Перейти до вмісту

Борці за правду (1947)/XXVI

Матеріал з Вікіджерел
Борці за правду
А. Кащенко
XXVI
Книжкове товариство «Універсальна бібліотека», 1947
XXVI.

Минув ще який час у сумному самотньому житті славного Винницького полковника. Тепер єдиною близькою до нього людиною лишився такий, як і він, старий побратим його Довбня. З ним Богун і жив в одній хаті і радився у справах. Час, що минув од смерти Марини, опріч журби за нею, дав старому полковнику ще багато прикрого. Польські пани, покладаючись на умову короля з Тетерею, посунули на Поділля, Богун же виряжав їх назад і по всіх сотнях свого полку сповістив, щоб не пускали панів на Вкраїну узброєною рукою.

Тетеря слав йому накази з погрозами, але Богун робив своє.

Тоді, щоб вгамувати упертого Винницького полковника, Тетеря прислав йому наказ їхати до Паволочі бути Паволоцьким полковником, Винницький же полк доручив слухняному своєму прибічникові.

Цей лукавий універсал Тетері вразив Богуна у саме серце і, коли б тільки була жива Марина, він напевне зовсім покинув би службу; тепер же, лишившись бурлакою, він не наважився покинути працю і з великим болем та нудьгою у серці мусив попрощатись з полком, що їм керував п'ятнадцять років, і їхати у Паволочь. Проте й там Богунові недовго довелося пробути, бо в осени він дістав наказ іти з усім своїм полком до Білої Церкви, бо як сповіщав Тетеря, Україна у спілці з Польщою починає війну з Московським царством, що порушило Переяслівську умову.

Богун зібрав свій полк і пішов у поход.

У Білій Церкві старий полковник побачив багато новин. Понавколо гетьмана майже зовсім не було українських та запорожських козаків, а все крутилися панки та наймане, охоче військо, що звалося затяжним і складалося з німців, угорців та поляків. Стародавні козацькі звичаї, що панували за часів Богдана Хмельницького, тепер зникли, і у гетьманських покоях все одбувалося по панському, на польський зразок, сам же гетьман намагався вдавати з себе короля.

Роскоші й пиха, що були понавколо Тетері, не спинили Богуна, і він під час першого побачення висловив йому свою догану.

— Що ж це ти робиш, пане гетьмане? Ми з славної пам'яти тестем твоїм, Богданом, все життя своє билися з ляхами за волю України, і річки рідної крови пролили, поки визволили її з панського ярма та спорожнили од польського війська, а ти оце знову напустив у рідний край наш польського війська та ще хочеш і панів напустити, щоб знову ярмо на людей наших надіти. Не по правді ти, гетьмане, чиниш і не про Україну дбаєш, а мабуть, про власну свою користь!

Тетеря не звик, щоб з ним так говорили. Він аж позеленів з образи, але здержав себе і, вдаючи байдужого до того, що почув од Богуна, одповів глузливо:

— А тобі любіші московці? Пробач, полковнику — я не знав того. Коли б був знав твої бажання, то поєднався б з Москвою.

— Даремно глузуєш, пане гетьмане! Мені однаково чужі й поляки, й московці. Мені любі славні українські козаки, і на їхню силу та на міць українського люду годиться гетьманові спиратися, а не на чужинців.

Тетеря далі не сперечався, але взяв собі на серце помститися за образу й збутися упертого полковника, що сміє не коритися його наказам та ще й повчати його, як треба гетьманувати.

Через кілька день до Білої Церкви прибув польський король з своїм військом і разом з гетьманом та козацькими полками рушив за Дніпро. Спілка з тими, з ким шіснадцять років воювали, дуже дивувала на Вкраїні всіх козаків та селян, і скрізь було чути гомін незадоволення з того.

За кілька тижнів спільники дійшли вже до Глухова, маючи думку йти звідтіля далі, у московські землі, але глухівчани разом з кількома сотнями козаків, що там стояли, не схотіли впустити ляхів у місто і почали змагатися.

