Битва під Пилявцями, Полковник Абазин/Битва під Пилявцями

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Битва під Пилявцями, Полковник Абазин
Петро Франко
Битва під Пилявцями
Львів: Видавництво «Живі Гроби», 1923
 
Битва під Пилявцями
(Іст. оп. з 1648 р., 20–23 вересня.)

Розлад та шляхетська самоволя у Польщі дійшли майже до найвищого степеня по смерти короля Владислава після жовтоводської та Корсунської битви. Польський сойм вирядив проти козаків трицять шість тисяч війська з ріжних повітів та воєвідств. Окрім цього земського війська, пани-маґнати доставляли свої надвірні команди. Командування надіявся одержати Ярема Вишневецький. Одначе, хоч військо любило й шанувало цього лютого ватажка, сенатори під проводом примаса Лубенського та канцлєра Осолинського, що погорджували та огидливо гляділи на відступника українського давного роду, обібрали ватажками війська пещеного Заславського, юнака Конецьпольського та ученого Остророга. Всі три з окрема й разом мало зналися на військових справах і їх глумливо назвав Хмельницький периною, дитиною і латиною. Особливо Осолинський доводив, на закиди приятелів Яреми, будьто би він накладає із козаками, що це все брехні; Ярему відіпхнув від командування, бо до цього треба голови з добрим холодним розумом. Ярема ждав у Збаражі на послів зі сойму, що принесуть йому маршалківську булаву; у першій хвилі пориву злости за знехтування на соймі, гадав остати осторонь від війни. Але ненависть до українства, яке докинув і до козаків була в нього надто велика. На перекір соймовим постановам зібрав у своїм таборі під Константиновом дванацять тисяч шабель, не вчислюючи озброєних слуг. З дня на день долучувалися до нього команди ріжних панів, що переходили до нього зпід Глинян, де був табор Заславського. Пристав до нього воєвода Тишкевич, Калиновський, Конецьпольський.

Одночасно зі збиранням війська розпочав сойм переговори з Хмельницьким, щоб мирною дорогою допровадити до порозуміння. Наперекір цьому почав Ярема особливо лютувати: розсилав підїзди на всі боки, вішав, саджав на палі, катував де тільки крепаки посміли глянути в очі не згинаючи спини до землі.

Хмельницький навязав переговори — бо не був готовий. Полки порозлазилися по всіх українських та білоруських і литовських землях викорінювати все що польське та жидівське. Всюди приймав їх народ як визволителів та горнувся до козаків. Полковник Тиша загнався аж під Варшаву, Кривоніс облягав Каменець, Колодка заняв Слуцьк, канівський полковник забрав Остріг перед очима комісарів, які їхали умовлятися з Хмельницьким; Шумейко ніжинськими повстанцями добув Кодак, а команданта одноокого Ґродзіцького відставив Хмельницькому. Його, Собіського та других панів відпустив великодушний гетьман до Польщі. На Поділлю лютували загони уманського полковника Ранжі, Павлюка, Половяна й Морозенка. Ганжа хитрощами заняв Немирів: пятьдесять козаків, одягнених по польськи, підїхали до брами, засурмили в сурми і вдарили в кітли. Так звичайно робили польські кінні вояки. Поляки гадили собі, що це до них прибули свої ратувати й відчинили браму. Впущені миттю розбили браму та впустили цілий загін.

Шляхтич Головацький розпочав повстання на Білій Руси. Небаба розбив полки Януша Радивила над річкою Березиною, але небавом згинув у лютій січі в Пинську. Кривошийка забрав Могилів. — В цей спосіб Хмельницький користувався з безкоролівя, щоб знесилити польських вельмож. Він тямив, що переговори зі соймом не доведуть до згоди. Одночасно з висиланням загонів Тиміш Хмельниченко умовлявся із ханом, вмовляючи його до спілки на нові походи проти Польщі.

