Ведмеді танцюють/У туманах
| ◀ Ведмеді танцюють | Ведмеді танцюють У туманах |
Полонені шуми ▶ |
|
Над ставом схилилися й плакали верби, і кидали образ свій у загадкове плесо. Плакали верби над ставом і тягли свої постаті колом.
Осінь прийшла несподівано, заворожила, зашептала болі та скарги і саму невиразну, мутну як кришталь соляний, поклала велетенську сльозу солону на все: на луки та поля, на річки, на хатки присадкуваті та на церковці, що пнуться зеленими чолами навшпиньки.
Осінь прийшла несподівано і захопила в полон мутний Андрія…
Осінь не має тямки, осінь не має розуму, вона причинна вакханка, вогкістю колін своїх причаровує, тьмяністю синіх очей вколисує, цупкістю обійм обезволює, персами своїми достиглими в'ялить тіло.
Осінь зашепче, зіллям закурить. Золото, рубин, корали — чи не кров?
І ворони сплітають вінки свої вороні, вінки блискучі на сталевім тлі вагітних хмар…
І пішов такої осени Андрій в степи, «буржуйський синок», з анемічним обличчям, пішов до циган. А тоді:
|
Степами хмари курилися, рили кертовиння в-останнє кроти й здіймалася вогка земля. Стара циганка в рудому наметі курила цяцьковану люльку, пахкав зелений димок, і пахтіло від неї бабівським потом, тютюном і чадом чадного зілля. Стара циганка мовчала, а циган роздивлявся сині свої, немов звірячі, пазурі. |
Андрій (буржуйський синок з тьмяним анемічним обличчям) плутав слова перед патріярхальним циганом-коноводом, чорним, мов димний гріх.
і останні слова тільки до тямки впали не по-осінньому:
— Циганом, себ-то хочу з вами жити!..
І гроші останні — п'ятдесят золотом — циган, не по-осінньому просто, пробував на зуба і дзенькав на скриньці «орлом і решетом».
І пішли тоді мандрівки в рудих наметах із гноєм кінським, з потом чорнявих дівчат, з бородами чорних облич, чорних, мов димний гріх, і анемічне обличчя засмажилося, і піт припав порохом, що тьмяністю вкрив його…
І пішли мандрівки, і товклися хисткі трави, соковито зривали їх кобили білими, мов цукор, зубами. У травах тих горілиць до сонця смажитися, поки мозок розтопиться блискучим золотом. Топити мозок і виснажити до-щенту згадки, і витравити риси свої, знані!..
А вночі — самотна, причинна утіха! Жагуче божевілля на самоті у прив'ялих травах!.. Місяцю, місяцю! Фосфоричним зором своїм ти намацував тіло м'яке й спітніле між жагучими травами, шо кобили гладкі зривали зубами білими…
А вночі здригалося тіло у власних обіймах і снували сни срібне павутиння, і в обіймах цупких чистого стрічала осінь, щоби пружними персами розбуркати п'яну причинність…
Так і ця злотно-червона ворожка. Осінь-вакханко!
Плакали верби над ставом і тягли свої постаті колом… Так і ця злотно-червона…
Коли з юрбою циган торгував коней осіннім ярмарком, накрапав дощик і стрибали пухирики в чорних калюжах. Накрапав дрібно й вогкістю тьмяні обличчя полірував у блискучі…
Так і ця злотно-червона!
Цигани, торгуючись, ляпали по долонях селянських, били коней пугами й гони прогонили — лисими, мишастими, вороними. А у всіх морди, кошлаті від вогкости, і зір, стомлений до краю, до розпачу…Як і завжди, цим осіннім ярмарком…
Осінь, осінь!.. Пішов шляхом болотяним сам, без циган, Андрій, а перед ним чавкали босі ноги дівчини й кульші стомлено коливалися…
Пішов найматися.
Чиж найматися? Чиж не коней водити з дворів хазяйських?
Анемічний юнак з шаром засмаженої вогкости на обличчі.
