Батько зачумлених
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Батько зачумлених пер.: Сидір Твердохліб Київ: накладом М. Кічури, 1910 |
|
|
 |
ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ.
Для пояснення слідуючої поеми треба мені доконче сказати кілька слів про кварантану на пустині між Єгиптом і Палестиною, близько містечка Ель-Аріш. Химерна се вигадка Могамеда Алі, що поміж двома своїми державами назначив думкою границю на блуднім піску і під карою меча присилував вільних бедуїнів розбивати в сім місці шатра і жити кільканадцять днів під наглядом сторожі й лікаря, а инакше з Єгипта до Сирії дістатися не можуть. Подорожуючи на верблюді мусів я піддатися тій самій долі. По вісьмох днях дороги, прибув я з Каїро на сумну піскову долину, щоб на днів дванадцять на ній оселитись. Зразу не міг я збагнути, як, занесене блудним піском, пусте місце без ніякої оселі, могло підлягати людському праву; та меч Баші мов би висів в голубім небі, над головами моїх проводарів Арабів, бо прибувши на долину кварантани, веліли вони зараз вклякнути верблюдам, а на їх чорних лицях слідне було глибоке підданнє вільних людей праву страшного чоловіка. Прибув лікар з містечка Ель-Аріш; було се перше містечко, яке я з далека побачив від хвилі виїзду з Каїро, а лікар — першим чоловіком, якого довелось мені стрінути. Пан Steble, так звався сей лікар, італійський виходець, одружений з панною Malagamba, голосною красунею Сходу, про котру Лямартен розказує з таким одушевленнєм, старався відразу зробити моє життє-бутте під голим небом як найвигіднішим; видав зі складу кілька шатер для нашої подорожної громадки, а як дізнався я пізніше, ручки його дружини грязли в білій і срібній муці, щоб мені не збувало на европейськім хлібі. Я, розтаборившись, став звикати до сумного краєвиду кругом себе. Трохи далі річка, висохла мало не до дна, перерізувала піскову долину і бігла в море, за нею сіра смуга пальмових лісів; від півночі синє море Середземне гуляло на прибережних пісках і голосним та сумовитим гамором хвиль наповнювало тихе повітрє над пустинею; а над морем, на пірамідальній могилі піску блищала білою банею мала гробниця Шеха, страшна, бо там в її льохах хоронено зачумлених; архитектура і жовтава білість надавали їй вигляд кістяка. З инших боків піскові береговини, на них шатра, а в шатрах сторожа кварантани в квітчастій східній одежі; по середині долини наче пісковий стіг, з якого муезин голосно гукав у-ранці, в-вечері і в-ночі про велич Бога. Всі ті картини найде читач відбиті в друге в слідуючій повісти; і покажуться йому у більш відповіднім освітленю, бо побачить їх крізь людські сльози. Що до мене, — став я звикати до мого шатра і сподобав собі в тиші піскового степу і в шумі моря, до котрого берегів дозволено мені ходити в товаристві одного зі сторожів кварантани. На свят-вечір (1836 р.), коли думки мої полетіли з тої спокійної пустині аж у далеку мою вітчину, до тих минулих днів, які бувало проводив я в родиннім крузі: страшна буря, перевівана вихром з Червоного моря на Середземне, грянула в ночі й упала дощем громів на моє віддалене від людей шатро. В сумне й задумане про рідний край серце почав поволі входити жах… Вихром і дощами січений намет колихався надо мною, а червовий від громів видавався мені огненним сторожем-херувимом над безсонним ложем мандрівця… Вихор згасив мені світло, а вохкий ґніт не хотів запалитися в-друге. Зайві тут всякі описи, бо біблійною величю назнаменована була ся буря в пустині — Ангеллі гадав, що прийшов уже вихор, який змете його з землі й понесе в тиху країну — та минула безсонна ніч грози, а коли над ранок вийшов я з шатра, залізні хмари вкривали небо і дрібний дощик сумом навівав повітрє. Але не тут був кінець жаху; крик Арабів сповістив мене про нову небезпеку: ся річка, де вчора слезила ледви ниточка води по піску, зібрала нічною зливою і срібними плавцями бігла розлитися