Вибрані твори (Винниченко, 1927, ДВУ)/«Мнімий господін»
| ◀ Антрепреньор Гаркун-Задунайський | Вибрані твори «Мнімий господін» |
|
Перша година дня. Довга, з низькою стелею й острожними вікнами салдатська казарма, поділена на взводи, як амбар на засіки; в кожному засіку з обох боків понад стінами стоять у ряд койки з табличками в головах, як в больниці коло хорих. Сонце грає в дрібному пилу, що літає по казармі, й там, де проходять його промені, здається, хтось протянув довгі пасма кисеї. Гомін стихає. Салдати, стомлені стрільбою, на якій вони були з трьох годин ранку до самого обіду, шамотяться біля койок і лагодяться спати. Дехто вже ліг, дехто ще роздягається, дехто балакає. В третім взводі, якраз біля проходу, що тягнеться через усю казарму, стоїть Мандрикін і, зневажливо прищуливши очі, заклавши руки за спину, говорить до татарина Сулімова:
— Не видержу?.. Не видержу? Ну, брат, смєйошся! Я тєбє восєм суток подряд не буду спать і во!.. ні глазом не моргну!
— Осим сутик… — недовірливо хитає головою татарин. — Ето балшой время. Сам глаз спать будит.
— Ех, ти, татарін і більше нічево! — одвертається Мандрикін і починає скидати мундир. Татарин одходить, а Мандрикін лягає на койку і, звертаючись до сусіди, позіхаючи говорить:— Да й засну-ж я, брат! Ох, как засну! І чорт не разбудіт. Я дома как засну, бивало, так меня, било, іголкой колят, а я сплю. Однажди началі даже палєц рєзать і то не проснулся. Во!..
Сусіда мовчить, а Мандрикін, видно, думає, що-б ще сказати, але солодко-солодко потягується, схиляється на подушку й заплющує очі. Ще більше стихає.
Фельдфебель[1] Сидір Іванич нудливо ходить по порожньому проходу повз взводи й теж позіхає, але позіхає од нудьги. Він зупиняється перед малюнком, на якім видно, як вартовий одною рукою проткнув рушницею якомусь чоловікові «у вольній одежі» живіт, а другою заклав у рот свисток і викликає «розводящого». Чоловік «у вольній одежі» держить у руках якийсь пакунучок, з якого визирає кінчик пилки й молоток, а з вікон з-за ґрат виглядають арештанти. Малюнок давно знайомий, і Сидір Іванич навіть не бачить ні вартового, ні чоловіка «у вольній одежі», ні самого малюнку. Йому нудно й досадно. Він одходить від малюнку, проходить декільки разів по казармі і знов зупиняється перед якоюсь картиною, зверх якої надписано «Взятіе Шипки». Люди на цій картині всі страшенно схожі між собою, так, що здається ніби армія братів одного батька б'ється з другою армією братів другого батька. Ну, певно, що російські брати мають обличчя біле, сумирне, благообразне, а турецькі — чорне, страшне, дике, з довгим носом і лупастими очима. Коли вмирає росіянин, то тільки закриває очі, коли-ж турок, то на лиці йому написано такі муки, що аж холодно стає. А про те вже й нема що казати, що вбитих турків валяється більше, ніж живих, і всіх так пошматовано, що аж жаль. Сидір Іванич дивиться, як росіянин підняв на штик турка, і раптом поширяє очі, починає з острахом прислухатись, як у животі йому щось бурчить. О! знов!.. Сидорові Іваничу стає страшно. Бурчання стихає, але Сидір Іванич вже не може заспокоїтись. Це вже втретє сьогодні. Значить і порошки не допомагають!..
В казармі вже зовсім тихо, тільки чути, як ходить дньовальний[2] з штиком на поясі. Але Сидора Івановича не може втишити ця тиша. Йому досадно, гірко, обидно. Всі сплять, всі покійні, тільки він ходить оттут з своєю хоробою й нікому нема ніякого діла до нього. Він починає думати, як усе страшенно несправедливо на світі. Де вже найти кращого фельдфебеля, як він! Не п'є, не курить, значить, не вимотує у салдатів останніх копійок, не розбиває їм пик під п'яну руку, не «підтягує» за всяку дрібницю; а от піди спитай у якого, чи йому великий клопіт, що у фельдфебеля бурчить у животі, що фельдфебель ось уже десятий год мучиться всякими хоробами? А як-же, поклопочеться! Спати — то так, то їх клопіт, а фельдфебель…
Сидорові Іваничу стає ще гіркіше й дуже жаль себе. В животі знов ніби збирається бурчати. У нього холодіють руки й ноги. Ні, нічого. Він ще трохи прислуха̀ється, потім стурбовано крутить головою і йде в канцелярію. В четвертім взводі, що біля самої канцелярії, сидить на койці Семененко й добродушно щось оповідає унтер-офіцерові[3], який стоїть біля нього й мовчки дивиться кудись під койки. На сусідніх койках вже лежать, але, видно, не сплять ще. Забачивши Сидора Іванича, Семененко хоче встати, але той махає рукою й, зупиняючись на хвилину, повертається до них усею своєю дужою, міцною постаттю в ростібнутому мундирі й сумно говорить:
— А дєлішки-то совсьом погані. Дрянь дєлішки!
Семененко й унтер чекаючи дивляться на нього.
— Мурчить!.. — стурбовано хитає він на свій повний випнутий живіт. — Усьо утро мурчить. А що такоє — не пойму. І по тєлі какаясь млявость.
