посадили у новій Печерській кріпості. Мазепа стояв тоді обозом у Борщагівці коло Білої Церкви. 11-го липня (юля) привезено туди закованих у кайдани, під московським караулом, Кочубея та Искру. 14-го липня рано вивели їх на майдан, де було зібране Кочубея та Искру карають на смерть. військо козацьке та чимало народу, прочитано їх провини, і тоді відтято їм голови. Тіла їх лежали на майдані, поки скінчилася у церкві служба Божа, а тоді покладено в домовини і одвезено до Київа і там поховано у Київо-Печерській лаврі коло Трапезної церкви. Мазепа прохав у свойому листі Головкіна. щоб жінок і родину покараних на смерть одпустити і дати їм спокійно, „без жадної біди і туги“, пробувати у своїх маєтностях, та не однімати їх, бо чоловіків їх вже доволі покарано.
Мотря Кочубеївна ще у 1707 році вийшла заміж за молодого Чуйкевича, котрий був прихильний до Мазепи до кінця. За те після Полтавської битви він був засланий у Сібір з жінкою. Але Мотря потім повернулась з Сібіру і жила у манастирі; там вона і вмерла.
Скоро після того, як покарано на смерть Кочубея та Искру, Карл XII, після щасливого для себе бойовища 3-го липня (юля) біля Головчина (у Могілевському повіті), рушив таки на Україну, хоч канцлєр його, граф Піпер, і кватирмайстер Гілленкрон були против того.
16-го вересня (сентября) вирядив він генерала Лагеркрона взяти Стародуб, а 21-го і сам вступив у Гетьманщину і отаборився у Дрокові (село у Суражському повіті). Останнє військо йшло за ним. 27-го вересня на шведську ватагу, що йшла з Лівонії під проводом генерала Левенгаупта через Литву для того, щоб поєднатися з головною силою Карла, під Лісною напали Москалі і розбили її. Ся невеличка побіда московського війська зробила чимале вражіння на Україні і дуже звеселила Петра. Як Мазепа довідався про те, що Карл іде у Гетьманщину, то, замість того, щоб рушити на Москву та далі на північ, а під Київ і у Полтавщину послати короля Станіслава, з досади скрикнув перед старшиною, що була тоді в його: „От чорт його сюди несе! Та він усі мої рахування понівечив! Тепер він впровадить за собою у саме серце України московське військо, щоб до-краю зруйновати нас, на погибель нашу!“
Карл XIІ на Україні.І справді, Карл дуже необачно зробив, що повернув на Україну; він тим багато пошкодив собі самому і усім замірам Мазепи та тих Українців, що були з ним одних думок. Стародубський полк, куди вступив Карл, ще здавна жив спокійним поміщицьким та селянським життям, здавна вже заможні люде і усякі урядовці дбали про те, щоб здобути собі маєтності у тому найспокійніщому кутку України. Тим то демократичних поривань не помітно було серед козацтва того полка; гадки та мрії про самостійність України, котрими жила більшість української старшини, мало клопотали завдоволених усим Стародубчан. Через те усе Стародубчанам було байдуже і про те, що прийшов Карл, — тоді як на Україні дивилися на нього, як на свого визволителя.
Царь Петро вирядив у Стародуб генерала Інфлянта і послав наказ Гетьманові, щоб він допоміг генералові виперти Шведів за границі України. Одібравши сей наказ, Мазепа закликав до себе Генерального бундужного Ломиковського і полковників, і вони прирадили йому послати до графа Піпера лист без підпису і печатки, (щоб, як попадеться, бува, до рук Царя, можна б було од його одректися). У листі тому Мазепа вітав Короля з тим, що прибув він на Україну, прохав його протекції (опіки) над Україною і усим військом Запорожським і сповіщав, що виготовить пороми для шведського війська на річці Десні біля Макошина. Проте, щоб і Петрові одвести очі, він вирядив на поміч генералові Інфлянтові гурт козаків Ніжинського, Лубенського та Переяславського полків. Але, поки вони прийшли, генерал Інфлянт звелів усім селянам та хуторянам Стародубського полку із своїм добром і худобою переїхати у кріпость, а села, хутори, млини, пасіки й токи звелів своїм Москалям геть попалити, щоб Шведам не було де взяти а-ні корму для коней, а-ні харчу для себе, а-ні сховатися. Стародубчане, побачивши таке, почали утікати світ-за-очі, бо добро їх було попалене, і ніде було знайти їм притулку. Стрівши козаків, котрі йшли на поміч Москалям, вони їм переказали, що в них діється, і так розпалили їх проти Москалів, що ті не схотіли іти далі, і тільки невеличка купка того маленького гуртка козаків прийшла і поєдналася із Стародубським військом генерала Інфлянта. Ті козаки, що втікли, рознесли по Україні вістку, що Шведи — народ хороший, нічого лихого людям не роблять, за все, що беруть, платять, а Москалі палять села, грабують, обдирають жителів, силком заганяють у кріпость, силують до незвиклої роботи, неславлять і зневажають, ще й глузують з Українців. Ся вістка скоро поширилася і рознеслася по Україні, і незабаром усі побачили, що то була правда, бо Москалі скрізь однаково з Українцями поводилися.
Тим часом московське військо прибувало на Україну, і Мазепа із своїми силами опинився, як у мішку, одрізаний од Запорожжя і полудневих полків, котрі спочували його замірам. А тут як на те ще й Царь вимагав, щоб Мазепа не гаячись прибув до головної кватирі на військову раду з міністрами. Гетьман прикинувся слабим, упрохав Київського митрополита Іоасафа Кроковського маслособорувати себе, а у головну кватиру до Меньшикова послав свого небожа Войнаровського. Повернувши звідти Войнаровський сповістив, що Меньшиков сам іде до Мазепи. Почувши се, Гетьман зараз же поїхав до свого Батурина і наказав сердюцькому полковникові Чечелю, гарматному осавулові, Німцю Кенігсену та Батуринському сотникові Дмитрові, стерегти його. В гетьманській столиці стояло чотири сердюцьких полків (Чечелів, Покотилів, Денисів та Максимів) і частина полків Лубенського, Миргородського та Прилуцького. У неділю рано 23-го жовтня (октября) Гетьман на віки попрощався із своїм Батурином, і з останньою частиною полків Лубенського, Миргородського та Прилуцького подався за Десну до Карла. З ним перейшло за Десну коло 5.000 козаків, а останні 6.000 зосталися по сей бік Десни. Осе й усього війська, що було при Гетьманові, бо багато полків було послано на підмогу московським генералам у всі сторони. Та й з тих, що перейшли з Мазепою до Шведів, теж чимало повтікало, і його військо ще менше стало.
Перейшовши Десну Гетьман спинив своє військо, вишикував козаків у лави навкруги себе і почав їм так промовляти: „Братя! Настав наш час. Покористуємося сею нагодою, — віддячмо Москалям за їх насильство над нами, за всі нелюдські муки і неправду, що вчинено нам! Ось коли прийшов час скинути ненависне ярмо і нашу Україну зробити вільною стороною, ні від кого не залежною!“ 28-го жовтня (октября) у-вечері Мазепа прибув із своїми козаками до шведського обозу, а 29-го Король вітав його у себе. На яких услівях довершилася змова Мазепи зі Шведами, не знаємо, але з пізнійших актів, підписаних Карлом XII можна догадуватися, що Україна мала творити осібну державу під протекторатом Швециї, та що мали до ньої належати воєводства: Київське, Браславське й Чернигівське.
Звістка про те, що Мазепа перейшов на бік Карла, дуже вразила Москалів. Царь Петро зараз звелів писати маніфест до Українського народу; в ньому він оповіщав, що Мазепа — зрадник і що він начеб-то хоче оддати Український народ Полякам та завести унію, старшинуж Царь закликав у Глухів, щоб обірали нового Гетьмана. Із сим універсалом послано й листа до полковника Чечеля, котрому наказано впустити московське військо у Батурин.
30-го жовтня у Погребках, де стояв Царь табором, була військова рада; на ній ухвалено взяти і зруйновати Батурин. 31-го Меньшиков прибув із військом до гетьманської столиці і почав перемовлятися з полковником Чечелем, але ні до чого не договорилися, а козаки завзято гукали з мурів: Москалі нищать Батурин. „Усі тут помремо, а в столицю не пустимо!“ Завзято одбивалися козаки од московського війська. Коли се 1-го листопада (ноября) у-ночі один з полкових старшин Прилуцького полка, Іван Ніс, прийшов до Меньшикова і розказав йому, що знає потайну хвіртку — нею можна увійти у Батуринський замок. Через сю зраду загинув Батурин. Меньшиков з частиною війська наполіг з усієї сили з противного боку Батурина, де скупилося обороняти город усе військо козацьке, а тим часом остання частина Москалів пробралася через тайник у замок. Тільки, що чутка ся розійшлася, як городяне, під проводом дьякона і його дочки, кинулися вибивати Москалів з тайника. Але було вже пізно, і Меньшиков узяв гетьманську столицю, спалив її у-пень, усіх жителів, старих і малих, жінок і дітей, перебито до одного, частину старшин замордовано лютими карами, трупи їх привязано до дошок і пущено у-низ по річці Сейму, на знак того, що Батурин загинув; останніх старшин, а між ними й Кенігсена, заховали у кайдани і повезли до Глухова. Кенігсен дорогою помер, проте його й мертвого, як і всіх привезених у Глухів старшин, мордували і колесували.
1-го листопада Царь скликав у Богданівку (село Новгород-Сіверського повіту, недалеко Десни) усіх полковників українських. Але приїхало тільки чотири, котрі не пристали до Мазепи: Стародубський — Скоропадський, Чернигівський — Полуботок, і наказні: Переяславський — Тамара і Ніжинський — Журахівський з сотниками і військовими товаришами своїх полків. 4-го вони були у Глухові, куди приїхав і сам Царь. 5-го листопада скидали Мазепу з гетьманського уряду, — справляли се так, як у театрі: спорудили шибеницю і винесли опудало, — ніби то самого Мазепу; на опудало повішали орден Андрія Псрвозваного, вичитали над ним усе те, що робив для Гетьмана Царь, усю до його царську ласку, а тоді прочитали усі провини Гетьмана проти Царя. Меньшиков і Головкін вийшли на поміст і роздерли патент на чин Кавалера ордена, з опудала здерто орден Андрія Первозваного, а кат зачепив його канатом і повісив на шибениці. 6-го листопада була рада; на ній стверджено за Гетьмана — Стародубського полковника Івана Скоропадського, котрого заздалегідь призначив царь Петро.
Старшина хотіла була обрати за Гетьмана Полуботка, але Царь не пристав на се, кажучи, що Полуботок дуже хитрий і що з його може вийти другий Мазепа.
11-го листопада приїхав у Глухів Київський митрополит Іоасаф із духовенством і 12-го, після молебну, на котрому був і Царь, виголошено анафему і вічний прокльон зрадникові Мазепі. При тому митрополит ударив своїм жезлом портрет Мазепи у груди, а духовенство і клір, обернувши свічки до портрета, співали: „анафема, анафема, анафема!“
З Глухова Царь розіслав два маніфести до Українського народу. У одному Царь улещав Українців, щоб не йняли віри маніфестам та універсалам Карла та Мазепи, бо, мовляв, на всьому світі нема а-ні одного народу, котрому так легко і вільно живеться, як Українцям під Московською рукою; у другому Царь обіцяв нікого не карати за те, що не повідомили уряд про те, що Мазепа замишляє перейти до Шведів; він закликав, щоб не боялися вертатись у свої маєтності і займати ті самі посади, що й до того. А як що через місяць од сього хто не вернеться, то він буде того вважати за зрадника і у тих одбіратимуть уряди, знаки та маєтності, а самих каратимуть на смерть, а жінок та дітей посилатимуть на заслання.Мазепа, з свого боку, розіслав універсали; у них він поясняв причини, з яких він одступився од Москви. „Москва, — писав він, — хоче спустошити міста, усю старшину запровадити у неволю, козаків повернути у драгуни та жовніри, народ перегнати у Московські землі за Волгу, а наш край оселити своїми людьми“. Полковники, котрі передалися Шведам, із свого боку розсилали універсали та підбивали в них Українців стояти за Мазепу і не слухати маніфестів Царя.
Тим часом Карл рушив з Десни і прибув у Ромни. Шведська армія стала табором од Ромен і Гадяча до Лохвиці і Прилук; Московськеж військо стояло на границі Слобідської України і Гетьманщини, і ще у Миргороді та Ніжині.
Король шведський теж. з свого боку, розіслав по Україні універсали, і в них упевняв, що прийшов не лихо робити Українцям, а визволити їх з-під московського ярма, радив їм коритись свойому Гетьманові Мазепі. З половини грудня (декабря) розпочалася війна між Шведами і Москалями. Зіма того году була дуже люта; багато Шведів загинуло од морозу, навіть і сам король одморозив собі носа; проте він 27-го грудня рушив до Веприка, а 30-го був у Зінькові. Там він стрів новий 1709 рік; там він засновав і свою головну кватиру, бо як він вийшов з Ромен, то місто те зайняло московське військо, і він вже туди не вертався. 28-го січня (января) рушив він із частиною кавалерії та артілєрії у Слободську Україну, і там під Красним Кутом мав потичку із Москалями. Сей даремний похід у Слободську Україну наробив те, що у Гетьманщині Москалі потрохи займали ті міста, що зайняли були Шведи, і вкорінялися там. Мазепа був увесь час при Королі і часто хворів; коло його зосталося не багато Українців: полковник Миргородський Данило Апостол та Генеральний хорунжий Іван Суліма, після маніфесту Царя, покинули Мазепу і повернулися на свої грунта; хотів утікти й Лубенський полковник Зеленський, але Шведи задержали його, і тоді вже всю старшину українську держали під караулом, — навіть коло самого Мазепи був „почесний“ караул, бо Шведи вже не йняли віри нікому. З старшини коло Мазепи зосталися: Орлик, Чуйкевич, Ломиковський, Горленко та компанійські полковники Кожухівський і Андріяш. Петро I тим часом поспішав задобрювати Українців, котрі ще не перейшли до Шведів. Так, він покликав до себе Кочубейового сина Василя і удову Кочубейову, Искрину удову із дітьми і подарував їм нові маєтності, подарував маєтності військовим товаришам Андрієві Лизогубові, Іванові Бутовичові та иншим. Тоді ж князь Долгорукий нагадав Цареві про Палія, і його звелено вернути з Сібіру, бо він мав вплив на Запорожців. Запорожці тепер були дуже лихі на Москалів, і новий Гетьман Скоропадський, із поміччю Палія, надіявся прихилити їх на бік Петра.
Запорожці передаються на бік Шведів.У половині лютого (февраля) 1709-го року Царь поїхав у Вороніж, щоб спорядити флот у Чорне і Азовське моря проти Турків, а на Україні залишив князя Меньшикова. Меньшиков мав тепер найбільший клопіт — одхилити Запорожців од поєднання з Мазепою, а для сього він послав у Січ своїх послів із грішми і подарунками. Але се мало помогло. На раді, що зібрав Кошовий Кость Гордієнко, прочитано було лист Мазепи до Запорожців. В тому листі він прохав допомогти йому скинути з України московське ярмо і писав, що сам чув, як Царь сказав: „Треба викоренити сих злодіїв і поганців, Запорожців“. Тоді усі Запорожці загукали: „За Мазепою! За Мазепою!“ Гордієнко написав до короля Карла лист і сповіщав його, що усі Запорожці просять заступитися за них та помогти вернути їхню волю. 15.000 Січовиків, не дожидаючи, що одпише їм Король, рушили в поход; вони забрали усі городки (невеличкі кріпості) по річках Орелі і Ворсклі, порозгонили з них московське військо, а люде, котрі покидали свої оселі та ховались по лісах од Москалів і Шведів, верталися до своїх хат та дякували Запорожцям. 26-го березоля (марта) прибув у Будища (містечко у Зеньківському повіті) і сам Кошовий Гордієнко із товариством. Мазепа вислав для почесної стрічи їх двох полковників з 2.000 козаків, котрі провели їх у Диканьку. Мазепа стрів їх у Кочубейовому будинку. Увійшовши в хату, Гордієнко уклонився Гетьманові, а бунчужний, на знак пошани, схилив перед ним отаманський бунчук. Після того Гордієнко промовив: „Ми, військо Запорожське Низове, дякуємо милості вашій за те, що ви, як і подобало найстаршому ватажкові українському, взяли близько до серця долю нашої країни і взялися визволити її з московської неволі. Ми певні, що тільки ради сього, а не власної користи ради наважилися ви пристати до Шведського короля“. Так почав Кошовий свою промову, і при тому було де-кілька Запорожців, бо Запорожське товариство твердо додержувало звичаю, щоб Кошовий, та й ніхто, ніколи й нічого не казав про військові справи иначе, як од усього Товариства і при самому Товаристві. Мазепа одказав: „Дякую вам, Запорожці, що ви вірите міні. Славлю ваше пильне бажання добра рідному краєві. Коли я пристав до Шведського короля, то не ради якої вигоди за-для себе, а з любови до рідної країни. У мене нема а-ні жінки, ні дітей, і яб міг пійти собі куди-небудь та спокійно доживати свого віку. Але кермуючи стільки часу Україною щиро, скільки було моєї снаги та кебети, я не можу, забувши й честь і щиру любов, скласти руки і покинути наш край на волю гнобителя“. На другий день Гордієнко з 50 товаришами був у Короля. Там тоді ж обмірковано і те, яка має бути умова із Шведами.
12-го квітня (апріля) Запорожці з Шведами перейшли Ворсклу коло Соколки (село в Кобеляцькому повіті) і розбили московське військо генерала Рена. Дознавшись про се, Шереметьєв послав полковника Яковлева на Келеберду, спалив її і 18-го підійшов до Переволочні (Запорожська таможня і переправа через Дніпро). Тут у замку була Запорожська ватага з 600 Січовиків, але вона не мала сили вдержатись у замку. Москалі його, побили Запорожців, а тих, що оборонялися по хатах, випекли звідти вогнем і повбивали. Одержавши через Меньшикова царський наказ, Яковлев 30-го квітня перейшов через Кодацький поріг на Дніпрі, узяв і спалив Старий та Новий Кодак з околицями і 7-го червня (юня) прийшов до Камінного Затону, невеличкої кріпости, що збудовано було коло самої Січи. У Січі на той час Кошовим зостався Петро Сорочинський. Він тільки що повернувся з Криму, куди їздив кликати на поміч Татар. Атаку почали Москалі на човнах, але їм не поталанило, і їх було одбито. Тут, на лихо, Запорожці побачили, що далеко у степу піднялася курява, і до Січі іде якесь військо. Вони подумали, що се Татари, котрих обіцяв прислати Хан, та, щоб допомогти їм, вийшли їм на зустріч. Але се були не Татари, а компанійський полковник Гнат Галаган з своїм полком та драгунами. Галаган сей після царського указу покинув Мазепу і утік до Царя і за се був у великій ласці у нього. Він добре знав Січ, бо колись сам був Запорожцем і за лицарство обраний був навіть Кошовим. Тепер прислано його допомагати Яковлеву. Під'їхавши до Січі, він гукав: „Віддайте зброю і покоріться, — вас усіх помилують!“
Зруйновання Чортомлицької Січи.Запорожців на той час було обмаль на Січі. Вони бачили, що війська проти них було багато і, повіривши Галаганові, оддалися. Але Яковлев не помилував їх, а звелів визначніщих з них заковати у кайдани, а останніх замордував на місці „по достоїнству“: одним рубали голови, других вішали і мордували так, „як у поганстві, за давніх мучеників, не бувало“: робили пороми, ставили на них шибениці й вішали Січовиків, а потім пускали ті пороми Дніпром за водою, на острах иншим. Усі куріні й усі будівлі на Січі було попалено, ближні зімовники винищено у-пень, порозривали могили запорожські, викидали мертвих з домовин і рубали їм голови, розкопали навіть і могили ченців та повикидали мертвих. Тоді була розкидана й Сіркова могила, як ми вже згадували про се. Москалі позабірали усе, що можна було: гармати, мортири, гаківниці, рушниці, прапори, порох, муку, пшоно і сіль, з церкви Січової позабірали: царські врата, іконостас, дзвони, хрести, євангелію, свічки, ладан та віск. Царь Петро, як одібрав звістку про зруйновання Січи, дуже тішився, бо Запорожжя з своїм демократичним устроєм і вольностями стояло поперек дороги самодержавним замірам його. Царь вважав, що коли буває на Україні який заколот, то все се виходить з Запорожжя.
1-го червня (юня) до війська, що стояло проти Полтави, прибув Царь і привів із собою свіжі бойові сили. У Шведів же було обмаль пороху і бойових припасів, офіцерів було небагато, а замість інженерів були прості офіцери; до того, через недостачу харчів у війську вкинулися усякі хвороби. Кілька штурмів Шведів на Полтавські кріпості були одбиті, а тут ще почалася страшенна спека. На раді, що скликав Король, ухвалено було покинути Полтаву і податись у Польщу, але тепер вже се було дуже не легко зробити: позаду, у Сорочинцях, стояв Гетьман Скоропадський з українськими полками, а з ним князь Долгорукий із 4 полками, та ще 4.000 Калмиків і Волохів; на Волині, під проводом фельдмаршала Гольца, стояло московське військо, котре поєдналося з польським військом Огинського, супротивника Станіслава; попереду стояв Царь із великим військом. Хочеш-не-хочеш — доводилося стати до бою.
