Історія української літератури (Грушевський)/2/Наша письменна традиція

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел

Наша письменна традиція. В морі словесної творчости, яке ми попробували схарактеризувати бодай в загальнійших рисах — як воно розливалось по всій теріторії нашого розселення, обхоплюючи всі верстви його, з їх економічними, соціяльними, культурними відмінами, відбиваючи ріжні течії й впливи і неустанно зміняючись та еволюціонуючи під їх змінами, писана література сих часів — се тільки невеличкий сеґмент, який відбиває на собі, і то тільки частинно, настрої й гадки невеличких гуртків «інтеліґенції». Особливо, коли відділимо в нашім матеріялі те, що дійсно являєть ся літературою, себто підлягає естетичним імпульсам творчости і засвоєння, і відмежуємо від нього все, що лишаєть ся тільки письменністю, — хоч дуже часто трактуєть ся в суміш з памятками літературними.

Правда, те, що ми маємо — тільки мала частина того, що було та не дійшло до нас. З сього погляду памятки писані були поставлені в умови не багато кращі від памяток усних.

Перед усім кидаєть ся в очі той факт, що все, що заховалось до нас, заховалось головно поза Україною, то значить — заціліло о стільки лише, що було вивезено з України тими еміґрантами, які йшли шукати спокійнійших і ситійших пристановищ підчас бурь, що спадали на Україну, особливо на її верхні, заможнійші й культурнійші верстви, і дійсно тут, на Україні, сильно знищили культурне житє і культурну спадщину старої Руси в переходових столітях.

Придати до того, розумієть ся, треба ще довге пізнійше і ранійше виловлюваннє книжної старини, разом з усяким церковним скарбом, ріжними духовними людьми, що їздили з України до Москви та иньших північних джерел милостини за карієрою та за жалуваннєм і везли „на поклон“ що́ могли запопасти з церковної та книжної української старовини. В 1415 р., поставленнє осібного митрополита для земель в. кн. Литовського Витовт мотивував сею потребою охорони місцевих церковних скарбів від вивожування до Московщини. „Скільки за нашої памяти було митрополитів (що мали осідок на Москві), всі вони церкви не строїли, а виносили гроші де инде, позабирали і повиносили церковні річи і святости — всю церковну красу київської митрополії, що постарали і понадавали церкві давні князі на свою честь і память“. В міру того, як тут меньше ставало золота і срібла і ріжних ефектовнійших святостей, експортерам приходилось налягати все більше на інвентар скромнійший — ікони і книги, і транспортуваннє їх з України на північ продовжувалось неустанно, протягом дальших століть, тільки з ріжною, то більшою то меньшою енерґією. В захованих актах нераз стрічаємось з такими посилками чи транспортами з України.

Але на півночи наші письменні памятки не завсіди стрічали обставини сприятливі не то що для свого поширення, але й просто таки — для свого заховання. Свого часу я одмітив той цікавий факт, що на півночи заховались українські твори головно з XI віку, і дуже мало з пізнійших часів, коли політичне й культурне житє Півночи й Полудня вже розійшлось значно, і Київ перестав бути дійсною митрополією, джерелом і взірцем освіти, книжности й культури для цілого Словянського Сходу. Твори, які виходили з київських огнищ в першім віку його письменського розцвіту, знаходили на півночи своїх адептів і адораторів, які приймали їх побожно, як святу річ, варту подиву, поширення, наслідування. Київські постриженці, „святителі“ та їх окруженнє ширили київські писання в тутешніх кругах як твори взірцеві, канони віри і побожности. Вони справді списувались, ширились, перероблялись, комбінувались і давали почин до більш менш самостійних писань в тімже роді. Імена тодішніх українських письменників і святців, як Борис і Гліб, Антоній, Теодосій, Нестор, і т. д. — се були імена святі й поважані однаково на півночи і полудні. Але обставини змінились, від коли в провідних кругах на півночи, на нових східньо-словянських займанщинах, пішов курс на піднесеннє свого престіжу коштом старих метрополій і почались заходи на пониженнє авторитету Київа та його стола, на зіпхненнє його на рівень провінції, а звеличаннє нових столиць: Суздаля, Володимира, Москви. Ми звичайно памятаємо головно сторону політичну: зруйнованнє Київа в 1169 та 1202 р., за приводом кн. Андрія та Всеволода суздальського. Але тенденції такі були і в сфері культурній, церковній, навіть в питаннях реліґійної доктріни.

