Автобіографичні новелі (Червоний вінок, 1919)/Хворий

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Автобіографичні новелі
Андрій Заливчий
5. Хворий
Одеса: Видання Окруж. Комит. Херсонщини У. П. С.-Р. К., 1919

[70]

5. Хворий.[ред.]

Скупо нам було на ласки.

Наша хата над самою річкою. Ні, не над річкою. Колись там протікала річка повз самі вікна, а тепер залишалась перед вікнами сама затока — Циганка.

Це було рано по весні. Розлилася вода і затопила всю толоку, затопила городи круг нашої хати; тільки у дворі не було ще води, кругом же вода.

Був надзвичайно прозорий весняний, соняшний день. Вгорі і внизу світило сонце і видбивалося у моїх очах. Блакитне небо, і чорні води, і білі неви кружляли в прозорім повітрі. Якось не хотілося з двору у хату входить.

Пам'ятаю чомусь усе виносили з хати: дівани, стіл, ліжко, постіл і одежу. Виносили, роставляли і розвішували скрізь по двору. Я забрався на діван, на подушку, закутався в сіряк і з такою приємністю дивився в далечину! Потім, приплющивши очі дивився на обидва сонця — внизу і вгорі

Довгі-довгі, рівні тоненькі преміння тяглися од сонця аж до моїх очей… червоні, жовті, білі… і так приємно… По кожі проходив мороз. Я сонце світило в обличча і гріло приємно і мягко. І так мені хотілося без перестану дивитись і лежати. Чомусь

[71]

було надзвичайно спокійно і любо, так любо… Мені байдуже було про других. А мені було так хороше! Якось надзвичайно… Мати кидала часто роботу, приходила до мене і гладила по голові. І тоді ще краще гріло мене сонце, ще ліпшими здавалось проміння…

Вже тільки над-вечір мені сказали, що я хворий, наказали не вставати з дівана, — мене пиренесуть. Мені так приємно було: стілки турбот, мені й ходить не треба—перенесуть. Так хороше…

Внесли дівана, поставили біля печі, і на його мене поклали на подушках. І знову мені так приємно було. Мати підходила часто, ласкаво говорила до мене і гладила по голові. Я напів спав…

І от мені здавалось, що у мене товсті великі руки і ноги, і голова у мене здорова. Я брав нашу велику піч в свої обійма і ніс кудись. Хиталося усе піді мною… І я почував, що в руках у мене не піч, а жлукто, товсте наше жлукто… потім щось тонше за його… потім зовсім тонке… Нарешті я його забіраю в долоні. І руки у мени зробились тоненькі-тоненькі і ноги тоненькі-тоненькі… І в руках у мене вже не жлутко і не піч, а тоненька-тоненька ниточка…

[72]

Я з острахом кидаюсь… І з радістю бачу, що знову я такий самий, як і був, зі своїми руками й ногами. І мати коло мене…

І знову мені стало так саме хороше, приємне. Мороз проходить по кожі. Тепла рука матері на голові. Бліде обличча з мнягкою усмішкою…

І мнягка приємна напів-тьма весняного вечора.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1927 року і автор помер щонайменше 100 років тому.