Він ще раз сумно хитає бородою і йде далі в канцелярію за свою перегородку. Там у куточку стоїть його ліжко, а біля ліжка столик, так густо заставлений усякими пляшечками, баночками, коробочками з різними лікарствами, що навіть нема куди й картуза покласти. Зупинившись біля столика, він почина перебирати їх, пильно й по складах прочитуючи написи, і, нарешті, бере довгеньку, біленьку коробочку, одчиняє її і, сумно всміхаючись, хитає безнадійно головою. Потім, поволі повернувшись, тихо йде з канцелярії з коробочкою в руках і знов махає рукою на Семененка, який хоче встати.
— От… тети самиї… порошки… — всміхаючись протягує він до Семененка коробочку, — лікарство мойо хорошоє.
Семененко бере коробочку, не знаючи, що з нею робити, обережно одчиняє її й дивиться в середину.
— Виходять уже Сидір Іванич, — говорить він, — нових нада купувать. Усього три ілі чотири осталось.
Сидір Іванич махає сумно рукою, сідає на краєчок койки і хвилину мовчить.
— Нових… — повторяє він, гірко всміхаючись. — А спроситься, для какой надобності? Какая такая єсть польза од їх? Один перевод деньгам та й годі? П'єм, п'єм, а щоб тібє какоєсь пособіє од єтого, то нікоторого й прімєченія нема! Нових…
Всі якийсь час мовчать. Хто почав дрімати, підводить голову, дивиться в їх бік і лягає знов.— Ну, а тоє лікарство помагало, що ротний посовєтували? — питає Семененко. — Ви тоді довольні були…
— Какоє єто? — пригадує Сидір Іванич.
— Та тоє… Оно таке в зельоній пляшечці… Біле…
— А-а!.. — згадує той, — єто…
Він з ваганням підіймає вгору плечі, розводить руками, робить серйозне лице й нарешті з усиллям якимсь каже:
— Х-х-х-то його зна!.. Бач, дєлішки то такиї. Зранку оно той… как будто й нічево… На подобіє помагало… А потім єто й той… починалась уп'ять усякая авансцена. Спервоначалу єто… мігрень[4] в глазах. Зачинає єто миготіть щось, какиїсь метелики. О… Потім у животі мурченіє какоєсь. Так от отцеда (Сидір Іванич показує на нижню частину живота) как загурчить і… аж до грудей. І вп'ять стедова вниз. Ну, й живот усьо равно как бубон увесь…
Семененко чує це вже другий рік з самого першого дня своєї служби, але слухає з самим уважним і співчуваючим виглядом; хитає сумно головою, підтакує, дивується, жахливо ахкає. Сидір Іванич оживляється, — здорове, червоне, бородате лице його з маленькими, ніби проваленими оченятками, червоніє; черевата постать стає жвавішою. Сидір Іванич почуває навіть, що йому ніби легшає, він чує симпатію до цього Семененка, що добре знає на всі хороби і постановляє на осінь неодмінно зробити його єфрейтором[5].
Инші салдати, сусіди Семененка, ворочаються, крекчуть і, ніби тільки тепер помітивши фельдфебеля, підводять трохи голови й, не маючи вже що робить, і собі понуро слухають. Сидір Іванич озирається й до них, ще більш оживляється, навіть устає й голосно говорить далі:— А придсказаніє трудно здєлать! Один раз как будто й той… і полекшення, а другой раз так зовсьом стіснєніє. Кушаю, напримєр, мало, і всякоє такоє. Мальчевський говорить: нефлюєнція. Ну, а какая-ж тут може буть нефлюєнція[6], когда у глазах єто… мігрень… і всякоє такоє всьовозможноє, живот і прочеє?.. Мінє посовєтували пойти до Суханова; говорять, хороший дохтур — по всяким всьовозможним болєстям… і лікарства єто дєшовиї преписуєть. Хто його зна!.. Бил і в Суханова. Говорить — катар, засореніє желудка. «От, говорить, будете пить тетиї порошки». Три порошки на день. Нічого, за візіт не дорого взяв, п'ятдесят копійок. Тільки що-ж?.. усє они шарлатани! Скольки я їх переходив!… Один не попал на другого предсказаніє. Всякий по своєму.
— Тільки гроші беруть усі однаково… хе, хе, хе… — вставляє добродушно Семененко.
— А, гроші они усє люблять, — сумно згоджується Сидір Іванич, — грошики они люблять. Да-а. Такиї-то дєлішки! Чувствую — больной, а пособія нікоторого.
Сидір Іванич заклада руки за спину, закриває очі й безнадійно хита головою. Салдати нудливо перезираються, кидають на нього похмурі й злісні погляди й чекають.
— Принімав уже ето… той… как його… м-м… — він розплющує очі й, пригадуючи, тре пучками пальців, — пікотін, чи нафталін… кактось, їй-богу, забил уже… Спервоначалу как будто одпустило. І серцебієніє не такой пульс уже імєло і… всякоє всьовозможноє. Как будто начал удаваться успєх уже. Тольки вп'ять, как закрутить єто і всьовозможноє. Как пойдьоть єто. Мурчаніє вп'ять, мігрень єто, живот знов как бубон і всякоє прочоє. Тут єсть одна тето баришня, тоже таким-же страдаєть. Служить на телехвоні. С образуванієм… Так говорить, десять дохтуров перемінила і нікоторого пособія.