Андрій суздальський виступив против київської єрархії з приводу суперечки про піст, не прийняв розяснень митрополита в сій справі, почав робити заходи коло засновання самостійної митрополії в Володимирі, — і північні літописці явно беруть сторону сих його змагань до емансіпації від Київа. Се був теж симптом. Київська марка стратила авторитет на півночи. Нові київські ймення, нові українські твори вже не викликали тут ніякого пієтизму. Добре, коли сама тема — як в історичних творах, викликала інтерес, або як київський твір зявлявсь в анонімній постати „словес святих отець“, або з фіктивним написом якого небудь „св. Василия“, або „Златоуста“, або потрапив включити ся в склад якого небудь авторитетного збірника, як Номоканон, то що: такі твори мали шанси на поширеннє між ріжною анонімною або псевд-епіґрафічною літературою. Инакше ж, здебільшого, таким пізньо-прибулим українським творам доводилось камінем залягти в якім небудь церковнім чи манастирськім сховку, без розмноження і поширення, і добре коли сей унікат не згинув при якій небудь пожежі, як дорогоцінний збірник ярославський, що містив в собі Слово о полку Ігоревім і стільки ріжних иньших цікавих річей, зложених до купи якимсь аматором героїчної літератури, або не пішов у воду при якій небудь „чистці“.

Звісне оповіданнє м. Евгенія, як йому при обїзді новгородської епархії вдалось уратувати від водяної смерти фіру рукописів, висланих на воду запопадливим ігуменом, що приводив до порядку свій монастир на приїзд владики. Воно не схоплене з повітря, і вірно віддає ту обстанову, в котрій опинялись на півночи наші українські рукописи пізнійших часів, не знаходячи вже тих своїх людей, що розходились колись з київських манастирів та торували дорогу, честь і місце українським творам. Цілий ряд памяток заховавсь тільки в однім-одинокім манускріпті-збірнику. Скільки ж їх згинуло, таких унікатів, коли вони, як сказано, не були влучені в якийсь авторитетний збірник — як напр. писання Мономаха в літописній збірці мніха Лаврентія.

Така сумна доля нашої старої літератури викривила й ту перспективу, в якій вона представлена в традиції. Найбільше памяток заховало ся з другої половини XI і поч. XII вв., і тому ся доба представляєть ся нам тим самим добою розцвіту нашого старого письменства, — добра половина письменників, котрих імення нам знані і твори відомі, згуртовані тут, в ріжних збірниках і в кількох редакціях „Повісти временних літ“. Пізнійше тільки від часу до часу виникає якийсь твір, якесь літературне імя, і само собою витворюєть ся у нас в голові образ заникання і упадку письменства, паралєльно з політичним упадком київського стола і київського патріціяту.

Але нема ніякої причини думати, що сей політичний та економічний упадок відбив ся так вчасно на київськім письменстві, а ще меньше є підстав ототожнювати політичний упадок Київа з упадком українського культурного житя взагалі. Дуже часто культура довго живе старими силами і засобами, після того як висохли їх політичні та економічні джерела, — світова література дає тому богато прикладів. І на Україні упадок київської державної системи хронольоґічно не сходить ся з епохою упадку культурного житя. Защіплені в Київі нові культурні парости розростались і цвіли довго потім, як потемнів блиск його золотого столу, як здесяткувались його полки і половецькі орди наступили на торговельні артерії, що зносили сюди „жир“ цілої Руси. Памятки українського мистецтва вказують ясно, що се мистецтво далі жило і розвивалось в XII—XIII—XIV вв., мандруючи з одного осідка до другого, в залежности від політичних і економічних змін, в тій системі культурних центрів, яка утворилась в сих століттях, — центрів, з котрих, правда, ніодин з окрема не міг дорівняти старій метрополії, але в сумі вони творили все таки доволі можливу підставу для дальшого бутя культури і словесної творчости на основах вже раз заложених в Київі.

Початок був тяжкий, і вимагав розмірно великого нагромадження економічних і культурних засобів та дінамічної енерґії; але коли кадри робітників були виховані, коли взірці були дані, коли утворились уже певні традиції, деякий попит, деяка культурна періферія („публіка“) для сеї творчости, — її розвій йшов по інерції первісних сильнійших імпульсів, не вимагаючи приложення більшої енерґії. Який небудь Турів, Овруч, Канів, Юріїв, Холм, Любомль, не кажучи про Чернигів і Переяслав, Володимир і Луцьк, Галич і Перемишль, містили в собі вже маленькі і більшенькі культурні осередки, де який небудь „премудр книжник і філософ“, замандрувавши з Київа[1], знаходив людей, які могли оцінити його знання й таланти та обслужити його потреби — не так уже й дуже високі!… Християнізація і київська культура за той час настільки пустила корень по таких другорядних центрах, що такі представники культури знаходили вже собі ґрунт.

