Перейти до вмісту

Бюґ-Жарґаль/III

Матеріал з Вікіджерел
Бюґ-Жарґаль
Віктор Гюґо
пер.: Христина Алчевська

III
Харків: Державне видавництво України, 1928
III

Така була людина, що з-за неї розгорілася балачка, коли об'єкт її вийшов з паланки.

— Я б заставився — вигукнув ляйтенант Генрі, витираючи собі червоний чобіт після того, як пес лишив на ньому пляму з болота, — я б заставився, що капітан нізащо не згодився б дати переломленої лапки свого собаки за ті 10 корзин мадери, які ми бачили вчора в обозі генерала.

— Гай-гай, — весело промовив адьютант Паскаль, — це був би плохий обмін, бо тепер ті корзини порожні, це мені докладно відомо і, — додав він з поважним виглядом, — ви мабуть, з цим згодитесь, ляйтенанте, тридцять відпечатаних пляшок нічого не варті в порівнянні з лапкою собаки, бо зрештою та лапка могла б послужити держалком для дзвінка.

Зборище почало сміятися з поважного тону, яким ляйтенант сказав ці слова. Молодий офіцер з гусарів-басків[1], так званий Альфред, один тільки не засміявся й відбив на обличчі невдоволення.

— Я, справді, не знаю, панове, що є смішного в усім тім, що зараз бачили. Цей пес і цей сержант-компані д’Оверне швидше збуджують інтерес до себе, а не глузування. Потім того, ця сцена...

Паскаль, трохи вражений невдоволенням Альфреда, перервав його:

— Це дуже сантиментальна сцена. Як же: найдений собака і переломлена рука.

— Капітане Паскалю, ви помиляєтеся, сказав Генрі, кидаючи спорожнену пляшку за вхідну завісу. Цей Бюг, або, инакще, П’єро, збуджує мою цікавість.

Паскаль ладен уже був розсердитись, коли помітив, що його допиту шклянку знов наповнено, і замовк. Д’Оверне повернувся; він сів на своє місце,не говорячи ні слова. Вигляд він мав задумливий, але спокійніший, ніж перед хвилею. Він видався таким замисленим, що, очевидно, не чув нічого з того, що говорилось навколо. Раск, що прийшов разом з ним, ліг коло його ніг і дивився на нього стривожено.

— Вашу шклянку, капітане д’Оверне. Покуштуйте цього...

— Слава богу, — розгублено відповів капітан, гадаючи, що його про це питають, — рана не дуже небезпечна і кістку не переломлено.

Мимовільне поважання, що ним тішився капітан, тільки й стримало загальний сміх у відповідь на це.

— Отже, тому що ви вже не так глибоко турбуєтесь за Таде, а також через те що ми всі умовились розповідати в товаристві різні речі ції ночи, може, ви, милий друже, нам розкажете історію вашого пса Раска й його власника Бюга... не знаю, як його, — П’єро инакше, чи що?..

На це запитання, півсерйозне, півжартовливе, д’Оверне був би нічого не відповів, якби не загальна підтримка цього прохання з боку всіх.

Кінець-кінцем він таки згодився.

— Я ваше прохання вдовольню, панове, але сподівайтесь тільки на зовсім просту історійку, що в ній я відограю зовсім другорядну ролю. Якщо ви гадаєте, що сердечна любов між мною, Таде й Раском надасть нагоду запідозрити в дій історії щось надзвичайне, — ви помиляєтесь. Я почну.

Всі кругом притихли. Паскаль спорожнив разом до дна свою пляшку горілки, а Генрі завернувся в ведмежу шкіру від холоду ночи, в той час як Альфред домугикав свою пісеньку „мата-перо“.

Д'Оверне на хвильку зупинився, мов би на те, щоб згадати давні-давні, почасти забуті образи, а далі почав говорити повільно, майже нечутно, роблячи від часу до часу павзи.

——————

  1. Баски — це піренейські мешканці.