по долині, де стояли наші намети; ледви кілька хвиль часу лишалося нам на ратунок, ми забрали з помічю Арабів наші намети на найблизший пісковий горб, а по нас прийшла вода в сю мить наповнити сі круги, що остались в долині, як сліди наших зірваних домівок. Перемерзлий і понурий глядів я з гори на побіду сеї бідної річки, а дивлячись так, дізнавав я дивного вражіння. Без даху над головою, без огню, без поживи, дізнавши на суші майже морської пригоди, не міг я пуститися до близького містечка, де були люде, ні просити, щоби прийняли мене під який дах і посадили при гостиннім огнищі. Могли-ж наспіти ще страшніші бурі, могло в кінці прийти море й затопити беріг, на котрім стояв я; а все те треба було перенести своїми силами, спастися або згинути на очах людий, що мене й моїх річей торкнутися не могли й не сміли. В кінці прояснилося небо, а я, досвідом привчений, розбив шатро вже не у долині, але на найвищій горі; і наспіли погідні, тихі, спокійні дні на пустині. Мій драгоман Солиман, славний тим і чванливий, що був колись проводцем Champollion'ові, Rosselini'ому, Fresnel'ові і багато иншим, розказував мені про своїх давніх панів всякі подробиці з їх подорожий, і з мене певно збирав деякі дрібні замітки, якими бавитиме пізніших мандрівців. А в вечері, сівши на землі при вході у намет, гарний сей Арабин з довгою бородою, осяєний вливаючимся проміж поло̀тна місячним проміннєм, співав мені строфи з арабських поем, а їх сумна й незрозуміла мелодія вколисувала мене до сну. Тоді може вкривав мене ангел снів плащем лицаря Солими й назначував на груди червоним хрестом, а сього Араба перемінював в кобзаря-співця тужливих дум рідної країни… Та досить уже про сей таємничий сон мого життя, про той золотий степ і про той намет, де бували і спокійні хвилини, де в просонню очі мої крізь відхилені полотна стрічали звіздню Оріона, таку похожу на зоряну арфу, завішену Богом над бідним шатром Поляка-бурлаки. Досить про сей тихий тиждень мого життя — минув. — Мої верблюди знов вклякли переді мною й піднялись з задуманим мандрівцем, витягаючи довгі, на вужів похожі шиї в сторону Христової гробниці; а коли був я вже на годину дороги до сходу, обернувся на сідлі, щоби ще раз поглянути на мій зелений намет; я побачив його на горбі і здавалося мені, що сам він вийшов на високе місце мене попрощати; а чи се люде, складаючи річи, чи сам намет не чуючи вже в собі жителя: вирвав з піску кілька колів і повівав крилом за мною, показуючи мені своє лоно пусте і чорне.
Відвернувся я від сеї річи, що мала серце по мені роздерте. А незабаром почали показуватися на піску білі лелії, вістунки близької, більш плодовитої країни: і подумав я, що, на ті самі квіти звернувши очі, казав Христос до учеників своїх, щоб не журилися завтрішнім днем і усею суєтою сего міра, а гляділи на лелії, що Бог їх з'одягає.
Отсе опис кварантани, яку перебув я на пустині; богато гіршу висидів той старець, що оповідає свої нещастя в слідуючій поемі. Історія його печалі не є уся видумана; розказував її мені лікар Steble, якому-б я тут подякував так за неї, як за хліб і вічливість до мене, коли-б знав, що тих кілька слів подяки найде його в пустині. Та чим для нього спомин в незрозумілій мові, і виказаний голосом, що ледви так розкочується, як перстні на воді, коли кинено в неї камінь.
Ю. С.
|
Тричі вже злотий місяць відмінився, Прибув. Шатро я розбив на пустині. Бачиш те сонце в небі лазуровім? А по-над пальми, з лицем невмолимим, Коли пришле ще посланця погуби: Прийшла, як пташка, тихо по коверці Що днини чув я пісні муезина: Що за наметом почув я стогнучі З жінкою в двох у шатрі ми остали. — Вже перед смертю призналася мати, Ах! — не було се лице чоловіка, |
——————
- ↑ огнище.
Ціна 20 коп.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в всьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1928 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |