Борці за правду (1947)/X
| ◀ IX | Борці за правду X |
XI ▶ |
|
На Вкраїні тим часом займалася кривава зірниця. Сейм у Варшаві не ствердив деяких пунктів Зборовської умови, Хмельницький з свого боку не мав можливости вернути панам їхні маєтки, бо селяни не хотіли знову коритися панам.
Богун, що був тепер полковником Винницьким, разом з Нечаєм, полковником Брацлавським, рішуче підтримували селян і допомагали їм зганяти панів з тих маєтків, де вони спромоглися знову осісти, через межі ж своїх полків вони не пропускали на Вкраїну панів узброєною рукою.
Пани скаржилися королеві, той вимагав од гетьмана смертної кари непокірним полковникам, а Хмельницький дорікав Богунові й Нечаєві про їхні вчинки у листах. Але полковники не корилися.
— Коли ти, — писав Богун гетьманові, — намовляв через нас селян до повстання, то обіцяв їм волю. Де ж тепер буде та воля, як посадовиш на них знову панів? Що ж до Зборовської умови, то коли поляки не додержали її і не пустили нашого владику у сенат, то й нам та умова виходить не обов'язкова.
Тим часом у Галичині й по тих місцевостях Поділля, Волині й Полісся, що по Зборовській умові знову підлягли Польщі, пани почали з своїми кріпаками нелюдську розправу: непокірливим одрубували руки, виймали очі, садовили на гострі палі. На Поділлі панам не сила було підбить під себе непокірливих повстанців — „опришків“, але туди прийшли з військом польський гетьман Калиновський та Ляндцькоронський, вигубили й покалічили людей і таки оселили панів по їхніх маєтках.
Упоравшись з Галичиною й Поділлям, ті гетьмани з великим уже польським військом перейшли межу України і рушили на Брацлав, ведучи за собою кілька сот панів, щоб допомогти їм оселитись на Вкраїні. Нечай не відаючи, що у ворогів дуже велика сила, похапцем кинувся навперейми полякам, не зібравши навіть до купи всього свого полку. У місті Красному, де він зчепився з удесятеро дужчим ворогом, з усіх боків його оточили, і славний полковник загинув там у бойовищі з усім своїм полком, заживши собі невмирущої слави, як лицар і певний оборонець волі українського народу.
Через кілька день після кривавої ночі у Красному, поляки, так само несподівано напали й на Богуна у Винниці, але славний козацький ватажок не дався накрити себе мокрим рядном. Він заманив частину польського війська на лід річки Бугу і там потопив ворогів у зарані порубаних ополонках, від останнього ж війська одбивався у манастирі біля Бугу, аж поки гетьман надіслав йому помочі.
Побачивши, що поляки зрадливо почали війну і довідавшись, що король знову збирає на козаків посполите рушення, гетьман послав Джеджалія у Стамбул до султана просити помочі, а сам почав скликати козаків і поспільство, щоб знову всі, хто тільки має силу, ставали до зброї та збиралися до Чигирину. Проте на цей поклик гетьмана люди йшли вже не з таким захопленням, як позаторік. Вони не вспіли відпочити, а у богатьох навіть не позагоювалися ще порази з часів попередньої війни.
По весні Хмельницький рушив з військом із Чигирину, а спільник його Іслам Гірей під той же час рушив з ордою з Бахчисараю.
Позаду татарського війська у обозі їхало два ридвани, заграбовані колись татарами у Польщі. Одни із ридванів був для хана, хоч той і мало коли сідав у нього, а здебільшого їхав верхи з мурзами, у другому ж ридвані їхали Марина з Астарою.Орда йшла, не поспішаючись, щоб не стомлювати коней, а на ніч ставала рано до захід сонця. Щовечора ханові й мурзам напинали намети; хан порядкував військові справи й радився з мурзами, ночував же він у наметі жінки, на ліжку, що складалося з килимів та подушок.
Марина почувала себе щасливою. З ранку до вечора вона бачила Божий світ: а з початку походу безкраї розлогі степи Дикого Поля, а далі веселі гори України, з прозорими річками та з зеленими байраками. Орда йшла недалеко Бугу чорним шляхом, і хоч не по той бік річки, де жила Марина, але все таки країною, цілком рідною.
