Перейти до вмісту

Борці за правду (1947)/IV

Матеріал з Вікіджерел
Борці за правду
А. Кащенко
IV
Книжкове товариство «Універсальна бібліотека», 1947

IV.

Ранком другого дня Богун купив для Марини найпрудчішого на ввесь Бахчисарай коня. Ця купівля здивувала Хмельницького і він, пригадуючи, як увесь час Богун сновиґав поміж мурзами, стурбувався й почав стежити за ним.

Надійшов вечір. Сонце заграло своїм останнім червоним промінням на золотих шпилях високих мінаретів, палахнуло на півмісяцях, що з погорда красувалися на тих шпилях під блакитним небом, поцілувало в останне верхи білих скель Бахчисарайського узгір'я й сховалося за горою. Не чути вже стало на Бахчисарайському базарі вигуків, замовкли голоси й вулицями затихло жалісне скрипіння немазаних татарських гарб і татари як сонливі курки, розійшлися по своїх хатах. Ніхто не палив світла, бо весняний день був довгий і час було спати. Життя столиці Кримських ханів завмирало, ніч набувала сили, ставала на своє царство й сповивала Бахчисарайське межигірря все густішою й густішою темрявою.

Прочовгали по спорожнілим горницям ханського палацу мнякі панчохи хана, і він, загорнутий у легкий, саетовий халат, перейшов через довгі сіни до гарему і там, стомлений турботами довгого дня, віддався спокійному сну в покоях одної з жінок. Поснули й усі нещасні красуні невольниці, визбірані за для ханської втіхи з усієї землі… Не спала ще тільки одна невольниця… Не спала дівчина Марина, квітка української землі.

Марина знала, що після її розмови з ханом, він згодився на спілку з козаками, і сердце її, налите радісною надією на визволення з неволі рідної країни, напружено тремтіло й не скорялося владі ночі.

Несподівано тишу її покою порушила Астара, піднявши на дверях килим.

— Одягайся, Газізю! — сказала вона пошепки. — Ми мусимо йти зараз до узгірря на край міста.

На здивовані розпитування Марини про те, нащо туди йти, Астара одмовлялася несвідомістю й тільки просила дівчину одягатися якнайскоріше і йти якнайтихіше.

— Може мені там щось лихе заподіють? — злякано питала Марина.

— Ні, після останньої твоєї розмови з ханом тобі нема чого сподіватися якогось лиха.

Марина вся тремтіла з хвилювання, але якесь невідоме почуття манило її туди, у темряву ночі, на вільне, вохке повітря, під срібний промінь блискучих зірок. Вона хутко вбралася, й циганка повела її за руку з покою у сіни, а з сіней до двору.

На дверях стояв старший євнух і подав вартовому гасло, щоб випустити жінок.

Марина вийшла з Астарою у двір. Пахощі квіток і тополь солодким питвом лилися в істоту дівчини, а безліч давно забутих зірок, милуючи, лоскотало її по виду своїм срібним промінням. На дворі, під тополями, була тиша і тільки краплі води, спадаючи одна по одній з водограїв, ледвє чутним плесканням порушали ту тишу.

Біля брами, що виводила на майдан, Марина знову побачила вартового, але він по гаслові євнуха вдав з себе сплячого, і євнух сам випустив жінок за браму.

Мов легкі тіні бігли мертвими вулицями Марина й Астара, обуті у мнякі панчохи. Вони не порушали тиші, так що навіть біля їхніх ніг цвіркуни не залишали своїх пісень. Щодалі вулицею хати рідчішали, а скелі узгірря підсувалися все блище й вищали, і за невеликий час жінки були у самому узгіррі під тінню тополів та скель.

Марина чула, як стукотіло її серце, передчуваючи, що зараз повинно статись щось таємне й страшне. Аж ось якась темна постать людини виникла з поза скелі.

— Марино! Це я — твій Іван…

Марина впізнала голос свого милого і так скрикнула з несподіванки, що Астара поспішилася затулити їй рота.

— Ти? Мій милий тут, у Криму?

— Я по тебе прибув, моя голубонько! — говорив козак, беручи дівчину з рук циганки і пригортаючи її до себе. — Тікаймо на Вкраїну. У мене вже й коні стоять напоготові.

