Батько зачумлених
| Батько зачумлених пер.: Сидір Твердохліб Київ: накладом М. Кічури, 1910 |
|
|
 |
ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ.
Для пояснення слідуючої поеми треба мені доконче сказати кілька слів про кварантану на пустині між Єгиптом і Палестиною, близько містечка Ель-Аріш. Химерна се вигадка Могамеда Алі, що поміж двома своїми державами назначив думкою границю на блуднім піску і під карою меча присилував вільних бедуїнів розбивати в сім місці шатра і жити кільканадцять днів під наглядом сторожі й лікаря, а инакше з Єгипта до Сирії дістатися не можуть. Подорожуючи на верблюді мусів я піддатися тій самій долі. По вісьмох днях дороги, прибув я з Каїро на сумну піскову долину, щоб на днів дванадцять на ній оселитись. Зразу не міг я збагнути, як, занесене блудним піском, пусте місце без ніякої оселі, могло підлягати людському праву; та меч Баші мов би висів в голубім небі, над головами моїх проводарів Арабів, бо прибувши на долину кварантани, веліли вони зараз вклякнути верблюдам, а на їх чорних лицях слідне було глибоке підданнє вільних людей праву страшного чоловіка. Прибув лікар з містечка Ель-Аріш; було се перше містечко, яке я з далека побачив від хвилі виїзду з Каїро, а лікар — першим чоловіком, якого довелось мені стрінути. Пан Steble, так звався сей лікар, італійський виходець, одружений з панною Malagamba, голосною красунею Сходу, про котру Лямартен розказує з таким одушевленнєм, старався відразу зробити моє життє-бутте під голим небом як найвигіднішим; видав зі складу кілька шатер для нашої подорожної громадки, а як дізнався я пізніше, ручки його дружини грязли в білій і срібній муці, щоб мені не збувало на европейськім хлібі. Я, розтаборившись, став звикати до сумного краєвиду кругом себе. Трохи далі річка, висохла мало не до дна, перерізувала піскову долину і бігла в море, за нею сіра смуга пальмових лісів; від півночі синє море Середземне гуляло на прибережних пісках і голосним та сумовитим гамором хвиль наповнювало тихе повітрє над пустинею; а над морем, на пірамідальній могилі піску блищала білою банею мала гробниця Шеха, страшна, бо там в її льохах хоронено зачумлених; архитектура і жовтава білість надавали їй вигляд кістяка. З инших боків піскові береговини, на них шатра, а в шатрах сторожа кварантани в квітчастій східній одежі; по середині долини наче пісковий стіг, з якого муезин голосно гукав у-ранці, в-вечері і в-ночі про велич Бога. Всі ті картини найде читач відбиті в друге в слідуючій повісти; і покажуться йому у більш відповіднім освітленю, бо побачить їх крізь людські сльози. Що до мене, — став я звикати до мого шатра і сподобав собі в тиші піскового степу і в шумі моря, до котрого берегів дозволено мені ходити в товаристві одного зі сторожів кварантани. На свят-вечір (1836 р.), коли думки мої полетіли з тої спокійної пустині аж у далеку мою вітчину, до тих минулих днів, які бувало проводив я в родиннім крузі: страшна буря, перевівана вихром з Червоного моря на Середземне, грянула в ночі й упала дощем громів на моє віддалене від людей шатро. В сумне й задумане про рідний край серце почав поволі входити жах… Вихром і дощами січений намет колихався надо мною, а червовий від громів видавався мені огненним сторожем-херувимом над безсонним ложем мандрівця… Вихор згасив мені світло, а вохкий ґніт не хотів запалитися в-друге. Зайві тут всякі описи, бо біблійною величю назнаменована була ся буря в пустині — Ангеллі гадав, що прийшов уже вихор, який змете його з землі й понесе в тиху країну — та минула безсонна ніч грози, а коли над ранок вийшов я з шатра, залізні хмари вкривали небо і дрібний дощик сумом навівав повітрє. Але не тут був кінець жаху; крик Арабів сповістив мене про нову небезпеку: ся річка, де вчора слезила ледви ниточка води по піску, зібрала нічною зливою і срібними плавцями бігла розлитися по долині, де стояли наші намети; ледви кілька хвиль часу лишалося нам на ратунок, ми забрали з помічю Арабів наші намети на найблизший пісковий горб, а по нас прийшла вода в сю мить наповнити сі круги, що остались в долині, як сліди наших зірваних домівок. Перемерзлий і понурий глядів я з гори на побіду сеї бідної річки, а дивлячись так, дізнавав я дивного вражіння. Без даху над головою, без огню, без поживи, дізнавши на суші майже морської пригоди, не міг я пуститися до близького містечка, де були люде, ні просити, щоби прийняли мене під який дах і посадили при гостиннім огнищі. Могли-ж наспіти ще страшніші бурі, могло в кінці прийти море й затопити беріг, на котрім стояв я; а все те треба було перенести своїми силами, спастися або згинути на очах людий, що мене й моїх річей торкнутися не могли й не сміли. В кінці прояснилося небо, а я, досвідом привчений, розбив шатро вже не у долині, але на найвищій горі; і наспіли погідні, тихі, спокійні дні на пустині. Мій драгоман Солиман, славний тим і чванливий, що був колись проводцем Champollion'ові, Rosselini'ому, Fresnel'ові і багато иншим, розказував мені про своїх давніх панів всякі подробиці з їх подорожий, і з мене певно збирав деякі дрібні замітки, якими бавитиме пізніших мандрівців. А в вечері, сівши на землі при вході у намет, гарний сей Арабин з довгою бородою, осяєний вливаючимся проміж поло̀тна місячним проміннєм, співав мені строфи з арабських поем, а їх сумна й незрозуміла мелодія вколисувала мене до сну. Тоді може вкривав мене ангел снів плащем лицаря Солими й назначував на груди червоним хрестом, а сього Араба перемінював в кобзаря-співця тужливих дум рідної країни… Та досить уже про сей таємничий сон мого життя, про той золотий степ і про той намет, де бували і спокійні хвилини, де в просонню очі мої крізь відхилені полотна стрічали звіздню Оріона, таку похожу на зоряну арфу, завішену Богом над бідним шатром Поляка-бурлаки. Досить про сей тихий тиждень мого життя — минув. — Мої верблюди знов вклякли переді мною й піднялись з задуманим мандрівцем, витягаючи довгі, на вужів похожі шиї в сторону Христової гробниці; а коли був я вже на годину дороги до сходу, обернувся на сідлі, щоби ще раз поглянути на мій зелений намет; я побачив його на горбі і здавалося мені, що сам він вийшов на високе місце мене попрощати; а чи се люде, складаючи річи, чи сам намет не чуючи вже в собі жителя: вирвав з піску кілька колів і повівав крилом за мною, показуючи мені своє лоно пусте і чорне.
Відвернувся я від сеї річи, що мала серце по мені роздерте. А незабаром почали показуватися на піску білі лелії, вістунки близької, більш плодовитої країни: і подумав я, що, на ті самі квіти звернувши очі, казав Христос до учеників своїх, щоб не журилися завтрішнім днем і усею суєтою сего міра, а гляділи на лелії, що Бог їх з'одягає.
Отсе опис кварантани, яку перебув я на пустині; богато гіршу висидів той старець, що оповідає свої нещастя в слідуючій поемі. Історія його печалі не є уся видумана; розказував її мені лікар Steble, якому-б я тут подякував так за неї, як за хліб і вічливість до мене, коли-б знав, що тих кілька слів подяки найде його в пустині. Та чим для нього спомин в незрозумілій мові, і виказаний голосом, що ледви так розкочується, як перстні на воді, коли кинено в неї камінь.
Ю. С.
Тричі вже злотий місяць відмінився,
Як на піску сім я розтаборився.
Жінка плекала маленьку дитину,
Крім неї мав я синів трьох, три доні;
Всю, похоронену нині, родину
Привів з собою. Девять дромадерів
Кожної днини, було, до вигоні
Скубе бадилє надморських аєрів.
В вечері всі тут лягали віночком,
Тут, де огню вже давно не видати.
Доні по воду ішли зі збаночком,
Сини збирались огонь розкладати,
Жінка, з дитятком при грудях, варила.
Усе те нині там — де та могила
Усмішку сонцю в обрій відсилає,
Під храмом Щеха усе спочиває.
А я самотний піду — нещаслив я!
Три рази сорок віків тут прожив я
З часу, як в шатра ввійшов полотняні
Ангел погибелі в сій кварантані.
О! не збагнути печалі нікому,
Яка міститься в душі моїй нині!
