Автокефалія/Засади автокефалії/Післяслово
| ◀ Засади нормального статуту автокефальних церков | Засади автокефалії Післяслово |
|
Ми постаралися подати засади автокефального устрою православної церкви, зазначаючи й конкретні риси того устрою, що випливають із даної засади. Старалися виходити з канонічної основи — з позитивних указівок, а де таких нема, то — з духу канонів чи з загальних засад православної церковної науки.
Сучасний устрій у православних церквах має в собі досить ухилів од чистих засад канонічних. Протягом тисячі літ не було соборів усесвітніх, зокрема більш як 200 літ не було і крайових соборів у тому православному краю, що мав домінуючу ролю у східньому православії; Незалежно од того життя поступало і творило нові форми — як у инших, так і в церковній ділянці життя. Се обовязує пристосувати нинішні форми устрою в православних церквах до тих вимог, що повстають: 1) із норм канонічних, 2) із змінних обставин життя церкви[1].
До того спонукають умови як внутрішнього, так і зовнішнього порядку.
Духові течії серед сучасного людства, особливо по великій війні, значно ускладнилися, і для христіянських церков узагалі, для православної зокрема, настає момент одповідальний. Бачимо повсюди розєднання між мирськими членами та ієрархією, і між ієрархією вищою та нижчою; авторитет церковний захитано; найбільша щодо особового складу православна церква переживає тяжкий розстрій внутрішній і зовнішній; церква, що користувалася авторитетною традицією вселенськості, будучи уведена у взаємні сутички між окремими церковними ґрупами і цілими церквами, иноді викликає певні заперечення проти себе. Настав сильний здвиг у настроях пастви, яка все більше скеровує свій зір за огорожу церковну. З сього боку становище тепер гірше, ніж було в часи, коли церкву потрясали єреси; змагання доґматичні свідчили тоді про живий інтерес до реліґії і церкви, а тепер не лише ослаб інтерес той, але поруч провадиться руйнуюча акція проти самих засад і церкви і віри. В модерних державах усе менше й менше оддають церкві і взагалі засаді реліґійній уваги та засобів моральних і матеріяльних. Майже на цілому сході нашого суходолу загрожено саму ідею реліґії в її основах, і в усій величі та широті встає перед усім христіянським світом те завдання, що стояло на зорі христіянської історії, — оборона засад богооткровенної науки од руїнницького наступу, з тою річевою ріжницею, що тепер доводиться боронити навіть реліґійну засаду взагалі, незалежно од утілення її в ті чи инші форми.
Коли у старохристіянську добу, в умовах усе ж таки легших і менш одповідальних, ієрархічні провідники церкви, як ми бачили, стреміли до активного обєднання всіх живих членів церковного орґанізму, то сучасні умови вимагають того в значно більшій мірі. Життя церковне в нинішньому часі примусово наказує розбудити в членах церковної громади приспаний обставинами інтерес до церковних справ та виховати її розуміння й волю в напрямі активної участи в життю церковному. Тим більше, коли миряни самі прагнуть, щоб їм повернуто ті щодо сього права, які належать їм на основах доґматичних та канонічних, але історично в більшості затрачені. Треба рахуватися з психологією нинішньої церковної громади. Якщо духові настрої нинішнього громадянства взагалі перейнято стремлінням до ґромадських форм життя, до самодіяльної участи в справах життьових, то такі настрої належить лише використати в напрямі, так властивому православній церкві.