Пекельна мука стиснула серце молодої дівчини. Кілька хвилин вона стояла мовчки, припавши до плеча милого, і тільки стан її, що бився й тріпотів в обіймах козака, виявляв, що вона не вмерла. Нарешті з грудей дівчини вибилося розпачливе ридання й вона почала відхилятися од козака.

— Не можу я вже бути твоєю, Іване… — над силу вимовляла Марина — не можу! Я вже зріклася своєї долі.

Немов кригу вкинули ті слова Богунові у серце і якимсь невідомим йому самому голосом він спитав:

— Ти стала жінкою хана?

— Не стала ще… але подала слово стати, як що хан поможе вам визволити Україну з під лядської кормиги.

— Як? Такою ціною заклалася наша спілка? — скрикнув Богун. — Хвала тобі, Мариночко, за любов до своєї неньки — України, але бусурман не смів вимагати від тебе такої жертви. Ти вільна порушити умову, бо вона не вільна, а примусова.

— Ні, я сама надумала й заклала ту умову, і хоч як мені тяжко зріктися тебе, мій бажаний, але я не зламаю свого слова, і доки хан буде оборонцем і заступником України, я буду йому вірною дружиною. Як що ж зрадить він козакам…

Марина не доказала і, припавши до козака, почала його милувати й голубити.

— Прощай, мій Іване… Прощай, соколе мій! Спасибі, що одшукав мене сиротину, але не судилося нам з тобою щастя — долі мати.

— Ні, голубко моя нещасна, я не можу оддати тебе бусурманові на поталу. Не дам загинути такій перлині дорогій. Я примусом візьму тебе і повезу на Вкраїну.

— Ні, я не можу! я піду! — одповіла Марина вже рішучо і відкинулася од козака.

— А я візьму! — скрикнув Богун і вхопив дівчину на руки.

— Схаменися, божевільний! — почувся зза скелі голос, і могутня рука Хмельницького вхопила Богуна за плече.

— Я чув усе, — казав далі Хмельницький, — бо стежив за тобою. Чи ти ж поміркував про те, що вчинив би хан, коли б його нові спільники украли в нього жінку?

Руки у Богуна рознялися, й Марина стала на землю.

— Замісць помочі й спілки хан пішов би на нас війною разом з поляками і поруйнував би Україну до щенту.

— Немає за що помщатись ханові, — одповів Богун. — Я не грабую його добра, а хочу тільки вернути своє добро: свою наречену, що він у мене пограбував.

— Хоч може й твоя правда… — сказав Хмельницький, — але обміркуй же те, що я дав ханові у заставу все, що мені лишилося дорогого на світі. Я лишаю у Бахчисараї свого сина, надію свою — Тимоша… Ти хочеш згубити не тільки його й нас усіх, але й те, що я уладнав — спілку мою з ханом. Ти хочеш роздратувати хана і навіки лишити Україну в неволі.

Богун зблід на виду. Бажання щастя разом з надією на нього геть одлинули од козака, і холодний розум взяв перемогу над пориванням серця.

— Боронь, Боже, мене від того! — сказав він. — Перша мета мого життя — це боротьба за волю України. Моя кохана вже поклала своє серце на жертвеник рідної країни, так нехай же й моє розкраяне серце ляже поруч з її серцем. Прощай, Марино. Умремо для себе й для свого щастя, а житимемо тільки для боротьби за волю України та за щастя рідного народу.

— Прощай, соколе мій! — знову припавши до милого, ридала Марина. — Прощавай навіки! Краю нашому рідному вклонися низенько, коли будеш біля вільного Бугу! Радій там радістю вільних земляків, коли визволиш їх… І тоді мене згадай!…

Дівчина, не тямлючи себе, цілувала козака в уста, у чоло й очі, аж поки зомліла впала до рук старої циганки.

Через півгодини дві тіні у легких запиналах нечутно наближалися до ханського палацу тими самими вулицями й стежками і попід тими самими тополями, що простяглися до узгірря. Тільки тепер не радісною таємницею було налито душу Марини… Ії оповила темна нудьга. Тепер не бігла вона, як тоді, жвава й міцна своєю рішучістю віддати себе за щастя рідної України: тепер її, знесилену, ледве вела під руку вірна подруга її неволі, циганка Астара.

А до другого краю Бахчисараю твердими кроками відходили тіні двох дужих козаків, що поклялися віддати своє життя за щастя та волю України.