Битва під Полтавою.20-го червня (юня) Москалі перейшли Ворсклу, а 25-го з усією силою рушили на Полтаву. Там давно вже одбивалося од Шведської облоги московське військо, котре зачинилося там. Війська у Шведів було далеко менш, ніж у Царя, але Король був певен, що розібьє його і через те не побоявся розділити свої сили на двоє. На 27-го назначив Карл баталію. Поранений перед тим в ногу тоді, як переїздив поуз московські лави, він сам не міг вести свого війська і призначив за головного командира фельдмаршала, графа Реншильда, котрий ранком 27-го звелів наступати. Між Шведськими генералами з самого початку почалися суперечки, і московське військо, під проводом самого Петра, одразу почало брати гору. Покмітивши се, Король звелів, щоб його везли кіньми на марах у самий бій. На який час се підбадьорило Шведів, але, на лихо, одразу вбито було коняку. Мари, на котрих він лежав, і сам він упали на землю. Через се стався великий заколот у війську: усі вважали, що Короля вже вбито, і після того нічим вже не можна було поправити діла. У-пень розбиті Шведи кинулися у ростіч, хто куди влучив, не слухаючи а-ні генералів, а-ні офіцерів своїх. Царь, без міри щасливий такою побідою, бучно справляв її бенкетом. Через се Шведи успіли утікти далеко, і тільки у-вечері Царь надумав послати навздогінці генерала Голіцина і Боуера; але вони вже не могли наздогнати втікачів. Усіх шведських бранців через кілька день виряжено до Москви, а козаків та Запорожців, котрі попалися до рук Петрові, — хоч більшість з них самі віддалися, побачивши, що Шведська справа програна, — люто мордували: їх садовили на палі, вішали, ламали руки й ноги та оті покалічені тіла їх виставляли на показ, щоб народ жахався. Генеральний суддя Чуйкевич, Генеральний осаул Максимович, Лубенський полковник Зеленський, компанійський — Кожухівський, сердюцький — Покотило, Гамалій, Лизогуб, канцелярист Григорович та писарь Гречаник, котрі віддалися на ласку Царя, ще до Полтавського бою, взяті були на допит і заслані на Сібір та в Архангельск.
Утеча.29-го червня (юня), над вечір, Шведи, а з ними й Мазепа із своїми козаками та Запорожцями, прийшли до Переволочні. Там не найшли вони ні одного байдака, ні поромів, ні людей, — усе винищили Москалі тоді ще, як вони ходили походом, щоб зруйновати Січ. Король довго сперечався і не хотів переходити на той бік Дніпра. Мазепа ж боявся, щоб їх не догнало московське військо, бо він добре знав, що Царь його не помилує, як що спіймає. Тим-то він переїхав на той бік. Тоді й Карл надумав переїхати. Колясу його, у котрій він лежав поранений, постановили на два дуби, — знайшли десь в очереті, — і таким побитом перевезли його. Ледве Король і Мазепа із частиною війська перебралися на той бік, як наскочив Меньшиков із кінною ватагою. Левенгафт, що оставався ще по сей бік, не міг дати одсічи, хоч в його й було мало не 17.000 війська, і піддався Меньшикову.
Але Меньшиков наперед сказав, що Запорожців не помилує. Козаки, дознавшись про се, почали кидатись у річку, бо вважали, що краще самим собі смерть заподіяти, а може ще й пощастить кому врятуватися, — ніж попастись на люті муки до немилосердих рук московських. Скоро за Меньшиковим прибув до Переволочної й царь Петро. Довідавшись, що Карл та Мазепа втікли у Туреччину, він вирядив навздогінці генерала, князя Волконського, і бригадіра Кропотова. Тим часом втікачі були вже далеко. Мазепа, котрий зовсім був слабий, їхав у колясці, обкладений подушками, — за ним доглядала якась Українка, — і вів перед по добре знаному йому степу. Вони простували через Олександрію на теперішнє вело Швединовку, Решетилівку, Полтавку, Піскли (що на Інгулі), і опинилися на короткий час у Спаському (що в Миколаїві), коло джерел дуже хорошої води, що є й досі. 7-го липня (юля) вони почали перевозитись через Буг з Руської пісчаної коси на пісчану ж косу Волоську (недалеко села Парутина) і подалися до Очакова. Як-раз, як вони переїзжали, нагнав їх князь Волконський. Але йому пощастило забрати тільки невеличку купку у 500 чоловіка Шведів, — кілька Запорожців, що були з ними, утікли у добре знаний їм степ і там врятувалися од погоні. Під Очаковом Шведи простояли два дні. Туди до Карла приїхав посланець од Бендерського Сераскіра (начальника турецького війська) і запрошував його у Бендери. 1-го серпня (августа), після спокійного переходу з-під Очакова, Карл і Мазепа прибули у Бендери. Тут Король одібрав од Царя лист, де він радив йому пристати на згоду на таких умовах:
- 1. Карл мусів уступити Цареві усю Інгрію, Карелію, Естляндію та Ліфляндію;
- 2. Признати Августа Польським королем і
- 3. Оддати Цареві Мазепу.
._%D0%97_%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%83%D0%BD%D0%BA%D1%83_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B8_%D0%90%D1%80%D0%BA%D0%B0%D1%81%D0%B0.jpg)
(З рисунку Миколи Аркаса).
Останній пункт надто розсердив Карла, і він не пристав на ті умови. Проте Московський уряд прикладав усякого способу, щоб достати Мазепу до своїх рук; через свого посланця у Константинополі, Толстого, великому муфтієві (найстаршій духовній особі) було обіцяно 300.000 талярів, як він допоможе здобути Мазепу. Про се довідався Гетьман, і хоч сераскір Бендерський заспокоював його од імени самого Падишаха (султана), що його ні за що не буде оддано Петрові, але ся вістка дуже стурбовала старого хворого Гетьмана, бо він добре знав турецькі звичаї. І без того слабий, а надто підірваний тими страшними, тяжкими подіями останніх часів, він не видержав і 22-го серпня (августа) 1709-го року помер. Тіло його одвезено у Ясси, і там при королеві Карлові поховали у могилі, в церкві, що стояла за містом. Домовина його й зараз є у городі Галаці, в соборі.
Труну Гетьмана везли шестеро білих коней; по обидва боки йшли двома рядами козаки із голими шаблями; перед труною бунчужний ніс булаву, а за труною йшли українки, котрі прийшли сюди за своїми чоловіками і, як звичайно, голосили та причитували. За ними верхи їхали Генеральний писарь Орлик, племенник покійного — Войнаровський і уся старшина. Після похорон, з королівської волі, було скликано козацьку раду, на котрій виявилося, що є троє охочих на гетьманську посаду: Орлик, Войнаровський і Прилуцький полковник Горленко. З допомогою Короля, обрано Гетьманом усієї України Генерального писаря Пилипа Орлика.
Оглянемо тепер коротенько усі ті події, що мали таку велику вагу в нашій історії. Як би вони повернулися були у другий бік, то, певне, вивели б наш народ на инший історичний шлях та привели до иншого життя. Ось ті нещасливі найголовніщі причини, чому так, а не инак, скінчилася ся справа. Перша — се вдача самого Мазепи: він був чоловік потайний, наймовірний, вдавався до всяких дипломатичних хитрощів; він ховав од війська і народу свої плани і заміри, і з того вийшло те, що у-край невдоволена московськими порядками Українська людність, в той час, коли треба було йти на зустріч свойому Гетьманові, не зрозуміла його, як не розуміла увесь час його гетьманування, і одступилася од його; він „перемудрив“ у своїй політиці, і се його привело до загибелі… Тоді страшенну силу мали доноси, і ото через них мусів він обережно вести се діло тільки з невеличким гуртком старшини та прибічним надвірним військом. На Запорожжі він теж не придбав собі прихильників, — особливо, коли допомагав, хоч і проти своєї охоти. Московському урядові, а через те аж до того часу, як він явно перейшов на бік Карла, Запорожці були до нього не геть-то приязні. А се відгукувалося і на усій людності, бо ми знаємо, який великий вплив мало Запорожжя на Україні. Се одне. Другеж — се те, то спільник Мазепи, Карл XII, хоч був чоловік в військових справах жвавий, проте в иншому всьому він був мало спосібним. Його похід на Україну одразу, як ми бачили, понівечив усе діло: як би він повернув був на Москву, то не завів би був за собою на Україну московське військо та самого Царя; тоді б і справа Мазепи иначе кончилася, і, певне, тепер Мазепу почитувалиб дуже високо, а Україна малаб инше, як нинї, становите у европейській семьї народів. Трете — се те, що супротивником Карла та Мазепи був молодий, одважний, завзятий Московський царь Петро I. Йому, крім того, у сій боротьбі таки поталанило без міри: усі обставини складалися на диво щасливо для його. У всякім разі, ми мусимо признати за Мазепою, що він любив свою Україну і що не його вина в тому, що, замість слави визволителя свойого рідного краю, залишилася про нього ганебна память серед ворогів а навіть поміж непросьвіченими та нетямучими річи земляками.
.jpg)
(збудовав Гетьман Мазепа у 1700 р.).
Гетьман Іван Ільіч Скоропадський 1708–1722.Посадовивши Скоропадського на гетьманство, царь Петро не довіряв йому і приставив до його осібного доглядача — Суздальського намісника Андрія Ізмайлова. Він наказав йому — разом з Гетьманом керувати усіма справами на Україні, а потай звелено було йому доглядати за Гетьманом, старшиною та полковниками і забороняти їм перемовлятися з Турками, Шведами, Поляками та Запорожцями. Колиб же виникло де повстання або розпочався який народній розрух, то зараз кликати московське військо, котре стоїть постоєм на Україні, щоб заздалегідь вгамувати їх. Не добре почував себе новий Гетьман у таких обставинах, а ще гірше те, що бачив, як дивиться на його народ та козацтво. Ось що, приміром, пише йому у свойому довгому листі кошовий Йосип Кириленко з Низовим Товариством, одповідаючи на його універсал, в котрому він закликав Запорожців знову пристати до Царя:
Вельможний мосць-пане Скоропадський, гетьмане Московський! Універсал ваш увещевательний, подписом руки вашої і Московський і двома печатьми: единою військовою, а другою Московською утвержденний, получили і, по звичаю, на раді вслух всіх вичитаний, нічого нового та користного для себе не чули, окрім одна неправда та прелесть Московська ізображена, отвітствуєм: а во-первих, удивляємся, іж (що) ваша милость не встидаєтся титулувати війська Запорожського обоїх боків Дніпра Гетьманом, кгди (коли) ж ми вашей милости а-ні сами собою, а-ні через послов наших, а-ні через письмо військовоє на той уряд не оббірали, на який ваша милость возведені зостались под мушкетами Московськими внутрі города Глухова“. Далі в тому листі пишуть Запорожці Гетьманові, що він сам, з доброї волі, шию свою у ярмо тяжке московське вкладає і „отчизну“ в нього впрягає, що вже після смерті славної памяти Богдана Хмельницького Московський уряд обмежує права і вольності козацькі, а тепер ще того більш, а через те, „за поводом правдивого отчизни нашої і вольностей військових ревнителя, славної памяти Гетьмана Іоанна Мазепи і согласієм військовим, а не за наущенням пана Константія Гордієнка, атамана Кошового, оборони найяснішого короля Шведського шукали… Пишеш, що ми отторгнулисьмося от свого природного Монарха, його Царського Величества. Хібаж ваша милость того добре не знаєш, же (що) московські монархи од початку козацького народу і владінія каганов (князів) аж до Хмельницького ніколи нам не бивали природними панами, лечь (але) ми яко сами добровольно, без жадного насилія, для заховання (забезпеки) прав і вольностей наших, поддалися под оборону Царську?…“ Далі пишуть Запорожці, що не можна виписати і перелічити усього того лиха, горя та утисків, що діяла Москва на Україні, — на них бідні люде, „за щасливого вашего милостинь региментарства, ярмом Московським притеснініе, плачливе ускаржаются і вас всіх отчизни згубцев, Московських похлебцев, же (за те що) естеси отважне не держали единомислія з небожчиком Гетьманом Мазепою і з нами, прокленають і вічне, если не упамятаетесь, проклинати будуть.“ Так виявили Запорожці своє обурення проти Скоропадського і свій погляд на те. що діється на Україні; так дивився на сього Гетьмана і народ і більшість старшини, та ніхто нічого заподіяти не міг, бо сила вже була не на їх боці.
Після того, як зруйновано було Чортомлицьку Січ, Запорожці заснували Січ у гирлах річки Камянки, і там сиділи до 1711-го року; а як почули, що, з наказу Петра, Гетьман Скоропадський та генерал Бутурлін мають прийти з військом, щоб зруйновати і сю Січ, вони подалися далі на низ і у татарських землях, у Алешках (біля Херсона) засновали нову Січ, і там пробували до 1734-го року.
Тим часом, вибравши Орлика Гетьманом, Запорожці і всі прихильні до його уложили умову, котрою поновлено права і вольності козацькі, що скасував Московський уряд; права ті повинен був шанувати Гетьман і його наступники:
- 1. Гетьман признаватиме православіє пануючою вірою, і духовенство залежатиме од Царьградського Патріарха.
- 2. Має бути поширено освіту по-між вільними синами України.
- 3. Україна повинна бути самостійною державою в межах, що були визначені за Гетьмана Богдана Хмельницького, під вічним протекторатом (опікою) короля Шведського і його наступників.
- 4. Коло Гетьмана значнішими порадниками будуть: Генеральна старшина, полковники і по одному значнішому, поважнішому і старішому козакові з кожнього полку.
- 5. Що-року, на Різдвяних і Великодних святах і на Покрову, повинна збіратись Генеральна рада.
- 6. Старшина і порадники повинні шанувати свого Гетьмана; проте можуть прилюдно виговорювати йому на раді, і він сим не повинен ображатися.
- 7. Усі уряди і посади повинні бути виборні, і по своїй волі Гетьман не має права настановляти нікого.
- 8. Всі урядовці підлягають суду Генеральному, і без його присуду Гетьман не має права нікого карати.
Се головні пакти з тих умовин. 10-го травня (мая) 1710 року вони були стверджені Карлом XII, як протектором (опікуном) вільної України.
Скоро після того між ханом Кримським Девлет-Ґіреєм і Орликом було уложено умову. По тій умові Хан повинен був допомогти козакам визволити з-під держави Московської Україну, а з нею й Слободську Україну, і поєднати її з Гетьманщиною. Орлик. 17-го березоля (марта) 1711-го року Орлик з Білгородськими та Буджацькими Татарами рушив на Лівобічну Україну, а Кримські Татари із ханом повинні були виступити на Слободську. Орлик послав вперед себе універсали до Українців та Скоропадського і запрошував їх, щоб вони допомогли йому у тій справі визволення рідного краю з-під Москви. Але Скоропадський вислав проти Орлика Генерального осавула Бутовича, а сам з генералом Бутурліном виступив проти Кримців, що йшли у Слобожанщину. Царь Петро боявся, що до Орлика пристане де-хто з полковників, і через те наказав зараз же зібрати у Глухів усіх жінок полковницьких і держати їх там в заставі за своїх чоловіків. Проте жителі полків Білоцерківського та Корсунського і Уманського пристали до Орлика. Під Лисянкою Бутовича розбито і узято в полон, і тоді Орликові охоче піддалися й инші міста та містечка. В руках Московських осталася тільки Біла Церква, де засіло московське військо з бригадіром Анненковим на чолі. Орлик обложив її своїми силами, але Татари не любили ніяких облог; вони не схотіли дожидатися, поки вона кончиться, покинули Орлика і розбіглися по містах та селах, грабуючи та забіраючи у ясир людей. Того ради Орлик мусів зняти облогу і податись за Дністер. Але Татар трудно вже було спинити, — вони розсипалися по полках: Кальницькому, Уманському, Торговицькому Брацлавському та Корсунському, скрізь руйнували, грабували та гнали в полон людей. Ніякі благання Орлика не помагали, і спільники сі багато пошкодили йому в його замірах.
Кримському ханові у Слобідській Україні попереду було пощастило. Після того, як він узяв містечко Сергієвське і забрав там Москалів у неволю, села та міста стрічали його з хлібом-сіллю. Хан подарував козакам вольні Кримські степи, куди вони й подалися, щоб оселити їх, аж тут на них напав Полтавський військовий суддя Петро Кованько, завернув їх назад, і у Полтаві, за те, що вони піддалися Ханові, кожного десятого, по жеребку, покарано було на смерть, а останніх із жінками заслано у Москву. Звідти уряд позасилав їх в далекі краї.
Тим часом султан Ахмед III, послухавши Карла XII, обявив війну Петрові і рушив з величезною армією проти його. У липні (юлі) 1711-го року він оточив навкруги Царя з військом коло річки Пруту і був би забрав Петра в полон, та помогли гроші. Царь одкупився, але мусів пристати на дуже ганебні умови; між ними була й така: Царь обовязувався не мішатись у справи Польщи й України і ніколи ніяк не турбувати їх, — се б то Україна, як і Польща, робились на віки вільні. Крім того, Царь мусів знищити Таганрогську кріпость і оддати Азов, а за се вимагав у Турків, щоб короля Шведського випроважено було за Турецькі границі. Та ні та, ні друга сторона не поспішали додержувати сі умови, і зімою знов мало не спалахнула війна. У грудні (декабрі) 1711-го року Орлик вирядив у Константинополь до Султана своїх послів, полковника Горленка, Генерального суддю Довгополенка, Генерального писаря Максимовича, Генерального осавула Герцика та Кошового Гордієнка. Вони мали клопотатись, щоб Турки не кінчали війни і допомогли визволити Україну. Хоч Султан і пристав на се, та московські гроші, що дано було старшим урядовцям турецьким, допомогли Петрові, і через посередництво англійського та голландського посла, згода з Москвою була зложена на тих умовах, що Царь одцурався Правобічної України, окрім Київа, і залишив під своєю владою Лівобічну. Сією згодою були знищені усі заміри Орлика і його прихильників. Щоб забезпечити себе од усяких дипломатичних хитрощів у Константинополі з боку Орлика і його прихильників, Московський уряд забрав жінок та дітей тих прихильників у Москву і силував їх писати звідтіль до чоловіків і родичів своїх листи, благаючи їх покинути Орлика і вернутись до-дому, бо через своє противенство Московському урядові вони їх підведуть під муки і кари. Сі листи багато таки помогли, і багато старшин та козаків почали вертатись до-дому. Орлик з кількома прихильними до себе: Войнаровським, братами Герциками, Назимовським, Марковичем, Довгополенком та Третяком, пішов за Карлом XII у Швецію, і там прожив аж до смерті сього короля. Після того, як Швеція склала згоду з Москвою, Орлик боявся, щоб Шведи не оддали його Московському урядові і утік, попереду у Францію, а потім у Грецьке царство, в Салоніки, і там пробував аж 12 років, усе не кидаючи надії на визволення України. Увесь час листувався він про се із королями Французьким, Польським, Шведським, з Портою Оттоманською (Туреччиною) та Кримським Ханом, котрі обіцяли йому допомогти. Але надії його не справдилися, і він помер у Салоніках у 1728 році, не діждавши бачити свою Україну вільною.
Гетьман Скоропадський, після Полтавських подій, 17-го вересня (сентября) 1709-го року, тоді, як Петро I був у Решетилівці, подав йому прохання про те, щоб він ствердив права і вольності Українців, як стверджували їх царі Олексій Михайлович та Хведір Олексійович. Царь обіцяв, що се буде зроблено, проте призначив, як казано вище, щоб при Гетьманові був ближній стольник Андрій Ізмайлов. Та скоро, замість одного Ізмайлова, було прислано вже двох московських урядовців: стольник Хведір Протасьєв і думний дяк Вінніус. Щоб як-небудь підлеститись до Царя і запобігти його ласки до України, Гетьман віддав у вічність любчикові царському Меньшикову міста Гадяч, Батурин, а з ними повернув у його підданство цілу сотню Стародубського полку, і з-за сього козаки дуже на його ремствували. Се були перші маєтності, котрими володіли на Україні не Українці. Пізніще Гетьман ще роздарував кілька маєтностів по инших місцях і полках московським урядовцям Головкіну, Шафірову, Шереметьєву, Протасьєву та иншим, а далі Царь звелів, щоб Гетьман дав землі тим Сербам, Чорногорцям та Молдаванам, що були у царському війську, як він ходив походом на річку Прут. На Україні постановлено постоями драгунів та московське військо. За постій той нічого не оплачувалось, і люде мусіли содержувати чуже військо своїм коштом. Окрім того, виряжено було в 1716 році, — як кара за те, що Україна прихильна була до Шведів, — 10.000 козаків, під проводом Генерального хорунжого Івана Суліми, на линію — обороняти московські границі од Орди Кубанської та копати канал, щоб поєднати Волгу з Доном.
У 1717 році царь Петро поїхав у Францію. Пробуваючи заграницею, він довідався, що у Гамбурзі проживає Мазепин племенник Войнаровський. Він звелів його арештувати. Войнаровського схопили на вулиці і одпровадили до Москви. Там його допитували, а після допиту заслали на Сібір.
У 1718 році, на бажання Петра, Скоропадський віддав свою 15-літню дочку за сина царського любчика Петра Толстого. Сей Толстой у 1719 році, по царському указу, був настановлений Ніжинським полковником. Се був перший полковник не з Українців: право Гетьмана самому давати сі посади було одібране у нього ще в 1714 році, і Петро тепер сам настановляв полковників на Україні з чужинців та всяких людей, кого забажає. Так, Гадяцьким полковником призначив Царь серба Михайла Милорадовича, котрий дуже гнітив полчан, брав з них хабарі та притискав людей; полчане жалілись на його Гетьманові, але не сила була Скоропадського скинути того, кого призначив сам Царь.У 1718 році Петро повернувся з-за границі, і Гетьман Скоропадський з Генеральним бунчужним Яковом Лизогубом, полковниками: Чернигівським — Павлом Полуботком, Лубенським Андрієм Марковичем, Гадяцьким — Михайлом Милорадовичем і 200 козаків приїхав до Москви, щоб вітати Царя. З Москви Царь скоро зібрався у Петербург і покликав туди із собою Гетьмана та старшину, щоб похвалитися їм своєю новою столицею. Поки вони там пробували, Царь призначив суд над сином своїм, царевичем Олексієм Петровичем. На суді тому, по приказу Царя, були й Гетьман з старшиною. Коли скінчився суд і усі, хто там був, запобігаючи царської ласки, поспішили постановити страшний рішенець, котрого бажав Царь, Українці, коли запитали про їх думку у сій справі, одмовили так: „Не можемо ми бути суддями між батьком-царем та сином, бо в такому разі не можна бути безстороннім“.