Останнім часом появляються розвідки, що ставлять собі за ціль заперечити чи зменшити право участи мирян у церковних справах, зокрема в церковному управлінню. Там наводяться факти, в більшості достовірні, але вихоплені з звязку з тими обставинами, в яких мали місце, — в яких умовах сталася та чи инша подія, яку саме сторону той чи инший автор мав на увазі підкреслити. Зокрема щодо української церкви, то, як відомо, в лоні її одбувалася боротьба на ґрунті права участи в церковних справах із двох боків: з боку церковної громади, що те право для себе обстоювала, і з боку ієрархії, що доконанню того права противилася. З обох боків та боротьба провадилася переважно не з дрібних, станових інтересів, а з глибокого переконання, що саме так потрібно в інтересах церкви. І, в залежності од обставин, та і друга сторона часто мали однаково рацію: мали рацію представники ієрархії, коли слушно виявляли рішучий опір пересадним домаганням церковної громади, але рівнож мала рацію і ся остання, коли намагалася обмежити чин безпринципових, розбещених чи ненадійних із погляну конфесіонального або й морального тодішніх членів ієрархії. Як звичайно в боротьбі за право, з обох боків були різкості й пересади. Обєктивне дослідження має розібратись у відносинах минулого часу, виділити елєменти особистого подразнення та станової тенденції, вияснити питому вагу соборности в тодішніх обставинах та пристосувати ті висліди до сучасних життьових інтересів церкви.Ближча, орґанічна співпраця ієрархії з церковною громадою стає, особливо тепер, орґанічною необхідністю, бо майже дві тисячі літ, що минули од початку христіянства, надто змінили той характер відносин між ієрархією та паствою і не лише в православній конфесії. Тодішні відносини приводили до практики, щоб ієрархія заступила паству у всіх випадках публичної праці, — та й тоді, як ми бачили, ієрархія тих можливостей зовсім не надуживала. Представництво мирян на соборах просто не мало практичної потреби, бо між єпископом та мирянами був найтісніший звязок, — що закріплявся між иншим фактом обрання єпископа паствою. В давній церкві території єпархій були дуже обмежені, — тому народ близько знав свого єпископа, бачивши його у щоденних обставинах життя, приймав од нього тайни, слухав його науку. Не було між паствою та єпископами великої різниці щодо реліґійно-розумового розвитку, — всі вчилися тих самих наук у тих самих школах, у тих самих учителів. Через тісний звязок між єпископом та паствою і одпадала практична потреба окремого представництва мирян на соборах.
Тим часом, ненормальні умови, в яких проходило і проходить єпархіяльне життя, споводували ті внутрішні тертя серед церковного складу, на які ще не так давно і в більш нормальних умовах вказували в був. Росії навіть самі єпископи, що подавали в синод свої проекти реформи. Обшир єпархій у сотні кілометрів території, міліони пастви, — за самих уже сих обставин не може мови бути про безпосереднє єднання сучасного єпископа з своєю паствою. З нею єпископ входить у безпосередній стик при своїх обїздах єпархії, але ті обїзди одбуваються в обставинах, — як висловлювався Духовний Реґламент, — „удивляющей народ славы“. Отже єпархія знає свого єпископа лише як далекого од неї адміністратора, який до того ж звичайно не завжди перебуває довший час в одній єпархії. Тож не дивно, що треба рахуватися з новими обставинами, приймаючи на увагу, в якому неґативному напрямі розвивається тепер життя людське і як можуть у звязку з тим зростати деструктивні настрої серед громадянства, в тім і церковного. Паралізувати ті настрої можна, лише наблизивши те громадянство до життя церкви, сприяючи інтересові його до того життя чи навіть той інтерес викликаючи. Шлях то того вказує стала й історично справджена традиція східньої церкви. Не можемо мати сумніву, що і в нових обставинах також за найодповідніший треба визнати той самий давній, випробований лік старохристіянської доби — засаду соборности. Та традиційна в православії засада переймати має як орґанізацію кожної автокефальної церкви, складової комірки церкви вселенської, так і всю, що з тої орґанізації випливає, її чинність в умовах земного існування.
- ↑ „Уже болѣе 200 лѣтъ голосъ церковнаго собора у насъ не раздается, какъ будто тѣ нужды, ради которыхъ наша мать, вселенская древняя церковь, предписывала созывать окружные соборы по два раза въ годъ, у насъ не существуютъ. Слѣдствіемъ такого отступленія отъ норм древней церкви явился цѣлый рядъ въ высшей степени печальныхъ явленій во внутренней жизни нашей церкви, устраненіе которыхъ есть дѣло неотложной необходимости“ (Флавіан, митр. Київський).