Своїми пильними заходами старався Хмельницький розділити шляхту на двоє: одну частку листами, послами та дарунками склонював вести зі собою переговори, друга частина з Вишневецьким на чолі була непримиримо ворожа, але за слаба, щоби сама по собі могла ставити Хмельницькому опір. За мировою дорогою згоди були Осолинський, маршал Казалевський, Собіський а особливо православний Кисіль. Хмельницький покликувався на те, що козаки взялися до зброї на прохання короля, що війну викликали пани, а особливо Вишневецький, що надто дуже гнобили український нарід і віру а король на всі жалоби радив добути волю шаблями.

Велика частина шляхти вірила ізза цього в можливість угоди та не спішилася рушати до табору.

Кримський хан післав Польщі обидливий лист, в якім домагався залеглої данини та грозив, що коли козаки над Ушою цебто Дніпром не будуть задоволені, то він піде на польські землі.

Хмельницький писав до сойму: »Ми відступили і Татари відступили а пан Вишневецький нерозумно кинувся на нас; це і не по христіянськи і не по лицарськи. Він по варварськи мучив христіян, навіть наших пан-отців велів саджати на палі. Воно б не диво було, коли б таке заподівала яка проста людина, напримір Кривоніс, котрому ми не дозволили жадного грабування ані руйнування міст. Алеж між сими двома людьми є ріжниця«. На останку просив комісарів до Константинова на переговори.

В канцелярії Хмельницького в Білій Церкві кипіла праця. Головний писар Іван Виговський висилав листи й писав на всі сторони. Довкруги міста розложився величезний табор під орудою непосидючого обозного Чорноти. Зі всіх усюдів напливали загони. Полковники кінчали кріваву працю, понастановлювали всюди козацький лад та прямували до козацького батька. До Хмельницького зявлялися один по одному полковники. Всі свої сили почав Хмельницький купчити у напрямку на Константинів.

У Гончарисі зібрав Хмельницький полковників на раду.

»Панове полковники! Із шаблею в руці йшли наші лицарі до річки Случі. Не даром пишаються наші козаки, кажучи: »Оттак Ляше по Случ наше!« Але цього мало. У воздусі висить нова війна. Досі здержував я переговорами Ляхів, очистив українську землю і зібрав чимало загонів, тепер про згоду шкода говорити. Думали пани нас ошукати та накликати проти нас Москву, але даремно. Переловив я листи пана Кисіля до царських воєводів і свої листи поклав. Коли не піде Москва з нами свій Смоленськ од Поляків одбирати, то тим більше проти нас не виступить. Як тільки Тиміш з Татарами прийде, рушимо спільно проти Ляхів і дасть Бог побіду нашій добрій справі!«

»Дав Бог силу нашим шаблям« — промовив Кривоніс. — »тільки не треба нам довше чекати. Стоїть Вишневецький коло Константинова і вигризає нашу віру як бісурман. Коли не стягнемося до бою, злучиться Заславський з Яремою й перші нас нападуть. Моя гадка така: рушаймо на Ляхів і потайком через них на Білу Ріку[1] йдімо!«

Загонистий Чорнота та инші палкі голови були тоїж гадки.

Одначе Виговський, людина з ясним розумом радив не квапитися:

»Хочби оба ворожі табори злучилися, то й тоді на нас зразу не нападуть, бо стоїть осінна погода; на Україні вороже військо нічого не найде і пропаде як корабель на розбурханому морю. Хоч і побємо Ляхів самотужки без Татар, алеж і самі кровю зійдемо. Хай і Татарам польський полон припаде. Нам лекше буде. Посилає оце пан Кисіль послів за послами. Алеж ми вже ні відповіди не даємо ні послів не пускаємо ждучи певної вістки, коли орда за Дніпром стане. Удалися було пани до київського митрополита Сильвестра Косова, але ж він і досі в Білій Церкві на нашу відповідь чекає. З обох таборів перебіщики до нас прибувають. Росте наша сила. Загонами кріпаки до нас прибувають. Треба часу, щоб їх на сотні та полки поділити, урядників по краю понастановлювати. Тепер комісарі самі побачуть, що не вони нас але ми їх перехитрили.«

»Годі нам на панів ждати« — гукнув Кривоніс — »веди нас, пане гетьмане!«

»Жду на допомогу Татар, ось пане писарю прочитай мойого листа до його світлости Кримського хана!« — відповів гетьман.

