Історія українського письменства (1924)/Од автора

by Сергій Єфремов

Історія українського письменства (1924) Сергій Єфремов Од автора

Передмова ▶

ОД АВТОРА.

У передмові до третього цієї праці видання (1917 р.) я між иншим писав: „Книжка виходить у надзвичайний час. Можна сказати, що цим роком великої бурі в нашому національному житті скінчив ся ще один період українського письменства, — період, скажу так, оборонний, — і нова розгорнулася в йому сторінка, що стоїть ще чиста, незаписана, але готова для тих літературних сил, які мають прийти незабаром. Які будуть ті сили — ми не знаємо. Що дадуть вони нашій культурі, — це ще сховано за таємничою завісою майбутности. Можна тільки певним бути, що нове ставитимуть вони на тому фундаменті, на тих підвалинах, які заложило наше попереднє, до 1917 року, письменство. І можемо хиба бажати, щоб це новітнє вільне письменство за кращих обставин так само щиро й гаряче справляло свою творчу роботу, як попереднє виконувало своє оборонне завдання. Воно зберегло українське слово од загибелі, дало йому міць вислову, обточило й обшліхтувало його до всестороннього вжитку і передає тепер новітнім часам, як „твердую крицю“, як зброю міцну, як творчий матеріял. І певно, що нові творці уживатимуть цього матеріялу з тією самою святобожною пошаною до рідного слова, як і їхні попередники, і що чисті традиції нашого письменства стануть за міцну основу до всієї нової творчости на літературному полі.“

Доводиться й цим разом те саме, та мало ж і не слово в слово, проказувати, хиба що тільки з ще більшим притиском і що-до околишніх обставин, і що-до внутрішньої гри сил у письменстві. Історія цього видання як найкращим до цього може бути свідком.

Задумано це видання було при кінці 1918 р. На початку 1919-го було вже готове до друку, і II-й том, що вимагав меншої на той час коло себе роботи, здано до друку й навіть видруковано аж по останній розділ. Та разом політичні події на початку того ж року порвали були всякі звязки між Київом та за-кордоном, де друкувалась книга; I-й том праці так і лишивсь на руках у автора й жадного не було способу, щоб переслати його до місця друкування. Пощастило зробити це аж тепер. Отже праця виходить, на п'ять років спізнившись, і не в тому вигляді, як спершу загадано й як бажано було і авторові, й видавцеві.

Насамперед, видання ілюстровано не так, як малося на увазі в первісному плані — щоб дати поруч текста і художню його інтерпретацію. Через утруднені зносини довелося обмежитись випадковим матеріялом, таким, що трапився під рукою, і одмовитися од такого, з яким пересилатись було незручно. По-друге, книга друкувалася на чужині, без авторської коректи й догляду, — цим і пояснюється та сила друкарських помилок, за які автор може тільки перепросити словами письменника з часів Великої Руїни XVII в.:

„Не дивуйся, Чителнику, тим помилкам, которії ся в тій книзі знайдують, бо тая книга такого часу робилася, в которий більш єсьмо утікали і на смерть, нежели на книгу тую, поглядали; ні єдиного імі покоя плоть наша, но во всім скорбяще: вніуду брані, внутрьуду страхи“ (І. Галятовський).

Гадаю, що цих слів досить, щоб схарактеризувати обставини, за яких доводилося думати про видання…

Але й це ще не найгірше. Мабуть дошкульніще даються в знаки внутрішні тенденції часу, як вони одбиваються, а почасти й виявляються в письменстві. Надії 1917 року на вільне істнування й розвиток письменства одцвілися дуже хутко й одсунулися кудись у далечінь туманну і з теперішнього місця здаються якимись химерними мріями, якими жили ми хиба в недоброї пам'яти 80-х чи 90-х роках минулого століття. Ціла низка письменників наших примовкла й не озивається, або ж ніякого не має способу на те, щоб голоси їхні доходили до читача. Зв'язок між письменником і читачем, гірше — між письменством і тими, хто живого прагне слова й звик задовольняти з його свою духову спрагу — порвався. Химерний випадок, примха, щаслива чи нещаслива оказія тепер ще більше важить у долі нашої книжки, ніж коли-будь бувало це за попередніх часів. У пишнім своєю технікою XX-м столітті часто мусимо обертатись до способу XI-го і „книжним списанієм“ надолужувати жахливе убозство нашої техніки, — убозство, що любісенько вживається собі поруч з величезною її вибуялістю та майже необмеженими можливостями. Настала знов цензура. Але що найгірше — настала небувала й нечувана мабуть у письменстві річ — монополія на друковане слово деяких гуртків, канонізація певних формулок, підмінювання літератури спекуляцією, самореклама, чадне меценацтво — усе те, чого й по-одинці досить, щоб убити всякий рух і поступ у письменстві. А наслідком цього розпаношилась така деморалізація, таке „розтлініє нравів“, така задуха в сфері друкованого слова, що дихати иноді стає буквально нічим і сором часто пече лиця за те, що виходить з під нечуственного друкарського станка… Саме, здається иноді, істнування культури поставлено під загрозу під наскоками безтрадиційної некультурности.

І проте я певен, що всі оті іспити, через які переводить тепер наше письменство доля — річ минуща і навіть скороминуща. Слово — неодмінна умова для істнування людської громади взагалі, вільне слово — для добре, до пуття впорядкованої громади. Про це иноді забувають, це часто нехтують, цього здебільшого не помічають, не хочуть помічати, але це так, і щоб одмінити це — на щастя людськости, немає на те способу. Сама історія письменства — то власне історія боротьби вільного, не вважаючи на всякі кайдани, людського слова за панування в житті, за право в кожен куточок того життя зазирати й пускати всюди ясний промінь світла і свідомости. І навіть розіп'яте слово скільки завдавало смертельних ударів гнобителям і до ганебного стовпа прикутий Дефое на-віки тріумфує над переможцями на часинку… Історія саме українського письменства скільки прикладів дає на цю непобориму живого слова силу, перед якою не змогли кінець кінцем встояти вінценосні деспоти з усією їх потужною системою людовладства.

Видаю на-ново цю свою працю про долю нашого слова з твердою вірою, з непохитним переконанням, що перервана останніми роками нитка розвитку в нашому письменстві знов зійдеться кінцями своїми й знов на одну складеться цілість, у якій наші „брани повні“ часи за один тільки стануть маленький і мало помітний епізод. І треба спільними заходитись силами коло того, щоб цей епізод зайняв хутчій справжнє своє місце й щоб — кінчу своїми ж словами з 1917 року — „новітнє вільне письменство за кращих обставин так само щиро й гаряче справляло свою творчу роботу, як попереднє виконувало своє оборонне завдання“.

7. III. 1923.
у Київі.