— Сказивають, очинь прекрасно сціляють тєтиї новиї мощі, — задумливо промовляє унтер. — Усякі болєсті как водой змиває всьо равно. Одна тут старушка, восєм лєт страдала ногами. Зразу сцілилась. Пойшли-б, Сидір Іванич, та зразу всьо скинули-б. Дохтур що? Дохтур одне вилічить, а другоє зостанеться, а то здоровий на всі боки. І лікарств нікакіх уже не нада…
— Невжелі сціляє? — жваво питає Сидір Іванич.
— А їй-богу!
Сидір Іванич захоплюється. Справді, взяти одпуск, поїхати, помолитися. І здоровий, і лікарств не треба. Можна всі шкляночки повикидати… І не дорого коштуватиме… І вже більш ніяких розмов не треба зачинати про хороби…
Але що більше він думає в цім напрямі, то більше починає почувати, що йому робиться нудно, скучно, і чогось не віриться, що мощі «сцілять» його.
— Нє!.. — хитає він головою. — Може мощі й той і… сціляють, тільки зо мною єто трудно будеть… Потому, када-б у мінє була какаясь звєсная болєсть… От, скажем, хоть… нефлюєнція. Тада, значить, і просить знаєш как. А как у мінє такая болєсть, що її оприділить трудно, то як ти сунеся… «Святой велікомученик, ісціли мінє болєсть»… а какую — то й сам не знаєш… Нєт, тето ніззя так.
— Говорять, харашо против живота горчицю приймать, — промовляє Семененко. — Як, значить, вона єсть ціла, так і приймать… з водою, чи з молоком…
Сидір Іванич насторожується.
— Цілою?
— Цілою. Не терти, не товкти, нічого…— Любопитно… І говориш, помагаєть?
— А як-же — помогаєть!
— Хм… підожди… єто той… Нада записать!
І Сидір Іванич з заклопотаним лицем біжить у канцелярію і зникає за перегородкою.
Як тільки гомін від його ходи стихає, на койках разом підводяться постаті салдат і зараз-же з обуренням накидаються на Семененка.
— Для якого чорта ти сказав йому про гірчицю? Хто тебе просив зачіпать його? — гнівно шипить до нього єфрейтор Мотузок. — Він тепер і на мент не дасть заснуть… То-б може побалакав та й пішов-би собі, а тепер… «Горчи-ця»! Ідол!.. Не знаєш його, чи що?!
Семененко винувато й ніяково усміхається й мовчки чухає обстрижену голову.
— Ошибку дав… — зідхає він.
— «Ошибку дав»… От тепер він тобі покаже… Маєш якусь минутку спочинуть і ту… Ех! — він додає нелітературний вираз і зі злістю лягає на койку. Семененко так-же винувато всміхається й тре рукою лоба. Чується поспішна хода й із канцелярії виходить Сидір Іванич з папером на якійсь книжці й олівцем у руках. На маленькому носі йому начеплені окуляри з ниткою замість одної ніжки.
— Да, да… — говорить він, приємно оживлений, — єто записать. Я кадась про тето средство слихав… А как роздумався, так, кажись, как раз по моїй нормальності. Ну, так как єто?
Семененко кидає оком на товаришів і говорить:
— Ну, значить, нада купить горчиці…
Сидір Іванич сідає на край койки, кладе книжку з папером на коліна й починає записувати.
— Ну… «купить горчиці»… Єсть… Дальше.
— Ну-да, єто вже зависить од обхождєнія домашнього. Усякоє там всьовозможноє… Чистота і всьо такоє… Ну?
— Ну, потом єто… насипать у якусь чашку, чи мисочку, або й стакан… І пить…
Фельдфебель слинить олівець, поправляє окуляри і, схиливши трохи голову на бік, записує «рецепт». Всі пильно слідкують за його рукою, яка старанно, потиху виводить великі, розтопирчасті літери.
— «І пить»… — кінчає він. — Харашо! Очень прикрасно! Спробуєм, спробуєм!
Він підійма якось догори бороду і з-під окулярів дивиться на всіх веселим задоволеним поглядом, поглядом чоловіка, який найшов таки, до чого прикласти свою енергію, який бадьоро й серйозно візметься за це діло. І видно, що візьметься не аби-як, а з розумом, обміркувавши, оглядівши справу зо всіх боків.
Салдати-ж, хоча й всміхаються й співчуваюче хмикають, але видно все-таки, що зовсім не пройнялись його наміром. Лиця їм сонні, зморені, очі бігають по казармі й нудливо зупиняються на тих товаришах, що там далеко в кутку так солодко сплять собі.
— Да-а, дєлішки могуть поправиться! — говорить з надією Сидір Іванич. — Я вже тето обдумав… Потому узять на разсуждєніє з таким хвактом: горчиця, как дробная єто штука і частая, она єто прийдьоть у живот і здєлаєт… всьовозможноє разположеніє. Как, примєром сказать, кушав борщ, кашу і щось іщо — скажем, вареники… От она єто й розположить усьо по своїм мєстам… Усякий предмет на свойо мєсто… О! от і пойдьоть тада… А вже када живот в хорошом настроєнію, тада і всякоє всьовозможноє єто… й голова, і прочеє тоже в спокойствіє пойдуть. Живот, єто насамперьод… А то от єто… вийшов сьогодня з дому. Всьо очинь прикрасно і вдруг єто… мурченіє. От так єто… мур-мур-мур… Как наче покотив щось… І в глазах єто січас… миг-миг-миг, как на подобіє млин крилами… А почему такая мігрень у глазах? Га?.. Од мурченія!
— Звесно, — згожується Семененко, — що живот єто первоє дєло. Усякая хороба там найскорей заводиться.
— Правда? — підхоплює Сидір Іванич. — Вєрно я говорю?
— Звесно, када…
— О! Ану-ка скажи тето Мальчевському! Ого!.. Он тібє січас: «Нефлюєнція»! А що то за нефлюєнція, када у тібє в животє мурченіє і всякоє єто всьовозможноє… Када нефлюєнція, так хай-же й будеть нефлюєнція! А то от такоє… Баришня тета… немолода вже, правда, баришня, тоже вже год сєм страдаєть тетим. Говорить: «рипматіз кишок»… Єто значить, как у ногах, або там у руках буваєть рипматіз, так і в кишках.
— Я понімаю… — хитає головою Семененко. — Значить, у животє.
— Ну-да… Ну, і впотребляєть какиїсь порошки, на подобіє как єто буваєт бирталєтовая соль… Пив і я їх… Не по моїй нормальності… Какиїсь такиї… хто їх зна…
— Невдовлєтворительниї? — підсказує Семененко.
— Да-да… Та й на вид… какиїсь чудниї… От я покажу.
І, не дивлячись на свій високий чин, Сидір Іванич охоче встає і знов іде в канцелярію. В казармі піднімається шепотіння. Вже навіть з дальніх койок підводяться салдатські постаті й накидаються на Семененка, який, високо піднявши брови, з одчаєм виправдується й навіть присягається, що він невинний й що йому самому в печінках уже сидить фельдфебелева хороба й балачки його.
— Хіба-ж мені самому приятно слухать, як він тут базікає? — часто озираючись на двері, палким, здушеним шепотом говорить він. — Чудаки, їй-богу! Сам спать хочу, як заклятий, так що-ж маю дєлать? Не прожену-ж його?
— «Не прожену», — злісно шипить худий Завірюха, — проженеш, не проженеш, а не зачіпай, от що!.. «Горчицю добре»… З горчицею своєю… Анахеми! Вночі спав не більше, як три часа, тепер цей пузатий не дає спать, а там у лагері…
— А от ще як почньот історію свою читать… — з похмурою погрозою бовкає Мотузок, — тоді спатимеш уже…
— Он єще сво̀ї миндалі будєт покази́вать, — дивлячись у вікно, сумно-задумливо додає Кржтузький. — Жѐби єго з тими мендалями й хороба̀ми чо̀рти взяли од нас… Та̀ка…
— А знаєте що? — раптом жваво перебиває його Семененко. — Давайте його в третій звод справимо! Хай свою історію читає! Їй-богу! А там Мандрикін, його секретар…
— Справиш… — безнадійно говорить Мотузок. — Як догадається, так ще й нахватаєш.
— Тш-ш! — шипить Семененко і дивиться на двері канцелярії, з яких зараз-же виходить «фітьфебель».
— От… — протягуючи йому загорнуті в білий папір порошки, задоволено посміхається Сидір Іванич. — Єта самая… чепуха.
Семененко обережно розгортає один порошок, з нахмуреним, серйозно-критичним виглядом оглядає його, навіть підносить до носа й нюхає і, вертаючи, з зневагою говорить:— Конешно чепуха… Разлі они що помогуть? Зразу видко…
— Хе-хе-хе! — сміється Сидір Іванич і, сідаючи на койку, починає оповідати, як він це саме виясняв баришні і як та «по недоразумєнію ума своєго» не хотіла навіть і слухати його. З баришні він непомітно переходить на Мальчевського, на Суханова, з Суханова на рипматіз, з рипматізу на нефлюєнцію, на мігрень, мурченіє, бубон і т. и. Салдатам стає, видко, аж млосно, але Семененко хитає головою, підтакує і, помітно, щось напружено думає.
— Полковник говорять: «ти, Кравченко, мнімий господін і больше нічево! — іронично всміхається Сидір Іванич. — Усьо тєбє толькі приставляється.» Виходить, що я здоровий чоловік, а тільки видумую всьо. «З бездєлія, усьо тето». Очинь прикрасноє разсуждєніє!.. Да-а, — зідхає він. — Хороший мнімий, када тето… не знаєш, де тібє подється од страданія… «Мнімий господін»… Хе… Када-б йому такоє приключеніє болєстєй, дак і он-би сдєлався мнімим… Мнімий!.. Вчорась…
— І, скажіть на милость, давно тето вже у вас? — м'яко перебиває його Семененко, пильно й з самим уважним чеканням дивлячись йому в лице.
— Е! — сумно хитає головою Сидір Іванович. — Давно вже страдаю… Ще как той… ще как з походов прийшов. Десь вєрно простудився на Шипке, от і пойшло…
— А в якому то мєсці записано це в історії у вас? Я слихав, толькі забился вже… Кажетця… хм… — пригадує Семененко, похмуривши брови, — кажетця… право, забился…
Сидір Іванич теж починає пригадувати, але на диво і він не може твердо сказати, в якому саме місці.
— Хм… От так штука! — здивовано говорить він. — Как-же це так?!. Невжелі я не записав? Та не можетьже тетого буть! Мандрикін! Мандри-и-кін!! — голосно, на всю роту гукає він. Хто справді заснув, злякано прокидається, схоплюється з койки й заспаними, напруженими очима дивиться навкруги. В сусідньому й навіть у перших взводах теж прокидаються від цього різкого, голосного крику й непорозуміло питаються одне в одного причини.
— Мандрикін! — ще голосніше гукає Сидір Іванич. — От, анахема, крепко спить. Пойди розбуди його! — звертається він до Семененка. Той весело кидає «слушаю», охоче зстрибує з койки і біжить у сусідній взвод. Унтер взводу й дехто з салдатів зустрівають його з сонними, стурбованими пиками.
— Шо там такоє?
— Мандрикіна кличе, — всміхається Семененко.
— Для чого?
— Хто його зна… Кажись історію читать буде…
Мандрикіна, що вдає ніби спить, наче вихором підкидає на койці.
— Как!? — визвіряється він на Семененка. — Как ти сказал сейчас?
— Історію чит…
— Історію? Ну, брат, ето уж смєйошся!.. Нікакой такой історії я чітать не буду! Слишь?! Так ти йому, мнімому чорту, і скажі. Во! А єжелі он єщо слово мнє скажет, дак я єму так вот і заєду по харє! Какая такая історія может бить тєпєр? Я спать хочу! Історія!.. Человєк спать должен. Мнє єжелі час одін не доспать, дак я совсєм больной. А я цєльную ноч-то не спал… Смєйошся, брат!
— Так мінє шо? — стискує з усмішкою плечима Семененко. — Я йому так і скажу…
Чути важку, поважну ходу фельдфебеля. Мандрикін хутко лягає знов на подушку й удає, що спить. Хто лежав, розплющивши очі, зразу закриває їх і починає сопти носом; хто не лежав — або сідає рівніше, або встає.
— А Мандрикін спить? — входячи й озираючись, питає Сидір Іванович.
— Так точно! — одповідає унтер.
— Хм… Ану-ка розбуди його… на минутку…
По лиці його видно, що він пильно, напружено щось пригадує.
Унтер повертається, здержує на губах усмішку й починає торсати Мандрикіна. Той, як дерево, качається під його штовханами, але й оком не кліпне.
— Спить, Сидір Іванич! — повертаючись до нього, говорить унтер.
— А ти той… почуствитєльнєй… Дєло важноє…
Унтер повертається й починає знов ще дужче торсати Мандрикіним. Той знов хитається на всі боки, як одубілий, але далі не видержує, розплющує очі й питає:
— Ну, чево?
— Встань, Сидір Іванич чевось кличуть, — кусаючи губи, говорить унтер. Мандрикін в'яло встає, ліниво підходить до фельдфебеля і, чухаючись у голову, говорить з ніяковою посмішкою:
— Спать больно хочется, Сідор Іванич!
Але Сидір Іванич навіть не чує.
— От що, Мандрикін, — заклопотано звертається він до нього. — Ти не помниш, у каком тето мєсці ми записали про мою болєсть… В тетой… в історії?
— Про болєсть? — перепитує Мандрикін і закидає очі на стелю. — Про болєсть?.. Ето будєт, Сідор Іванич, в том самом мєстє… е… е… как турок на пушкє вєрхом с гори поєхал.
І він сміливо, але й пильно якось дивиться в вічі фельдфебелеві.
— Турок?.. — думає Сидір Іванич. — Ну, що ти!.. Нєт!..— Вєрноє слово, Сідор Іванич!
— Е!.. говори!.. Нє! нада пошукать! — рішуче хитає він головою й поспішно йде в канцелярію. Мандрикін ще якийсь час мовчки, мов застигши, дивиться йому вслід, потім повертається до товаришів, хита головою й говорить:
— Вот пьос! Я думал, повєріт, — нєт, ідол нє повєріл. Думал, скажу, дак отцєпітся, а он вот… что… Вот пьос!.. Ну, уж ето шаліш, пузатий чорт, нє стану тєбє іскать-то! Ето уж смєйошся, брат! Нам спать полагаєтся.
Унтер не слухає його й понуро дивиться в розчинене вікно, в яке м'яко, свіжо віє весняний хороший вітрець. Там далеко десь зеленіє вже щось, розцвітає і так дуже, так солодко манить у поле, на волю. А в кутку хтось приваблююче хропе, так смачно виробляє носом «харр-фю-ю! харр-фю-ю!» Унтерові, видно, тоскно, нудно, десь хочеться схилити голову на подушку, підкласти під щоку зморену руку й тихо-тихо заснути.
— Мандрикін! — вмить гулко несеться з канцелярії.
Дехто аж здригується, спішно скидає з голови шинелю й дивиться перед собою.
— Чтоб тєбя разорвало, собака! — бурмоче Мандрикін, не рухаючись з місця.
— Іди, кличе… що-ж сидиш? — хитає головою на канцелярію унтер.
— Нє пойду!
Унтер мовчки, здивовано дивиться на Мандрикіна, який посвистуючи дивиться у вікно.
— Да іді! — чується з якоїсь койки. — А то сюда прідьот і нікому спать нє даст…
— Мандрикін!
— А чтоб ти подавілся, ірод проклятий! — зривається з місця Мандрикін і злісно ступає до канцелярії. Але в цю хвилину на зустріч йому виходить якраз Сидір Іванич з довгими аркушами паперу в руках і з окулярами знову на носі.
— А видіш — нема того турка! — говорить він забачивши Мандрикіна. — На, посмотри. Он мінє говорить!..