У Москві ще у 1700 році помер патріарх Адріян, і царь Петро не хотів вже, щоб було обрано другого, а замість патріарха задумав встановити яку-небудь коллегію (управу з кількох душ), і от у 1721 році і засновано було „Святѣйшій Правительствующій Синодъ“. Покиж що, патріарха заступав тим часом ученик Київської Академії — Рязанський митрополит Стефан Яворський. Другий Українець, архиєпископ Псковський Феофан Прокопович, працював над статутом (уставом) і регламентом (порядком, що і як робити) для того Синоду, і щоб його вислухати і ствердити, у Петербург покликано було і українське старше духовенство, з Київським митрополитом Іоасафом Кроковським на чолі. Але з доноса якогось ченця, Ірінія, Царь довідався, що митрополит Іоасаф на духовному соборі у Київі радив не приставати і противитись тому регламентові. Тим-то, як приїхали українські епископи у Тверь, Іоасафа схоплено і посажено в тюрму в тамошньому манастирі, де він скоро і вмер; останні ж епископи, налякані тим, підписали усе, що їм було звелено. Повернувшись до Київа, вони почули, що у Печерській лаврі була страшенна пожежа і що згоріла уся лаврська бібліотека, де багато віків, ще од часу князів Київських, зберегалися старовинні документи. Ся пожежа на віки знищила дуже багато історичних документів і творів нашого українського письменства.
Царь Петро все дужче і дужче стискав у своїй важкій руці усі вольності народа Українського: у 1720 р. він обмежив права Генерального судді, установивши при йому судову канцелярію, а так само і права Генерального писаря, при котрому встановлено військову канцелярію. У тому ж році Царь звелів Гетьманові вирядити 12.000 козаків копати Ладожський канал (коло Петербургу). На сю важку і незвичайну роботу козаки були виряжені під проводом Чернигівського полковника Павла Полуботка і Лубенського — Андрія Марковича та Генерального хорунжого Івана Суліми. Ся робота затяглася на довгий час, з 1721 аж по 1725 год, і що-року провадили туди з України по 20–30 тисяч козаків на сі, так звані, канальні роботи. У багнищах тих од хвороб, з голоду й холоду, загинула більша половина козацтва, що ходило туди.
У тому ж 1721 році вийшов царський указ, котрим заборонялося друкувати по українських друкарнях Святе письмо осібно або передруковувати з своїх давніших книжок, а дозволялося тільки передруковувати з Московських. Се був перший натиск на українське письменство.
Війна із Шведами скінчилася Нейштадською згодою 20-го серпня (августа) 1721-го року. По сій умові Росія здобула собі Ліфляндію. Інгрію, частину Карелії і Фінляндії. Згоду сю бучно справляли у Петербурзі, і Царь прийняв новий титул „Імператора“.
Гетьман Скоропадський приїхав у Москву 18-го січня (января) 1722 року, щоб вітати Царя з новим титулом. Із Гетьманом були: його зять, Ніжинський полковник Толстой, Генеральний писарь Савич та Генеральний бунчужний Лизогуб. Царь дуже приязно вітав старого Гетьмана, ласкаво прийняв його скаргу на князя Меньшикова за самоуправство його на Україні, та проте, на прохання Гетьмана, щоб з України виведено було московське військо, що стояло там постоями, Царь не зволив, а на друге прохання — ствердити права і вольності України 16-го травня (мая) вийшов Імператорський маніфест, котрим заводилася на Україні „Малороссійская коллегія“, з бригадіром Вельяминовим на чолі, щоб керувати поруч з Гетьманом усіма справами.
Дуже засмучений повернувся Гетьман до-дому. Тим часом, по указу Царя, було виряжено 12.000 козаків у Персидський поход, під проводом Миргородського полковника Данила Апостола. При ньому були ще полковники: Київський — Антін Танський і Прилуцький — Гнат Галаган. Вони дійшли аж до Дербенту і як повернулися до-дому, то Гетьмана вже не застали живого. Усе те, що скоїлось за останні часи: подорож у Петербург, образа та зневага Гетьмана, як гетьмана і як заступника цілого народу, так дуже засмутила і вразила старого, що він заслаб 3-го червня (юня) 1722-го року і помер у Глухові, у гетьманській столиці. Тут його поховано у Гамалійовському дівочому манастирі, що коло Глухова.
Тим часом 20-го червня (юня) у Глухів приїхав голова „Малороссійської Колегії“, бригадір Степан Вельямінов. У Колегії тій було 6 штабофіцерів того московського війська, що стояло постоями на Україні. Се мав бути найвищий уряд на Україні, що доглядатиме за порядком. Ледве Колегія почала свою роботу, як між Полуботком і Вельяміновим почалися сварки. Вельямінов став дуже неввічливо поводитись із старшиною і самим Гетьманом. Так, одного разу, як свідчить сучасник, він з великим гнівом гримнув на Полуботка: „Що твоя служба проти моєї? Ти бачиш, що я — бригадір і президент, а ти передо мною ніщо“. А тоді звернувшись до старшини, що була при тому, додав: „Зігну я вас так, що й инші тріснуть. Ваші давнини скасувати звелено, а з вами по новому поводитись“. Але того нового не хотіли дожидати старшини і скаржились у Сенат на Вельямінова і знову послали прохання про вибори нового Гетьмана та про свої права і вольності. На се прохання було прислано у Генеральну канцелярію царський указ 23-го червня 1723-го року: „Всім відомо, що від часів першого Гетьмана Богдана Хмельницького, аж до Скоропадського, усі Гетьмани були зрадники, і біду терпіла від того Московська держава, а особливо Україна. Ще свіжа память за Мазепу… Через се треба ще знайти на посаду гетьманську дуже відомого чоловіка, а доти, для користи вашого краю, встановляємо уряд (Малороссійську Колегію), що має наказ усе робити по інструкції. Справа спинятися не буде, а тому про сі вибори Гетьмана докучати не належить“. Не вдовольнив сей указ старшину, а Колегія, тим часом, давалася добре в знаки „наложенням несносних поборов“, як каже тогочасний свідок, та важкими постоями Московського війська по городах та селах України. До того ще Московський уряд поназначав, окрім одного коменданта, що вже був у Полтаві, ще трьох: у Чернигів, Переяслав та Стародуб. Коменданти сі втручалися у справи полковників, і Колегія послала указ тим полковникам, щоб вони робили як найшвидче і не одмовляючись усе, що звелять коменданти. Досі з маєтків і ґрунтів старшини не брали ніяких податків, бо з тих ґрунтів вони мали себе содержувати на своїх посадах, а тепер почали брати з них податки у Колегію. Окрім того, заведені були, по новій інструкції, усякі збори грошові за хліб та за инші речі, у царську казну. Через все се не можна було не „докучати“, і Полуботок знов, як Петро вернувся з Персидського походу, послав до його своїх послів із таким саме проханням, як і попереду. Але Царь вже намислив знищити окромність України і завести в ній такі порядки, як і у Москві. До того ще у Москві його стрів Вельямінов, котрий скаржився на те, що Полуботок і старшина суперечать і противляться заходам його, щоб Україну з Москвою зрівняти. Через се Петро послав наказ, в которому звелено було Полуботкові, Генеральному писареві Савичу та Генеральному судді Чорнишу, передати свої справи і уряди Колегії і не гаючись їхати до Петербургу; другим же указом зроблено князя Голіцина головним начальником усього іррегулярного (непостоянного) війська, а разом з тим і українських козаків. Сим вже скасувалося геть значіння Гетьмана та Генеральної старшини. Боячись, щоб з сього не вийшло якої ворохобні по між козаками, князь Голіцин вивів усі полки українські в степ, начеб то для того, що була якась небезпека од Татар.
Як Полуботок виїхав з України, а козаків виведено у степ, Колегія зараз взялася до ревізської переписи усіх людей на Україні.
3-го серпня (августа) Полуботок із старшиною прибули у Петербург, де й подали Цареві свою петіцію (домагання). Розсердившись на таку впертість старшини, Царь послав на Україну бригадіра Румянцева дознатися, чи правда тому, що увесь народ Український просить, щоб були вибори нового Гетьмана. Крім того, йому було звелено довідатися на місці, чи не робила якої кривди та утисків народові старшина. Тими звістками, що добуде Румянцев, хотіли обвинуватити Полуботка і тих, що з ним були. Провідавши про се, Полуботок зараз вирядив на Україну військового товариша Василя Биковського із листом до Генерального осавула Жураковського і Генерального бунчужного Якова Лизогуба, і в листі тому сповіщав про те, що на Вкраїну їде Румянцев і у подробицях навчав, що і як треба одказувати. Він добре розумів, що коли захотіти, то можна роздобути які завгодно докази і на зовсім безвиновного чоловіка. А таким ні він, та й уся тодішня старшина українська, не могли вважати себе супротив народу.
Тим часом виведені проти Татар полки зібралися усі на річці Коломаку. Найстаріщий і найбільш поважний по-між усіх полковників, Миргородський полковник Данило Апостол, покористувавшись тим, що всі козаки й старшина були в-купі, написав прохання до Царя про те, щоб стверджено було права і вольності козацькі і щоб обрано було Гетьмана. До прохання він зібрав багато підписів від старшини і козацтва і послав його у Генеральну канцелярію. Жураковський призначив везти те прохання у Петербург сотників: Самуся Галицького і Кирила Криштофенка, але Колегія, маючи потайний наказ не пускати більш ніяких послів у Петербург, не дозволила їхати й сим. Тоді Жураковський, потай від Колегії, вирядив канцеляриста Івана Романовича, котрий і поїхав до Царя. Як-раз в той час, як Полуботок виряжав на Україну Биковського, 10-го листопада (ноября) приїхав у Петербург і Романович з Коломацькими петіціями. Цареві він подав їх, як той виходив з церкви св. Тройці. Прочитавши їх і побачивши велику силу підписів, Царь „з великим гнівом і лютью“ звелів генерал-маіору Ушакову зараз арештувати і посадовити у Петропавловську кріпость тих, що були в Петербурзі: Полуботка, Савича та Чорниша і усіх Українців, що були з ними (здається, се були перші політичні вязні у сій славетній твердині). Як тільки їх було арештовано, зараз поїхав на Україну бригадір Румянцев, котрому звелено забрати усі бумаги схопленої старшини. Але Полуботок вспів оповістити про се через свого челядника Миколу Лаговича, котрого послав на Україну замість Биковського. 15-го березоля (марта) 1724 року виїхав з Глухова Румянцев і, як тільки він приїхав у Петербург, зараз почали допитувати вязнів. Чогось сей раз допитували не так завзято, як звичайно, і не кончили через те, що 18-го грудня (декабря) Полуботок, котрий стояв на чолі арештованих і котрого вважали за головного діяча у сих справах, вмер у кріпості, і його поховано коло церкви св. Самсонія, що за Малою Невою.
Скоро після того 28-го січня (января) 1725-го року помер і царь Петро, і Імператорицею зробилася його друга жінка Катерина I, з котрою Царь одружився у 1711 році після того, як у неї вже народилося двоє дочок: Анна у 1703 і Лизавета у 1709 р. Першу жінку свою, Євдокію Лопухину, котра в той час ще була жива, Царь запровадив у Суздальський манастирь. Там її, по його наказу, постригли у черниці ще у 1698 році.
За Катерини I, скоро після смерті Петра, Українська старшина, що посажена була з Полуботком, була визволена з кріпості, і їм звелено жити у Петербурзі аж до смерті. Генеральний писарь Савич скоро, як його випущено з кріпості, помер у Петербурзі.
На Україні усіма справами, по старому, порядкувала Колегія. У 1726 році Верховна Потайна Рада („Верховный Тайный Совѣтъ“) ухвалила була обрати Гетьмана і скасувати податки, що завів був Петро, і брати тільки ті, котрі бралися з народу за Гетьманів; суди на Україні мали бути теж такі, як і були раніш, і суддями мали бути тільки Українці. Та за Катерини I сього не було зроблено.
Тим часом Персидський поход не скінчився був і досі, і у квітні (апрілі) 1725-го року знов виряжено з України козаків, з наказу державного уряду. Се була кара за те, що домагалися Українці своїх прав. У сей поход, — так званий Гилянський (країна Персійська за Дербентом) — пішло 20.000 козаків, а з ними й 2.000 (трохи не всі) бунчукових і значкових товаришів і уся гетьманська гвардія. На чолі козацького війська стояли: Генеральний бунчужний Лизогуб, полковники Кандиба та Горленко і полковий обозний Огранович. У сьому поході козаки пробули аж пять год. На другий 1726 год знов призначив був уряд вислати 10.000 козаків у Сулак, на границю Персії, а як що козаки хотять, — було сказано в указі, — то можуть одкупитися од того походу. Старшина була згодилась, а козацтво обурилось, кажучи, що вони не на те єдналися з Москвою, щоб вона постоянно вчиняла здирства. Як що треба воювати, то вони не від того і з охотою підуть, а одкупуватися грішми од бою козацтво не звикло і не хоче. Про сю одповідь оповістили уряд, але уряд звелів узяти з козаків по 4 карбованці з кожного і у поход не посилати. Гроші сі збірали з великим насильством, і козаків у поход таки не послали.
Весною 1727-го року імператориця Катерина I померла, і імператором став молодий онук Петра I, син покараного на смерть царевича Олексія, Петро II Олексійович; йому тоді було ще тільки 12 год. Уряд державний, як вище казано, те за Катерини I ухвалив був дати Україні де-які полегкості — „сдѣлать нѣкоторыя удовольства и приласканія“; він боявся, щоб невдоволена старшина, користуючись війною з Турцією, не счинила якого повстання або не підбурила народ на якусь ворохобню. Тоді того „приласкання“ не було зроблено, і тепер, за Петра II, як Меньшикова було скинуто з його високої посади, а уряд бажав скасувати Петровські порядки, на Україні скасована була „Малоросійская коллегія“ і дозволено обрати Гетьмана, а для того було послано у Глухів тайного совітника Наумова.
1-го вересня (сентября), на майдані проти церкви св. Миколи, зібрано було раду. На раду Наумов приїхав у кареті шестериком; попереду його їхали 24 узброєні їздці, а за ним 4 обер-офіцери несли булаву, бунчук, прапор і печать гетьманські. Гетьман Данило Апостол. Гетьманом обрано старого полковника Миргородського Данила Павловича Апостола, котрому тоді було вже 70 год. Про ніякі права нічого не було казано, наче про них забули. Не забуто було тільки до Гетьмана пристановити „резидента“ Хведора Наумова, з котрим він мусів радитися про всякі справи. У грудні (декабрі) вирядили у Петербург послів дякувати Цареві за те, що дозволено обрати Гетьмана і за те, що скасовано Колегію. Посли були: Ніжинський полковий суддя Михайло Забіла, Гадяцький полковий суддя Мартин Стішевський, Прилуцький сотник Григорій Стороженко і Переяславський осавул Лука Васільєв. Царь обдарував їх подарунками, і з ними пустив Полуботкових прихильників — Івана Чорниша, Василя Жураковського і Якова Лизогуба, що досі жили у Петербурзі. Але для забезпеки од того, щоб Гетьман часом не пішов слідом Мазепи, у Петербург був викликаний менший син Апостола Петро, котрий мав жити у Петербурзі, немов у заставі. Сей Петро був дуже освічена людина, добре знав французьку, італійську, польську, російську й латинську мови; старшого ж сина Апостола, Павла, зроблено Миргородським полковником.
На другий 1728 год мало бути коронування Петра II. Гетьман із старшиною, полковниками, бунчужними товаришами та тайним совітником Наумовим був на тому коронуванні, пробуваючи у Москві, подав Цареві прохання од себе і старшини про те, щоб стверджено було права України. На се прохання була дана одповідь, так звані „рѣшительные пункты“, котрими стверджено усі права і вольності України і вернуто виборче право, що було раніще. Повернувшись до Глухова, Гетьман поспішив послати до Царя, щоб він ствердив реєстер Генеральної старшини, що була скасована у 1723 році. Реєстер той був стверджений у 1726 році; по ньому настановлено: Генеральним обозним — Яків Лизогуб, Генеральними суддями — Андрій Кандиба і Михайло Забіла, Генеральними осавулами — Іван Мануйлович і Хведір Лисенко, Генеральним хорунжим — Яким Горленко і Генеральним бунчужним — Іван Борозна. У сьому ж 1729 році, замість Наумова, резідентом при Гетьманові настановлено було князя Шаховського.
У кінці 1729-го року Гетьман знов поїхав у Москву і несподівано був при тому, як помер молодий царь Петро II (18-го січня 1730 року). Ся смерть дуже збентежила старого Гетьмана, бо не можна було знати, чого сподіватись і що могло статися. Прямого наслідника не було, і хто буде на престолі, не знати було. Члени „Верховнаго Совѣта“, на раді своїй положили покликати дочку царя Івана Олексійовича, племенницю Петра I, удовицю після Курляндського Герцога, Анну Івановну, 28-го квітня (апріля) того ж року вона коронувалася у Москві. Нова цариця була ласкава, — вона пустила до-дому сина Гетьмана, Петра, і зробила його полковником Лубенським, зменшила число війська, що стояло постоями на Україні, до 6 кавалерійських полків і дарувала Гетьманові орден св. Олександра Невського.
Ся ласка хоч трошки дала спочити людям, та не зовсім: граф Мініх, що тоді був головним начальником російської армії, заходився, для забезпеки од Татар, копати рови і насипати високий вал із кріпостями од Дніпра аж до Донця. На сю важку роботу виряжено 20.000 козаків і 10.000 простого люду звідусіль з України, під проводом Київського полковника Антона Танського. На другий год, на заміну, посилано стількиж козаків і людей під проводом Прилуцького полковника Петра Галагана, а у 1733 році число їх було зменшено на 10.000, і ходили вони, на заміну, під проводом Лубенського полковника Петра Апостола. Багато народу загинуло на тих важких роботах.
У 1730 році через Україну і Київ проїздив, вертаючись з Єрусалиму, ігумен Московського манастиря, Суханов. Йому дуже не вподобались церковні порядки і служба на Україні, і він написав донос у Синод. Він писав в ньому, що у Палестині і Греції бачив він багато обрядів у службі Божій і звичаїв по манастирях, котрі йому дуже не подобались, а надто на Україні, де наче-б то заведено багато треклятого латинства, — приміром: „співають у церквах по нотах, наче італійці де на ігрищах; у митрополита на митрі хрест — на зразок хрестів, що в царів на коронах; попи хрестять дітей не окунаючи їх у воду, а тільки поливають їх водою; до того ж, як хрестять, то не плюють усім кліром на сатану“. На сей донос Святійший Синод звернув увагу і почав допитуватися про все те Київського митрополита Ванатовича. Ванатович одказав тоді, що все, що написано у доносі єромонаха Суханова, се — „бред мужичій, преній богословських не стоющій, і есть оні порожденія Мартина Мніха Армянського, у Велікороссіі нелѣпия толкі і расколи посѣявшого… а на Україні твердо тримаются тих обрядів, що з самого початку христянсько-гречеського ісповідання заведені“. Синод признав сю одповідь за єретичну і знявши з Ванатовича митрополичий сан, заслав його простим ченцем у далекий манастирь. На його місце прислано митрополитом Рафаїла Заборовського. Се втручання нєосвіченого і темного старо-Московського духовенства у церковні справи на Україні велику шкоду зробило Українцям не тільки для самої віри, але й для церковної архитектури (будівництва).
Тим часом у 1733 році помер польський король Август II, і на сеймі у Варшаві у жовтні (октябрі) стверджено на королівській посаді Станіслава Лещинського. Але син Августа II, Август III, обернувся за допомогою до Російського уряду. Станіславова партія була дужа і, взиваючи себе „конфедератами“ (так звалися політичні спільники), вона намагалася, щоб королем був Лещинський. Московський уряд вислав своє військо під проводом спершу генерала Лассія, а потім фельдмаршала Мініха; з України у поміч йому виряжено 20.000 козаків, під проводом Лизогуба і Галагана. Вони облягли город Гданск, де зачинився Станіслав із військом; город той узяли, а Станіслав, переодягнений за простого селянина, ледве утік.
У 1773 році Гетьман випрохав у імператориці Анни Іванівни, щоб дозволено було повернутися на Україну Запорожцям, котрі жили ще з 1716 р. у Алешковській Січі у Турецькому підданстві. Сій справі допомогло ще те, що Запорожці не захотіли запомагати Станіславові, хоч і як їх умовляли Поляки. Імператориця, довідавшись про те, послала Запорожцям через Мініха військові клейноди: булаву, бунчук, пернач, велику корогву, прапори, літаври і грамоту, що пробачає їх за те, що помагали Мазепі і Карлові. Кошовим тоді був Іван Білицький. Запорожці присягали на вірність цариці у Білій Церкві, а після того їх було виряжено у поход проти Станіслава Лещинського. Вони оселилися у Старому і Новому Кодаці і на річці Самарі, а Січ вони засновали ще раніще на річці Базавлуку. Усіх Запорожців, що вернулися у російське підданство, було 38 курінів, — усього 7.115 чоловіка.
17-го січня (января) 1734-го року Гетьман Данило Апостол помер од греця (appoplexia). Похорон справляв Київський митрополит Рафаіл Заборовський у містечку Сорочинцях, де його й поховано у камяній церкві, котру він сам будував.
Межигетьманство 1734–1750.Після смерті Данила Апостола, до того часу, поки обрано буде нового Гетьмана, на Україні встановлено було тимчасовий уряд, котрий звався „Правленіє Гетьманського уряду“, — він мав керувати усіма справами на Україні так, як списано було у згаданих попереду „рѣшительныхъ пунктахъ“. Було в ньому шість осіб, з них три Українці і три — російські урядовці. На посади сі од Українців були призначені: Генеральний обозний Яків Лизогуб, Генеральний суддя Михайло Забіла і Підскарбій — Андрій Маркович і запасним — осавул Хведір Лисенко, а од Московського уряду князь Олексій Шаховський, князь Андрій Барятинський, полковник Василій Гурьєв і запасний полковник Іван Сінявін. Почалося керування того уряду з того, що зроблено було перепись усієї людности на Україні: записано у ревізійні списки усіх козаків, селян, підсусідків усякого стану, городян і ремесників для того, щоб легче було обложити народ платіжами та повинностями і знати було, скільки має народ платити у царську казну.