В другій половині XIII в., коли заможнійшим верствам взагалі не стало, видимо, житя в східній Україні під татарською анархією, ся культурна, письменна верства — оскільки не позамикалась по монастирях, розтекла ся відси, з Східної України. Але скупилась за те на Полісю і в Західній Україні. Те, що заціліло з другої пол. XII віку, з XIII і XIV — як Слово о Полку Ігоревім, твори Кирила Турівського, повісти Симона і Полікарпа, літописи Галицька і Волинська, Слово о Лазаревім воскресенії, й ин. — твори часто незвісні що до місця свого походження, але безумовно — школи української, київської, пізнійшого часу, — вони виразно свідчать, що про літературний упадок і виродженнє в сім часі ще не могло бути мови. Тай справді, вся північно-західня Україна в XIII — XIV вв., не вважаючи на періоди замішань і війн, загалом узявши жила житєм навіть більш урівноваженим і спокійним, ніж Подніпровє XI — XII вв., так що трудно думати, ніби культурна верства в тім часі була вже так розпорошена і розбита, що не здобувалась на ніяку літературну продукцію скільки небудь постійну. Ще ж у 1360-х роках українські вищі верстви, „князі і бояре“, які дорожили інтересами церкви — значить і звязаної з нею культури, та опікувались ними, були настільки сильні й активні, що могли змусити окупантів до зміни церковної і національної політики — як показують звісні заходи кор. Казимира, заманіфестовані його грамотою до патріарха коло 1370 року[2]. Все се змушує думати, що культурне українське житє, в своїх вищих формах, вироблених київським розцвітом XI — XII в. (від Ярослава до Мстислава Мономаховича приблизно), в краще ситуованих частях України держало ся не тільки все XIII, а навіть майже до кінця XIV століття і мала́ скількість його памяток в нашім нинішнім перегляді мусить толкуватись не стільки зубожіннєм нашої продукції, скільки несприятливими обставинами переховування сих памяток.

Через се й на наш нинішній літературний інвентар, особливо з другої половини того письменського періоду, який тепер оглядаємо, мусимо дивитись як на фраґменти, — малі, припадково заховані скалочки, і не випускати сього з памяти, студіюючи їх. Число сих памяток, безсумнівно, збільшить ся з дальшими дослідами. Останнє чвертьстолітє перед війною дуже значно побільшило наш інвентар: студії ріжних рукописних збірників, з пізнійших століть, викрили цілий ряд важних памяток; аналізи анонімної й псевд-епіґрафічної літератури дали можливість витягнути з неї богато такого, що без сумніву належить нашому старому письменству. З приверненнєм нормальнійших відносин досліди в сім напрямі повинні повестись з новою енерґією, як росийськими так і українськими вченими. Але разом з тим весь літературний інвентар старої доби мусить бути підданий сильнійшим, детальнійшим та ріжностороннійшим, краще орґанізованим студіям, ніж досі, — щоб з нашого запасу, яким ми розпоряжаємо, взяти як найбільше для вияснення загальної еволюції старої літератури, її відносин до устної словесности і звязків з нею, її соціяльного і культурного підкладу, з одної сторони, а з другого боку — її становища супроти літератури і традиції поза-української. Безсумнівно, в сім напрямі ні росийські, ні, тим меньше, українські дослідники далеко не зробили всього того, що можна і треба зробити, аби взяти від наших памяток все, що вони, при всій фраґментарности і припадковости свого добору, можуть дати для висвітлення культури, духового житя і словесної творчости старої доби. Я ранійше підчеркнув, що становлячи супроти устної творчости лише невеликий сеґмент, обмежений доволі тісними кругами книжних списателів і почитателів, книжні памятки мають ту дорогоцінну прикмету, що в автентичній формі доносять нам документи часу і творчости, які дають змогу по ним реституовати її в ширших розмірах, подібно як кістка палєолітичного звіря в ґеольоґічній верстві, як автентична фраза законсервована в фоноґрафі. З сього погляду памятки старої письменности мусять в повній мірі і обсягу бути використані дослідниками старого житя і творчости. В мірі далеко повнійшій ніж досі!…

Особливо дослідниками українськими, я підчеркую се. Досі українські наукові сили розмірно мало займались як історією, так і словесністю нашої старої доби. Почасти се тому що її памятки зберігались поза Україною, в ріжних приватних і офіціяльних росийських збірках, до котрих приступ стороннім людям, не приналежним до росийських установ, бував нераз дуже утруднений, — українська ж наука розроблялась якраз людьми не офіціяльними і навіть „політично непевними“. По части тому також, що стара українська історія і словесність все таки студіювалась, і то сорозмірно обєктивно, в росийських наукових кругах. В перших стадіях росийської наукової роботи, офіціяльні академічні наукові сили звернули особливу увагу на розробленнє старої доби. Історія ж і література України пізнійших часів або лежала облогом, або освітлювалась занадто тенденційно і анті-українсько. Через се свідомі українські дослідники, які мали енерґію і змогу до праці, брались головно до часів пізнійших; для старої ж української словесности Українцями робилось розмірно дуже мало.