Сидір Іванич дає йому частину аркушів, а сам з другою підходить до койок, сідає на одну й починає любовно перегортати аркуш за аркушем. І йому приходить думка, що як-не-як, а він добре зробив, що почав писати історію свого полка. От і про болість можна докладно дознатись, і від начальства, й від салдат — повага. Сам полковий командир, заставши його за писанням історії, прочитав початок, усміхнувся і, поляскавши Сидора Іванича по плечах, сказав:
— Молодчіна Кравченко! Валяй, брат, валяй! Полковим історіком будєш!
Поки Мандрикін розшукує «турка», Сидір Іванич спершу про себе, а потім так щоб і другим чути було, починає читати:
«Історія N-ского полка або как ми ходілі на турков во времня Шипки[7].
Спервоначала, када нам об'явили войну, я був ще тада простим салдатом, бо тада служили не так как тепер ето чотирі, або три года, а двадцять пять літ, і я не заслужил іщо фітьфебеля, которую должность я получіл вже посля. Когда нас повезли у поход, я сильно став скучать по глупості ума своєго за местопроживанієм дєтства своєго і за родителями, но как салдату скучать не полагаєтця, то я й перестав дєлать чепуху».
Сидір Іванич дивиться через окуляри на слухачів, які похмуро дивляться на нього, і широко̀, радісно посміхається. Коли його погляд зупиняється на кому-небудь, той криво-співчуваюче хмикає й тікає очима куди-небудь у куток. Сидір Іванич перегортає аркуш і десь із середини знов читає:
…«По случаю зімнього времня у мінє порвались сапоги, коториї я поручив ротному сапожнику Гавриїлу Гусаку подчинить. А сам с прискорбієм ходив у однєх валянках. А тут турки почали атакувать нас стрільбою, і када Гусак подчінял сапоги, бомба окончательно оторвала йому ногу. Всьо таки он болєє не мог сапогов подчінять і пропал мой завдаток цєною 35 коп. А кругом усьо гори і дробний лєс»…
— Так ето й той… і проходив у валянках… — підіймаючи голову, всміхається Сидір Іванич. Унтер хоче щось сказати, але Мандрикін перебиває його й говорить:
— Да, вєрно, Сідор Іванич, возлє турка нєт. Должно в другом мєстє.
— Ага! — скрикує Сидір Іванич. — А я тобі говорив… Десь тут… На, пошукай…
Починається розшукування. В кутку вже стихло солодке «харр-фю-ю», зате чути такі згуки, ніби хто студить гарячий борщ; потім хтось плямкає губами, ніби вже їсть; а инший бурмоче щось і знов «пху!.. пху!..» Чути, хтось одчиняє двері в казарму й не по-салдатськи ступає по підлозі. Всі підводяться й чекаюче дивляться в прохід. З'являється коротенька товстенька постать підпоручика Козявки. Картуз йому одсунутий трохи назад, пухкі, як дві підсмажені пампушки, щоки грають рум'янцем; чорні, широко розставлені оченятка бігають прудко й весело.— А! кавалєри!.. Здрастуйтє!.. — кидає він.
— Здрав…желай…вашш…благородь!… — не в лад одповідають йому Сидір Іванич і слухачі.
— А командіра нє било, Кравченко?
— Нікак нєт! — спокійно й рівно, без звичайної салдатської поспішности й напруження відмовляє Сидір Іванич.
— Хм… Странно!.. Странно, странно… — покручуючись на каблуках, крутить задумчиво вуса Козявка. Потім, повертаючись до них і дивлячись на аркуші, питає:
— А ви что тут… чітаєтє?
— Так точно… Немножко ето історію мою… — всміхаючись, гладить рукою аркуша Сидір Іванич. Як скромний автор, він завжди трохи конфузився перед чужими людьми.
— А-а! — протягує Козявка і в лиці йому пробігає щось веселе й жартовливе, але воно зараз-же закривається пильною серйозністю й повагою.
— Подвігаєтся? О чом уже тєпєр пішетє?
— О схождєнії уже з самой Шипки, — коротко якось одповідає Сидір Іванич. — Только ето ми тєпєр про болєсть мою пишем, то-єсть шукаєм, де ето написано…
— Ага!.. Ну, а «болєсть»… как?.. Міґрень єсть, не прошла?
— Єсть, — сумно всміхається Сидір Іванич. — Де-ж їй пройти! Усьо ето всьовозможноє… І мурченіє…
— Хм… плохо, значіт… — серйозно дивиться на нього Козявка. — Лєчітся нужно…
Сидір Іванич махає рукою.
— Нє помогаєт?
Сидір Іванич одверта трохи голову, дивиться задумливо у вікно й говорить:
— Де-ж оно поможеть, когда той… у точності ніхто не можеть болєсть мою оприділить… Один так, другий сяк…— Д-да, ето… не хорошо… — ще серйозніше й пильніше дивиться на нього підпоручик. — Но неужелі нікто не может… опрєдєліть?… Странно! Мнє кажется, ето такая болєзнь, что і я, хотя і нє врач, могу опрєдєліть… Прізнакі, напрімєр, такіє всьо… Міґрень в ґлазах, мурченіє… Довольно распространьонная болєзнь… І не шуточная… серйозная болєзнь… Знаєш, чєм ти болєн?
Сидорові Іваничу холоне в серці і він боязко питає:
— Чим?