Таке становище Тетеря визнав саме підходящим для своєї помсти. Не наважуючись нічого зробити Богунові, щоб не обурити проти себе козаків, вів намислив збутися небажаного йому полковника з допомогою короля. З тією метою він передав козацьке військо Богунові, як наказному гетьманові, а сам вернувся з під Глухова до Білої Церкви, щоб звідтіля написати королеві на Богуна наклеп.

Одного вечора, після того, як поляки вже кілька разів штурмували Глухів, а глухівчани всякий раз давали їм одсіч, Богун та Довбня сиділи біля полковницького намету та курили люльки.

— Чув ти, брате, — звернувся Богун до побратима, — якого я сьогодні дістав наказу від короля?

— Як скажеш, то почую… — спокійно одповів Довбня.

— Щоб я з козаками добував завтра Глухів разом з ляхами!

Довбня здивовано вийняв люльку з рота.

— Так там же наші, козаки!

— То ж то бо й є, що наші козаки! Так ото ж король і хоче, щоб ми самі своїх братів вигубляли, бо тоді, бач, йому легше буде нас осідлати!

— А не діжде лях проклятий! Адже не діжде, Іване? Ти того не вчиниш?

— Зрозуміло, не вчиню. Я радий би глухівчанам помочі дати, а не бити на них. І що воно таке повелося на Вкраїні? Хто кому спільник, а хто кому ворог, я тепер ніяк не розберу. Ляхи, що завжди були нашими найлютішими ворогами, тепер, як гетьман говорить, наші спільники; у Глухові ж сидять наші брати, а гетьман говорить, що то наші вороги. Зажилися, брате, ми з тобою на світі, через те й не знаємо, на яку ступити. Час нам на той світ виряжатись.

— Та що й казати? Зажилися ми на світі та ще й здорово! От під Глуховом, глянь, скільки зараз козацьких полків зібралося, а чи ти ж хоч одного бачив з тих славних товаришів, що вийшли колись разом з нами та Богданом з Січі визволяти Україну?

— Жодного не бачив! Хіба може й є ще такі, що були під ті часи зовсім ще молоді, а з товаришів наших немає нікого. Всі вже полягли… Всі вже спочивають… І щасливіші вони, брате, за нас, бо знали, що клали голови за волю України, а ми з тобою тепер і не вгадаємо, за що поляжемо, бо вже не вороги нищуть волю України, а свої гетьмани.

На другий день Богун не виконав королівського наказу: не подав помочі полякам, коли вони штурмували Глухів, і глухівчани так погромили поляків, що король мусив зняти облогу і йти за Десну.

На поході він зібрав своїх прибічників на нараду з приводу неслухняности наказного гетьмана Богуна. Ставитись вороже до козацького війська король боявся, бо становище поляків і без того було скрутне од московців.

— Богун — це найбільший запеклий наш ворог! — скаржився король під час наради. — Він ще за часів Хмельницького не пускав наших землевласників на їхні українські маєтки і тепер не слухає свого гетьмана, чинить те ж саме і навіть мені не хоче коритися.

Між ріжними порадами про те, як вгамувати непохитного козацького ватажка, королеві найбільше подобалася вигадка коронного гетьмана Чарнецького, щоб прикликати Богуна та його підручних на нараду до короля, заарештувати їх у польському таборі і потай од козаків розстріляти, як бунтарів; проте король вагався так вичинити, бо боявся, щоб козаки не помстилися за свого улюбленого полковника.

Саме під той час до короля прибув посланець з листом од Тетері, і в тому листі гетьман перестерігав короля, ніби то Богун хоче при нагоді передатись на бік Москви і з допомогою московського війська захопити навіть самого короля у бранці.

Король дуже зрадів діставши такого листа од гетьмана, бо тепер, скаравши на смерть Богуна, можливо було звернути все на гетьмана. Вичитавши листа всім, що були на нараді, король уже не вагаючись припоручив Чарнецькому облагодити справу з Богуном так, як він пропонував, вживши всіх заходів до того, щоб козаки не довідалися про те, куди подівся Богун.