Якийсь час так і могло бути. Але в останнім чвертьстолітю наукові інтереси в росийських кругах пересунулись на пізнійші часи, а головнійші промотори студій староруської словесности оден за другим сходять в могилу. Отже крайній час українським дослідникам повести можливо інтенсивнійше сі досліди далі власними силами, — тим більше, що дещо таки вимагає тут спеціяльно українського підходу і зрозуміння. Вдячно будемо памятати все зроблене на сім полі великоруськими дослідниками. У богатьох з них, що правда, у парі з тим ішло характеристичне відмовлюваннє Українцям права до сеї староруської спадщини, як добра спеціяльно великоруського, — неприхильне, і навіть вороже становище супроти змагань українських дослідників звязати староруську добу з пізнійшим українським житєм. Про се явище, що не робило чести росийській науці і багато перебивало успіхови спільних студій, поговоримо ще низше. Але, кінець кінцем, діло Великоросів було в своїх наслідках дуже важне і плідне. Та все таки не можна не запримітити, що у них бракувало того почутя і зрозуміння старої нашої історії і ще більше — словесности: її звязків з житєм народнім, її живого народнього підкладу, котрі виявляли дослідники, виховані в традиціях українського житя і слова, — не тільки такі визначні, як Максимович, Костомаров, Антонович, Потебня, Житецький, Дашкевич, а й меньші в роді П. і Т. Лебединцевих, А. і М. Андрієвських, й иньших людей з „Кіевскої Старини“ то що. Для офіціяльних і офіціозних представників росийської науки стара українська доба була тільки вступним розділом історії росийської словесности, і те, що вилазило з тих рамок, між иньшим через свої занадто живі звязки з стихією народньою, місцевою, українською, — зіставалось поза краєвидом їх уваги, а часом до певної міри й свідомо іґнорувалось і ретушувалось[3]. Для учених ліберального напрямку церковність, аскетизм, консерватизм, монархізм сеї літератури заслонювали живійші і ціннійші її сторони — ті власне, якими ся література, не вважаючи на свою клясову і церковну закраску, вязала ся з живим народнім житєм і його інтересами. Учені напряму консервативного, офіціозного, мали нахил навпаки особливо підчеркувати згадані прикмети, як загальний і нормальний характер нашої культури, противставляючи їх ліберальнійшим і поступовійшим течіям нашого народнього житя. Через те й кажу, що студії староруської літератури, наскільки досі велись головно великоруськими чи „общеруськими“ ученими, ще не взяли від неї її живого, культурного, національного змісту. Не візьмуть і українські письменники, поки будуть лише компіляторами або популяризаторами великоруських праць. Мусять вгризти ся в живе мясо сеї науки.

Сподіваюсь, що до сього прийде, і на стару нашу літературу наше громадянство гляне иньшими очима, відчувши живі звязки з нею, з тими естетичними і соціяльними вартостями, які вона містила в собі — її вагу і значіннє в культурнім розвою українського житя. I я, не претендуючи зробити якийсь переворот в сім напрямі, хочу також по змозі послужити сею працею сьому зворотови — наскільки дотеперішні досліди дають для того змогу.

——————

  1. ↑ Маю на гадці звісний текст Галицької літописи про книжника Тимофія, що видко був звісною і поважаною людиною в Галичи на поч. XIII в.: „Бѣ бо Тимоѳѣй в Галичѣ, премудръ книжникъ, отцество имѣя во градѣ Кыєвѣ, притчею рече слово о семъ томители Бенедиктѣ (угорський воєвода) — ,яко в послѣдняя времена тремя имены наречет ся антихристъ'“ (під 1205 р.).
  2. ↑ Див. в т. V. с. 391
  3. ↑ З сього погляду характеристична приятельська іронія Максимовича з Поґодіна, котрого працю він дуже шанував, а проте в делікатній формі закидав йому нерозуміннє українського житя. В бібліотеці київського університету доводилось мені бачити писання Поґодіна з бібліотеки Максимовича, з його приятельськими дотинками з приводу великорусько-українських непорозумінь московського приятеля („Ой Москалю, Погодине!…“). А треба додати, що Поґодін ще належав до тих небогатьох Великоросів, які признавали справедливість сих закидів, — свого часу, ще в 1850-х рр., пустив він на адресу офіціяльних сфер свій докір, що маючи катедри всяких словянських мов, росийські університети не спромоглись на катедру українознавства!
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Історія_української_літератури_(Грушевський)/2/Наша_письменна_традиція&oldid=220000