Виговський прочитав листа й додав: Війна ще не скінчилася. Корсунська битва була тільки початком; здобич, що придбали собі тоді Татари, нічого не стоїть, коли порівнати її до тої, яку тепер придбають, коли швидше прийдуть з великим військом. Біля Корсуня ми мали справу зі слугами а тепер будемо мати з панами розкішними та богатими.«

»Татари за здобичею йдуть хоч і на конець світа. Між польськими ватажками нема згоди. У Поляків Бог відібрав розум, кождий хоче бути старшим, а де старших богато там у війську нема ладу.«

Полковник Головацький гукнув із насмішкою:

«Половина польського війська це передягнене жіноцтво!«

Реготом приняли козаки ці насмішки, Кривоніс і Чорнота підняли настрій та вирішили справу. Гетьман підняв булаву і сказав рішучим голосом:

»3а віру, народ, панове, полковники, сьогодня виступаємо!«

У мить споважніли обличча козаків. Карти скінчилися, почалася війна.

***

Панцирна сотня Яреми Вишневецького у веселому настрою встала з Константинова та пустилася у напрямку на Хмельник[2]. Молодий поручник із усміхом повторював наказ Яреми »хоч кров з носа — добути язика та розвідати про наміри ворога.« Але приказ приказом а пограбувати можна — підсвистував собі під носом поручник. Йому вбачалися дукачі та золоті прикраси й рожеві уста молодих козачок. Вчера перестав падати дощ і болота майже не було. Коні бігли жвавим чвалом а гусари затягали пісні: і їм привиджувалося теж саме що й їх офіцерові. Ступою перейшли невисокі горбки над рікою Случею і перед їх очима роскинувся у легкій млі, наче під срібним серпанком розкішний вид краю, пливучого молоком і медом, плідної України, яку треба було добувати так тяжко, щоби змусити цих непокірних »хлопів« до послуху та заставити їх гнути свої карки у важке ярмо. Долоні жовнірів свербіли зміритися чим скорше з безоружними селянами. На нагоду не приходилось довго ждати, бо вже в Синяві мусіли добувати собі харчів а коням фуражу. На приказ поручника розсипалася сотня по хатах і небавом крики селян, регіт пяних жовнірів, блеяння різаних овець, та різкі вистріли звістили поручника, що жовніри самі виплачували собі залеглу платню. До поручника приступив війт і низько схиляючи свою сиву голову промовив покірно:

»3милуйтеся, пане, ми королівські, — від смерти пана Стявського і заплатили податки на військо.«

»Мовчи, хлопе,« — гукнув пан Скшетуський, ти маєш дати фураж і харчі, а коли не догадався то ми мусимо собі самі взяти, що нам треба.«

»Ви нам не казали нічого, тілько напали як на ворогів. Ви кажете, що ви наші заступники, ви нищите нас гірше чим козаки, про яких кажете, що то наші вороги. Село знищене і спустошене, доведене до голоду, люде не мають сили більше терпіти…«

Поручник вже з початку кусав губу. Тепер уже не міг стерпіти такої бесіди, випливаючої з розпуки. Грізно зморщив брови і смагнув важкою нагайкою через плечі старця.

»А гей, двох тут, а живо. Повісити того (нерозбірливий текст)тра!« Двох гузарів кинулося на безборонного старця, щоби виконати приказ. З хати війта вибігла стара жінка і пятеро ріжного віку дітей та кинулися з голосним риданнєм до ніг поручника.