Другого дня, вважаючи на горе Марини, Астара почала заспокоювати її й розважати.

— Не тужи, доню… — говорила вона, милуючи дівчину. — Не вдавай твого серденька в розпуку. Долі своєї не переробиш, але як що хочеш знати, яка вона буде, я тобі поворожу.

Марина байдужо простягла їй руку, і Астара почала уважливо ту руку розглядати. Через небагато часу очі циганки заграли таємним огнем і, неначе прозираючи прийдешнє, вона почала:

— Скорботне буде, голубко моя, твоє життя. Ти будеш першою, найбільше улюбленою, дружиною хана і влада твоя над ним буде велика… Всі жінки по всьому Криму будуть заздрити твоєму щастю, але ти не будеш щасливою й прийматимеш серцем муки, бо ніколи не покохаєш хана. Хан помре не своєю смертю… І неначе ти до того будеш причетна…

— Я не лиходійка! — сказала ображена Марина: — Скоріше я собі збавлю віку, аніж комусь іншому.

Щодалі, пророкування Астари все дужче зацікавлювало дівчину і, забувши своє горе, вона вже з напруженням чекала, що циганка говоритиме далі.

— Твоєму милому буде загрожувати на війні велика небезпеха, а як що тільки його не вб'ють, то ти ще його побачиш і ви навіть поєднаєтесь…

Хоч Марина й не дуже вірила тому, щоб людина мала силу зазирати у будучину, але слова циганки, мимо її волі, запалили у її серці надію на те, що колись може прийти інше, бажане життя.

— Зроби, Астарочко, так, щоб мого Івана не брала ні куля, ні шабля, ні інша зброя — говорила дівчина, припадаючи до циганки. — Адже ти зможеш це зробити. Як що ти любиш мене, Астарочко, то замов мого Івана.

— Як його замовити без його волі? Хіба от що: одріж свого волосся. Я те волосся замовлю, як сама знаю, і передам твоєму козакові. Як що він не забуде тебе й іншої не покохає, то носитиме те волосся на своєму тілові, а поки носитиме на собі — не візьме його ані куля, ані шабля, ані інша ворожа зброя.

Марина відрізала пасму свого волосся, і Астара понесла те волосся з покоїв, щоб ніхто не побачив, як вона буде його замовляти.

Ще через день після, того, коли Богун сидів у своїй хаті сумний та замислений, до нього увійшла Астара.

— Може ти не пізнав мене, славний козаче?… Я та сама, що зо мною до тебе виходила твоя наречена. Ось вона передала тобі на спомин про себе своє волосся.

Богун узяв до рук пасму мнякого, пахучого, чорно-золотого волосся любої дівчини. Сльоза набігла на око завзятого козака і, щоб не побачила тої сльози стороння людина, Богун повернувся набік і похапцем почав витягати з чересу червінці.

— Спасибі тобі, невідома жінко… — сказав він, опанувавши собою — Звеселила ти моє серце. Перекажи моїй дівчині, що поки життя мого, носитиму я її волося на грудях біля серця. Оті червінці ти візьми собі за те, що любиш беззаступну сирітку та вірно їй слугуєш.

Астара вклонившись узяла гроші й хотіла йти, але Богун спинив її та знявши з своєї руки перстень, додав:

— Віддай цього перстня моїй нареченій на спомин про мене!

Астара заховала червінці й перстень і, вклонившись Богунові, вийшла з хати.

Через тиждень хан з честю вирядив Хмельницького та його товаришів з Бахчисараю, обділивши їх коштовними подарунками. Вітали козаків на прощання по братерські й мурзи татарські, нахваляючись незабаром зійтися й стояти поруч у бойовищах.

Гулко вдарили копитами козацькі коні кам'януватий Бахчисарайський шлях і вихорем понесли козаків від Бахчисарайської брами на північ. Блакитні гори, що стіною піднімалися за Бахчисараєм на півдні, почали присідати і неначе поринали у землю, а зелені узгірря все густіше сповивалися млою.

Через невеликий час козаки знову були у степу і, поринаючи глибоко у травах, посувалися по ньому, немов дрібні комашки, але тепер тих комашок було не сім, а шість, бо Тиміш лишився у Бахчисараї.

Справа визволення Вкраїни заклалася і заклалася добре, як і бажалося, але боляче ті закладини відбилися у серці Богуна, бо навіки відлучили його від власного життя.