У 1735 році знову почалася війна з Турцією. 6.000 козаків і 2.000 Запорожців ходили у Крим на підмогу генералові Лєонтьєву. Але сей похід був невдатний: загубивши од стужі 9.000 чоловік і стільки ж коней, генерал сей мусів вернутись назад, і на другий 1736 год послано було у Крим фельдмаршала Мініха, а в поміч йому Кошовий Іван Милашевич послав 3.000 Запорожців. Козаків було тільки 4.000. За того походу узято Перекоп і навіть Бахчисарай. Московське військо стало на зімівлю постоєм на Україні. Через се знову почалися такі, як і раніш були, утиски, і тяжко доводилося тим місцьовостям, де зімувало те військо. На другий год ізнов почався той похід під проводом того ж Мініха. Запорожці на своїх чайках та байдаках літали по Чорному морі, багато лиха зробили Туркам і допомогли Мініхові і козакам, котрі були у тому поході під проводом Миргородського полковника Капниста. Узято було тоді Очаків. На зіму ізнов московське військо стало постоями на Україні, а Мініх зазімував у Полтаві. Тоді ото й склалася через ті постої приказка: „Москалики-соколики, поїли ви наші волики; а коли вернетесь здорові, поїсте й останні корови“. Війна ся із Турцією тяглася у 1738 і у 1739 роках. Нічого путнього Московському урядові вона не дала і тільки важко одгукнулася на Україні.
У Петербурзі у ті часи страшенно лютувала „Тайна Канцелярія“, заснована ще у 1699 році у Москві. Тепер Бірон, сей страшний і могутній Німець, — бо близький був до імператориці, — завдавав до неї усяких людей по одному тільки доносові, не розбіраючи, чи справедливий був той донос, чи ні; доволі було доносчикові сказати: „знаю на сього чоловіка „слово і діло“, і бідолаху того хапали, без суду завдавали до сієї канцелярії, і там його мордували та страшенно катували на смерть. Багато безневинного народу загинуло там. Уряд вважав, що треба й у нас на Україні завести таку саму мордовню, котра звалася „Міністерська канцелярія“ або „Тайная Експедіція“. За донощиками діло не стало: втікачі-Москалі та инші бродяги й пьяниці, не завдоволені ким-небудь, або й по злобі, виказували на того чоловіка страшне „слово і діло“, і його хапали, без усякого суду тягли до канцелярії, і там оддавали на люті муки, абож вимагали, щоб заплатив великого хабара, то тоді пустять на волю. Так, до одного з Чернигівських багатих дідичів приїхав раз московський офіцер Чекатунов, і коли дідич не вдовольнив його як слід, він доніс у канцелярію, що дідич той „палить на печі герб государственний“. Зараз схопили того чоловіка і привезли на допит. Як він не впевняв, що то у нього зложена піч з кахель, і ті орли, що були на них, зовсім і не схожі на „герб государственний“, що піч була зложена ще здавна, що орлів та инших птахів, звірів і таке инше ганчарі виробляють на кахлях заздалегідь і продають вже готові, — нічого не помагало, і тільки табуном коней, черідкою корів та чималою готівкою одкупився він од катування. Багато отаких доносів було в канцелярії, і роботи в ній не бракувало: людей мучили і катували, і вона, як важкий гніт, давила Україну. „Як би, — каже старе оповідання, — перстом Божим вийняти частину землі на тому місці, де стояла та канцелярія, то кров людська приснулаб з неї, як водомет (фонтан)“. Як бачимо, і Україну не минула Біроновщина, що лютувала у Російській державі. На Україні стояв постоєм з військом московським у Стародубі Біронів менший брат — кривий, дуже негожий і ще лютійший од свойого старшого брата. Він жив, як кажуть, так пишно, як султан який: набірав силою дівчат і жінок у свій гарем, а тих жінок, у котрих були немовлята, силував годувати своїм молоком цуценят з його псюрні. Оповідання про його довго переказували у Стародубщині.
Тим часом ось яка оказія трапилася на Україні. У 1731 році царський полковник Вишневський їздив по Україні, набіраючи співаків до придворного хору. Заїхав він у село Лемеші Козелецького повіту Київського полку (тепер у Чернигівській губернії), і почув у церкві, як прегарно співав один парубок. Він узяв його із собою і повіз у Петербург. Голос у Олекси Розума, — так звали того тоді 22-літнього парубка, — справді був прегарний, і як почула його у церкві молода царівна Лизавета Петровна та побачила дуже гарного на вроду парубка, справдішного красуна, то, свідчать сучасники, так і зачарувалася ним, і з того часу простий козак Розум швидко пішов у гору. Як він втеряв голос, його зроблено придворним бандуристою, а потім управителем, спершу одного, а далі й усіх маєтків царівни і її камер-юнкером.
28-го листопада (ноября) 1740 року померла Імператориця Анна Іванівна. Перед смертью вона призначила правителькою свою племенницю Анну Лєопольдовну, Принцесу Мекленбургську, а малого сина її, Івана VI, зробила своїм наслідником. У грудні (декабрі) 1741 року придворна партія, у котрій був і Розумовський, як тепер взивали колишнього козака Розума, з царським лікарем Лестоком і французь
Старшина українська, покористувавшись тим, що Цариця була у Київі, подала їй прохання про те, щоб обрано було Гетьмана. Прохання се було ласкаво прийняте, і тодіж призначено було, щоб посаду сю зайняв менший брат Олексія Розумовського — Кирило.
Гетьман Кирило Григорович Розумовський 1750–1764.Кирило Розумовський народився у 1728 році, а у 1743 році був посланий братом своїм за границю у Германію і Францію з академиком графом Тепловим, щоб скінчити освіту. Він вчився у Кенігсберзі, Берлині, Геттінгені, перебував де-який час у Італії. У 1745 році повернувся він до Петербургу. На другий же год, коли йому було ледве 18 літ, він був настановлений презідентом імператорської Академії Наук. Скоро після того сама Імператориця висватала йому свою сестру у-других, фрейліну Наришкину.
1741-го року 5-го травня (мая) вийшов указ Цариці про те, що дозволяється обрати нового Гетьмана, Імператориця Лизавета призначила сю посаду Кирилові, але він барився і не їхав на Україну.
22-го лютого (февраля) 1750 року прислано було у Глухів од цариці графа Гендрикова. Зібрав він раду для того, щоб обрати Гетьмана, і була вона дуже пишна: на майдані, коло церкви св. Миколи, був зроблений високий поміст, укритий червоним кармазином; навкруги стояло військо козацьке і прості люде; на помості та обгороженому навколо місці зібралося українське духовенство, з Київським митрополитом Тимохвієм Щербацьким на чолі, і старшина. У 10-тій годині вдарили з гармат, і почалася церемонія. Із великим торжеством старшина і бунчукові товариші принесли клейноди; за ними приїхав у кареті шестериком граф Гендриков, після того прочитано царську грамоту на обрання Гетьмана. Тоді митрополит, у промові своїй, вітав графа і дякував Цариці од усіх Українців за те, що дозволено обрати Гетьмана. Прослухавши промову, граф Гендриков звернувся до громади і запитав: „Кого бажаєте мати собі за Гетьмана?“ Заздалегідь підмовлені козаки загукали враз: „Кирила Розумовського! Нехай Розумовський гетьманує!“ Царський уповажений поздоровив старшину з новим Гетьманом, а після того палили з 101 гармати на шану нового Гетьмана. Народ гукав радісно, а козаки палили з рушниць.
Бучно почалося гетьманування, бучно воно й провадилось увесь час. Новий Гетьман побудував собі палаци у Батурині і Глухові, завів двір, на зразок царського, і жив як царь: балі, бенкети та театральні вистави, а далі постоянні подорожі у Петербург, бо жінка його нудилася на чужині, та й сам він звик і линув до пишного придворного життя. Через се все не багато оставалося в нього часу на порядкування справами в Україні. Свого наставника Теплова він зробив правителем гетьманської канцелярії і на його іздав усі справи, а на Україні усим керувала і верховодила старшина, поки Гетьман проживав у Петербурзі.
Гетьман поробив великі переміни у Генеральному суді, у котрому, окрім двох Генеральних суддів, було заведено неодмінно по одному виборному од кожного полку. Се був найвищий суд на Україні. По полках було засновано, окрім полкових судів, ще 20 судів повітових, і в кожному з них були суди: Земський, Гродський і Підкоморський: по сотнях зоставлені були сотенні суди, але до них належали тільки дрібні справи, а з поважніщими треба було звертатися до Повітового суду. Судді, підсудки і земські писарі (секретарі) вибіралися вільними голосами з шляхти того повіту, до котрого належав суд.
При кінці листопада (ноября) 1761 року Гетьмана покликано до Петербургу. Він передав усі справи Генеральному обозному Кочубейові, Генеральному підскарбієві Гудовичеві, Генеральному писареві Безбородькові та Генеральному осавулові Журавці, а сам з усім домом своїм рушив в дорогу, а 25-го грудня (декабря) тогож року вмерла цариця Лизавета, і на короткий час Імператором став її небіж Петро III. Він був щирий Гольштинець, прихильник Пруського короля Фридриха II, і страшенно любив військові справи та муштри. Скоро він став царем, то й на Україну послав заклик, щоб йшли в його Гольштинське військо. Молодь українська з радістью відгукнулася на се і великими юрбами посунула до Петербургу. На знак того, що вони належали до Гольштинського війська, кожний з них мав на шиї червону гарусову хустинку. Не довго довелося їм бути у тому війську, і скоро вони, обідрані й голі, поневіряючись по-під чужими хатами, повернулися до-дому. А сталося се через те, що новий імператор Петро III через пів року був скинутий своєю жінкою Катериною ІІ-гою. Допомогли їй Гетьман Розумовський, Панін, князь Барятинський, Рєпнін та инші молоді офіцери Ізмайловського полку: брати Орлови, Пассек, Бредіхін, Хитрово, Потьомкин та инші. Як Петро вже зрікся престолу, його заслано під караулом у Ропшу, і там, начеб то зненацька, вбив його Орлов. Імператорицею зробилася кревна Німкеня, жінка твердої волі і розуму, Катерина II, і 28-го липня (юля) 1762 р. ступила вона на престол.
Тим часом якийсь генерал Мельгунов, що начеб то для гулянки їздив по Задніпрянських степах, написав до Петербургу, що він знайшов у сій стороні багато народу, котрий почитає себе ні од кого незалежним: „наче які Американці, — пише він — але до військової служби вони дуже здатні“. На се до його прислано наказ з Петербургу, щоб він записував таких людей у пікінєри. Генерал той почав їздити по селах, скликати людей і, трактуючи їх горілкою, закликав записуватись у пікінєри; обіцяв усякі вольності і незалежність од якого-будь начальства, — ні перед ким, мовляв, шапкувати не будете!
Записувались у пікінєри саме нікчемство з козаків та хазяїнів, та харцизи й опіяки. З таких людей скомпановано 4 полки: Єлисаветградський, Дніпровський, Полтавський і Донецький. Не питаючись, приписали до сих полків ті села, з котрих хто з пікінєрів був родом. Сотенні правління по тих містах, що одійшли таким побитом до Пікінєрських полків, скасовано, корогви їх та архиви заперто по церквах, а то й просто знищено і понівечено. За старшину поназначувано письменних дяків, шинкарів та отаких инших, і названо їх ротмистрами. Сім год пікінєри ті не платили ніяких податків і нічого не робили; їм тільки натуркали голови, що вони й вищі, й кращі за усіх Українців і козаків, і на знак того — на шапки почеплено було їм білі стрічки з поворозок; шапки ті вони ні перед ким не здіймали, навіть і у церкву вони увіходили у шапках і здіймали їх тільки підходячи до вівтаря. Гетьман скаржився у Петербург на те, що під пікінєрів одібрано багато сіл та землі у полків українських та й у окромних людей, і що сим явно порушено стародавні права і вольності, стверджені раніщими Монархами. Але се нічого не пособило, а помоглося тільки аж те, що як заходилися шити мундіри на тих пікінєрів та готовити їх у поход, то вони почали тікати на Запорожжя і по хуторах.
Як ми бачили вже, Гетьман теж чимало тому допомагав, щоб Катерина зробилася Імператорицею. Чутка про се дійшла і на Україну і де-хто з старшини, чи по намові самого Гетьмана, чи самі од себе, ухвалили прохати Царицю, щоб уряд гетьманський зроблено було наслідковим — щоб переходив од батька до сина. Про се міркувалося на Генеральній раді, котру скликав Гетьман для вибору послів, що мали їхати до столиці вітати Царицю. Але проти того обурилося чимало старшин, бо вони вважали, що таким способом порушено буде права і вольності козацькі.
На зборах счинилася велика сварка. Про се Київський обер-комендант Чічорин сповістив у Петербург. Зараз же викликано туди Розумовського, і у січні (январі) 1764 р. він приїхав до столиці. Цариця, котра вже заздалегідь поклала собі знищити окремність усіх країн, що залежали од Росії, а між ними й України, рада була тій нагоді і звеліла Гетьманові податися в одставку. Довго змагався Розумовський, але нічого вже не можна було подіяти, — 10-го грудня (декабря) того ж року вийшов указ про те, що Гетьманський уряд скасовано.
Розумовський був останній Гетьман України. Йому дадено багато земель на Україні і чин Генерал-Фельдмаршала. Останні годи свого життя він жив за границею, у Петербурзі і коло Москви у свойому селі Петровсько-Розумовському. Тільки аж у 1794 році оселився він у Батурині, де й помер у 1803 році.
У потайному наказі прокуророві Вяземському цариця Катерина каже так: „Малая Россія“, Ліфляндія і Фінляндія — се країни, котрі правуються конфірмованими (потвердженими) їм привілеями, і порушити їх одразу — негаразд, але й вважати їх за чужоземні і поводитись з ними, як з чужеземними, не годиться, а треба їх порівняти з Російськими землями. У Малоросії, як Гетьмана не буде, треба пильнувати, щоб і думати про нього забули“.
Отак почалося, так і провадилося далі царювання Катерини. На Україні, замість гетьманського уряду, була заведена „Малороссійская коллегія“; презідентом (головою) її, з титулом „Малороссійскаго генерал-губернатора“, призначений був граф Румянцев.
Знову Малоросійс. колегія.Указом цариці Катерини у 1764 році скасовано було Гетьманство на Україні, а замість його заведено знову „Малоросійську колегію“, в котрій було чотири Українських і чотири Московських члени, з графом Петром Румянцевим на чолі. Зараз же Колегії тій звелено було: 1. Зробити перепис і ревізію, бо досі уряд не збірав ніяких податків з України. 2. Не дозволяти вільно переходити людям з місця на місце, з земель одного дідича на землю другого. 3. Звернути увагу на те, що Українська старшина і духовенство ненавидять усе Московське і 4. Пильно стерегти, щоб ся ненавість не ширилась поміж народом на Україні, а для того наказано було вдавати, ніби уряд обороняє простий люд Український од йогож таки панства і старшини.
Але заходи сі мало помогли: народ так само вороже, як і попереду, дивився на нові порядки, котрі заводив Імператорський уряд.
У 1767 році Катерина надумала скликати до Петербургу у Комісію „для сочиненія новаго положенія“ заступників од усіх народностей Російської держави. В ту Комісію мали бути обрані депутати і на Україні.
Багато клопоту завдали ті депутати графові Румянцеву. Одразу виявилося, що усі верстви народні на Україні: старшина, козацтво, духовенство, міщане й селяне, по городах, селах і хуторах, одностайне стояли за автономію України — за те, щоб їм повернуто було давні права і привілеї, котрі мала Україна за Хмельницького і з ними вона доброхіть поєдналася з Москвою, як рівня з рівньою — ті права, що з того часу так понівечив Московський уряд. До чого тільки не брався Румянцев, щоб вибори були такі, як йому хотілося! Було таке, що декого карав він на смерть, та все те не подужало спинити українське „коварство і сваволю“, „хвальшиві і республіканські мислі“, як жалівся він урядові. Та Комісія зібралася в Петербурзі. На засіданнях її своїми палкими промовами за права і вольності України визначався Лубенський шляхтич Григорій Полетика. Проте змагання послів і усі їх сльозні прохання до Цариці нічого не помогли і зоставили тільки яскравий слід у нашій історії та виявили ті бажання нашої людности, котрих не подужали викоренити ніякими утисками навіть і до наших часів. Уряд не звернув на них ніякої уваги і положив собі: „слѣдовать своимъ непреклоннымъ рѣшеніямъ“ та вживати давнього свого, випробованого вже, способу. Сей спосіб — поставити одну верству людности проти другої. Бачучи, що визвольні думки прокидаються все дужче і свідоміше по-між старшиною і більш освіченою верствою Українців, уряд скоріще взявся до реформ, котріб зовсім знищили усяку окремішність України. А для того, щоб легче се зробити, положив собі привабити старшину на свій бік.
Реформи в Україні почалися з того, що у 1775 році було зруйновано Запорожську Січ, бо се був безпешний і неспокійний осередок вольності. Про сю подію буде мова далі.
У 1781 і 1782 роках на Гетьманщині заведено було губерські установи, однакові з Російськими. „Малоросійську колегію“ і козацьке правування було скасовано, і Україну поділено на намістництва: Київське, Чернигівське і Новгород-Сіверське; з Слободських полків ще у 1764 році було зроблено окрему Слободську губернію, а з кріпостів і осель, котрі були на землі Запорожських вольностей, зроблено було Новоросійську губернію. До сієї губернії додано було й частину власних земель Запорожських.
У 1783 році з козацьких полків зроблено було регулярне (постоянне) військо, так само як і у Московщині, і в сьомуж таки році на Україні заведено кріпацтво. Людей, що сиділи по землях земельних власників, було зроблено їх кріпаками; вони залежали у всьому од власників, не мали права переходити на инше місце та покинути ту землю, на якій сиділи; повинні були непремінно робити на власника-пана кілька день на тиждень дурно. Так почалася на Вкраїні справжня панщина.
Московський уряд завів кріпацтво на Україні для того, щоб ще дужче забезпечити себе од усякого розруху і щоб Україна найменш одрізнялася своїм внутрішнім ладом од Росії. Хоч вже й раніще наші селяне чимало залежали од заможніх дідичів, але люде вважали себе вільними і по-всяк-час мали спроможність покинути нелюбого пана та шукати собі кращої долі у другого; тепер сього вже не можна було більш робити. Попереду й дідичі уважніще ставилися до залежних од них селян, або посполитих, як їх тоді звали, бо боялися, щоб вони не покинули його та не пішли до другого дідича. А тепер, як люде стали їх живим реманентом, були немовби яка мертва річ, то й вони до селян стали инші. Попереду дідичі одрізнялися від посполитих (простих селян) тільки своєю заможністью і їх не цурались, а тепер пан став чимсь иншим, чимсь вищим над ними, і усіма силами силкувався одріжнитись від них, не бути на них схожим а-ні звичаями, а-ні мовою, поспішався зрівнятись із російським дворянством та зріктися усього рідного, „мужичого“. Але, як побачимо далі, хоч як нівечили наше панство, проте воно не в-край попсувалося і з-поміж його вийшли ті борці, котрі зрозуміли правду і вивели свою Україну на новий шлях відродження.
У 1785 році козацькій старшині і шляхті дана була грамота на дворянство, заведено дворянські установи, і козацькі ранги перейменовано у чини. Сим уряд мислив заспокоїти старшину і прихилити її на свій бік. Але таке касування давніх звичаїв українських не минуло зовсім таки спокійно, і ми бачимо, що інтелігенція українська обурилась і нишком почала шукати, як і в давніші часи, помочи проти Росії по чужих державах. У 1791 році до Берлину приїхав один з видатних Українців, Капнист, і клопотався, щоб Прусія подала помочі Україні і взяла її під свою руку, як що Українці повстануть за-для визволення з-під тяжкого ярма Московського. Але Прусія ухилилася від того. А тим часом Російський уряд пильно йшов до свого, і старшина наша — тепер вже російські дворяне — справді по-трохи почала звикати до свого нового становища та ще й квапитись на чини та посади, а найбільш на добре жалування. Вже в кінці царювання Катерини ми бачимо чимало наших земляків, котрі, забувши свій рідний край, служили у Петербурзі по всяких комісіях та міністерствах, а декотрі , як Безбородько, Завадовський, Трощинські, Тамари, Кочубеї та инші, дійшли високих посад і мали чималий вплив при царському дворі.
За ті часи Катерина постоянно з ким-небудь воювала — на те, щоб ще більшою зробити державу. У 1783 році звойовано Крим, а хана Кримського Шагін-Гірея присилувано було зріктися свого царства. Ще після останнього наскоку Татар на Україну, у 1769 р., російське військо, під проводом князя Долгорукова, вступило в Крим і позаймало усі значні міста того Ханства. Дуже допомогли в тому поході Запорожці, що вели перед і про все розвідували, що діється в ворожому війську. На чолі їх був Шкурятинський курінний отаман Панас Колпак. Після того походу Кримський хан Селім-Гірей утік до Константинополя, і на його місце, з допомогою Російського уряду, настановлено було ханом, незалежним від Турецького султана, Шагин-Гірея, про якого вже згадувалося.
У 1770 році, коли Запорожці стояли під Очаковом, познайомився з ними могутній князь Потьомкин, і заманулося йому, — так, примхи ради, — пристати у братчики до товариства війська Запорожського. Про се він удався із проханням до Кошового Петра Калнишевського. Звичайно, він був прийнятий і записано його у товариство Кущівського куріня, з прізвищем Грицька Нечоса. Сей князь Потьомкин, любчик Цариці, чимало рук приложив до того, щоб зруйнувати Січ Запорожську.
Після того, як звойовано було Крим, Потьомкина найменовано було Новоросійським Генерал-Губернатором. Щоб заселити той край, він почав будувати нові городи по степах Запорожських і в Криму, котрі після зруйновання Січі були повернуті у казну. Так, за його збудовано: Херсон, Катеринослав, Миколаїв і Севастополь.
У 1783 р. звойовано було Очаків і Хаджібей (теперішня Одеса). Чимало допомогли в сій справі Запорожці, — ті, що після зруйновання Січі не подалися у Туреччину і з них складено було так зване „військо вірних козаків“, з першими своїми кошовими Сидором Білим та Харьком Чепігою.