Обабіч шляху рясно стояли села, з любими біленьким хатками, що їх Марина так довго не бачила, з кучерявими вишневими садками та з довгокрилими вітряками. Все це було таке любе та миле серцю Марини, що вона мліла з солодкої втіхи. Траплялося ридвану проїздити самі села вулицями, де на тини спиналися здивовані діти, а матері, вхопивши їх на руки, несли геть і ховали по льохах, страхаючись татарів, хоч ті на цей раз не чинили їм і найменшої шкоди. Марина чула тут рідну мову і, здавалося, сама жила рідним життям.
Кожний день орда посувалася далі на північ і нарешті літом сполучилася біля Зборова з козацьким військом, а звідтіля спільники разом рушили на польське військо, що стояло під Берестечком.
Вороги зійшлися біля річок Стир та Пляшівка, але і Хмельницький, і хан побачили там те, чого не сподівалися: у поляків було зібране величезне військо у 300.000 вояків, проте як у спільників було тільки 100.000 татарів та 80.000 українців. До того ще у поляків було кілька сот добрих гармат, у козаків же їх було кілька десятків, а у татарів ні одної.
Хан зразу зрозумів, що перемога буде на боці короля, і зважив за краще покинути Хмельницького і обміркував тільки, як би зробити це так, щоб Хмельницький не догадався про зраду, не поскаржився б султанові і не помстився б на ньому. Ця думка ще більше зміцнилася у ньому, коли увечорі до нього прибули посланці від польського короля й почали умовляти його одступитися від козаків, обіцяючи йому великий окуп.
— Чи годиться ж мені вигубляти своїх людей за Вкраїну? — міркував хан. — Як що козаки й мають рацію віддавати своє життя за волю своєї землі, то мої татари не мають до того ніякої рації. Далеко розумніше я зроблю, як візьму з ляхів окуп і одведу орду цілою по домівках. А християне нехай собі змагаються. Зрозуміло, що король погромить Хмельницького; так йому й треба, щоб не ліз до султана та не робив з мене свого підручника. А поки поляки кінчатимуть козаків, я б безпечно повернувся з ордою до Криму.
Розміркувавши так, хан згодився взяти з поляків окуп і сказав посланцям, що завтра татари тільки вдаватимуть, наче б'ються, і ще до півдня покинуть козаків.
Марина знала, що у хана були королівські посланці, і коли він, покінчивши справи, прийшов увечорі до неї, вона почала допитувати про що у нього була розмова з поляками. Хан знервовано одповів, що то таємні військові справи і не годиться їх нікому розказувати.
У серці Марини виникло зневір'я. Вона зблідла на виду, але, перемігши себе, покірливо спитала:
— Я певна, що мій любий володар не покине свого спільника у пригоді, бо то було б не по лицарському.
— Той спільник, — роздратовано скрикнув хан, — замісць того, щоб порядкувати військом, піячить. Я вчора був у нього, але він лежить, як колода. Йому, кажуть, зрадила жінка і він з того п'є!
— Володарю мій! — почала Марина, намагаючись бути ласкавою. — Через те ще дужче треба Хмельницького пожаліти й допомогти йому. Уяви собі, як би тобі було, колиб я тобі зрадила?
— Що? — грізно насупив брови хан. — Ти не-знати що говориш!
Марина мовчки повернулася од хана, а той схвильований ходив по наметі й вигадував, як би краще заховати свою зраду од дуже цікавої дружини. Згодом він взяв її за руку.
— Не бійся, я не відступлюся від спілки з козаками, але становище наше зле. Ляхів удвічі більше ніж нас, я навіть боюся лишити тебе на ніч у таборі, бо завтра буде таке бойовище, якого світ ще не бачив, і невідомо, що судить нам завтра Аллах. Буде безпечніше їхати тобі зараз далі од табору і од бойовища.
Марина намагалася, було, сперечатись, але хан ляснув у долоні й звелів євнухам одвезти Маринин намет за милю назад, а для безпеки оточити його кількома тисячами вершників.