В Ліван вертаю, — при вході до дому,
Що скажу дикій в подвірю цитрині,
Коли спитає: А де твої діти? —
В моїм городі доньок моїх квіти
Спитають: Старче! де доні-зазулі?
Кожна блакитна в Лівані хмаринка
Питатиметься, де доні, де жінка,
Про діточки всі, на віки поснулі,
Питатиметься — ой щож ій сказати?
Відгуки стануть мене всі питати
І всі сусіди, чи дужий вертаю —
Щож їм сказати?! — Не знаю — не знаю…
Прибув. Шатро я розбив на пустині.
Тихо верблюди мої розіклались;
Дитя, мов ангел малий на картині,
Зерно кидало пташкам, що грались,
Майже з долоні клювали дитині —
Бачиш ту річку малу у долині?
Звідтам вертала найменша дівчина,
З дзбанком над скраню, струнка як тростина.
Прийшла до ватри[1] й водою з потока
З усміхом бризнула легко на брата —
Найстарший — граню заблиснув з під ока,
Встав, хватив збанок в дрожачі долоні;
І каже: в Бога буде тобі плата!
Як пес жажду, бо огонь маю в лоні.
Відтак, надпивши води зі збаняти,
Тут повалився, мов кедер підтятий.
Я біг — даремні з'усилля з ратунком. —
Сестри схилились над ним з поцілунком;
З навісним криком: кому яке діло?!
Хватав я й кинув гробарникам тіло,
Щоб його взяли на желізні жезли
І до гробниці прокажених звезли.
Від тої ночі, від першої смути,
Мав я тут днів нових сорок відбути.
Ще тої-ж ночі Гафне і Аміна
Разом на ложу край себе сконали.
Дивись! — так тихо обидві вмирали!
Що хоть по смерти найстаршого сина
Вже не заплющив я до сну повіки,
Та я не чув, як заснули на віки.
І навіть рідна мати не вгадала,
А добре знаю, що в сю ніч не спала.
Ранком велів я дві любі дівчині,
Вбиті чумою, як сталь одна сині,
Виволікти із намету скорботно;
І покинули нас! — безповоротно!..
Та, як дорослим дівчатам ялося,
Землю батькам замело — їх волося.
Бачиш те сонце в небі лазуровім?
Все тут ісходить за лісом пальмовим,
Все там заходить за тою горою;
Все синє небо несплямлене млою:
Мені здавалось, не знаю для чого,
Тоді, що сонця нема золотого;
Не сонцем було те сонце з учора,
Мені ввижалось те сонце, як змора.
А небо — небо, що бачило згубу
Рідні моєї, тих троє дітвори,
Сповилось в мраку імлисту і грубу,
В пурпуру сонця і в земні опари
Так, що не знав я, чи злинуть в притвори
Мольби до Бога, що скрився за хмари.
І так днів десять минало роками.
Решта дітей моїх була між нами.
На серці злекшало любій дружині
І навіть моїй найменшій дитині
Цвітом життє не хотіло завянуть. —
Розпука в серці й мені стала тануть;
Бо я не вірив, щоб взявши три квіти,
Хтів Бог забрати усі мої діти.
Отож була то пекельна година,
Коли на личку найменшого сина
Смерть я добачив! — Його так беріг я! —
Цяточку першу обличія блідого
Хто доглядів би? — отець, — спостеріг я.
Той син подібним скидавсь на тамтого;
Ставав як труп мій, дитя перворідне —
То червоніє, то міниться, блідне.
Дивлюсь! — На личку цяток тих без тями —
Як стій закричав я: Смерть мөжи нами!
І прокаженого взявши на груди,
Його я виніс на степ, між верблюди,
Смерти його там на догриз віддати,
Щоби на те лиш не гляділа — мати.
При сконі сина, в останніх хвилинах,
З верблюдами був я — всі на колінах.
Ламав я руки під бремям незримим,
Щоб не вмер! кликав — щоб був не родився! —
А по-над пальми, з лицем невмолимим,
Як син конав мій, місяць підводився,
Дивлячись: — з памяти того не стерти!
Як міг він бути той сам при тій смерти?
Як син мій згинув на батьківськім лоні,
Хотів я тіло спалити по скові:
Та тільки вогник став бігти по шаті,
Вирвав я тіло і кинув — ті круки,
Два гробарі його взяли на руки…
Там йому краще при сестрах і браті.
Від того скону, від тої знов смути,
Мав я тут днів нових сорок відбути.