Коли вже російські порядки були заведені по усіх краях, Потьомкин звернувся до Цариці з проханням, щоб вона приїхала та подивилась на свої нові землі. Дуже бучно і з великою ватагою прибічників вибралася Катерина у 1787 р. в дорогу до Київа. Там її дожидали великі роззолочені байдаки, на котрих побудовані були цілі палаци. Сівши на ті байдаки, попливла цариця Дніпром до Херсону. У Каневі її стрів Польський король Станіслав-Август Понятовський, клопочучись за своє власне становище і за становище свого пошарпаного королівства. Далі, біля Кодака її стрів Австрійський цісар Йосип II, спільник цариці Катерини. З ним вона у Новому Кодаку зробила закладини великого міста, котре найменувала Катеринославом. Звідсіль вона рушила до Херсону, де було вже побудовано кілька кораблів. Се було перше місце, де засновано Чорноморський флот, що після переведено до Миколаєва.
Подорож Цариці у Крим була незвичайна: на береги Дніпра здалека зганяли народ, і він у празниковому убранні, коли пливли коло берега царські байдаки, мусів вітати Царицю, вклоняючись і голосно вигукуючи з усієї сили: „ура!“. Се була для Українців незвичайна новина. Тим часом військо стрічало Царицю по всіх городах. Потьомкин переодягнув кілька колишніх Запорожських козаків лоцманами на царські байдаки, щоб провести їх Дніпром та через пороги, а кілька сот, під проводом одного з тих старшин Запорожських, що не пішли за Дунай, Сидора Білого, проводили царський поїзд берегом, виграваючи кіньми і дивуючи Царицю та її прибічників своєю одвагою, сміливістью та прегарною, хвацькою їздою на конях. Користуючись тим, що Царицю козаки дуже вразили, Сидір Білий із другими старшинами подали їй у Кременчузі прохання про те, щоб було вернуто Запорожцям їх колишні вольності і щоб знову можна було зібрати славне військо Запорожське. Цариця ласкаво зглянулася на те прохання, і справді через який час, коли почалася війна з Турцією, засновано було козацьке військо, що прозивалося „військо вірних козаків“. Проїздячи суходолом по землях колишніх Вольностей Запорожських, у супроводі козаків, Цариця, минаючи зімовник Білого, що стояв у Вербовій балці на річці Вісуні (тепер у Херсонському повіті, сумежно із Кривим рогом), подарувала була се місце і землю навкруги Білого на знак своєї ласки до нього; але він не захотів прийняти той подарунок: ніяково, мабуть, було Запорожцеві забірати у власність товариську землю. Тоді, замість того, дадено йому табатирку, оздоблену дорогим камінням. Коли Цариця верталася до Петербургу, то Запорожці, із Білим на чолі, знов проводили її аж за річку Псьол. Уся ся подорож була на те, щоб показати людям, яке, мовляв, щастя для Українців од того, що панує над ними Російський уряд, а Цариці показати — як „благоденствують“ Українські люде. Але кому треба було той добре розумів і бачив, що воно й до чого.
Наслідком подорожі було те, що Цариця захотіла оселити просторі степи Запорожські, котрі загарбано було після зруйновання Січи та звоювання Очаківських та Буджацьких земель. Для того вона закликала кілька десятків тисяч колонистів з Німеччини. Вони й засіяли ті степи своїми колоніями. А щоб Німці охітніще оселяли ті землі, то уряд надавав їм багато вільгот. І от землі, за які пролито чимало козацької крови, стали власністью чужинців, а ті, що їх боронили і поливали своєю кровью, мусіли поневірятись по чужинних степах, по чужих краях за Дунаєм та на Кубані.
Про становище Лівобічної України (Гетьманщини) ми вже доволі знаємо, — воно було, як ми бачили, не дуже веселе, і утиски уряду Російського надто давалися в знаки. Ще гірше було у Правобічній Україні, котру Петро I по Прутській умові мусів був віддати під владу Польської держави. Поки, за часів Палія, Поляки боялись козаків чимало їх навіть у Польщу повтікало — доти на Вкраїні Правобічній жити було вільно. А тепер вони знов насунули туди і знов почали заводити свої старі розпорядки, встановляти свої закони. Щоб заселити сей край і землі, куди вони знов повернулися, пани польські та шляхта почали закликати людей на свої землі і дарували їм на тридцять літ вільне життя. Увесь сей час люде повинні були робити тільки на себе і нічого власникові землі не платити, — ніяких податків. Сила народу з Лівобічної України поквапилось на сю принаду. Сунули вони на Правоберіжжя, і спустошений край сей миттю залюднів. По степах постало багато сел; через вольності, що даровано було новим поселенцям, вони стали зватися „слободами“. Але минули ті тридцять літ, і польські розпорядки знову скрізь проявилися. Під той час, як ми бачили, за цариці Лизавети, повернулися до-дому і Запорожці. І от селяне, котрим дошкулили утиски панів-Поляків, почали обертатися до Запорожців, шукати собі у них захисту. Такі невдоволені новими порядками люде, за приводом козаків з Гетьманщини та Запорожців, почали купитись у ватаги і заходилися нищити та грабувати панські маєтки, нападати на панські землі, убивати панів, а з ними й Жидів-орандарів. Таких людей стали звати „Гайдамаками“. Чимало їх завелося на Правобічній Україні. Чим далі, Гайдамаччина та все дужче і дужче ширилася. Окрім Київщини та Брацлавщини, вона обхопила вже й Волинь, і Полісся, і Поділля, і навіть Галичину, де Гайдамаків звали „опришками“. Чималі ватаги сих Гайдамаків збіралися і купились коло своїх ватажків; з них за ті часи на Україні вславилися були: Верлан, що орудував у Брацлавщині, Скорич, Запорожець Грива, Харько, Іванець, Мамай та Жила, а у Галичині — Олекса Довбуш; про нього складено багато пісень у Галичині, що співають і досі. Довбуш сей придбав собі великої слави у Галичині своєю добрістью до бідних, своєю сміливістью та одвагою; багаті крамарі та Жиди-окономи, та орандарі боялися його й духу, бідні ж люде любили його і часто переховували його у себе. Окрім Галичини, він показувався і у Чорній горі, у Волощині, в Угорщині та на Покутті. У 1745 році у селі Космачах його вбито: кажуть, що зрадила його полюбовниця, Стефаниха Дзвінчиха, але його вбив Дзвінка, коли Довбуш прийшов рішати спір між Дзвінкою а його тестем о придане. Та з Довбушом не перевелися опришки у Галичині: у 1750 р. орудували там Гнат Боюрак, Гриня Мартинчук, Іван Бойчук і другі.
.jpg)
Щоб боронитися од Гайдамаків та воюватися із своїми супротивниками з ворожої партії, пани по своїх замках позаводили надвірні козацькі полки; у ті полки набірали вони козаків з своїх селян та тих, хто йшов у козаки. Поки такий козак служив, він був вільний з усією семьєю своєю од панщини та од усяких податків.
У одному з таких полків князя Четвертинського у 1734 році сотником був Сава Чалий, родом з міщан містечка Комаргорода. Гайдамацький ватажок Верлан нахилив його на свій бік, і він з своєю сотнею пристав до Гайдамаків та орудував з ними проти панів, але вже у 1736 році він знов перейшов до Поляків і його настановлено полковником. У 1738 році Чалий перейшов полковником надвірних козаків у Немирів, маєток коронного Гетьмана Йосипа Потоцького, котрий вславився своєю лютістью до своїх посполитих. Здоганяючи у 1740 році Гайдамаків, Чалий ускочив із своїми козаками у Запорожські землі, поруйнував їх городи на р. Бузі, розігнав запорожську сторожу, спалив церкву і пограбував зімовники. Але на другий год гайдамацький ватажок, Запорожський козак Ведмедівського куріня Гнат Голий, котрий із своєю ватагою ще з 1737 року сидів кошем у Чорному лісі, тяжко покарав його за ті його вчинки проти Гайдамаків і Запорожців: саме на Різдво 1741 року він обступив хату Сави у селі Степашках і вбив його.
Гайдамацькі напади і наскоки на польських панів тяглися безперестанку аж до 1750 року, коли знов счинилося нове страшне гайдамацьке повстання. Київське та Брацлавське воєводства трохи не усі, як єсть, були в руках гайдамацьких. Гайдамаки взяли і поруйнували такі значні міста, як Умань, Винницю, Летичів, Хвастів та Радомисль. Але найдужче повстання було у 1768 році, і прозивається воно „Коліївщиною“ (від слова колій, — той, що коле). Тій Коліївщині допомогли поширитися тогочасні обставини у царстві Польському. Окрім панського важкого гніту, добавилися сюди ще й утиски, котрі робило католицьке духовенство православному людові і людям иншої не католицької віри — „діссідентам“, як прозивали Поляки.
Таким способом, Гайдамаки почали боротися не тільки проти панів, але й за свою віру. Петербурський уряд, котрому любо було дивитися на всякі непорядки у Польщі, бо од того йому буде краще, став допомагати діссідентам, послав своє військо в середину Польської держави, і з його намови та допомогою склалася так звана „Радомська конфедерація“, котра й почала обороняти діссідентів. Проти неї у місті Барі на Поділлі засновалася друга конфедерація — Барська. Конфедерати розпочали люту боротьбу, і в Польському королівстві настало справжнє безладдя. Гайдамаки, до котрих приставало багато селян, тим часом здобувалися на більшу силу та ще дуже почали ширити свою роботу. Чимало допомагало їм і православне духовенство. Ігумен Мотронівського манастиря Мельхиседек Значко-Яворський брав поважну участь у повстанні православного люду на Правобережній Україні; найголовніщий ватажок гайдамацький Максим Залізняк часом довгенько проживав у Мотронівському манастирі і з ігуменом його був дуже добрий.
Ще зімою почали помічати, що багато людей з Запорожжя, по одиначці і цілими купами, переходили з Лівобічної на Правобічну Україну. Причину того стало знати по весні. Двісті Запорожців з'явилося у маєтку князя Любомирського; до них пристало кілька десятків тисяч селян, узброєних хто що запопав: кому не стало зброї, той йшов із косою, вилами, ломакою, то-що. Повстання обхопило усю Польську Україну, котра тільки й мріяла про те, щоб визволитись з-під Ляхів та знову сполучитися із Лівобічною і почати спільне життя. Чи то ж так давно, за Палія, козаки вільно гуляли по Правобережжю, а польське шляхетство не наважувалося згадати про якісь свої права на Україні? Усе те ще не вмерло в памяті народа, а тяжких порядків польських не ставало вже снаги терпіти. Запорожці, як бачимо, теж спочували повстанню, помагали і були проводирями в ньому. На чолі його стає Запорожський козак Максим Залізняк, справжній Січовик, чоловік сміливий, дотепний, бувалий у всяких бувальцях. Він не квапився на гроші, коли нападав та грабував панські маєтки, і з охотою роздавав їх тим, хто допомагав йому.
Тепер, коли справді утиски ще дужчі стали, а до того Барські конфедерати почали вимагати од народу Українського грошей, харчів, паші для коней та иншого, чого їм було треба, та ще, до того, покликали собі до помочі Татар, терпець народові увірвався, і повстання схопилося по всьому Правоберіжжю і розіллялося по ньому крівавими річками. За кілька тижнів полумья козацького повстання обняло усю південну Київщину, Брацлавщину та Поділля. Шляхта та Жиди кинулися по городах та панських замках, шукаючи захисту; найбільше їх згромадилося в Умані, головному місті в маєтності графів Потоцьких. Умань обсипаний був валами та ровами і мав тридцять дві гармати, і для оборони — скілька сот жовнірів та кілька тисяч надворніх козаків. Не диво, що Поляки та Жиди з переляку тікали світ-за-очі, — Гайдамаки не милували своїх гнобителів і для остраху у одному місті на крокві спаленого костьолу повісили ксьондза, Жида і собаку і під ними прибили такий підпис: „жид, лях та собака — усе віра однака“. Багато треба зазнати лиха, щоб дійти до такої злоби, і тепер ті, що довели людей до сих страшних нелюдських вчинків, тремтіли з переляку та шукали захисту за мурами замків, котрі вважали міцними.
Залізняк тим часом стояв з своїм табором під Чигирином. Звідтіль порозсилав він свої універсали — закликав Українців одностайне стати на оборону своєї віри, свого краю і за визволення з панської неволі. Од московського війська, котрого багато було на Польській Україні, він не сподівався ніяких заходів проти себе, бо вважав, що й вони прийшли допомагати православним, а з польським військом, він певен був, що й сам упорається. Як один чоловік — одгукнулася на його універсали мало не вся Польська Україна, і під його рукою зібралося велике гайдамацьке військо, що звало себе коліями. З ним він рушив на Лисянку, узяв се місто, перебив усю шляхту, що там сховалася, а надворні козаки, котрі мусіли боронити се місто, зараз перейшли до його. З Лисянки Залізняк рушив на Умань. Перелякана шляхта та Жиди зачинилися в замку, — надіялись на його гармати та військо. Залізняк підійшов до містечка Соколівки, взяв його і там отаборився; проти його з Умані тамошній губернатор (управитель) Младанович вислав надворних козаків, під проводом полковників Магнушевського і Обуха і сотників: Гонти та Уласенка. По-між уманських надворних козаків чимало було таких, що приятелювали з Гайдамаками. Мабуть, у сю ніч і Гонта бачився з Залізняком і погодився пристати до його, бо в душі він спочував тому, чого домагався народ; він так само, як і усі, мріяв про те, щоб оновити скасовану на Польській Україні козаччину, прогнати панів і шляхту та знищити унію.
Гонта був родом з села Росошок (тепер у Липовецькому повіті в Київщині), Се був гарний на вроду, добре освічений чоловік. Воєвода Салезій Потоцький, котрому належав Умань, любив сотника Гонту і зробив його при собі довіреним чоловіком. Гонта був при ньому із своєю сотнею і в Галичині, і два роки сторожив там у замку Потоцького; за два походи, в котрих Гонта був з ним, він дав йому грамоти на два багатих села: його рідне — Росошки і сумежне — Орадовку, — дав йому у доживоття. Як бачимо, Гонта не мав ніякого приводу бути невдоволеним, і як що пристав до Залізняка, то тільки через те, що мріяв про визволення Правобічної України з-під польської влади і католицького гніту. Він покладав надії, як і Залізняк, що у тому визволенні допоможе Російське військо, котрого під той час було багато у Польщі.
Погодившись з Залізняком, Гонта, а з ним і другий сотник Уласенко, з усіма уманськими козаками пристали до Гайдамаків і прогнали од себе полковників Обуха і Магнушевського, котрі втікли за російську границю.
18-го червня (юня) о-південь Гайдамаки з козаками підступили до Уманя і стали здобувати його штурмом. Тридцять годин одбивалася шляхта, але нарешті не встояла проти величезної сили Гайдамаків, і вони увійшли у город. Два дні вони з козаками лютували в місті. Усіх, хто шукав захисту в Умані: панів, посесорів, окономів, ксьондзів, уніятських попів та Жидів, вирізали до-ноги, багато згубили жінок і дітей.За ту страшну різанину вигублено в одному місті Умані не одну тисячу душ. Упоравшись із сією справою, Залізняк почав купчити ватаги і загони селян і, під проводом ватажків з козаків та Запорожців, посилав їх у Брацлавщину, Київщину, на Поділля і на Полісся, з наказом виганяти або вигубити скрізь шляхту і уніятських попів, котрі не схотять пристати на православіє.
Тим часом в Умані скликано було раду, на котрій Залізняка проголошено Гетьманом України, а Гонту — Уманським полковником. Хто його знає, на чомуб скінчилося те народне рушення, як би Польський уряд, переляканий тими подіями, не звернувся за допомогою до цариці Катерини. Катерина з радістью одгукнулася на те, бо те рушення було небажане і небезпешне і для самої Російської держави.
З Петербургу був присланий наказ до генерала Кречетнікова, котрий на той час командував російським військом, що роскидане було скрізь по Польській Україні. Кречетніков як-раз тоді облягав ватагу конфедератів у Бердичеві. Як тільки прийшов до нього наказ, він вислав до Уманя полк Донських козаків під проводом їх полковника Гурьєва. Підійшовши до Уманя, Гурьєв отаборився поруч із табором Залізняка і, вдаючи з себе приязного до Гайдамаків, присоглашав Залізняка і Гонту пристати до російського війська, щоб разом орудовати проти конфедератів. Такі приятельські розмови тяглися кілька день, поки до Гурьєва на підмогу не прийшов ще один полк піхоти. Тоді він закликає до себе Залізняка, Гонту та старшину козацьку на бенькет, котрий він робив начеб то з приводу того, що на поміч їм прийшов ще полк піхоти. Тим часом Гурьєв той наказав своїм Донцям частувати як найкраще Українців і, поки вони частуватимуться, крадькома захопити увесь їх військовий припас і загнати далеко в степ їх коні. Коли гості саме добре гуляли, Гурьєв подав гасло, кілька узброєних Донців ускочило в палатку і повязали старшину, а піхота московська із останніми Донцями ту-ж мить несподівано кинулась на безоружних козаків, хапала і вязала їх і забивала у кайдани. Де-хто з Українців встиг утікти, але до рук Гурьєва попало більше як 900 козаків і уся їх старшина, — на ранок українського табору як не бувало. Гурьєв своїми руками дуже побив звязаного Гонту, а тоді звелів Залізняка, Гонту і усю старшину бити нагаями перед своєю палаткою; кожному з них одлічили по триста ударів. Але сього мало: Гонту бито після того увесь час, поки він був у московському таборі, ще по тричи на день, а полковник Гурьєв з радістью показував його шляхті, котра з'їздилася навмисно до нього, щоб на власні очі побачити Гонту. Бідного ж мученика держали у навмисне за-для того викопаній ямі; усе тіло його було вкрито ранами. Жінку і чотири доньки Гонти було схоплено і прилюдно бито їх різками, а потім заслано; син же його утік із сотником Уласенком у Молдавію. Усе добро Гонти забрав собі генерал Кречетніков. Після кількаденної такої муки і знущання, Гонту з иншими козаками і посполитими (селянами), котрі були з Польської України, оддано Польському урядові, і під караулом одвезено до головної воєнної кватирі польської (вона була в той час у селі Сербах коло Могилева на Дністрі); Залізняка-ж, Запорожців і козаків з Лівобережної України одпроваджено до Київа і, до суду, замкнено у Київо-Печерській кріпості.
Найстарший начальник польського війська тоді був граф Браницький. Судова комісія, котру він визначив, присудила: 700 чоловіка повісити по ріжних селах України, а старшину покарати найлютіщими карами — „для приміру“ — як одписує Браницький Королеві. Та проте він нарешті помилував кілька сот засуджених на шибеницю людей, а замість того заслав їх на роботу у Камінецьку та Львівську кріпості. Що-до Гонти, то його присуджено ось на яку люту кару: перших десять день кат повинен був вирізувати що-дня з його спини пасмо шкури, на одинадцятий день одрубати обидві ноги, на дванадцятий — обидві руки, на тринадцятий — вирвати серце і на чотирнадцятий одрубати голову і шматки його тіла прибити до шибениць по чотирнадцяти містах України. Браницький зменшив сю кару і звелів стяти голову Гонті вже на третій день, а все инше, до чого його присужено, робити вже на трупі; дотого йому одрізано було язика, бо боялися, щоб він чогось не виявив. Ось як описують очевидці ту страшну кару. „Гонта вийшов з лицем веселим і спокійним… Кат одірвав йому пасмо шкури, кров бризкнула, але на лиці Гонта не одмінився. Після того, як оддерто було друге пасмо, він промовив: „от казали, то буде боляче, а воно й крихти не болить!“ Один з товаришів (офіцерів) панцирної корогви, котра стерегла Гайдамаків з-вечера перед карою, звернувся до Гонти та попросив, щоб він подарував йому що-небудь на спомин про останні хвилини свого життя. „Добре“, — одмовив Гонта — „нагадайте лиш міні завтра: я вам подарую пояса“. Усю ніч товариш той мріяв про золотий пояс і, як вивели Гонту на кару, підійшов до його і сказав: „пане полковнику, дозвольте нагадати вам про обіцяний пояс“. — „Я не забув“, — одказав Гонта і з погордою усміхнувся, — „перше пасмо шкури, що здере з мене кат, нехай буде вам за пояс“.
Так вмірати можуть тільки люде, котрі твердо вірять, що на їх боці правда, що діло їх праведне; так вмірати можуть тільки щирі діти свойого краю, котрі не бояться терпіти за нього усякі, хоч би й такі пекельні муки, як ото випали на долю Гонти, — в надгороду їм зостається те, що рідний край ніколи їх не забув, як не забула Україна й Гонти, хоч тому минуло вже більш сотні літ.
Що до Залізняка і 73 чоловіка його товариства, то ми знаємо, що, після суду, їх з Київо-Печерської кріпости заслано до Сібіру, але дорогою у Харьківщині, біля містечка Ахтирки, вони були втікли з-під караулу. Та скоро їх знов спіймано, люто катовано батогами і таки заслано на Сібір.
Коліївщина — се останнє вже гуртове народнє рушення на Україні за свободу, за своє визволення з-під чужої кормиги, чужої влади, — се був останній прояв довговічньої боротьби самого народу за свою волю. Хоч думка і бажання вернути козаччину прокидалися по-декуди на Вкраїні і пізніще, — у 1812, 1856 і 1877, і навіть у 1896 і 1904 рр., але всі такі спроби робилися не на національному ґрунті, не викликали ніякого співчуття, були приборкані і зникали так само скоро, як і виникали.