»Змилуйтеся, пане, ми вам дамо хліба і останню корову з лоз приженемо, — пощадіть!«

Але серце поручника закамяніло на війні. Під кермою лютого Яреми навчився на всі лади катувати людей. Плач сільської »баби« і »бахорів« не робив на нім вражіння. Але ось із хати вибігла за иншими молода дівчина з розпущеною косою. З її прегарних, великих чорних очей капали сльози, що наче жемчуги скочувалися по її смаглявих смертельно блідих щоках. В правій руці тримала золоте намисто з дукачів, яке простягнула поручникові. Але не помагали ані сльози, ані благання. У злобних, розлючених опришків, — було камянне серце.

Драґони найшли в одній хаті двох сліпих лірників. Підозріваючи, що це шпігуни Хмельницького, казав їх поручник припекти вогнем. На запити потвердили, що Хмельницький стоїть коло Білої Церкви і не скорше піде в похід аж діждеться допомоги хана. Робота сотні була скінчена, казав ще тільки повісити лірників. Задоволений посвистував крізь зуби. Не журився, що зрабував королівське село. Таж так робило все військо: рядові жовніри, дивлячись на старших і собі справляли гулянки і небавом прогуляли свою платню, що отримали на три місяці на перед. Не звикли жити помірно й тепер пускалися грабувати по селах; силоміць брали все і безпутствували. Ось так своєволив польський відділ з поручником, коли це враз застугоніли кінські копита і до села вихром упали козаки. Закипіла коротка, очайдушна боротьба. Жалібно просвистала куля коло вуха поручника, що тікав верхи до Константинова. Із сотні зостав тільки один драґон… Поручник знав добре Ярему, тож післав позначеного жовніра з докладом. Коли Ярема почув що Хмельницький ось-ось надіється хана, заколов зі злости жовніра…

Положення Яреми було розпучливе. Йому загрожував сам грізний Кривоніс. Щоб як небудь рятуватися післав пана Тишкевича до Заславського з проханням погодитися. Біля Чолганського Каменя подали собі ватажки руки на знак згоди.

Оба злучені війська взяли Константинів, бо залога в силі пять тисяч козаків подалася до Хмельницького. Ватажки взялися переглядати табор. Панове один поперед другого чванилися своїми кіньми, збруєю, футрами та самоцвітами. Усіх шабель булоч до стопятьдесять тисяч; дві треті цього натовпу були військовими слугами, годящими й до бою.

Заславський видав для своїх гостей величавий бенкет у своїй катрязі. Столи вигиналися під розкішною посудою зі золота, срібла та фарфору. Перед обідом достойні гості викупалися у срібних ваннах. Ярема, що в поході любив простоту а гидився розкішу, сказав до своїх товаришів:

»В таборі більше золота й срібла чим олова!«

Страва та їжа була так вибаглива, що вчений Остроріг прирівнював пир до забав Люкулля[3]. Один із прибічників, щоб підлизатися, заявив у бесіді, що Заславський самими тільки медами та цукровими львами, цвітами та деревами куди перевищив римських імператорів. Музики не вгавали ні на хвилину.

»Ми зібралися мов на весілля« — замітив у ясну хвилину Заславський.

Грубезний Тишкевич, щоб догодити Яремі, якого не покидав, гукнув і собі:

»Та проти таких гультіпаків як козаки і куль тратити шкода, ми вітрами розженемо їх по полю,як тільки скаже нам ватажок!«

Одначе Ярема не був хоробрий на словах, тільки на ділах і така самопевність була йому вельми немила, бо засліплювала й робила необережним. Він знав що гулянки і розкоші лишать слід. Побоювався, чи табор Заславського не стане гробом для жовнірів. Вже хотів гостро скартати пана воєводу, але серед загальної веселости гукнув богохульно один шляхтич:

»Господи Боже! не помагай ні нам ні козакам а тільки дивися, як ми справимося з отсим ледачим хлопством.«

Перед входом до шатра стояв біля воза воєводи Кисіля молодий козак даний Кисілеви на закладника і на вид гульні промовив стиха:

»Мабуть пани позїздилися на ярмарок з таким крамом, щоб його проміняти на козацькі рядна та опони!«

Ніч світила безчисленними вогнями. Козак простояв хвилину біля воза, потім непомітно наче гадина прослизнувся поміж возами і зник серед натовпу слуг, що носили полумиски та пляшки. Поспішив до козацького батька, буйного Хмеля.

Вишневецький хоч і був готовий вести справу спільно зі Заславським одначе ані думав признати над собою верх Заславського: він гидував старим розкішником. До цього причинилося ще й це, що Заславський розпочав переговори з Хмельницьким. А між тим Хмельницький вносив через це між панів незгоду і вижидав Татар. Свій табор пересунув Хмельницький до Пилявець і станув у маленькому пилявецькому замкові.

Кисіль разом із православною шляхтою та кількох инших вельмож між ними й сам Заславський були не від того, щоб погодитися. Їх маєтности лежали на Україні. Більша частина ворохобників були то колишні піддані. І один шляхтич Цехлинський сказав прямо:

»Сам не вмію орати землі, а просити милостині — соромно!«

Два тижні тревали переговори а тимчасом Українці, що були в польських драґонах і слутах, утікали до козаків та сповіщали про все, що діялось у польському таборі. Козацьке військо росло. Полковник Нечай на очах польського війська спалив кілька дворів, зніс дві корогви Вишневецького і пішов до Константинова, куди вже надходив грізний Кривоніс.

Але Ярема не сидів даремно. Розсилав підїзди. Один з них привів двох Татар. Князь написав до Кисіля, щоб той сповістив Заславського пірвати марні зносини і напасти на козаків, заки ще не прибула вся татарська орда.

Заславський відповів, що це неправда.

Тоді Ярема пірвав зносини з головним табором, але пани натиснули на Заславського і він рушив уперед та не нападав на козаків усім військом а тільки не боронив лицарям виїздити на герці.

Щоб дати змогу козацьким ватагам спокійно збиратися, уставив Хмельницьий табор на схід від річки Пилявки посеред болот. Полки Кривоноса вирядив до Константинова на чати, щоб коли Поляки відступатимуть стрінулися по дорозі з козаками. Поляки були стиснені поміж горами і з одного місця не знали, що робиться у другому. Маленька річка Пилявка перепливала поміж обома військами.

Хмельницький укладав як раз із Виговським лист до турецького султана, коли це козак звістив прибуття до табору полковника Носача з Українцями з Галичини.

»Нумо, пане писарю, на коні!« — Хмельницький із дружиною помчав до табору. Полковники Тиша і Носач утворили два полки. В одному з них запримітив Виговжий дві сотні галицьких Гуцулів і звернув на них увагу Хмельницького.

»Братя Галицькі! За віру й одну самостійну Україну підносимо нашу зброю. Очі наших полків глядять на вас, що з малими силами кинулися як льви на Каменецьку кріпость. Докажіть, що не згубили ви там відваги, що є міць у ваших руках. З нами Бог!«.

»Або побєм або домів си не вернем!« — гукнули Гуцули.

Хмельницький оглядав полк за полком. Всюди говорив короткі, палкі промови. Коли кінчив світилися очі і затискалися пястуки. Самарські лугарі дивували гетьмана своїми короткими балтами-булавами, якими кидали на причуд цільно.

»Це збруя нашого Ташлика![4]« — говорили лісові гайдамаки. Полк Лисенка званий Вовгурцями рвався до бою і коли тільки Поляки приступили до Пилявки перші кинулися на герці. Степовики Гайчури воювали арканами та ловили шляхтичів на відступ сорок кроків наче жеребців у табуні. Серби[5] з ножами кидалися на своїх противників а козаки з над ріки Дону кололи на два сажні списами. Священики в таборі правили молебні та помагали гетьманови розбуджувати релігійне оживлення. Під проводом старих Запорожців ще до недавна свавільні купи перемінялися скоро в послушні воєвничі полки. Хмельницький використовував кожду хвилину дорогого часу.

В ранці 20. вересня, вартові, що стояли над річкою, прибігли в козацький табор.

»Гей, гей! панове молодці! пани вже (нерозбірливий текст)уняли і викликують на герці!«

Весело й гучно сурмили сурми. Голос труб клався над табором наче проміння сонця через хмари.

Серед табору на буланому коні сидів Богдан Хмельнцький.

»Поспішайте! поспішайте! — гукали (нерозбірливий текст)аули — звеселіть пана гетьмана!*

Бистрі очі козацького батька окинули цілу місцевість: по обох боках річки простягалися багнисті луки, дуже грузкі. Через багна вела гребля. Хмельницький звернувся до Чорноти:

»Пане обозний! Виряди дві тисячі заступів, хай покопають за греблею рівчаки і копалки!«

Чорнота митнувся конем до табору і в мить вирушили сірі козаки в куцинах і коротких сіраках на греблю. Для їх охорони кинув Чорнота два полки. Кинулися на них Самійло Лящ і князь Корецький, переправили свої ватаги в брід повище греблі і розсипалися по чагарниках. Піші і кінні козаки й Поляки билися один-сам і купами з рівною відвагою. Болото коло греблі ще не розгрузло зовсім і польський ватажок Осинський взяв греблю пробоєм, бо Заславський засипав її гарматними кулями. Тільки безмірна відвага Запорожців стримала Поляків до вечора. Кількадесять лопатників попало в польський полон. На муках висказали, що ось ось надійде хак з великими силами. Того ще дня знайшов польський полководець брід понище греблі і здобув перехід на другий бік Пилявки. В таборі Поляків запанувала радість:

»Вдаримо зразу здобувати курник« — показували воєводи на малий пилявецький замок. Зливний дощ і скора ніч спинили бої.

На другий день у вівторок ударив уманський полк на польський відділ Йордана, випер його на другий беріг річки а Чорнота під захистом герцівників обвів валами небезпечне місце. Жвавий полковник Ганжа гарцював попереду свого полку та визивав шляхтичів одного за другим. Наче на танець виїздив любий полковник із одним перначем у руці, розбивав шаблю противника а з нею й голову. Жах напав на Поляків. Трох шляхтичів зразу кинулося на полковника. Двох напало з переду а один заїхав зі заду так, що полковник цього не замітив.

»Гей, панове!« — гукнув Ганжа — »а ну, разом!« — В мить зніс одному праву руку, схопив його на руки і кинув на другого. Крикнули Запорожці, щоби берігся зради. Не дочув полковник аж вїлася йому горяча куля через плечі в серце. Почув горячий поцілуй козак і з сідла похилився. Рознесли Запорожці зрадливого шляхтича нагайками, підняли тіло героя й поховали коло замку.

Не виходили цього дня козаки більше на герці, але Поляки занепокоїлися.

»Це певно хитрощі Хмельницького« — говорив Остроріг.

»Може хлопи втікають, злякавшись нашого лицарства?« — говорили инші.

»Ні, певно козаки вибирають собі нового гетьмана.«

В козацькім таборі забили в бубни, засурмили, палили з рушниць і гармат, тисячі голосів вигукували:

»Аллах! Аллах!«

Поляки з ляком догадувалися, що це прибула татарська орда.

А тимчасом Хмельницький задумав воєнний підступ. Він знав, що Поляки лякаються орди і задумав їх ордою налякати.

В опівночі прибув справді малий татарський загін, але всього чотири тисячі люда з Карабчеєм мурзою і Тимошем Хмельниченком.