Козявка ще раз озирає його з ніг до голови, пильно, уважно дивиться в лице й говорить:
— Ну, конєчно… хм… Знаєш, у тєбя, брат, самая настоящая… ко-смо-ґрафія![8]
Сидір Іванич блідніє. Очі йому злякано дивляться на Козявку; холод з грудей проходить по животі, по ногах і наче наливає їх оливом. Але він усе-таки криво всміхається і, не зовсім довіряючи, гадаючи, що той жартує, нерішуче говорить:
— А може… ви той… може ви ошибаєтесь, ваше благородіє? Потому, как я сібє імєю на заміченіє…
— Твої «заміченія» — єрунда!.. Ето самая настоящая космоґрафія, і при том в довольно острой формє… Можеш вєріть, можеш не вєріть, ето для меня всьо-равно… Но я-би тєбє не совєтовал шутіть с нєй… Болєзнь серйозная…
Козявка раптом, ніби щось побачивши в вікні, одвертається, закусює губи й починає пильно дивитись на двір. Сидір Іванич дріжачою рукою тре лоб і дивиться на його. Салдати перезираються, але не знають, як держати себе, й нудливо дивляться на койки.
— І, говорите, очинь сурйозная тето болєсть? — нарешті питає Сидір Іванич.— Ну, разумєєтся, — не повертаючись, одмовляє Козявка. — Космоґрафія!.. Хм… Ето не шутка!..
Сидір Іванич дивиться на салдат, втягує в себе губи і, хитаючи головою, говорить:
— От вам!..
Потім хутко звертається до офіцера й питає:
— Ваше благородіє! Ну, а от… примєрно сказать, я горчицю хочу впотреблять… од живота… Как она против… с… скомографії?
— Горчіцу, — озираючись, зі страхом скрикує «благородіє», — боже сохрані! Ето — смерть!.. Кто ето тєбє сказал? — Ето смєялся кто-то!.. Нікакіх горчиц!
— Ну, а какиї-ж… тето… лікарства?
— Какія?… Хм… Я, відіш, сам тєбє не могу сказать. Ето уж пусть врач говоріт… Ти к врачу обратісь… Главноє опрєдєліть болєзнь… А горчіцу — боже сохрані… Плюнь тому в морду, кто ето сказал тєбє… Ну, мнє нєкогда… Прощайте, кавалєри!
— Щасливого путі, ваше благородіє!
Козявка хутко одвертається й, кусаючи губи, виходить, а Сидір Іванич починає збентежено ходити по казармі, то гірко, то непорозуміло всміхаючись, і голосно стукає каблуками по підлозі. Мандрикін та инші, слухаючи, потиху лягають на койки й замирають. Сидір Іванич ходить, ходить, потім раптом повертається й рішуче йде в канцелярію за свою перегородку. Схопивши з стола аркуш паперу з «рецептом», він, грізно похмуривши брови, йде в четвертий взвод і голосно кричить:
— Семененко!
Дехто здригується, підводиться, але Семененко не рушиться.
— Ти?.. Дохтор паршивий, — підходячи до койки, штовхає його Сидір Іванич кулаком в бік. Семененко щось мурчить, розплющує очі й, забачивши фельдфебеля, схоплюється й сідає на ліжку. Одна щока йому червона від лежання і скудовчений вус заліз аж у рот.
— Слушаю… — бормоче він.
— «Слушаю»!.. Халєра!.. Ти що-ж ето насмішки строїть задумав ізо мною, — злісно питається Сидір Іванич, б'ючи рукою по папері. — Га?.. Какиї такиї могуть бить горчиці против с… мос… москографії? Га? Я тєбє спрашую, какиї могуть бить насмішки з начальником?!. Що ти з мальчиком у іграшки войшов, ілі що?.. «Горчицю против живота»… Халєра американська!.. От как дам тєбє в паскудну твою морду, так будеть горчиця…
Семененко нічого не розуміє: діється щось погане, а що — невідомо. Здається, радив од щирого серця, а виходить щось не так.
— Спать толькі, іроди! Я вам покажу спать!.. Я вам дам!..
Сидір Іванич озирається, бачить далі біля койки чийсь пояс і вмент звіріє:
— Зводний!.. Зводний!..
Більша частина салдат схоплюється, протирає очі, сопе і злякано дивиться на «фітьфебеля». Взводний, унтер-офіцер Мозоль, зстрибує з ліжка і з заспаним лицем біжить до нього.
— Тето що такоє?! — грізно простягає до пояса руку і, дивлячись на унтера, шипить Сидір Іванич. — Я тібє спрашую, по какой надобності, по каким таким чиркулярам полагається поясам под койками валяться? Чия то об'язанность за порядком смотрєть? Га?
— Вєрно упав нечаяно з койки… — бурмоче взводний.
— Упав?!.. Я тібє…
І вмить наче хто заліпив Сидорові Іваничу рота. Він прикладає до живота руку, широко розплющує очі й, замерши ввесь, чогось прислухається. Всі напружено, не шорохнувши, слідкують за ним. Стає тихо-тихо…
— От… вона… ета… самая… с… москографія! — тихо говорить Сидір Іванич, сідаючи безсило на койку. Погляд його падає на пояс, він хита на нього головою до унтера й слабим, болісним голосом говорить:
— Подніми… Спильчивий я очинь у нервах своїх. А ето от… і той… і вредно виходить… Так ето мінє как загурчить і млєніє какоєсь… ето… всьовозможноє…
Він якусь хвилину мовчить, оддихаючи, потім звертається до трохи заспокоєного Семененка й гірко, безнадійно каже:
— Виходить, дєлішки-то совсьом погані… Виходить, у мене не рипматіз і не нефлюєнція, а той… а тета самая… моско… графія.