Тим часом Франція і Австрія побачили, що Росія самовладно порядкує у Польщі. І от, щоб як-небудь одвернути її увагу в инший бік, підмовили вони Турцію, щоб вона розпочала з Росією війну. Приводом до того був ось який случай. Коли Залізняк та Гонта порались в Умані, один загон Запорожців і Українців напав на містечко Балту. В Балті одна половина города належала Польщі, а друга — Турції. Не розбіраючи, яка польська, а яка турецька сторона, козаки перебили там багато народу. Турція розгнівалася за се, і хоч уряд Російський і впевняв її, що він про те нічого не знав — не відав, проте Турки посадили в тюрму російського посла у Константинополі. Через се Росія й мусіла була розпочати війну. Поки ся війна тяглася. Пруський король Фридрих II робив своє діло: бачучи, що в Польщі безладдя, що російське військо на війні у Туреччині і що усі держави у Європі звернули увагу на ту війну, — нишком увів своє військо у Польщу і пройшов з ним мало аж не до Варшави. У Польщі не було війська, і останні сили вона витрачала в усобицях та чварах, тим-то вона й обернулася за допомогою до Франції. Король французький забезпечив її, що нічого лихого не буде з того, що пруське військо зайшло у Польщу, і що Австрія, коли буде треба, допоможе Полякам. Коли се й австрійське військо несподівано перейшло польську границю і зайняло Західну Галичину. Обурилися Поляки найбільш на свого короля Станіслава, котрого не любили, і хотіли посадити його в тюрму, але він якось утік. Ся подія дуже збентежила царські двори в Європі, і Прусія ще дужче стала домагатись, щоб зайняти польські, сумежні з нею, землі. А як Росія позичила в неї гроші на війну з Турками, то вона тепер намагалася, щоб гроші ті було їй вернуто польськими землями. Не приставала зразу на се імператориця Катерина, — їй любо було самовладно порядкувати у цілій Речі Посполитій (Польщі) і зовсім вона не бажала приймати до спілки сусідів, та наостанці мусіла погодитись на тому, щоб поділити Польщу по-між сусідами. Проти такого шматування повстала була цісарька Австрійська Марія-Тереза і навіть задумала була разом з Турцією спинити те паювання, та як-раз Росії пощастило у Турецькій війні. Тепер на Турцію вже годі було покладатися, — осталася Марія-Тереза сама, і через те пристала на той розбір Польщи. Се був перший поділ Польщи — 5 серпня (августа) 1772 року. По ньому до Росії одійшло: Інфляндське воєводство і Біла Русь аж по ріки Двину, Дручь і Дніпро; до Прусії — Вармія і королівські Пруси аж до р. Нотиці; до Австрії — частина Малопольщи і Галичини, крім Кракова.
Чужоземні війська увійшли у зайняті частини Польщи, і сейм мусів ствердити той розділ. Але Поляки не могли спокійно дивитися на розпад свойого краю і, побачивши, що все лихо йде од безладдя, котре панувало у Польщі, замислили завести у себе констітуцію. На чолі партії, котра хотіла, щоб Польща оновилася, став граф Гнат Потоцький, і констітуція була ухвалена і ствержена 3-го травня (мая) 1791 року. Настав новий лад у Польщі, але зараз найшлися незадоволені новими порядками і тим, що на сеймі заборонено було вигукувати звичайне у польському сеймі „veto“ („не позволяю!“. Сим одним словом колись кожен шляхтич міг зірвати яку завгодно постанову сейму. Сі невдоволені вже на другий год скупилися у конфедерацію; на чолі її стали Фелікс Потоцький та коронні гетьмани Браницький і Ржевуський, котрі обернулися за допомогою до цариці Катерини. Цариця вислала своє військо їм на поміч, а проти них виступили: племенник короля Іосиф Понятовський і генерал Тадеуш Костюшко, але російське військо їх розбило. Катерина присилувала короля Станіслава зректися констітуції і пристати до конфедератів. Тоді, за згодою Прусії, зроблено другий розділ Польщи — 23 січня (января) 1793 року, і по ньому Росії досталася решта Білорусі, Поділля Полісся і Волинь, а Прусії: Велико-Польща, Куява і Мазовія; Австрія не брала участі у сьому розборі. Щоб ствердити сей розділ, Російський уповноважений у Варшаві Сіверс повинен був вговорити сейм, щоб він його ствердив. Сейм зібрався у Гродні, але що його не питали, не хотів нічого одказувати і завзято мовчав. Тоді Сіверс сказав, що не випустить з залі а-ні короля, а-ні депутатів доти, поки вони не почнуть говорити. Пройшло чимало часу. Вже й північ минула, вже й перша, друга, третя година, — ніхто ні пари з уст. Тоді якийсь депутат з Кракова Анкич промовив: „мовчать — то знак, що згодні“. Сеймовий маршал Білінський поставив тоді сеймові таке питання: „Чи згоден сейм на те, щоб сеймова комісія підписала сей розділ?“ А як знов ніхто нічого не одказував, то було записано так: „Сейм усіми голосами зробив постанову, щоб підписати розділ Польщи“. 25-го жовтня (октября) 1793 р. постанова ся була підписана. Сейм сей прозвали „німим“. Але ще до його постанови генерал Кречетніков розліпив скрізь по містах та містечках маніфест Цариці про те, що Польську Україну приєднано до Російської держави. Тим-то, чи говоривби він, чи мовчав — було все одно.
Саме тоді у Франції була революція, котра добре таки збентежила тогочасних монархів. Відгукнулася вона у Польщі новим повстанням, котре почалося у Кракові в березолі (марті) 1794 року під проводом того-ж таки Тадеуша Костюшки. Повстання те швидко обхопило всю Польщу. Костюшці по-первих поталанило розбити російське військо під Рославицями, але Прусія зараз увела у Польщу 40.000 війська, а Росія вислала своє військо під проводом генерала Суворова та Ферзена. Під м. Мацієвичами Костюшка було розбито і узято у полон, а Суворов підступив до Варшави, узяв її і у передмістьї її Празі вибив більш 12.000 жителів, — не дивлячися, чи старе, чи чоловік, чи жінка, — за те, що завзято не піддавалися. Короля Станіслава-Августа узято і одпроваджено у Гродно. Там він зложив свою корону і пробував аж до смерті Катерини. Імператор Павло I перевів його до Петербургу, і він там жив аж до смерти, а Польщу спільники поділили по-між себе у-третє по Петербурських умовах, що складені були 3-го січня (января) 1795 р.
Так кончилося політичне життя Польщи. Оглянемось тепер, що сталося після тих розділів з приєднаною до спільників Україною. Як бачимо, вона упала до рук Російської та Австрійської Імперій. А чи-ж краще стало життя людям? У Австрії, як і у Росії, в той час найбільшу силу мала шляхта та поміщики, і як не стало Польського уряду, то панству ще вільготнійше стало, бо тепер їх взяла під свою руку державна та поліцейська власть. Сього й у Польщі не бувало! Поміщик тепер мусів бути сам „поліцмейстером“ у своїх маєтках, як мовляв імператор Павло. А коли пана обороняли та стерегли і воїнські команди і усяка адміністративна власть, то він собі жив зовсім безпешно і не мав ніякої потреби вважати на те, що підвладні йому крепаки чогось ремствують там. Шляхта, котру порозгонили були Гайдамаки, тепер верталася знов на Україну весела, і скрізь у обох державах їй до помочі ставала адміністрація (начальство), а коли треба, то й військо. Правда, за цісаря Іосифа II (царював він од 1780 до 1790 р.), у Галичині було зроблено де-які полегкості крестьянам і хоч трохи приборкано свавільство поміщиків, та не на довгий час, бо після смерті Іосифа знову вернулися старі порядки. У Росії, за Павла I, котрий був невдоволений довгим царюванням Катерини і з радістью нищив усе. що вона позаводила, теж сподівались полегкостів, і Царь справді навіть хотів вернути на Україні гетьманство і козацький устрій. Та сі заміри його не справдилися, бо він процарював тільки 5 год і у 1801 р. його задушили прибічні царедворці, невдоволені на нього за його палку, нетерплячу вдачу, а як коли, то й немилосерді та непомірковані вчинки. Проте на Правобережній Україні власть панська над кріпаками була така велика, що а-ні в Галичині, а-ні у Східній Україні колишній Гетьманщині — ніколи не бувало. Російські урядовці (чиновники), котрі заступили усі посади на Лівобережжі, були дуже невисокого розбору; хабарі, підкупство і сваволя — були всьому голова. Горді пани польські та шляхта були тому раді, і за найменший непослух який кріпаків, страшенно їх карали та гнітили, бо панам не було кого боятись, коли й справники і инша полиція була куплена їми. Тільки після нещасливого польського повстання у 1831 році уряд трохи припинив панську сваволю та присилував панство, щоб воно зглянулося на кріпаків і зробило де-які, — незначні, правда, — полегкості. Отак, як бачимо, Українському людові не стало легче од того, що власть над ним перемінилася, а скрізь стало багато тяжче життя, бо панська власть над кріпаками стала ще міцніща. І стогнали сердешні люде од гніту того і у Галичині, і на Поділлі, і на Волині, і у Київщині, і у колишній Гетьманщині та по колишніх вільних степах Запорожських.
Чутка про те, що в Петербурзі замишляють щось недобре проти Січи, дуже збентежила Запорожців, і до Петербургу зараз вирядили послів: писаря Антона Головатого, Сидора Білого й Лонгина Мощенського; доручили їм клопотатися про землі й вольності Запорожські, а для того дали їм: універсали Богдана Хмельницького 1655 року, Білоцерківські умови 1667 р. і випис з констітуції сейму 1717 р. та инші; окрім того доручили скаржитись на генерала Воєйкова, тодішнього Новоросійського губернатора, котрий багато чинив кривди Запорожцям; до всього тою, посли повезли з собою подарунки усяким особам, що можуть у пригоді стати: шалі турецькі та перські, килими, Дамаські тканини, вина, дорогого овощу, хутра, бочки цедрового соку, наливок, меду і такого иншого; ковбас, сала, баликів, шамаї, рибця, уславленої Дніпрової щуки зімової свіжопросоленої, українських коней з дорогими сідлами черкеськими та у чабраках, а дотого повезли ще й грошей. Але все се мало помогло, і посланці одписали на Запорожжя з Петербургу так: „Тут добре вміють брати, але одмовляються щось робити, бо, мовляв, ніхто нічого не знає і помогти у нашій справі нічого не може. Чутка йде, що хотять поділити наші землі по-між Петербурськими великими панами, як писано у Писанії: „І розділиша ризи його і меташа жребій“.
Бачучи, що зверху не дуже приязно дивляться на Запорожців, менші урядовці давай і собі насміхатися з їх посланців. Так, на обіді, котрий Цариця звеліла справити Запорожським послам, їм подали до страви ложки з такими великими держаками, що чоловікові ніяк не можна було донести їх до рота. Тоді Січовики почали годувати ними один одного, самі з того глузуючи. Якісь два поважних царедворці, проходячи поміж столами, зупинилися і один з них спитав у другого по французьку — бо думав, що козаки сієї мови не второпають:
— „І де сей дурний народ родиться?“— „Звісно, у їх дурацькій хохландії“ — одказав другий. Близчі Запорожці, почувши таке, переморгнулися по-між себе і почали голосно, щоб ті пани чули, таку розмову:
— Ой-ой-ой, брате мій, та й панів же тут яка сила!
— Та все які великі, та розумні! — одказав другий.
— І де вони тільки родяться?
— Звісно, де: у Петербурзі та Москві.
— А де вмірають? — спитав перший.
— Вмірають у Сібіру та Камчатці! — одказав другий. Сим він натякав на те, що панство се хоч і велике, та не має волі й краплі, так що навіть не може сказати сьогодня, що спіткає його завтра або де він опиниться на завтра. Закрутили пани носами, почувши таке, та й пішли геть.
Тим часом на царській раді ухвалено було скасувати Запорожжя і зруйновати їх кубло — Запорожську Січ. Справу сю доручив Потьомкин генералу Петру Текелію і князю Прозоровському, щоб вони як найшвидче, але потаєнці, взялися до діла. Текелій повинен був облягти Січ, а Прозоровський тим часом рушити з великим військом у Запорожські паланки і позаймати їх московським військом. На той час у Січі, так само, як і по паланках, було не багато народу. Нічого не сподіваючись, — бо ще й посли їх не повернулися з Петербургу, — Запорожці розійшлися по великому просторі своїх степів на хазяйські роботи, на рибальство, на лови, то що. Коли се на Січ, де під той час було тільки 20 гармат та не більш як 10.000 Січовиків, насунуло і облягло її з усіх боків, як-раз на Зелені свята (4 юля 1775 року), величезне московське військо. У тому війську було: 8 полків конниці, 17 ескадронів пікінерів, 10 піхотних полків, 20 ескадронів гусарів і 13 полків Донських козаків, а усього — більш як 40.000. Три дні простояв Текелій навколо Січи, і коли йому прислано звістку, що князь Прозоровський зайняв уже усі паланки Запорожські, він послав посланця у кіш і запросив старшину до себе в гості. Кошовий отаман Кальниш, або Кальнишевський, як його писали, зібрав на раду курінних отаманів і запитав:
— А що, панове отамани, робитимемо? Москаль у гості нас кличе. Чи підемо, чи ні? Чи віддамо Січ-мати москалеві, чи не віддамо?!
Козацтво Запорожське дуже збентежилося. Воно обурене було тим, що їх крадькома і несподівано облягли та зламали усі договори і вольності їх.
Вони спинили страшенний галас і з запалом вигукували:— Як?! Ламати присягу?… Однімати наше кревне, — те, за що ми, батьки й діди наші, кров лили?… Та нехай Текеля приведе ще стільки війська, то ми до-ноги їх вибьємо, як мух передавимо ! Чи то ж можна віддавати Січ-мати, наше славне Запорожжя, за спасибіг Москалеві?! Та не буде сього ніколи! Поки світ-сонця — не буде!
Але уміркована частина старшини бачила, що нема чого й думати про те, щоб оборонитися од далеко більшої сили Москалів; до того перечула вона вже про те, що така сама сила Москалів зайняла усі їх паланки, де зосталися їх жінки, діти, добро. Тим-то вони й не приставали на те, щоб давати опір Москалям; дотого-ж ще й Січовий архимандрит, отець Володимир Сокольський, почав прохати, щоб не проливали крови христіянської та з надією на Бога покорилися його волі. Отаким способом насилу вгамували більшість завзятих Січовиків, і старшина пішла із хлібом-сіллю до Текелія, бо сподівалася, що покірством запобіжить якої ласки од уряду. Текелій прийняв їх ласкаво, але незабаром арештував і одпровадив до Петербургу. Про долю сих засланців ми знаємо ось що. Кошового Петра Кальнишевського заслано у Соловецький (на Білому морі) манастирь, і там його замуровано у казематі (льоху), без вікон і дверей, — тільки маленька щілина була, кудою йому подавали їсти. Там він, не бачучи світа божого, промучивсь 12 год, і тоді тільки перевели його у другий каземат і дозволили деколи, під караулом, ходити до церкви, але розмовляти з ним не можна було; аж уже за царя Олександра I у 1801 році, його визволено. Але він тоді, вже сліпий і недужий, не схотів кидати манастиря і, проживши там після визволення ще два роки, вмер 23-го листопада (ноября) 1803 року, на 112 році свого життя.
Військового писаря Івана Глобу заслано на Сібір, і там він помер коло 1790 року у Білозерському манастирі. Військового суддю Павла Головатого заслано у Тобольський манастирь, і не дозволено було виходити навіть і до церкви. Полковників: Чорного, Кулика, Пелеху і Порохню, Курінного отамана Головка і багато иншої старшини Запорожської засаджено по ріжних кріпостях та казематах, і там вони й кончили своє життя.
Військову скарбницю, військові зімовники, усе хазяйство та гурти старшини було взято у казну; військові отари, табуни теж-було туди повернуто, а потім роздаровано поселенцям-Грекам та Арнаутам, то оселили запорожські землі коло Керчи. Січ і всі куріні, а по паланках усі зімовники, — усе було зруйновано до-щенту; Січову церкву пограбували Донці, а частину її багацтва і ризницю взято у Петербург до князя Потьомкина. Землі Запорожські нахабно пограбовано і поділено. Потьомкин забрав собі безліч землі, — де й скільки хотів; князю Вяземському подаровано 100.000 десятин коло колишньої Чортомлицької Січи, князю Прозоровському — 100.000 коло Катеринослава, графові Каменському — 19.324 десятини, графові Браницькому — 21.614, генералові Стрекалову — село Грушівку і до неї більш як 30.000 десятин; ще й иншим панам московським пороздавано багато Землі; яка-ж була нероздана, та зоставлена за урядом, і він незабаром став оселяти на тих землях колонистів, — зазвав їх з Німеччини, Греції та инших країв. Колонистів тих закликали, дарували їм чужі землі і давали великі вільготи, а козаків та селян, котрі позоставалися по селах Запорожських, скоро повернули у кріпацтво до тих панів, що їм досталися ті землі.
Текелій цілий тиждень сидів у свойому таборі, котрий тісно облягав Січ. Запорожці побачили, що допомогти свойому лихові нічим не можна, і надумали, як вони казали, „убрати Текелю у шори“: вони пішли до його і стали прохати, щоб він дозволив їм вийти з Січи на рибальство. Текелій дозволив. Запорожські човни, повні Січовиків, покинули Січ-мати і, тільки їм одним відомими протоками та гирлами, майнули у море. Поки Текелій розібрав, що його обдурено, то на Січі зосталося тільки чоловіка з 20–30 слабих та старих Січовиків, а останні вже пливли по морю, роспустивши свої паруси і стали проти Тілігула, коло Одеси, поки здобули від Турецького султана дозвіл заснувати Січ на Дунаї. Туди вони скоро й подалися на своїх чайках, під проводом свого походного отамана Ляха, а частина їх зосталася на Тілігулі, постановивши собі куріні на Пересипу. Запорожці сі були, таким побитом, першими осадчими будучого великого торговельного города Одеси. Кажуть, що усіх Запорожців, що подалися до Турецького султана, було більш як 40.000, хоч погромщики Січи налічують їх тільки 10.000, бо їм користнійше було лічити як найменше тих, що встигли проскочити по-між їх пальцями.
Але покинемо на який час сих вольних синів Запорожжя і вернемося до тих товаришів славного війська Низового, котрі зосталися у Російській державі. Старшини, що не були заслані, були перейменовані у армейські чини Російської армії, а декотрі з них перейшли у гражданську службу. Положили — з тих Запорожців, що осталися, зробити два пікінерські полки, (піше військо із списами); одначе вільні сини степів ні за що не хотіли перевертатись у москалів, і зосталися жити по своїх степах, — тільки дуже мала частина була віддана у Херсонський та Полтавський пікінерські полки.
Не багато часу проминуло, як уряд побачив, що поспішився із скасуванням славного війська Запорожського, — він зрозумів, що небезпешно було оставляти таке військо у руках свого супротивника. І от імператориця Катерина II у 1779 році звернулася до Турецького султана і радила йому: або щоб він вернув Запорожців, котрих обіцяла вона зрівняти у правах із усіма своїми підданими та забути минуле, або щоб він одсунув їх далі од Російської границі. Але Запорожцям так добре жилося під Турком, що ніхто з них на се не поквапився; так само ніхто не відгукнувся і так само вмер на берегах Дуная маніфест Катерини 1788 року, котрим дарувалася амнестія (пробачення) усім, хто вернеться з-за Дунаю. А як ніхто на те не одгукнувся, то почали заводити козацьке військо з тих Запорожців, що зосталися в-дома. У 1784 році Потьомкин доручив колишньому писарю війська Запорожського Антонові Головатому і старшинам Харькові (Захарові) Чепізі, Сидору Білому і Легкоступові зібрати Запорожців, котрі захочуть служити в козаках. Скоро на поклик старшини стали збіратися Запорожці у Бериславі і, як ми бачили, у 1787 році, тоді як Цариця їхала до Криму, коло неї і Потьомкина був конвой з Запорожців. У 1787 році розпочалася війна із Турцією, і Потьомкин доручив Білому зібрати як найбільше козаків. Де-хто з тих Запорожців, що перейшли до Турків і жили по Очаківських степах, відгукнулися на сей поклик і вернулися, а ті, що пішли за Дунай, і на сей раз не хотіли кидати своєї нової Задунайської Січи. У Бериславі зібралося вже більш 12 тисяч Запорожців, і Білий перейшов з ними у Прогної, колишню Запорожську паланку на Кінбурнській косі, а звідтіль став кошем у Василькові, на лівому березі Бугського Лиману. Військо се стало зватись „Вѣрное войсько Запорожское“. 27-го лютого (февраля) 1787 року Сидора Білого стверджено Кошовим отаманом сього війська, Антона Головатого — військовим суддею, Івана Підлесецького — військовим писарем і Олексу Кобеняка — військовим осавулом. Військо було поділене на куріні, як колись і Запорожське, і йому було дадено клейноди: велику військову білу корогву і малі прапори (хоруговки) для курінів, Кошовому отаманові — булаву, а курінним — перначі; військові дадено печать з написом: „Печать Коша Войска Вѣрныхъ Козаковъ“; на ній було вибито: Запорожець із мушкетом у одній руці, та з прапором, із хрестом по середині — у другій. Окрім курінів, військо було поділене на кінних, котрих було 2.829 чоловіка, і піших 9.681 чоловік. Військо мало свої човни, галери, чайки та байдаки і дуже допомагало на морі російському флотові у ту війну.
Якось у місяці травні (маї) турецький флот підійшов до Коша, — саме в той час, як Січовики були у церкві, і почав кидати бомби у Січ. Запорожці дождалися поки скінчиться служба, а тоді вийшли з церкви, озброїлися і кинулись до своїх човнів, щоб напасти на Турків. Але Турки не прийняли бою і подалися до Очакова. Через тиждень Суворов, котрий стояв тоді табором на Кінбурнській косі, дав наказ, щоб козаки на своїх човнах допомогли принцові Носсау-Зінгеру, що командував Російським флотом. Кошовий з усіма козаками, човнами та чайками підійшов до російського флоту, а згодом допоміг Принцові прогнати Гассана-Пашу з його кораблями; але Паша знов вернувся з усім своїм флотом з-під Очакова і розпочав люте бойовище. Тут Запорожці виявили свою надзвичайну одвагу і войовничий хист: на своїх чайках вони сміливо, не дивлячись на страшенний вогонь, підпливали до турецьких кораблів, зчеплялися з ними, вилазили на них і билися, як леви. Нарешті турецький флот був до-щенту розбитий. Але не дешево ся побіда досталася козакам: чимало їх було вбито і поранено, а по-між ними й Кошовий отаман Сидор Білий був тяжко поранений і через три дні помер. На його місце було обрано і стверджено Кошовим отаманом Харька Чепігу. Се було його Запорожське прізвище, а справжня фамилія його була Куліш.
Саме тоді Потьомкин обома берегами Бугу наступав на Очаків. Новий Кошовий з усім військом козацьким, — крім того, що було на чайках коло принца Носсау, під проводом свого полковника Мокія Гулака і 18 чайок, під проводом Головатого, що були при Потьомкину, — подався через село Корениху і далі через Аджигіол до Очакова, і там вони стояли до осени. Як Кабудан-Паша із своїм флотом покинув острів Березань, на котрому він поробив міцні кріпості і де був чималий склад пороху та харчів, Потьомкин звелів козакам узяти сей острів. Не легко було се зробити, але Запорожці, під проводом Антона Головатого, вибили Турків з берегових батарей, зайняли їх, повернули гармати, що там були, на кріпость, і почали обстрілювати її із тих батарей і з своїх чайок, і таким побитом узяли той острів. А через місяць усі козаки штурмували вже Очаків разом з московським військом і допомогли узяти сей міцний турецький город. За усі сі події військо „върныхъ козаковъ“ було перейменовано на „Військо Чорноморське“; окрім того козакам подаровані звойовані турецькі землі по-над Чорним морем од Бугу до Дністра, Кінбурнську косу з озерами і Єнікальський та Таманськй округи. Чорноморці з охотою почали оселювати сі землі і поділили їх на паланки, котрі назвали: Подністрянська, Березанська, Кінбурнська і Таманська; кошем-же вони стали у селі Слободзєї (Тираспольського повіту над Дністром).
Дальша доля Чорноморського війська була така. У 1791 році скінчилася турецька війна; в Яссах зроблено було згоду. Вертаючись з Ясс, несподівано помер Потьомкин, котрий останні годи свого життя чимало допомагав Чорноморцям. Та тільки він не встиг виклопотати, щоб за ними затвержено було ті землі, котрі дано їм було; після-ж його смерті землі ті у Чорноморців забрали, а їм зоставили тільки невеличкий острів Тамань. Але на ньому не можна було оселити усе, чимале тепер, військо. Чорноморці. Зажурилися Чорноморці, і весною 1792 року послали до Петербурга своїх депутатів, з Головатим на чолі, щоб вони поклопоталися про землю. Аж літом повернулися сі депутати у Слободзєю. Тут їх стрів Кошовий Чепіга із старшиною. Не дуже веселі звістки привезли депутати. Грамотою 30-го липня (юля) Чорноморському війську дадено на-віки Кубанську землю із островом Таманью, а землі по-між Бугом і Дністром вони повинні були покинути. Військові пожалувано: корогву, срібні літаври і дві срібні сурми. Кошовому отаманові — дорогу шаблю, а усім козакам — хліб-сіль на дорогу. На другий год Чорноморці перебралися на Кубань, і там на Пречисту 1793-го року заснували на р. Кубані новий кіш, котрий названо Катеринодаром, а по зайнятій землі побудували слободи-куріні, і подавали їм такі самі назвиська, які мали колишні куріні на Запорожжі.
У 1794 році Чорноморці з кошовим Чепігою ходили походом у Польщу і помагали штурмувати Варшаву. У 1794 р. Харько Чепіга помер у Катеринодарі, і його поховано з великою пошаною. Кошовим отаманом царь Павло I настановив Антона Головатого, але звістка ся до його не дійшла, бо він як-раз в той час був із Чорноморцями у поході на Персів; там він тяжко занедужав і 12-го січня (января) 1797 року помер. З того часу Чорноморське військо не мало вже Кошових, обраних з-поміж козаків, а до них назначався Наказний отаман з російських генералів. На землях війська Чорноморського оселилося багато народу з України, і воно значно поширилося. У 1860 році його приєднано було до війська Кубанського; при тому північні землі їх перейшли під гражданське управління, а значну частину козаків переселено на південь, близче до Кавказу, і там до них на Сході прилучено було кілька осель великоруських козаків.
Запорожці за Дунаєм.Тепер вернемося назад і подивимось, що сталося із тими Запорожцями, котрі подалися за Дунай. Пропливши по Георгієвському гирлу Дуная (Гедріле-Багазі) аж до Браїлова, вони піддалися султанові. Султан оселив їх по гирлах Дуная у Буджацькому Санджаку; тут у Буджаці вони й оснували свій кіш. Султан ствердив усі їх вольності і не втручався до їх розпорядків, котрі осталися такі самі, як були у них і на Запорожжі. Усе військо поділене було так само на 38 курінів, котрі мали такі самі назвиська, що й на Запорожжі; Кошовому султан дав однакові права з господарями Молдавії та Волощини, і Запорожці повинні були виставляти тільки 1.000 чоловіка війська, як того зажадає Султан. Але не довго довелося їм сидіти у свойому новому коші, бо опинилися вони сусідами із так званими „Некрасовцями“ (Липованами), — Донськими козаками старообрядцями, котрі втікли сюди з Дону і оселилися тут ще за Петра I. Почалися між Запорожцями та Некрасовцями сварки та лайки. Скінчилися вони на тому, що Запорожці виперли їх з їхніх осель, забрали їх землі стали новим кошем у Сеймені, а звідтіль, у 1812 році, перейшли у Катерлез на березі моря, а ще звідтіль — у Дунавець, котрий одбили у Некрасовців і заснували там Січ. Вона простояла аж до 1828 року. Кошовим у той час був Самійло Калниболоцький. Добре жилося тоді козакам під Турком. Тим-то. хоч і запрошував їх Російський уряд вернутися, вони не мали на те охоти; військо їх усе більшало, бо Українці, після того як на Україні настало кріпацтво, почали тікати за Дунай, „на Запорожжя, як із віків бувало“, як колись тікали від усякого насильства і гніту у Дике Поле і на Запорожжя. Урядові Російському од того була чимала шкода, і він, як ми бачили, звертався до Турецького уряду, щоб той або вернув Запорожців силком, або одсунув їх од границі.
Ой пише Москаль та до кошового — а йдіте до мене жити,
Ой я дам землю та по прежньому — а по Дністер границю,
Ой брешеш, брешеш, ти вражий Москалю — а ти хочеш обманити:
Ой як підемо ми у твою землю, ти будеш лоби голити.
Але нічого того не робилося, бо Турки вважали Запорожців за дуже добрих вояків, котрі ставали їм у великій пригоді у їх війнах, а надто у війнах із Росією, бо тут вони найкраще могли, що треба, розвідати. Гарноб жилось Запорожцям, та одне завдавало їм туги та мучило, — що доводилось їм не за себе і свою віру битись із ворогами, а битись поруч з Турками-бусурменами і христіянами і надто з православними, як от Болгарами, Сербами, Греками та Москалями.
Ой наробили та славні Запорожці та великого жалю:
Що не знали, кому поклониться — та котрому царю.
Ой поклонилися турецькому — під ним добре жити,
А за все добре, за одно недобре — що брат на брата бити.
Внутрішнє життя Запорожців за Дунаєм.Внутрішнє життя Запорожців за Дунаєм а-ні трошечки не одмінилося од того, як жили вони на Дніпрі: рибальство, лови і походи, як і там; одно тільки, що більше стало жонатих Січовиків, бо з України часто приходили втікачі із жінками і записувалися у військо. Таким побитом коло Січи з'явилися села, де жили жонаті козаки; такі села були: Райя біля озера Кругляка, Кара-Ормен, Беш-Тепе, Катерлез, Іванча, а так само рибальські оселі у Горгові, Вілкові та на острові Леті. Жонаті Запорожці за Дунаєм звалися „райя“. Ся райя усе виходці з України — раніш не мала ніякої ваги у військових справах та порядках, а через те у війську були стародавні споконвічні звичаї запорожські. Колиж їх набралося дуже багато, то вони почали повершати на раді, і з того, як побачимо, вийшло недобре для війська.
Готуючись до війни з Турками, Російський уряд, через свого коменданта города Ізмаїла, ген. Тучкова, послав у Задунайську Січ заклик до Запорожців, щоб вони вернулися з Турції; до того він додав, що ті козаки, котрі вернуться, здобудуть собі усякої ласки та вільгот. Кошовим тоді був Василь Незамаївський. На раді старшин, де писарь читав ті запросини, він рішучо заявив так: „Тікати?! Як його тікати?! Багато народу запропастимо: Турчин виріже. Ні, нехай хто заводив, той і виводе, а я не буду! Підождемо до Покрови, а там, як виберуть другого Кошового, то той нехай і робить се діло“. І справді, на Покрову 1827 року Незамаївський ні за-що не захотів оставатись Кошовим на далі, і довелося вибірати нового. На раді якийсь Улас із райї виступив із такою промовою: „Годі вже Запорожцям верховодити! Багато вже вони становили Кошових, — гайда, поставимо і ми, мужики, свого, от хочби й кума мого, Платнірівського Курінного отамана Йосипа Гладкого!“ Гладкий Кошовим. Райя перемогла на раді, і Гладкого обрано було Кошовим. Він зараз завів нові порядки. Щоб йому не заважали старі Запорожці, котрі були иньших думок, він зараз поназначав курінними отаманами молодих козаків. Старі Запорожці, як от і Василь Незамаївський, не мали охоти тікати з Туреччини, де жилося усім доволі добре, але райя — ті, що не дуже давно покинули свій рідний край, — не могли так скоро забути його і призвичаїтись до нового життя; вони поквапились на те, що усі їх провини забудуть та ще й обіцяють їм усякі вільготи, то й заманулося їм як найскоріще вернутись у свій край. З таких був і сам Гладкий. Син бідного козака з Полтавської губернії, Золотоношського повіту, з села Мельників, де батько його Михайло був сільським головою, Йосип оженився рано і, маючи вже четверо дітей, загуляв, покинув жінку і діти і пішов чумакувати. Але скоро ми бачимо його бондарем у Одесі; звідтіль він через щось мусів був тікати до Керчі, а далі ще кудись, аж поки не опинився за Дунаєм. Тут пощастило йому: його обрали у-перед Курінним, а далі й Кошовим отаманом.Тим часом султан Турецький готувався до війни з Росією; він вислав своє військо до Дунаю і звелів, щоб до Сілістрії вийшло 13.000 Запорожців. Зрада Гладкого. Гладкий зібрав 2.000 козаків з тих, що иншого були духу, як він, повів їх до Сілістрії і там став як-раз на Великдень. Прийшовши до візіря, він сказав, що привів йому 2.000 чоловіка, а за останніми вернеться до-дому і скликатиме їх по плавнях, а тим часом переведе Січ і райю з Дунавця в Адріанополь, щоб, бува, як прийдуть Москалі, не поруйнували Січи і не вигубили багато народу. Візірь повірив йому і пустив його, а він, вернувшись до Січи, забрав церкву Січову, увесь скарб, клейноди і усякі фірмани (султанові укази) і грамоти, сів із своїми однодумцями — козаками на байдаки і поплив Георгієвським гирлом повз Катерлез у море. Усього з ним було чоловіка 500. Увійшовши у Кілійське гирло, вони пропливли ним до Ізмаілу. Там їх стрів комендант Тучков, котрий і привів Кошового та його товаришів, Задунайських козаків, до царя Миколи I. Гладкий поклав до ніг Цареві військові клейноди та грамоти і з товаришами своїми прохав царської ласки. — „Бог Вас простить, рідний край прощає і я прощаю“, — промовив Царь.
Саме тоді московське військо шукало місця, де-б перебратись через Дунай. Гладкий, що добре знав усі плавні Дунайські, визвався показати місце, де переправа буде найлегша. Царь з охотою доручив йому сю справу. Коло Ісакчи через усі плавні, від Дунаю аж до берега, простягся невисокий горбочок; про нього не знали Турки, але добре знали козаки, бо там у плавнях вони постоянно рибальчили. До сього місця переїхало московське військо через Дунай човнами і, під проводом Запорожців, сим горбочком дійшло до Турецького берега. Як скінчилася переправа, Царь сів на запорожський байдак; на стерні на рулі сидів Гладкий, а на веслах пятеро Курінних отаманів та семеро старшин. Обдививши се місце, де перейшло військо, царь Микола, дуже задоволений, вернувся на тому-ж байдаці, подякував Гладкому і наградив його полковницьким чином; окрім того йому і усім старшинам дано було Георгієвські хрести.
Що-ж сталося із тими Запорожцями, що їх покинув Кошовий Гладкий у Туреччині? Довідавшись про те, що Кошовий і кілька сот Запорожців утікли і передалися Москалеві, візірь звелів зараз арештувати тих 2.000 козаків, котрі були у Сілістрії; од них одібрали зброю і одпровадили у-перед до Адріанополя і там хотіли були покарати на смерть, але потім посадовили у тюрму і що-дня по триста чоловіка посилали на кріпосну роботу. Про те содержували їх добре і роботою не обтяжали; з Адріанополя перевели їх до Константинополя на такі-ж самі роботи.
З початку сієї війни, ще у 1828 році, з останків Усть-Дунайського козацтва і з усяких людей, котрі приставали до його, а найбільш із збігців та бурлаків і навіть циган, складено було нове військо козацьке і найменовано його „Дунайське“. Після війни йому дали були землі у Буджаці (Акерманському повіті). Князь Воронцов, котрий був в той час Новоросійським генерал-губернатором, чимало клопотався про козаків. Кіш, або головна кватиря того війська, був у Акермані. У 1855 році Дунайське військо перейменоване було у „Новоросійське“, а у 1868 р. зовсім його скасовано.
Гладкий із тими козаками, що їх вивів з-за Дунаю, увесь час допомагав Москалям на війні і, як ми бачили, став їм у великій пригоді. Як же Російське військо зайняло Дунайську дельту (гирла і плавні), то він разом з Москалями прийшов у Січ на Дунавці і знов почав скликати до себе козаків. Чи багато пристало до нього людей, не знаємо, але у 1830 році усі козаки Гладкого вийшли з-за Дунаю і оселені були коло Азовського моря між Бердянськом Маріумполем; прозивалися вони „Азовське військо“. Гладкий, вже з чином генерал-майора, настановлений був Наказним отаманом того війська. У 1849 році він покинув службу, бо у війську його не дуже любили, хоч він і отаманував там коло 20 літ. Пішовши в одставку, він оселився на свойому хуторі в Катеринославщині, і у 1866 році там і помер, маючи 79 літ життя.
Як Російське військо зайняло Кавказські береги, то найстарший командір Чорноморського флоту адмирал Лазарев порадив, щоб Запорожська флотілія (судна) стерегли Кавказські береги од турецьких контрабандистів (перевозчиків), котрі підвозили Черкесам усе, що треба їм для війни з Руськими. Ся служба випала на долю Азовцям; з них зроблено „баркасну команду“, котра на своїх баркасах стерегла береги Кавказу од Сухуму до Анапи. Окрім того, на суходолі се військо брало участь у Кримській війні в роках 1853–1856 , але через те, що воно не було справжнє велике козацьке військо, а тільки невелика жменя козаків, то у 1865 році його скасовано, клейноди і скарб передано у Чорноморське військо, частину козаків оселено на північному Кавказі, коло Анапи, а другу — повернено у простих селян.
Кожда держава потрібує багато часу і праці, щоб виробити собі добрий і відповідний для себе устрій, щоб кождий єї горожанин знав, які його права і які обовязки, що, як і куди треба і вільно робити. Чим той устрій лучший, тим держава сильнійша, але, як сказано, до вироблення доброго устрою треба багато часу, треба праці і спокою. Україна XVII і XVIII віку не мала часу на таку працю, вона вела безнастанну боротьбу о свою независимість, о те, щоб могла сама собою управляти, а не мала як і коли подумати об тім, щоб тая управа була добра і корисна і для всіх справедлива. Длятого нам нині тяжко говорити про внутрішний устрій України від часів Хмельницького, бо багато в тім питанню є нерозслідженого й непевного, а часом навіть дивного. От так дивує нас приміром питання, яка властиво власть була в українській державі, найвисшою властию, чи козацьке військо, чи народна рада?
Заступником війська був Гетьман, але його вибирала рада отже в нім зєдинялися властиво дві силі — воля народу і сила війська козацького. Рада, се відгук віча, ніби теперішний парлямент, тільки, що до парляментів вибирають послів, а там збиралася уся громада. На раду старшин приходили старшини генеральна і полкові, на раду козацьку козаки, на чорну раду йшов кождий, хто хотів.
Виговського й Многогрішного вибрала рада старшин, Самойловича й Мазепу козацька рада, а Брюховецький став Гетьманом з волі чорної ради.
Всі три ради не мали свого терміну, вони збіралися тоді, як було треба, отже Україна не мала певної і сильної верховної інституциї народньої. В тім лежала велика хиба і се було одною з головних причин єї слабости. До абсолютизму, т. є. до необмеженої власти гетьмана народ не хотів допустити, сам трівкої законодатної інституциї, як тепер парлямент, не витворив, отже як властиво мала Українська держава кріпко держатися? Гетьмана, вибраного на котрійсь з рад, затвержував до часів Богдана Хмельницького, польський король а по Хмельницькім царь московський. На знак затвердження гетьманови доручувано бунчук, булаву, коругов і літаври. Богдана ніхто не затверджував і він був аж до Зборівської угоди Гетьманом з волі народа.
З тих потверджень йшло для України багато лиха. Ті, що хотіли стати гетьманами, заздалегідь запопадали ласки у московських воєводів, що стояли з військами по Україні, їздили до Москви (як приміром Данило Апостол), торгувалися, один другого перебігали, а те все діялося коштом самостійности й поваги українського народа.
Потверджений Гетьман був начальником війська, головою суду й адміністрації.
Навіть польські й московські війська на Україні ішли йому під руку.
Гетьман адміністрував краєм, видаючи універсали, які списувано в гетьманській канцелярії і розсилано з підписом Гетьмана і з його печаткою. (На зеленім полі козак з мушкетом через плече). Він роздавав також землі і се була дуже важна функция, котра підносила його власть і робила з його дуже важного чоловіка.
Після Мазепи, земельні грамоти, т. є. письма, котрими Гетьман надавав комусь землю, стверджував московський центральний уряд.
До Гетьмана належало також право збирати податки. Були се переважно оплати торгові й промислові. Фінанси велися погано. Не було осібної каси гетьманської, а осібної державної, тільки гроші йшли в суміш. Перший Мазепа додумався до того, щоб перевести реформу скарбу, а переведено єї аж за Данила Апостола. Тоді й настановлено над грішми осібного урядника, генерального підскарбія, по нинішньому — міністра скарбу (фінансів).
Гетьман рішав також в деяких важних судових справах. До нього належало потвердити присуд смерти, або ні. Словом — він мав таку власть, коли не більшу, як нинішні монархи і значіння його було також не меньше, хоть значіння залежить звичайно від чоловіка.
Гетьман, як і вся козацька старшина, не брав пенсиї з державного скарбу, тільки удержувався з маєтків, котрі приписані були на се.
В Правобережній Україні до Гетьмана належало ціле староство Чигиринське і містечко Обухів з округою; в Лівобережній Батурин з дооколичними селами, Гадяч з округою і теж велика Шептаківська волость на півночі Чернигівщини. Доходи з них і були Гетьманам замість жалування. Помалу Московський уряд зробив з Гетьмана слухняного урядовця, котрий прислухався до бажання уряду, а не народу, і Гетьман, спираючись на уряд Московський, почував себе незалежним од народу, — ми бачимо, що не раз навіть обірають Гетьмана не по своїй охоті, а з примусу.
Коло Гетьмана було чимало урядовців — Генеральна старшина.
У Генеральній старшині, з титулом „Вельможних“, були:
Генеральний обозний, — по теперішньому „начальник Штабу“. Він завідував усією арматою (артілєрією) військовою, городовою і кріпостною. Під час походу він повинен був поставити на кватирі військо, ставити обоз та укріпляти його. В ті часи обоз треба було обкопувати валами та ровом, і сим завідував Обозний. Тим-то вся армата була під його рукою. Арматня наука на Україні стояла тоді дуже високо, і в Глухові та Батурині були свої людвисарні, де виливали гармати. (Перший подбав о се Мазепа. Гармати виливано з гербом і іменем Гетьмана).
Генеральний обозний так салю, як і инші козацькі урядовці, замість жалування мав „рангову маєтність“, так звалося село, або кілька сел, котрі були одписані якомусь урядовцеві. На Генерального обозного одписувалася рангова маєтність у 400 дворів.Далі йшов Генеральний військовий писарь, — те, що тепер кажуть канцлер. Він мав найбільшу силу на раді старшин; він був начальником Генеральної канцелярії, в котрій були старші та молодші канцеляристи. В канцелярію йшли люде освічені, — такі, шо кончили Київську Духовну Академію. Знаком власти писаря була печатка та каламар (чорнилиця). Через руки писаря переходили усі найважнійші державні справи і документи: гетьманські універсали, зносини з урядом Московським чи Польським і з чужоземними державами, поки Гетьман мав право зноситися з ними.
Генеральні судді (двох — мабуть тому, що оден не годен був дати ради тількій праці). Вони по черзі бували за предсідателів в Генеральному суді. Се був найвищий суд на Вкраїні, і на нього подавати апеляції не можна було. В сей суд подавали апеляції з сотенних та полкових судів. Були й такі справи, що просто йшли в Генеральний суд: справи земельні, з городськими магистратами, то що. І писарь і Генеральні судді мали свої рангові маєтності: писарь 400 дворів, судді — по 300.
Генеральний Підскарбій — міністер фінансів. Завідував він Генеральною скарбовницею і скарбовою канцеляриєю і глядів усіх прибутків і видатків державних. Заведено сю посаду пізно, — аж за Гетьмана Данила Апостола.
Генеральний військовий осавул. Се мов теперішній „старший чиновник особих порученій“. Завідував він усіма військовими справами на Україні. Усі полковники були йому підвладні. Їх було при Гетьманові один, а опісля двох. Осавул мав рангову маєтність на 200 дворів.
Ще були два урядовці, котрі мали право засідати в Генеральній раді, — се Генеральний військовий хорунжий і Генеральний бунчужний. Вони були потрібні тільки для церемоній: Хорунжий носив хоругов на парадах і в поході, а Бунчужний носив бунчук (кій з кількома кінськими хвостами, привязаними до нього). Обидва сі уряди були й при полковникові та сотникові, — тільки бунчуки у них були менші.
Коли Мазепа задумав завести свою українську шляхту, він завів ще так званих бунчукових товаришів. Се була тільки почесна сторожа коло Гетьмана.
Генеральний арматний отаман був начальником усіх пушкарів.
