ЛЮБО!
Любо вийти в поле рано,
сонце стрінути весняне
і, віддавши „добрий день“,
попросить тепла й пісень;
ніжній хмарці усміхнуться;
на ході перегукнуться
з голосним співцем весни,
що дзвенить з височини;
привітаться з земляками,
перекинутись думками
про сівбу та про тепло
і про те, що є й було.
В літній південь, в люту спеку
любо путь скінчить далеку,
завітати в дружній дім
гостем жданим, дорогим.
І з усмішкою привіту
душу тут знайти відкриту
що дзвенить в простих словах,
що горить в ясних очах.
А зваливши з плеч знемогу,
знову рушити в дорогу
і хоча пройти світи,
але ще сюди зайти.
Любо в ранню, свіжу осінь
по дзвінкій піти дорозі;
під осінній зорепад
завітать в колгоспний сад;
словом, ніби овоч, зрілим
з садоводом посивілим
говорить про наші дні,
що мов яблуні рясні,
і про того садовода,
що найкращий для народу,
що плекає у теплі
парость щастя на землі.
Любо взимку на криниці
слухать дівчину — жар-птицю
і під вільхи мерзлий рип
милуватись, говорить.
Говорить слова хороші
в надвечір'я по пороші,
доки внутрішній огонь
йде до слова й до долонь.
А як тіні згустить вечір,
відра їй подать на плечі
і, як відра, пронести
серце повне у світи.
Сталіно.
|