Досвіта жовніри дивізії Тишкевича привели в табор бранця в одежі священика. Це був козак підісланий гетьманом. Як звичайно взяли його на муки, але священик сказав: »Я вам усю правду виявлю: Хмельницький так злякався вашої сили, що вже мав тікати, але вчера у вечері прибуло до нього сорок тисяч Татар та ще й сам хан небаром буде.«

Військо польське яке не спало всю ніч, дожидаючи нападу орди, побачило досвіта, як безчисленні орди Татар кинулися до річки і загукали хижим голосом:»Аллах! Аллах!« Це були Татари Карабчея й Татари Тимоша — пять тисяч козаків, перебраних у татарську одежу. В польськім таборі запанував незвичайний переляк, нелад був страшенний, кождий приказував і ніхто не слухав приказів. Всі бігали, ставали де хотіли, ватажки звертали вину один на другого і не знали що чинити.

Але Хмельницький знав, що своїми слабими силами не возьме табору. Треба було частину війська вивести з табору. Кинув один полк через греблю на польський табор. Проти него виступили без приказу два найкращі полки: судомирський і минський. Чорнота схрестив тільки шаблі і повернув полк назад. Шляхтичі кинулися за ним і коли станули за греблею та розсипалися, — наткнулися серед густого туману на цілий козацький корпус. Наче лебединий крик роздався могутній голос гетьмана: »3а віру, молодці, за віру!«

З табора сипнули за попередніми нові польські корогви й загатили греблю. Козаки під звуки сурм ударили на них як сніговія, стоптали, загнали в багна і потопили. Два полки зайшли зі заду і Поляки орали землю списами і устеляли болото прапорами. Оба польські полки згинули до ноги. Козаки збили ворогів одним замахом. Недобитки вносили в польський табор жах і нелад.

Коли Кривоніс почув гук гармат не витримав і напав Поляків від сторони Константинова. Щоби не допустити до розгрому табору виступив проти нього Ярема з усіма своїми силами. Але й це не спасло табору…

У вечері гетьмани зібралися на раду. Найрозумнійший радив тікати, бо місце через болота і яри непридатне до бою. Всі погодилися на цьому, щоби команду здати Вишневецькому а самим тікати. Вечором ні Заславського ні нікого з воєводів не було в таборі. Конецьпольський стрінув по дорозі якогось селянина, взяв у нього шапку й одежу, переодягнувся й так утік. Заславський покинув усі свої скарби. — В ночі з 22 на 23 вересня грянула по таборі вістка, що воєводи повтікали: все величезне військо опановане жахом кинулося на втеки, як стадо овець перед вовками. В ранці даремно звали козаки на герці: в таборі тільки собаки гавкали!

Хмельницький усі війська кинув на здогін. Шляхту опанував безлад. Кождий кричав: стійте!, а сам чи пішки чи на кони, летів без очей, аби не зістався. В таборі кинули до стодвацять тисяч возів. Кинули ранених і недужих, вісімдесять гармат, безліч грошей, увесь скарб дістався побідникам. Татари без милосердя вирізали бідолашних слуг, що лишилися у таборі.

Добре, казали козаки, добре вибрались пани на весілля та бенкет на славу задали, тільки кошту богато положили, тисяч скарбу процвиндрили і сирицю (сирівець) здорожили. На Поляків напав такий жах, що всі тікали скільки духу, гукаючи: »Татаре женуть« а від Татар такого нападу й не було. Тільки жадоба черни до пороскиданих скарбів спасла Поляків від остаточної загибели.

Найбільше утікачів побив Кривонос під Константиновом, де під Поляками заломився міст на Случі.

Вишневецький збирав недобитків і хотів ставити опір, але під натиском Кривоноса утік за иншими до Львова. Але й тут не довго барився й уступав усе дальше до Польщі.

Довго ще на Україні називано Поляків Пилявчиками.

Берлин, 3. III. 1922.


——————

  1. Білою рікою називали козаки ріку Вислу.
  2. Місточко на північ од Вінниці на Поділлю
  3. Люкуль — Римлянин, знаний з того, що справляв надзвичайно вибагливі пири.
  4. Ташлик — річка з лівого боку Дніпра.
  5. Сербія це нарід з балканського півострова, але нераз наймалися служити у чужих військах.