Буквар південноруський/Дума про пирятинського поповича Олексія

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ду́ма про пыря́тинского попо́вича Олексі́я (1861
Тарасъ Шевченко
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Надруковано в книзі «Букварь южнорусскій» • Цей текст написаний неадаптованим гражданським шрифтом. • Існують інші версії цієї роботи: Дума про пирятинського поповича Олексія
Видання: Санкт-Петербург: Печатня Гогенфельдена, 1861.

На сы́нёму мо́ри, на билому каме́ни
Ясне́нькій со́колъ жалібно квилы́ть, проквыляе,
Сму́тно себе ма́е, на сы́нѣе мо́ре спы́льна погляда́е,
Що на сы́нёму мо́ри не добре щось-починае:
Що на не́би вси зо́ри потмарило,
Половы́на ми́сяця въ хма́ры вступило;
А изъ ни́зу бу́йний ви́теръ повива́е,
А по сы́нёму мо́рю супроты́вну хвы́лю поднима́е,
Су́дна козацьки́ на тры части́ розбыва́е:
Одну часть взяло́,
Въ землю Ага́рьску занесло́;
Дру́гу часть ги́рло
Дуна́йськее поже́рло;
А тре́тя — дежъ ся-ма́е?
Въ сы́нёму мо́ри потопа́е! —
При той части́ бувъ Грыцько Зборовській,
Отаманъ коза́цькій запоро́зькій.
Той по судну похожа́е, слова́ми промовля́е:
„Хто-сь ме́жъ на́мы, пано́ве, великій грихъ на соби́ ма́е,

Що-сь ду́же зла́я хуртови́на на насъ наляга́е;
Сповида́йтесь, браты́, милосе́рдному Бо́гови,
Сы́нёму море́ви, и мени ота́ма́нови кошово́му!
Въ сы́нѣе мо́ре впада́йте,
Війська коза́цького не губи́те!“
То козакы́ те́е зачува́лы,
Та й вси замовчалы:
Во въ грихахъ себе́ не знавалы.
Тільки обизва́вся пи́сарь військо́вый,
Коза́къ лейстровы́й,
Пы́рятинскій попо́вичь Олексій:
„До́бре вы, бра́тця, у́чыните,
Мене́ са́мого возьми́те,
Мени́ чо́рною кита́йкою о́чи завяжи́те,
До шы́и би́лый ка́мень, причепи́те,
Та й у сы́нѣе мо́ре зопхни́те!
Неха́й бу́ду одынъ погибаты,
Козацького вийська не збавляти!“
То козаки́ те́е зачува́ли,
До Олексія попо́вича слова́ми промовля́ли:
„Ты-жъ святе́е письмо́ въ ру́ки берешъ, чита́ешъ,
Насъ просты́хъ люде́й на все до́бре науча́ешъ:
Якъ же найбільше одъ насъ на собі гріхівъ маешъ?“
„Хоча́ святе́е письмо́ я чита́ю,

Васъ просты́хъ люде́й на все до́бре науча́ю:
А я все самъ недо́бре почина́ю.
Якъ я изъ го́рода зъ Пыря́тина, пано́ве, выи́зжавъ.
Опроще́нья зъ пан-отце́мъ и зъ пани́-ма́ткою не бравъ;
И на свого ста́ршого бра́та великій гнивъ поклада́въ.
И блы́зькихъ суси́дивъ хли́ба й со́ли безневы́нно збавля́въ;
Диты маліи́, вдо́вы старіи́ стре́менемъ у гру́ды штовха́въ;
Безпе́чно по улы́цяхъ коне́мъ гуля́въ;
Противъ церквы, до́му Бо́жого, произжа́въ —
Ша́пки зъ се́бе не зни́ма́въ.
3а те, пано́ве, велы́кій грихъ ма́ю.
Тепе́ръ погиба́ю!
Не есть се, панове, по сы́нему мо́рю хвы́ля вставае;
А есть се — мене отце́вська й матеры́нська молы́тва кара́е!
Колы́бъ мене́ ся́я
Хуртовы́на зла́я
Въ мо́ри не втопила,
Одъ смерти́ молы́тва бороны́ла;

То знавъ бы я отця й матіръ шанова́ты, поважа́ты!
То знавъ бы я ста́ршого бра́та за ридного ба́тька почита́ты;
И сестру́ ридне́ньку за не́ньку у се́бе ма́ты!“
То якъ ставъ попо́вичъ Олексій грихи свои сповида́ты;
То стала злая хуртовы́на по сы́нёму мо́рю стиха́ты;
Судна́ коза́цькіи́ до-горы́, якъ рука́мы, пидыймала;
До Те́ндера о́строва прыбива́ла.
То вси тои́ди козакы́ ды́вомъ дывова́ли:
Що по якому сынёму мо́рю, по бы́стрій хви́лі потопали;
А ни́ одно́го козака зъ-ме́жи вя́йська не втеря́лы!
Отъ-же тои́ди Олексій Поповичь изъ судна выхожа́е,
Бере святее письмо́ въ ру́ки, читае,
И всихъ до́брыхъ люде́й на все до́бре науча́е,
До козаки́въ промовля́е:
„От-тымъ бы-то, пано́ве, тре́ба люде́й поважа́ты,
Пан-отця́ и пани́-матку до́бре шанова́ты!
Бо кото́рый чоловикъ тее уробляе,
Повикъ той сча́стя соби́ ма́е,

Смерте́льный мечъ того мина́е,
Отце́ва й ма́тчина молы́тва зо-дна моря выймае;
Одъ грихи́въ смерте́льныхъ ду́шу откупляе;
На по́ли й на мо́ри на по́мочъ помага́е!”