Під кругом сонця, залитим кервою,
І під наметом, прожертим чумою,
Жили ми, д' собі не кажучи й слова,
І смерть вдавали пред смертю самою,
Вірючи, що обманутись готова,
Що вал зарази впаде з перебою. —
Вернувся! — Ангел вернувся убивця!
Але я був вже, як студена криця;
Найшла заціплим мене ся навала
Тай зі словами: Най все бере Алла!
Мав я на третього сина терпіння
Без сліз повіки і серце з каміння.
Печаль була вже, мов хліб той насущий.
Конав на очах мені син середущий;
Найменше любий з цілої родини,
Вижав для себе лиш дві-три сльозини.
Нагородив йому Бог за те двічи:
Тихо та мирно замкнув йому вічи…
Без мук ніяких, зовсім без терпіння
Вмер, скостонів, і став, як з каміння.
В счорнілім виді було стільки грози,
Мов йому зайві були наші сльози,
Мов би хтів тільки лице своє врити
В серця холодні, очі поразити
Видом, що кличе ще довго по втраті
Батькові й матері: Будьте прокляті! —
Сконав. Гадав я тоді — о! розпуко! —
Коли по инших Бог витягне руку.
Коли пришле ще посланця погуби:
Візьме дружину, — дитя моє любе, —
І сам піду я вкінці перед Бога.
Доня! — Про доню не смів я гадати!
Про неї серця не їла трівога.
Роскішна була у мене! цвіт мяти!
Втішна, як брала — під жар мої скрані
Вхолоджувати в лөлійні долоні,
Коли зробивши сніжні шовкоткані,
Довкола кедру снувалась бжолою,
Усе трудяща в безлюднім вигоні.
Глянь! і той пояс, блискучий дугою,
Ткала що-вечір, то сонішним ранком —
І так злотистим волоссєм-серпанком
Зір прислоняла, що зрів я на неї
Мов би на рожі крізь сонце і сльози.
То було сонце хатини моєї!
Вона, мов ангел-хранитель в день грози
І немовлятко в колисці горнула
І бігла, де лиш риданнє зачула;
І всі удари в батьків — орюмала,
Всі сльози наші — на коси узяла.
Десять днів-ночий пройшло так помалу,
Що смерть могла вже до звізд відлетіти.
Вже других десять у вічність запало —
І всім нам стала надія зоріти…
Втихло по дітях велике риданнє,
Тридцяте ми налічили світаннє.
Вкінці я памяти збувся в знесилю
І в ніч поклавшись заснув я на хвилю.
У сні, сповиті в імлистій заслоні,
В наметі вздрів я усопші дві доні.
Прийшли, за руки узялися обі
І привітавши мене миром в гробі,
Пішли, очима сумними світючі
Вітати діти, в наметі дрімучі.
Йшли тихо, звільна, схилялися низко
В мамине ложе, в дитячу колиску;
Потім, на мою найменшу дівчину
Обі долоню поставили сину!
І серед крику на вмерлих і клятви
Буджусь і кличу: Гатфе! моя Гатфе!
Прийшла, як пташка, тихо по коверці
І обіймила мене раменами;
І я побачив, що Гатфе між нами,
Чуючи серце, як б'ється на серці.
Та грім вже завтра прийшов загреміти —
Доня!!! — Навіщо даремне жаліти?
І сю дитину чума мені взяла!
Мені і ся на руках умирала!
Тямлю одну найстрашнішу хвилину —
Як болі муку завдали завзяту,
Залебеділа: ратуй мене, тату!
Усточка мала, як рожа, червоні,
Що розцвітає у сонішну днину.
І так умерла, що смерть тої доні
Пошматувала ще серце роздерте —
А гарна стала, мов ангел, — по смерти!
Знов надо мною прийшла небораком
Сторожа плакати, віднять в мене тіло.
І неоглядні закинули гаком —
Гак пав на грудь їй тверду, круглу, білу…
І тут — бодай-же, як я, не померли! —
Тут на очах моїх Гатфе роздөрли. —
Сам Бог їм сього во вік не забуде!
Заніс я, й Гатфи нема — і не буде!..
Мати на грудях долоні зложила
І непорушно три дні так сиділа
В кутку намету, пожовкла, мов глина.
Змарніла й зблідла маленька дитина,
Бо в грудях маминих корму не стало;
Що дня в колисці так ревне ридало.
Пустиня — дітей ти не маєш в могилі!