— О?! — злякано підніма брови Семененко. — Та не може буть?!
— Подпоручик Козявка опридєлив… То, говорить, ето усьо ошибочно тібє опридєляли твою болєсть, а она просто москографія… От!.. А я, кажись, і в історії записав, що рипматіз… Мандрикін!!
Але, не чекаючи вже Мандрикіна, він сам устає і йде в третій взвод. Зачувши його гукання, Мандрикін скажено схоплюється, б'є себе в груди і з ненавистю кричить:
— Вот убєй меня бог, єслі я єво не задушу, собаку мучітеля… Покою нєт… от толстой шкури… Только…
У дверях з'являється товста, здорова постать «шкури» і з рукою на череві підходить до порожньої койки, на якій лежать зложені аркуші забутої «історії». Гіркий, болісний вираз не сходить йому з лиця.
— От видіш, Мандрикін, — говорить він слабим голосом, — ми записали тут, що рипматіз, а виходить совсьом другоє… ета самая москографія… Нада, брат, переписать. Ніззя… Пошукай, пожалуста…
— Я, Сідор Іванич, нє могу, — похмуро бовкає Мандрикін, бігаючи очима по казармі. — С трьох часов на стрєльбє… Істомілся… А тєпєр в лагерє роботи много… Нам спать послє обєда полагаєтся.
Сидір Іванич зиркає на нього, червоніє, але нічого не каже й тільки пильно дивиться в аркуші. Унтер потупляє голову, салдати поглядають то на Мандрикіна, то на фельдфебеля.
— Та-ак… Ха-ра-шо-о!.. — втягуючи в себе губи, протягує Сидір Іванич. — Очинь… пе-ре-кра-асно… Що-ж… полагається, так полагається…
Він потиху складає аркуші, вирівнює їх і мовчки йде в канцелярію. В взводі підіймається палке шепотіння: хто докоряє Мандрикіну, що він своїм вередуванням викличе чіпляння «мнімої шкури» на весь взвод, дехто лає самого Сидора Іванича, дехто-ж сміється й, солодко позіхаючи, укладається знову спати. Мандрикін завзято сперечається, б'є себе в груди й присягається, що «мнімий» витягнув уже з його жили і довше він не має сили терпіти. Хай його садовлять «під арест», хай віддають «під суд», а він більше не буде секретарювати у «собаки».
В четвертім взводі раптом чується голосна, злісна балачка Сидора Йванича: чути — лає когось. Крик стає дужчий, потім чути якусь команду, тихо, далі знов команда і тупання багатьох ніг. В дверях грізно з'являється Сидір Іванич.
— Вставать!.. — кричить він голосно. — Одєватця! В лагері! — Мандрикіну, видно, хочеться сказати, що рано ще, є наказ у три години виходити з казарми, але він зиркає на червоне, зле обличчя фельдфебеля й мовчки починає натягати мундира. Всі теж мовчки встають, будять тих, що сплять, і одягаються. Хутко чується фельдфебелів крик у другім і першім взводі, чується його лайка, команда, вигукування.
— Толькі й знаєте спать… — сопучи, проходить він у канцелярію. — «Полагаєтця»… З ними, как з людьми, а они тібє «полагаєтця»… Скоро мінє!.. Стройсь!.. Чого там копаєтесь?
Сон, тишу — як злизало з казарми. Дзвін лопат, сокир, крик унтерів, шепотіння й злісне, похмуре бурмотіння крізь зуби рядових, шарудіння ніг… Вистроїлись…
Сидір Іванич обходить, пильно озирає кожного, а надто Мандрикіна, дає команду, і рота, стукаючи чобітьми, подзенькуючи лопатами й сокирами, з шумом виходить з казарми.
Сидір Іванич обходить порожні взводи, кидає оком на дневальних і йде в канцелярію…
Настає тиша. На стіні цокає годинник і нудно-нудно так вимовляє: «ось-так! ось-так!» Сидір Іванич довго стоїть біля вікна й задумливо-сумно дивиться на двір; потім, зідхнувши, йде за перегородку, сідає на ліжко біля столика й починає передивлятись шклянки й пляшечки з лікарствами. А на губах йому стоїть гірка, іронічна посмішка й иноді ледве чутно виривається з них:
— Мнімий…
——————
- ↑ Салдатський чин в колишній царській армії.
- ↑ Вартовий.
- ↑ Салдатський чин.
- ↑ Біль голови.
- ↑ Салдатський чин, менший за унтера.
- ↑ Інфлюенція — простуда.
- ↑ Мушу дати коротеньке пояснення. Мандрикін за часи свого секретарства не насмілювався не то що словом, але й одною літерою змінити проказане автором, Сидором Іваничем. Правда він це спочатку одважувався робити, але коли Сидір Іванич звернув його увагу на свої авторські права, підкріпивши їх обіцянкою «вимазать йому всю морду чорнилом», як тільки він ще хоч раз повторить свої намагання, — Мандрикін схаменувся і потім до літери вже записував кожне слово Сидора Іванича. Певна річ, що я з свого боку тим паче стою за недоторканість творів без згоди автора. Тому, читаючи цю «Історію N-скаго полка і т. и.», читачі можуть читати її з такою-ж увагою, як-би рука самого Сидора Іванича записувала його думки на папір.
- ↑ Наука про всесвіт.