Буквар південноруський/Дума про пирятинського поповича Олексія

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ду́ма про пыря́тинского попо́вича Олексі́я (1861
Тарасъ Шевченко
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Надруковано в книзі «Букварь южнорусскій» • Цей текст написаний неадаптованим гражданським шрифтом. • Існують інші версії цієї роботи: Дума про пирятинського поповича Олексія

На сы́нёму мо́ри, на билому каме́ни
Ясне́нькій со́колъ жалібно квилы́ть, проквыляе,
Сму́тно себе ма́е, на сы́нѣе мо́ре спы́льна погляда́е,
Що на сы́нёму мо́ри не добре щось-починае:
Що на не́би вси зо́ри потмарило,
Половы́на ми́сяця въ хма́ры вступило;
А изъ ни́зу бу́йний ви́теръ повива́е,
А по сы́нёму мо́рю супроты́вну хвы́лю поднима́е,
Су́дна козацьки́ на тры части́ розбыва́е:
Одну часть взяло́,
Въ землю Ага́рьску занесло́;
Дру́гу часть ги́рло
Дуна́йськее поже́рло;
А тре́тя — дежъ ся-ма́е?
Въ сы́нёму мо́ри потопа́е! —
При той части́ бувъ Грыцько Зборовській,
Отаманъ коза́цькій запоро́зькій.
Той по судну похожа́е, слова́ми промовля́е:
„Хто-сь ме́жъ на́мы, пано́ве, великій грихъ на соби́ ма́е,

Що-сь ду́же зла́я хуртови́на на насъ наляга́е;
Сповида́йтесь, браты́, милосе́рдному Бо́гови,
Сы́нёму море́ви, и мени ота́ма́нови кошово́му!
Въ сы́нѣе мо́ре впада́йте,
Війська коза́цького не губи́те!“
То козакы́ те́е зачува́лы,
Та й вси замовчалы:
Во въ грихахъ себе́ не знавалы.
Тільки обизва́вся пи́сарь військо́вый,
Коза́къ лейстровы́й,
Пы́рятинскій попо́вичь Олексій:
„До́бре вы, бра́тця, у́чыните,
Мене́ са́мого возьми́те,
Мени́ чо́рною кита́йкою о́чи завяжи́те,
До шы́и би́лый ка́мень, причепи́те,
Та й у сы́нѣе мо́ре зопхни́те!
Неха́й бу́ду одынъ погибаты,
Козацького вийська не збавляти!“
То козаки́ те́е зачува́ли,
До Олексія попо́вича слова́ми промовля́ли:
„Ты-жъ святе́е письмо́ въ ру́ки берешъ, чита́ешъ,
Насъ просты́хъ люде́й на все до́бре науча́ешъ:
Якъ же найбільше одъ насъ на собі гріхівъ маешъ?“
„Хоча́ святе́е письмо́ я чита́ю,

Васъ просты́хъ люде́й на все до́бре науча́ю:
А я все самъ недо́бре почина́ю.
Якъ я изъ го́рода зъ Пыря́тина, пано́ве, выи́зжавъ.
Опроще́нья зъ пан-отце́мъ и зъ пани́-ма́ткою не бравъ;
И на свого ста́ршого бра́та великій гнивъ поклада́въ.
И блы́зькихъ суси́дивъ хли́ба й со́ли безневы́нно збавля́въ;
Диты маліи́, вдо́вы старіи́ стре́менемъ у гру́ды штовха́въ;
Безпе́чно по улы́цяхъ коне́мъ гуля́въ;
Противъ церквы, до́му Бо́жого, произжа́въ —
Ша́пки зъ се́бе не зни́ма́въ.
3а те, пано́ве, велы́кій грихъ ма́ю.
Тепе́ръ погиба́ю!
Не есть се, панове, по сы́нему мо́рю хвы́ля вставае;
А есть се — мене отце́вська й матеры́нська молы́тва кара́е!
Колы́бъ мене́ ся́я
Хуртовы́на зла́я
Въ мо́ри не втопила,
Одъ смерти́ молы́тва бороны́ла;

То знавъ бы я отця й матіръ шанова́ты, поважа́ты!
То знавъ бы я ста́ршого бра́та за ридного ба́тька почита́ты;
И сестру́ ридне́ньку за не́ньку у се́бе ма́ты!“
То якъ ставъ попо́вичъ Олексій грихи свои сповида́ты;
То стала злая хуртовы́на по сы́нёму мо́рю стиха́ты;
Судна́ коза́цькіи́ до-горы́, якъ рука́мы, пидыймала;
До Те́ндера о́строва прыбива́ла.
То вси тои́ди козакы́ ды́вомъ дывова́ли:
Що по якому сынёму мо́рю, по бы́стрій хви́лі потопали;
А ни́ одно́го козака зъ-ме́жи вя́йська не втеря́лы!
Отъ-же тои́ди Олексій Поповичь изъ судна выхожа́е,
Бере святее письмо́ въ ру́ки, читае,
И всихъ до́брыхъ люде́й на все до́бре науча́е,
До козаки́въ промовля́е:
„От-тымъ бы-то, пано́ве, тре́ба люде́й поважа́ты,
Пан-отця́ и пани́-матку до́бре шанова́ты!
Бо кото́рый чоловикъ тее уробляе,
Повикъ той сча́стя соби́ ма́е,

Смерте́льный мечъ того мина́е,
Отце́ва й ма́тчина молы́тва зо-дна моря выймае;
Одъ грихи́въ смерте́льныхъ ду́шу откупляе;
На по́ли й на мо́ри на по́мочъ помага́е!”