Золотом сяє тобі у сій хвилі?
Може здається весела і ясна?
Для мене пеклом пустеля нещасна!
Отсим роздоллєм повз піскові купи
Тягнено сині дітей моїх трупи.
А там на згірю, де море гуляє,
Шумить для тебе — мені завиває;
А коли бөріг без гніву полоче,
Для мене плаче — тобі лиш журкоче.
Коли смеркала вечірня година,
Що днини чув я пісні муезина:
Тронутий наче моєю судьбою,
Став він молитись сумною мольбою.
Кликав зі свого піскового стога
Батькові мертвих — про величність Бога.
О! коль-же славен во вишніх ти, Алло!
Свят землетряссєм, що гори зрівнало,
Шумом пожежи, що в прах обертає
Го́роди, мором, що діти вбиває
І не лишає невісті отроків.
О! Акбар Аллах! Бог велий пророків!
Все, що лиш мало подобу людини,
Минало жінку й мене з тої днини.
Шатра полотна — їх донечки пряли —
Вже на росі почорніли, повяли,
Вітер подер їх — скидались напняті
На порохнаві трумни, пів-розтяті.
Чума пятно се на них положила —
І горобців сих велика та сила,
Що все зліталась на сонця світанню,
Аби поживу дістати тут ранню,
Відколи мерти стали в мене діти,
По жир не хтіли під намет летіти.
Чи полотно їх лякало подерте
Мого намету? чи вид мій зболілий?
Веселі зграї туди не летіли —
Взрівши те, став я сумний аж до смерти.
В п'ять днів по Гатфе — о! Боже! — на горе
З вечера стало пінитися море
І сонце світло сховало понуре,
А хмари вкрили небесні лазури.
Ніч, — не забуду я сього до скону, —
Громами ясність кидала червону.
Нині ще чую і бачу в уяві,
Як дощ шатерце січе і полоче,
Як воно стогне і глухо скрипоче,
Як колихаєсь ціле у темряві
І червоніє пурпурою грому,
Мов гріб горючий десь в пеклі самому.
Мені здавалось за грохотом тучі,
Що за наметом почув я стогнучі
Всі мої діти так жалібно, глухо.
І напружав я зір, серце і ухо,
Роздумуючи у сі страшні хвилі,
Як моїм дітям в сю ніч у могилі?
Нараз… Чому се та смерть так зрадливо
Ввійшла мов злодій, в намет, під вітрила?
Громом по громі як буря громіла,
Дитя в колисці зридало жахливо —
Мусів вражати той плач, як тревога —
Бо в мить — і мати — і я — скілько мога
Кинулись скоро, де бідне лежало —
А хоч дитятко тихенько стогнало:
Той стон вістун то вже був для нас смерти!
Жалісний був він, такий був роздертий,
Такий розумний, такий вже проклятий,
Що бідна мати й я, острахом знятий,
Бігли ми громом немовби діткнені,
Вже без надії! без тями! шалені!
Ми прочували не даром жалобу!
Як всі умерло з чуми, — на дні гробу
Тепер з ріднею лежить безталаннє
То найлюбіше моє!.. і останнє!!!
Чума узяла його з тої хати
І вже не верне! не буде зростати!
Його мій дім не побачить ніколи! —
І вже не верне до мене! — о доле!!!
Друга ніч була ясна зіроньками.
З матірю був я в шатрі — перед нами
На лаві наша померша, єдина,
Страшна нерухомістю смерти дитина.
Я, дивлючись на те мертве дитятко,
Одно бажаннє снував, одну гадку:
Як би хоч так нам остала дитина —
Спала-б зі серця жалю половина.
Сього — уже гробарі не зарили,
Тай не носив я до Шеха могили,
Де довелося усіх поховати:
Але його занесла — сама мати.
З жінкою в двох у шатрі ми остали. —
Замість злучити нас — трудно збагнути! —
Біль, — як удари лона поорали,
В серця всотав нам їдкої отрути.
Тепер сцілить їх хіба воля Божа.
То вже не сум, а ненависть ворожа
Станула чорна, велика між нами.
І ми самотні з своїми думками
Жили, до себе не кажучи й слова —
Бо і яка-ж то була-б ся розмова
В пустім наметі між мною й жоною,
Поміж батьками, що втратили діти?..
Сонце сходило у спеку кервою
Тай потопало там, де нині світе,
Таке кріваве, як луно пожару. —
День в день так було насеред пустару.