І от:
Цієї осени тихо й журно скрізь, тихо й вогко, тихо й холодно…
Хіба що вибухне сільська пожежа червоними крилами — півень крикливий розкричиться ображено… Розкричиться й перекинеться з стріхи на стріху. На добу. А там стихне, замовкне, попелясто розсядеться…
Хіба що на храм запрацюють придимлені куби, точучи струмочком прозорим руду горілку. А тоді:
— Пий! Пий, сукиного сина, коли шануєш! Не лізе — під стіл виплюсни! Пий, сукиного сина, до-щенту. Лихо ворогам, а нам здоров'ячко!
І тоді сьомилітній Василько заплаче, журно так, блукаючи мутними очима по болоту подвір'ячка, не потрапивши в хату — в голові крутиться…і тоді когось покалічать на руку одну чи на дві ноги.
Цієї осени тихо й журно скрізь, тихо й вогко, тихо й холодно…
Плакали колом над ставом верби… Хто, як не верби, плакать уміє мутної осени?
І прийшла Настуся, коли півні кричали, на світання благословляючи, — та, що шляхом болотяним босоніж чвакала, і кульші стомлено коливалися…
Настуся — осінь…
Настуся — причинний вогник крізь тумани, що снять про прив'ялі трави…
Слів не було виразних і не було думок: була осінь така, як торік, злотно-червона. Рубин, корал… Чи не кров?
— Циганок!
— Ластівко!
Пружні груди та вогкі коліна — це осінь, коли кертовиння останнє риють сліпі кроти…
Кричали півні під стріхою, на світання бласловляючи, і верби змахували сльози у чорне загадкове плесо, а воно пухирями тремтіло.
Встав і труснув вороними своїми кучерями…
Тихо здригала плечима Настуся.
Настуся прилинула й цілувала цупкі обвітрені руки. Тоді підняв її на руки… Плюскіт. Миттю приглушений викрик. І крізь мутний туман по воді позначилися кола маленькі у більших, а навколо більші та більші. А там — тумани колами позначилися, і обрій був крайнім колом. Так бувало жагою самотною розбігались прив'ялі трави…
Пружні груди та вогкі коліна — це осінь…
Кладовище чекало намітки в жалобі, білої. Кладовище снило пізньою осінню. Прозорило, немов на зорі, а стародавні берези чорним гіллям прикрити хотіли білий стан і гнучкими пальцями власні рани (мов Хома у воскреслого) намацували. А з ран струменем кров запеклася, що на весні солодким питвом малих чередників причащала первісної волі.
Чередники — це нарід, це нація! Чередник — це тварина з усіх людей найсвятіша!
Під березою крислатою, як цинічна ворожка, мармуровий чорний пам'ятник присів, як моховик. Напис на пам'ятнику «Дєйствітєльний статскій»… Далі збито, і хрести збито — в листя зарився хрест. Чередники маленькі збили, і це звалося — «Стягли стацького».
А кладовище ждало намітки в жалобі, білої…
Тут, на кладовищі, тут, купаючи ноги в золотолисті, криваві та наболілі, тут до берези з станом білим, допіру зґвалтованим, схилився юнак у циганськім брилі, з розхристаними засмаженими грудьми.
Очі мутні, і обличчя анемічне від трав'яної, від місячної жаги, вп'ялися в чорного хреста, у глиняну хвильку, що золотолистям випиналася… Ніч чорна, як циганська таїна мандрівна, втиралася темно-синіми плямами в промерзлу, туманну землю…
— Батьку!.. Ти, ти дав мені мою душу! Ти, ти пустив причинного проклятими коридорами з плямами власної тіни на олійних стінах…
Це піна на вустах пінилась, на вустах спраглих, іще допіру дівочних…
Похапцем витяг хреста і, ременем підчепивши на власні рамена, рушив, хитаючись, ген полями, масним чорноземом та цупкими лугами, лугами, де в пухке, останнє кертовиння врізалися кістляві ноги…
На третю пречисту маленькі чередники, Харитон та Тимко, на Герасимовім Лозі знайшли мертвого цигана, обличчя якого в болоті забруднено було, а на ньому хрест чорний, мармуровий…
А проте цієї осени тихо скрізь… Тихо й журно. Тихо й вогко. Тихо й холодно… Хіба що на храм запрацюють придимлені куби, чи спалахне сільська пожежа.
Чернігів, 1923 р.