Бюґ-Жарґаль/XLII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Бюґ-Жарґаль
Віктор Гюґо
пер.: Христина Алчевська

XLII
Харків: Державне видавництво України, 1928
XLII

Тимчасом гомін надворі все дужчав, і це, здавалось, турбувало Біасу. Пізніше я довідавсь, що то були негри Морн-Ружа з їхнім хвилюванням з приводу повороту їхнього начальника та з бажанням будь-що йому допомагати в розмові з Біасу, незалежно від змісту тих переговорів. Ріго сповістив про це Біасу; їхнє побоювання непорозумінь спонукало цього хитрого ватажка на певного роду поступки П'єро.

Альтеза, — промовив він обурено, — якщо ми надто суворі до білих, то ви надто суворі що до нас. Ви надарма обвинувачуєте мене в насильствах, виявлених потоком; цей потік мене поніс за собою, але кінець-кінцем ке подрія ацер агора (що міг би я тепер зробити вам приємного).

— Я вже вам раз про це сказав, — відповів П'єро, — дайте мені повести з собою оцього полоненого.

Біасу з хвилину помовчав, а далі скрикнув, надаючи по можливості рисам своїм якнайбільше щирости:

— Добре, альтеза, я зараз доведу вам, як я бажаю вам догодити. Дозвольте лише мені сказати два слова на вухо полоненому; після цього він може за вами піти.

— Справді? Я нічого не маю проти, — відповів П'єро. Обличчя йому перед тим горде й невдоволене, тепер сяло з радости. Він віддалився на кілька кроків.

Біасу одвів мене в куточок печери й сказав мені пошепки:

— Я можу дарувати тобі життя лише за одною умовою — ти її знаєш. Чи ти згоден?

Він показав мені телеграму Жана Франсуа. Згода видалась би мені підлістю.

— Ні! — сказав я йому.

— Ось як? — промовив він з хихотінням. — Ти все ще такий упертий, як і давніше. Очевидно, ти дуже покладаєшся на свого оборонця? Чи знаєш, хто він?

— Так знаю, — відповів я; — це такий же звір, як і ти, тільки ще лицемірніший!..

Він здивовано глянув на мене, наче для того, щоб запевнитись, що я не жартую.

— Як? — промовив він. — Ти справді його не знаєш?

Тоді я сказав, розсердившись:

— Я знаю його тільки, як невільника мого дядька та його назву „П'єро“.

Біасу почав підсміюватись.

— Ха, ха! от так чудасія, він просить за твою свободу й за твоє життя, а ти його звеш „звірем“, таким, як я.

— А мені що? — спитав я. — Якби я дістав хвилину свободи, то б не просив у нього для себе життя, лише відібрав би те життя зараз же йому!

— Що ти хочеш тим сказати? — здивувався Біасу. — Проте, ти говориш ніби так, як думаєш, і мені здається, що не ладен жартувати саме з життям. Під тим криється щось таке, що я не розумію. Тобі робить добро той, кого ти ненавидиш: він дбає про твоє життя, а ти бажаєш йому смерти… Проте, мені однаковісінько, що там є… Ти хочеш, щоб тобі хоч на хвилю дали трохи свободи, от я тобі це й обіцяю. Це єдина річ, що я можу тобі дозволити. Ти зможеш за ним піти; лише дай мені слово, що за дві години до заходу сонця ти знов дасися сам мені в руки. Ти француз, аджеж так?

Чи сказати ж по щирості, панове? Життя мені обридло в той час; до того ж я не хотів його діставати з рук того П'єро, що був мені не безпідставно ненависний; я навіть не знаю, чи не загніздилась тоді в мене в душі певність, важлива в той момент для мого рішення, що Біасу не згодиться зоставити мене в живих, бо він не легко випускав свої жертви з рук: мені хотілося лише мати перед смертю ще кілька годин свободи, щоб довідатись про долю моєї дорогої Марії й мою власну. Слово, що його від мене вимагав Біасу, такий певний французької чести, було єдиним засобом виграти ще один день. Я це слово дав.

Звязавши мене морально в такий спосіб, генералісимусь підійшов до П'єро.

Альтеза, — промовив він улесливим тоном, — білий полонений — у вашім розпорядженні; ви можете тепер його вести, де хочете: він може йти за вами.

Я ніколи ще не бачив П'єро таким щасливим, як при цих словах.

— Спасибі, Біасу, — скрикнув він, простигши йому руку, — спасибі. Ти щойно зробив мені таку послугу, що з цього часу можеш усього від мене вимагати. Розпоряджайся й далі моїми братами із Морн-Ружа, аж поки я повернуся.

Потім він промовив до мене.

— Отже, тому, що ти тепер вільний, іди.

І він мене потяг за собою з дивовижною енергією.

Біасу подивився нам услід з невимовним здивуванням, що виднілося навіть під зовнішньою ввічливістю й поважанням, з яким він схилився перед П'єро, випроваджуючи його з печери.