Зневір'я ще дужче опанувало Мариною, і не вспів хан вийти з намету, як Марина покликала Астару.
— Астарочко, голубко! Нас зараз перевезуть геть з табору, а поки ще не рушили, ти зроби мені велику послугу!
— Рада тобі догодити, дитино моя!
— Чи бачила, Астарочко, де стоїть козацький табір?
— Бачила.
— Знайдеш його поночі?
— Знайти — знайду, а тільки він дуже далеко!
— Ну, що ж робити… Неодмінно треба однести листа до мого Івана!
— Ой, доню!… Та мене ж вартові піймають!
— Я ось дам для татарської варти перстень хана, а для козацької перстень мого Івана. Він так уславився, що його всяк козак знає.
— Ну, і що ж далі?
— Ти тільки віддаси листа Богунові і зараз повертайся, а як що мене не застанеш, то тобі шлях покажуть. Тебе ж євнухи вільно по табору пускають.
Астара почала убиратися, а Марина взяла олівець і написала.
„Бережися, Іване, зради. У хана були посланці од короля й про щось з ханом умовлялися.“
— Астарочко, кохана!… — говорила Марина, доручаючи циганці листочок. — Коли б цей клаптик паперу потрапив до рук ханові, то мені була б за нього смерть!
— О, не бійся, доню, циганка вміє ховати!
— Та скоріше, Астарочко! як що до світу не передаси, так мерщій вертайся.
Астара вийшла од Марини і зникла поміж наметами. Вона бігла непомітна, мов та чорна кішка у темряві ночі, викручуючись поміж кіньми, шатрами й огнищами. Табір уже потишився, голоси замовкли, тільки де-не-де чути було, як татарський вояка гострив на завтра шаблю, або споряжав коня.
Астара бігла упродовж ряду огнищ на північ довго, поки стало духу, далі йшла ходою, після того знову бігла й знову йшла, а обабіч неї все біліли шатри татарського війська і здавалося, що їм не буде й краю. Але нарешті край той знайшовся: вона вибігла на вільне поле, а за ним розгляділа оддалека високі намети козацького табору.
Астара огляділась і вжахнулася: на сході вже почало благословлятися на світ.
У козацькому таборі її зразу спинив вартовий.
— Куди біжиш, циганко? Стій!
— Скажи, козаче, де мені знайти полковника Богуна?
— Ого—го! Дуже швидка! Так я тебе й пустив до Богуна!
Астара показала вартовому Богунів перстень, і тоді той пустив її.
— Тільки далеко тобі, тітко, — сказав він. — Оце, де ми стоїмо, ліве крило табору. Тут Джеджалій кермує. У середині буде військовий осавула Гурський за старшого, а Богун аж на правому крилі. До схід сонця, мабуть, не добіжиш.
Циганка знову побігла, обминаючи вози й намети. Тут табір уже прокидався й козаки цілими ватагами сновиґали між табором і Пляшевою, напувачи коней. Поки Астара добігла до середини табору, там козаки уже узброювалися й лавами ставали поперед наметів, а назустріч Астари сунувся великий натовп з корогвами й хрестами у руках. Налякана циганка забігла за віз і звідти виглядала, поки той натовп промине її.
То попи і ченці несли корогви благословляти військо на бій. Попереду всіх, верхи на коні їхав грецький, коринфський, митрополит Іосаф. Він був у золототканому митрополичому вбранні, з митрою на голові та з хрестом у руці. — Братія моя, вояки Христові! — промовляв він до козаків. — Стійте як один за віру православну, а господь з високого неба буде вам пособником і заступником. Не страхайтеся вмерти за віру батьків наших, бо душі ваші янголи візьмуть на лона свої і понесуть до престолу Божого!
Козаки лавами упадали навколюшки, а митрополит покропляв їх святою водою.
Діждавши, поки процесія пішла далі, Астара побігла до правого крила козацького табору і нарешті добрела до намету Богуна, але було вже запізно: Богуна вже не було у наметі, він повів уже свої полки на ворога.Знесилена і приголомшена розпукою, що не виконала доручення коханої господині, Астара впала на землю і вже через якийсь час тільки пішла назад до татарського табору.