Не ворухнувся намет серед тиші.
В місячнім сяйві шурхотіли миші,
А більш' ні стону в наметі, ні згуку.
І так днів сорок, прожили ми муку.
Прибув нарешті лікар кваравтанни,
Глянув у наше лице окаянне
І я побачив, як він дивувався;
Я, сивий голуб, до низу подався,
З безсну й скорботи дружина єдина
Була як бурштин, як жовтая глина;
На скранях сиве волосся, як завій,
Вид у румянець сповився іржавий,
В очах горіли такі блискавиці,
Як в тих, що вийдуть на сонце з темниці.
Лікар нам вдарив в сустави і груди,
Де пошесть струпи заогнює перші —
Я був здоровий. — Чи ввірите, люде?
Я цілував усі діти померші
Й вийшов здоровий и хто зна', коли згину!
Жінка прощала дітей половину —
Вдарившись в груди схитнулась, збіліла,
Впала зі стоном — на смерть заніміла.
А я — взяв трупа невісти на руки,
Заніс у намет і кинувши тіло
Упав при ньому, аж серце зомліло…
І знов очуняв — на сорок днів муки…
Вже перед смертю призналася мати,
Що з гробу свого дитятка-сирітки
Що-небудь хтіла на спомин узяти
І забажала могильної квітки
Або волосся у ясних обручках;
Глянь! образок той, що мало у ручках,
І те волосся, святе мені нині,
В могилці зняте з головки дитині —
Бо бідна мати найшла стільки сили,
В ніч відкопати дитину з могили,
Усі сказати важкі йому жалі,
Уст поцілунком примкнути коралі
І знов зложити в нутро домовини —
Отсі гостинці зі Шеха країни,
Той поцілунок оден на прощання
Матір і жінку вбив смутного раня.
Шехові ще раз приніс я у жертву
Матір померших, жену мою мертву.
І знов вернувсь я до тієї нори,
Сховатись в тіні, як чорні потвори.
Ні сонця очі на небесній дали,
Ні мене люде в степу не видали.
Був я, неначе ста́рці здитинілі —
В памяти бачив, немов в божевіллі,
Лишень ті сині і скривлені лиця,
Що мені взяла чума-моровиця.
І в темну нічку і в сонішну днину
Тут приходили до мене в гостину;
Здумані вів я тоді разговори,
Якими мовив гурток мій із нори;
І часто чую дивною судьбою:
Знайомий голос гуторить зі мною.
З дум одержимих мене лиш будили
В ночі гієни, що жалісно вили
Там над трумнами… і слухав я з жахом
Плачів гієни над трупиним шляхом.
Я став як вуж, що у студінь застине.
Минали тижні, за днинами днини
Одноманітні, без снів і терпіння…
Твердий, студений я був, як з каміння.
І раз — о! Божа то ласка й опіка!
Дивлюсь, хтось тихо заглянув, як злуда —
Ах! — не було се лице чоловіка,
Голова була старого верблюда.
Глянув — так жалко, такими очами,
Що я заплакав рясними сльозами.
Так пережив я печальні всі доби;
За хвилю кину те місце жалоби.
Гірка то воля і хвиля відлету!
Я до темряви привик вже намету;
З чуттєм печалі і смутку і грози
Рватиму чорні стовпи й поворози,
Які… (о! Боже! зглянься надо мною!..)
Тут затикав я з дітьми і жоною.
О, поможи їх хоч ти мені рвати
А полотняні стіни тої хати
Може ще більше розкажуть печалі,
Може разкажуть всі муки, всі жалі…
Свідками-ж були тих мук — стільки рази!
Глянь, доторкнися! не бійся прокази,
Не бійся смерти, що цяточку сину…
Ти-ж не мій прецінь, ти не син мій, сину.
Та ні — втікай! полотно се подерте,
Намет сей мусить чужих лиш лякати.
Смерть від прокази? лють сліпа в тій смерти!
Зразу не станеш рідні пізнавати,
Огонь по тому палить ціле тіло…
Мені так вісім конало, синіло!
І дивлячись так на кожну дитину,
Дөвятьдесяту счислив я тут днину.
Нині — верблюдів девять подорожніх,
Глянь, вісім в'юків нестиме дорожніх,
І не остало нічого — крім Бога;
І там мій цвинтарь, — а туди дорога.
——————
- ↑ огнище.
Ціна 20 коп.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |