Бюґ-Жарґаль/XXXIV
| ◀ XXXIII | Бюґ-Жарґаль пер.: Христина Алчевська XXXIV |
XXXV ▶ |
|
— Тепер твоя черга, — промовив шеф, звернувшись до останнього з бранців, колоніста, запідозреного білими в тім, що він мулат, того самого, що викликав мене на дуель за мій сумнів про його походження.
Загальний рев повстанців заглушив відповідь колоніста:
— „Муерте, муерте! Мор Дет!“ („Смерть йому!“), — кричали вони всіма мовами, псуючи слова. — „Тує, тує!“ („Убити!“), — і скреготали зубами, показуючи кулаки нещасному полоненому.
— Генерале, — сказав один мулат, що висловлювався ясніше, ніж инші, — це білий, його треба вбити.
Бідний плантатор з допомогою жестів і криків кінець-кінцем дав почути свої слова.
— Ні, ні, добродію генерале. Ні, брати мої, я не білий. Це страшний наклеп. Я — мулат, людина мішаної крови, як і ви, син негритянки, такої, як ваші матері та сестри.
— Він обманює, — казали осатанілі негри. Це білий. Він завжди ненавидів чорних і мулатів.
— Ніколи, — заперечив бранець. Я білих ненавиджу. Я один із ваших братів. Я завжди казав разом із вами: „Негри, — це білі, а білі — то негри“. („Негри — хазяї, а білі — раби“).
— Ні, ні, — кричала юрба. — Убити, убити.
Нещасний весь час белькотів:
— Я мулат, я з ваших…
— Де ж доказ? — холодно спитав Біасу.
— Доказ у тім, — нестямно сказав полонений, — що білі завжди мене ненавиділи.
— Може, і так, — заперечив Біасу, — але ти — нахаба.
Якийсь молодий мулат жваво звернувся до колоніста.
— Білі тебе ненавиділи, правда; але ти удавав, що ненавидиш сам мулатів, до яких тебе зачислювано. Мені навіть говорили, що ти викликав на дуель одного білого за те, що той казав про твою належність до мулатів.
Загальний гомін нарікань і люти пронісся по юрбі, а вимагання смерти сильніше, ніж коли, зовсім заглушили впевнення колоніста, що, кидаючи на мене скоса здивовані й благаючі зори, повторював, плачучи:
— Це — вигадка, в мене немає кращого щастя й більшої гордости, як думати про те, що я належу до раси чорних. Я справді мулат.
— Якби ти дійсно був мулат, — зауважив Ріго, — ти б не вживав цього виразу.
— Горе мені, хіба я тямлю, яких виразів уживаю в даний момент, — казав нещасний. — Добродію генерал-майоре, доказом мого походження з негрів є чорні смуги округ моїх нігтів.
Біасу одштовхнув простягнуту до нього руку.
— Я не знаю науки добродія капелана, що вміє з вашої руки довідатись, хто ти, але послухай: наші салдати тебе обвинувачують, по-перше, що ти — білий, а по-друге, що ти звеш себе братом нашим, коли ти не брат. Якщо вони кажуть правду, ти повинен умерти. Ти запевняєш, що належиш до нашої касти і ніколи цього не ховав. Тобі залишається лише один засіб — довести це і врятуватись.— Який, генерале мій, який? — сквапно запитав його колоніст. — Я готовий.
— Ось який, — сказав холодно Біасу. — Візьми цього стилета й заколи своїми руками цих двох білих полонених.
Говорячи так, він указав зором і рукою на нас.
Колоніст із жахом відступив на крок перед стилетом, що його подавав йому Біасу із своїм пекельним усміхом.
— Ну, що ж? — запитав негр. — Ти вагаєшся? Проте це єдиний тільки засіб довести як мені, як і моїй армії, що ти дійсно не білий і що ти з наших. Ну ж, ну-бо насмілься, а то ти тільки час мені гаєш…
Очі полоненого забігали, як у божевільного. Він зробив крок до кинжала, руки йому впали, і він одвернув голову. Тремтіння трусило йому все тіло.
— Ну-бо, швидше! — гукнув Біасу з виразом гніву й нетерплячки. — Я кваплюся. Обирай: або заколоти їх власноручно, або вмерти самому.
Колоніст стояв остовпілий і тероризований.
— Гаразд, — промовив Біасу, повернувшись до негрів, — він не має бажання зробитися катом, тоді він стане мучеником. Я бачу, що це — білий; ведіть його геть, гей ви!..
Чорні наблизились до полоненого, щоб його схопити. Цей їхній рух зненацька збудив інстинкт життя в білого, і він зважився зробити вибір між тим, щоб самому заподіяти иншим смерть, і тим, щоб ту смерть прийняти. Надмірна підлість таїть у собі запас мужности. Він кинувся до кинжала, простягнутого рукою Біасу, і, не давши собі часу на обміркування того, що робить, як тигр кинувся на громадянина С, що лежав біля мене. Тоді зав'язалась люта боротьба. Негрофіл, що розвязання допиту, зробленого Біасу, його призвело до мертвого й байдужого одчаю, пильно дивився, проте, на сцену між ватагом і плантатором-мулатом, хоч, здавалось, і не розуміючи її через своє замислення й чекання мук; але, коли він побачив, що колоніст на нього кидається, а кинжал уже занесено в нього над головою, близька небезпека вернула його до свідомости. Він підскочив з землі; спинив руку вбивці, кричучи розпучливим голосом:
— Змилуйтесь, змилуйтесь, чого ви від мене хочете, що я вам зробив?
— Треба вмерти, добродію, — відповів мулат-білий, намагаючись викрутити з його пальців свою руку й дивлячись на свою жертву божевільними очима.
— Вмерти від вашої руки, з якої ради?.. — говорив економіст, — навіщо? Помилуйте мене. Ви, може, мститесь мені за те, що я колись вважав вас за мулата. Але зоставте мені моє життя, я присягнусь вам, що вважаю вас за білого. Еге ж, ви — білий, я всюди про це казатиму, але змилуйтесь.
Негрофіл зле обрав собі спосіб оборони.
— Цить, цить! — закричав оскаженілий убивець, боячись, що негри почують його слова.
Але той галасував, що він зна його за білого й за члена доброї сем'ї. Білий чи мулат зробив останню спробу втихомирити балакуна — розвів руки, що держали його, і діткнувся ножем до одежі громадянина С*. Нещасний відчув лезо кинжала й укусив убивцю за ту руку, що його тримала.
— Проклятий! Душогубе! Ти мене ріжеш!..
Він кинув погляд на Біасу.
— Обороніть мене, мстивець за людськість!
Але в цю мить убивця наліг на кинжал; струмок крови бризнув з-під його руки аж на обличчя йому. Коліна нещасного негрофіла зненацька підігнулись, руки обвисли, очі згасли, він застогнав і впав мертвий.