Отсі усі урядовці, з Гетьманом разом — Генеральна старшина — і були центральний (осередковий) уряд на Україні. Далі йдуть полковники і полкова старшина, бо ціла Українська територия ділилася на провінциї, як нині ділиться в Росії на губернії, а в Австриї на повіти. За польського уряду на Україні було 6 до 8 полків. Від Хмельницького далеко більше, бо 20 до 30.
Після Зборівської умови установлено було 10 полків на правому боці Дніпра, а 10 на лівому. На правому були: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський, Уманський, Кальницький, Подольський, Брацлавський і Паволоцький. В Лівобережній були полки: Переяславський, Ніжинський, Київський, Чернигівський, Прилуцький.Полковників вибірав увесь полк, але й сю виборну посаду Московський уряд (після Мазепи) скасував і почав полковників сам настановляти. Полковникові були підвладні усі справи військові, земські, судові і поліційні у свойому полку і уся полкова старшина. Клейноди полковницькі схожі з гетьманськими: хоругов, бунчук і, замість булави, пернач, — се теж булава, тільки не кругла, а з листків якого-небудь металю. Пернач носив полковник завжди з собою на війні і дома, коли виходив куди, як полковник. Крім того, у кожного полковника були ще невеликі перначі залізні або мідні; їх давав він, замість пашпорта, тим людям, котрим доручав якусь справу.
Полковий обозний — завідував полковою арматою і пушкарями.
Полковий суддя завідував судовими справами полкового, а після гродського суду.
Полковий писарь — начальник полкової канцелярії.
Полковий хорунжий — носив полкову хоругов.
Полковий осавул — їх було по двох у полку, се ніби отамани полкові.
Полковий канцелярист — їх було 10–16 чоловік у полку.
Кожний полк поділявся на сотні, немовби на повіти: в полках було їх не однаково: 10–20, а часом 20–24. Деякі з полків виставляли по кілька тисяч козаків.
Сотник був старший у сотні; завідував усіма справами своєї сотні. Сотників було стільки у полку, скільки було сотень.
Отаман сотенний — другий після сотника, немовби поліцмейстер у сотенному місті. Він був заступником міщан.
Осавул сотенний — третій після сотника.
Хорунжий сотенний — однаковий з осавулом.
Писарь сотенний — завідував сотенною канцелярією.
Поодинокі села в сотні мали свого осібного урядовця Курінного отамана. Се те, що тепер голова, війт, солтис або староста по містечках і селах.
Крім того, були ще значкові товариші при полках — се те, що Бунчукові при Гетьмані, та ще були Військові товариші — вони займали низчі уряди у сотні.
От які посади були у війську козацькому і на Україні.
Окрім кінних козацьких полків, були ще полки піші, що звалися сердюками, і полки охочекомонні або компанійські. У тих полках були такі самі посади, що й в козацьких реєстрових полках. При боці Гетьмана, щоб його стерегти, була окромна невеличка ватага, що звалася придворна корогва.
Тепер поглянемо на суд і урядовців в ньому. Вони теж були виборні. Найвищий суд на Україні був — Генеральний суд, де, як вже згадувалося раніще, засідали: Генеральних суддів двох, уповноважених од полків — десять і писарь Генерального суду — за секретаря.
Потім був Гродський суд. Головою в ньому був полковник, суддею — Полковий суддя, писарем Гродським був Полковий писарь.
Далі — Підкоморський суд. Суддею в ньому був: Підкоморій — один, коморників (помічники Підкоморія) двох і Писарь підкоморський — за секретаря.
Нарешті — Земський або Повітовий суд. Земського суддю вибірали з шляхти української з того повіту, в котрому був Суд; Земський підсудок — все одно, що тепер член суда; Земський писарь (секретарь) і Возний — те, що тепер судовий пристав. Окрім того, по всіх сих судах було чимало канцеляристів і підканцеляристів.
Усі судові посади оплачувалися з тих справ, що до них вступали. Найвища судова установа на Україні був — Генеральний суд; вище вже за нього був Гетьман. До Гродського суду належали карні справи, або як їх тепер звуть „уголовні“; до Повітового, або Земського суду, належали справи земельні, про права і грошові. Низчий од його (немов наш волостний) був суд Підкоморський. Як бачимо, була се військова організация краю, добра для воєнного часу, але невигідна в час миру; бо не все знати було, яка справа куди належить круг ділання урядників і права горожанина не були докладно сформуловані.
Шляхта.Шляхта українська була з старшини і дідичів (дідичами звали тих, що держали землю) і з тих чужоземних дворян, котрі здавна осіли на Україні. По статуту Литовському вони мали такі привілеї:
- Мали право вибірати на всякі виборчі посади, а так само й вибірати короля;
- Мали волю продавати, застановляти або дарувати, кому захочуть, своє майно земельне, котре досталося їм або через наслідство або через вислугу, або куповане;
- Вільні були од постоїв і усякої повинності натурою;
- Ніхто не мав права одняти од них їх посади і позбавити їх шляхетства по-за очі;
- Ніхто не мав права заарештувати їх без суду;
- Мали право їхати, куди завгодно і в чужі краї, окрім ворожих;
- Усі шляхтичі, од найзаможніщого до найбіднішого, були рівні.
В українськім суспільстві шляхтичі не мали окремого політичного значіння, тільки перед польською державою вони хіснувалися такими великими правами. Були се дуки, котрим і в українськім військовім устрою було лекше виплисти, чим бідному козакови. Через те між визначними козаками було так богато шляхтичів, як ось Хмельницький, Мазепа, Виговський і тільки иньших.
Міщани.Міщанами звалися жителі полкових і сотенних городів. Вони вибірали собі заступників — міських отаманів, котрі давали їм і суд і порядок. Але було чимало городів, як от Київ, Ніжин, Чернигів, Переяслав, Стародуб, Погар, Мглин, Козелець, Остер, Новгород-Сіверський, котрі мали здавна Магдебурське право. Міщани в сих городах мали свого війта і Магістратський суд. Війти отсі брали участь у виборі гетьманів і гетьмани звичайно ствержували права міст маґдебурських. До гетьманів відкликувалися засуджені судом маґістрацьким.
Про міщан не має чого багато оповідати, хоч часом і міщанам мимохіть, а часом то й по волі, доводилось брати участь у справах козацьких, — тоді їм з ними й терпіти доводилось однаково. Проте життя їх було спокійніше од инших людей, і вони могли спокійніш собі крамарювати чи ходити коло ремества, хліборобства і такого иншого.
Про участь міщан в борбі о віру і о культуру, про їх брацтва, друкарні і т. д. була вже осібно мова.
Та головним станом українського населення було козацтво. Наші козаки, се ніби польська шляхта. Належати до козацтва було й вигідно і почесно. Тому як найбільше людий перлося туди. Козаки. Число козаків було всіляке. З початку польський уряд призначав їх тільки 6.000 чоловіка. При Хмельницькім число се зростало. Після Зборівської умови реєстр козацький установлено на 40.000 чоловіка, а по Білоцерківській в 20.000 родин. Та Хмельницький до кождої козацької родини приписував єще сімї підпомічників, бо мовляв, одній родині не легко виставити козака до війська. Козаки хіснувалися всіми правами свобідних горожан.
Посполиті.Хто не попав в козацький реєстр, оставав посполитим. І для посполитих людий добився Хмельницький особистої свободи. Як котрий з них мав досить власної землі, то й був собі своїм власним паном. Для того то народ і йшов так радо на кріваві бої з Польщею, щоб добитися тих прав, яких під Польщею для селянина не було. Там селянин був цілком безправним. Але згодом і на Вкраїні ставало селянам гірше, а то через землю і через те, що сусідні держави, Польща й Росия втручувалися до нас і хотіли поневолити селянина так, як він був у них поневолений, щоб не було ріжниці ї щоб пани усюди однако могли мати свої маєтки й однако панувати. А наше, українське панство, наша козацька старшина почала й собі також заводити то польські, то московські порядки і притісняти хлопів. Звідси йшли всякі непорозуміння. Народ знеохочувався до своїх панів і вже не слухав їх поклику, як колись за Хмельницького. Так приміром було за Мазепи. Мазепа був добрим політиком, славним господарем і чоловіком дуже дбалим о культуру, але до селян він не був уважливим, за те рад був піднести високо українське панство. Тим то й нарід не ставився на його поклик, коли він задумав зірвати з Москвою, та вибитися на волю. Думав він, що народ піде на тую борбу так охочо, як за Хмельницького, та помилився.
Закріпощення селян йшло з попитом на землю. Як селянин хотів землі, то брав єї, чи від Гетьмана, чи від кого там, не зважаючи, що за тую землю треба було відробляти тому, хто землю давав, або платити дань. Зразу той відробок був малий, аж за Самойловича дійшов до двох днів в тиждні.
Коли правий беріг зруйновано, народ тікав на лівий і брав землю на тяжких умовах. Се й викликало панщину. Але все таки наш селянин, під українською управою, був не вміру свобіднійший від селян в Польщі та в Москві — головно через те, що йому вільно було перейти з місця на місце та як не тут, то там шукати собі лучшої долі. А в Польщі селянин був приписаний до рілі і робили ним як товариною.
Аж у 1763 році цариця Катерина завела справжнє кріпацтво: вона заборонила селянам переходити од одного пана до другого, а пізніше завела всякі кріпацькі порядки, які були в Московщині, всяке право панів до селян і тоді вже українському селяньству ніде не було ні добра, ні волі.
Духовенство.Духовенство на Україні було самостійне. Воно ніби підлягало царгородському патриярхови, але властиво само собою рядило, а громадяньство обсаджувало свобідним вибором важнійші духовні місця. Тільки вже за Самойловича московське правительство зробило так, що митрополит київський, голова української церкви піддався московському патриярхови, а царгородський патриярх мусів на те згодитися. З тої пори московська духовна зверхність взяла що-раз більше притісняти нашу церкву, заказуючи друкувати по українськи книжки, наглядаючи школи і пильнуючи, щоб не було ріжниці між московською, а українською церквою.
Патриярх Филярет видав 1672 року указ, щоб ніхто не купував ніяких книжок українського друку (тоді казали литовської печати). Тогож року спалено в Москві євангеліє Транквиліона-Ставровецького і Катехизіз Зизанія Тустановського. 1672 р. вийшов наказ, щоб дома українських книжок не держати, тільки, щоб їх „отдавати воеводѣ“ і т. д. Дійшло до того, що навіть не вільно було по українськи виговорювати слів Служби Божої та сьпівати пісень. Тим способом хотіла Москва оберегтися від єретицьких думок, котрі з заходу могли, не дай Боже, через Україну до Москви замандрувати і, що головнійше, через церкву хотіла вона московщити український народ (дабы никакой розни и особаго нарѣчія не было). Установлено навіть осібного цензора для книжок друкованих на Україні, а такий цензор не хотів навіть букваря дозволити друкувати.
Серед такого гнету важко жилося українському священьству. Його переслїдувано, нівечено осьвіту, понижувано.
Колись залежало воно хіба від громадянства, яке удержувало церкви та обсаджувало церковні місця духовниками, а тепер московські духовні власти взяли їх у руки на спілку зі старшиною, що чимраз більше підкопувала автономію народу і так, як в Польщі магнати, хотіла запанувати над усім.
Запорожжя.Запорожжя, як і раніш, жило незалежним вільним життям і було притулком для усіх, кому важко жилося на Україні. Але після того, як Січовики, за Гетьмана Апостола, повернулись з Алешок і знов піддалися Російській державі, життя їх надто погіршало: їх землі пороздаровувано було виходцям з Сербії, Болгарії та Молдавії за те, що ті виходці помагали колись Петрові I у його походах на Турцію. Сварки за ті землі з тими чужинцями не переставали, і Запорожці скаржились на них Московському урядові. Але се мало що помагало, бо найбільше такі справи кончалися не на їх користь, а уряд ще більш гнівався на Січовиків, — він почав дуже неласкаво дивитись на них, як на дуже неспокійних людей.
Запорожська Січ в половині XVIII століття була поділена на 38 курінів: Кущовський, Поповичівський, Васюринський, Іркліївський, Щербиновський, Титарівський, Шкуринський, Куренівський, Незамайківський, Рогівський, Корсунський, Калниболоцький, Уманський, Деревянківський, Нижнє-Стеблівський, Верхнє-Стеблівський, Джереліївський, Переяславський, Полтавський, Мишастівський, Минський, Тимошівський, Величківський, Левушківський, Пластунівський, Дядьківський, Бруховецький, Ведмедівський, Платнірівський, Пашківський, Батуринський, Канівський, Криловський, Донський, Сергіївський, Конелівський, Іванівський і Кисляківський.
Земля, або „Вольності Запорожські“, поділена була на 8 паланок: Кодацька паланка — у Катеринославському повіті, Самарська — у Новомосковському пов., Орельська — у Павлоградському і Катеринославському пов., Протовчанська — у Павлоградському, Новомосковському і Катеринославському пов., Інгульська — у Херсонському і Александрійському пов., Прогноїнська — на Кінбурнській косі против Очакова, Кальміуська — в Александрійському і Бердянському пов., Бугогардівська — в Ананьївському і Єлисаветградському повітах.
На границях Запорожжя стояла постоянно сторожа Січовиків: у Переволочні — од Гетьманщини, в Бахмуті — од Слобожанщини, на р. Кальміусі — од Донців, у Микитина перевоза против Очакова — од Татар, на р. Гарді — од Поляків.
Старшину Запорожську усю вибірали.
Старшина: Кошовий отаман, Військовий суддя — він же й скарбівничий; Військові: писарь, обозний, осавул, булавний, хорунжий, бунчужний, перначовий, довбиш, пушкарь, тлумач (перекладчик), шафарі (збірщики на перевозах та инших місцях), кантаржий (доглядав за військовими важницями і збірав ралець, або платню на Січовому базарі), канцеляристи; Курінні: отамани, хорунжі; полковники до паланок, писарі до паланок, осавули до паланок, канцеляристи до паланок.
Усіх посад на Запорожжі було 149. Окрім того ще був отаман Січової школи, де вчилися, коштом Січовиків, діти Запорожців.
У Січі була церква Покрови, 14 церков по паланках, 2 походні церкви і Самарський манастирь. Усі вони були підвладні тільки Київському Межигорському манастиреві і не залежали од митрополитів; ігумен Межигорського Спаса настановляв до Січової церкви священників, а біле духовенство по паланкових церквах висвячував єпископ Кошової церкви святої Покрови, котрий почитався зверхником усього духовенства Запорожського.
Освіта.У сьому періоді, як і раніш, освіта на Україні була не аби-яка: у кожному селі при кожній церкві була своя школа; у ній вчили читати і писати дяки, що виходили з Київської Академії та українських Семинарій. Середню, як тепер кажуть, освіту давали Чернигівська і Харківська Колегія та Семинарії, а вищу — Київська Академія.
У Чернигівській, наприклад, Колегії, тільки третя частина дітей була з духовного стану, а дві третини було там дітей старшини, козацтва, ремісників і селян; у Київській Академії вищу освіту здобували не тільки Українці, а були учні і з-за границі. За Гетьмана Розумовського, перед смертью Імператориці Лизавети, у Батурині мав бути заснований університет, але з новим царюванням се діло залишено, а далі не то університет, а й школи потроху попереводились на Україні, а через те й народ втеряв освіту і любов до неї. А яка любов Українців до освіти була у ті часи, про се свідчить не один чужинець. Теплов, котрий був при Розумовському, пише, шо якби було засновано університет в Батурині, то там би не бракувало ніколи учеників, як у Московському та Петербурському університетах: „Про охоту люду Малоросійського до науки не має чого й казати, — пише він — бо на Україні здавна заведені школи, без жадної помочі од уряду, а учеників, хоч вони не мають за вчення ніяких нагород (привілеїв або чинів), не тільки не меншає, а все більше та більше стає“. Другий сучасник Шафонський (теж російський урядовець) свідчить: „про Українців мусимо по правді сказати, шо вони дуже охоче йдуть у науку: не тільки діти заможних, а навіть і найбідніших міщан та козаків з доброї волі до школи ідуть".
Київська Академія.
Великим оборонцем київської Академії був митрополит Рафаїл Заборовський, котрий побудував нові будинки, церкви і бурси. Між учителями бачимо там тоді Довгалевського, Юрия Кониського, Михайла Козачинського, а між учениками, пізнійшого славного українського фільозофа Григория Сковороду й росийського письменника Ломоносова. Учеників бувало до 2.000.
Але всеж таки була се школа, де головно вчили богословських наук, тому й хотіли світлійші Українці заложити світський університет, на взір заграничних, в Батурині, тільки Москва не дала на се дозволу. Такий університет що йно пізнійше отворено в Харкові заходом Українців, та вже без українського характеру.
Київська Академія стала у великій пригоді Московській державі; з неї вийшли такі діячі і письменники, як Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Георгій Кониський та инші; всі вони залишили після себе коштовні твори і мали чималий вплив на тогочасні події.
український депутат 1767 р., автор »Істориї Русів«.
Спутане цензурою українське письменьство не могло свобідно розвиватися. Тільки такий „Синопсіс“ міг свобідно розходитися, а книжки справді гідні, надихані почуттям правдивої любови вітчими мусіли скриватися в рукописях. Не одна з них так і минулася. З цікавих письменників знаємо:
Генерального підскарбія Якова Андрійовича Марковича. Зоставив після себе записки — він записував що-дня усякі події од року 1716 до 1767; Генерального хорунжия Миколу Даниловича Ханенка, правнука Правобічного Гетьмана Михайла Ханенка, залишив нам: 1. „Діаріуш або Журнал, щоденна Записка случающихся при дворі Гетьмана оказій і церемоній“ і 2. „Дневник Генерального хорунжого Миколи Ханенка з 1719 по 1723 р. і з 1727 по 1753 р. Окрім того, Бунчуковий товариш Петро Симоновський написав „Коротке описаніє о козацьком Малоросійськом народі“.
Любов до України та ненависть до єї ворогів і гнобителів будила „Істория Русів“, котру приписувано Кониському, а котра була властиво твором Григория Полетики, українського депутата з 1767 року.З XVIII віку маємо дуже цікаві твори драматичні, що причинилися немало до відродження нашої літератури. Такі драми як „Милость Божія Украйну отъ неудобь ношмыхъ обидъ лядскихъ черезъ Богдана Зѣновія Хмельницкого свободившая“ (написана 1728) будили спомини давної слави і зачіпали сучасні живі справи. Драма Георгія Кониського „Воскресеніе мертвыхъ“, застановлялася над положенням селян підданих, а інтермедії т. є. побутові комічні сценки, писані живою мовою, виводили живих людий, своїх і чужих.
Штука.Не зважаючи на прикрі й небезпечні часи — українська штука розвивалася чим раз красше, а тогочасні єї памятки дивують нас ще й нині своєю красотою.
.jpg)
збудована Мазепою.
Виглядає так, як колиб тая штука росла разом зі зростом українського панства, а той, що був того панства найбільшим оборонцем, був заразом і найпильнійшим опікуном штуки і культури на Україні. Маємо на гадці Гетьмана Мазепу, котрий пильно закладав школи, бував на іспитах та на виставах шкільних драм, будував церкви, іконостаси, та монастирі і випосажував їх образами, різьбами і книгами великої артистичної вартости. До нині остало по Україні споро отсих памяток Мазепиної щедрости і замилування до штуки, хоть як знаємо, московський уряд після битви під Полтавою пильно нищив усе, що нагадувало Гетьмана ізмінника. До нині остала по Мазепі чудово відновлена Київська Лавра з камяною огорожою, яка дивує око глядача величиною і викінченням. До нині стоїть там розкішна свята брама, твір високої вартости архітектонічної. До нині цілий ряд величавих церков і соборів по цілій Україні нагадує память великого любителя української осьвіти і культури і останнього видатного Гетьмана України.
З образів і різьб тогочасних, розсіяних по всім усюдам видно, як високо стояло у нас тоді мистецьтво і як поширена була потреба творів штуки.
Під Польщею.Гірше представляється українська справа під Польщею. І там, у Львові, Перемишлі та по монастирях виростають гарні будівлі, приміром катедра святого Юра у Львові, і там богаті міщани будують собі гарні мешкання та прибирають їх дорогоцінними портретами, образами та хатною обстановою, але сьвідомість українська, але почуття окремішности і воля самозавідування ниділи тут що-раз гірше. А що признакою україньства і обороною його була українська, православна церква, так Польський уряд звернув у той бік свої зусилля, щоб підірвати останній корінь української самостійности.
Митрополит Иосиф Шумлянський ішов у тому ділі під руку польському урядови.
Сойм польський 1676 року під карою смерти заборонив православним Українцям виїздити за границі краю та до патриярхів своїх повертатися з справами віри, брацтва віддано судам польським а 1700 року проголошено урядово унію. Держався тільки Манявський Скит старої, православної віри.
Польський уряд думав, що унія перетягне Українців на Поляків. Та воно інакше стало. Правда, що богато панів з унії перейшло пізнійше на латиньство, але тії слабосилі і хиткі характери булиб се і без унії зробили, для народуж живого і сильного грецько-католицька віра, або як також кажуть, унія, стала пізнійше такоюж українською вірою, як колись було православє. До нині в Галичині греко-католик, значить звичайно Українець, а римо-католик — Поляк, до нині там віра є одною з признак народности.На борбі унії і православія минуло XVII і XVIII століття також Українцям на Угорщині, які там і нині живуть у великім национальнім занепаді під мадярською кормигою, може гіршою єще від ляцької та московської.
Так ми бачимо, що любов до освіти і письменьства та до свойої культури, мимо тяжких політичних умов, все більш почала ширитись, і хто може сказати, якогоб розвитку вона дійшла, якби життя України йшло своїм природнім шляхом і якби вищі верстви людности Української не одчахнулися були од свого народу, не поласились на те московське дворянство та осталися на віки вірними синами свойого краю і народу! На жаль, ганяючись за особистою вигодою, за-ради власної користи, вони на довгий час спинили таки той розвиток, але тільки спинили, а не вбили — і саме тоді, коли вмер той старий напрямок, на руїнах його воскресла нова доба — відродилася знову Україна. Починається новий період — нового Українського життя, що чим далі, то все дужче росте і шириться, не вважаючи ні на які перешкоди та перепони на свойому шляху.
