Вибрані твори (Винниченко, 1927, ДВУ)/Голод
| ◀ «Салдатики» | Вибрані твори Голод |
Зіна ▶ |
|
Біля станції по дні рівчака тихо, помалу, иноді зупиняючись та прислухаючись, повзло троє людей. Зорі мовчки слідкували за ними і моргали одна одній; вітер, несміло пошелестівши травою, забігав у рівчак і зараз-же боязко ховався в степу. Туга ночи таємниче шепотіла і зідхала коло їх.
Иноді передній з них зупинявся, помалу висувався з рівчака і пильно дивився до станції. Там все було, як і перше. Станція дрімала. Так само на лаві коло дзвінка темніли якісь постаті, ледве освітлені світлом лихтаря, так само у одному вікні виднілась фігура телеграфіста, що сидів, схилившись над столом, так само у садку крізь дерева видко було світло, а круг його якісь фігури. А од фігур тих і од світла так само нісся то сміх, то брязкіт шклянок, то ніжний тихий спів, то закатистий голосний регіт. А між станцією й рівчаком — лінії рейок, рівні, витягнуті, напружено націлені кудись у далечінь. Рейки, вибігши з полоси світла, пропадали у тьмі і тільки ледве видко було там попереду, куди повзли вони, темні ряди вагонів.
— Ну? — шепотіли задні, коли передній зсувався униз. — Валяй далі! — хропів той і мовчки сунувся знов уперед. За ним повзли і задні, чудно якось покручуючи колінами і часами зупиняючись. І коли вони зупинялись, зупинялось і шарудіння в рівчаку, і чути було, як несміло терся вітер біля їх, як зідхало щось в степу і неслися згуки сміху із маленького садка. А вгорі у темнім небі, пильно слідкували за ними мовчазні, таємні зорі.
Повзли довго.
І знов підвівся передній, вистромив голову з рівчака і застиг. Станція одсунулась вбік і не блищали рейки. Замість їх тягнувся довгою темною смугою ряд товарних вагонів.
— Ш-ш-ш! — прошипів передній, повертаючись до товаришів.
— Вилазьте…
— Тут? — тихо спитав середній, підлазячи до його.
— Вони… Мішки не погубили?.. Ш-ш!.. Ти! щоб тобі там покорчило…
Задній злякано зігнувся і присів. Потім помалу, ледве ворушачись, підліз до обох і тихо спитав:
— А ти-ж добре знаєш?
— Не бійся, на своїй спині таскав його… Ну! тихо-ж! Не одставай од мене… Ш-ш!.. Та не тікать, як хто гукне… Тільки мішки покидать додолу… Чуєте?
— Та то вже…
— Ну, хай бог помагає!..
Якось чудно похитуючись, три постаті обережно, помалу посунули одна за одною просто на вагони. Вагони-ж стояли, окутані якоюсь таємною тьмою. Всі, як один, темні й однакові, наче домовини на колесах, вони мов ждали їх, замерши і ховаючи в собі щось невідомо страшне, незриме. Було якось сумно.
А станція збоку їх дрімала собі під ніжний спів у садку та сміх і балачки. Вітер зоставсь у степу.
Передній раптом зупинився.
— Хто ідьоть? — в той-же мент зачулось звідкись од вагонів.Три постаті закам'яніли одна за одною. Зорі напружено моргали, ждучи, що буде, і навіть з поля прибіг вітер і зашелестів чимсь коло їх ніг.
— Хто ідьоть, питаю? Слиш?! — знову відкись од вагонів почувся сердитий і трохи насторожений голос.
— Кидайте мішки… — поспішно прошепотів передній і, одкинувши щось убік, голосно й спокійно промовив.
— Свої.
Коло вагонів щось заходило.
— Хто такі свої? Какая надобность ходить тут?
— На станцію йдемо…
Від вагонів одділилась якась темна постать і стала наближатись до їх. Передній зараз-же поспішно рушив вперед, а за ним задні.
— Стой!.. Підожди! — зачувся за ними ще більш насторожений голос і хода постати стала частішою.
— А чого нам ждать? Нема часу…
— Говорю стой, бо стрілять буду…
Передній зупинився, а за ним і задні. Постать підійшла зовсім близько, так що видно було навіть якусь палицю в руці і темну бороду.
— Ну, то що буде? Драстуйте! — спокійно обізвався передній.
Постать, не одповідаючи, мовчки стала близько придивлятись до лиць їм, до одежі, до рук.
— Що, знакомі може? — суворо, знехотя бовкнув середній.
— Да, знакомі… — теж суворо одповіла постать, не перестаючи придивлятись до їх. Потім вийняла щось із пазухи, піднесла до рота і різко несподівано засвистіла.
— А то що буде? — стурбовано і швидко спитав передній.Постать, не одповідаючи, прислухалась до станції. Вагони стояли темним понурим рядом, байдужі до чотирьох людей, що напружено стояли в тьмі коло їх. Тільки вітер цікаво терся коло їх та зорі напружено моргали одна одній.
— А бога ти не боїшся, чоловіче? — тихо з сумним якимсь жалем промовив передній. — Чи ми тебе возом переїхали, що свистиш ото по жандармів?
Од станції раптом зачувся теж різкий, одривчастий свист. Постать з полегшенням заворушилась.
— Бог богом, а служба службою, — твердо і холодно промовила вона. — Вчора тут тоже двоє хлюстів на станцію будьто йшли. А впослєдствії оказалось, що пробуравили вагона й виточили під вагон усе зерно!.. А сторож одвічай за їх.
— Та ото й ми-б то по зерно, чи що?
— Та хто вас знає. Ось жандарм подивится…
Було тихо.
— Ех!.. — зідхнув передній. — Люди!.. У самого-ж, може, діти голодні… Зараз жандарма… А може оті хлюсти не їли три дні? Оті самі, що панське зерно виточили?.. Га?..
Сторож мовчки знов підніс руку до рота й засвистів. Йому зараз-же десь не дуже далеко одповів хтось. Троє людей були заворушились, а потім понуро застигли.
— Да! — раптом злісно заговорив сторож. — Якби не діти, то, може-б, я й не лазив отут та не ганявся за вами чортами…
Він помовчав. Чути було, як десь поспішно йшли до вагонів.
— Ви з голодного села? — суворо спитав сторож.
— З голодного… — знехотя одповів передній.
— З Кирасировки чи з Водяного?— З Водяного…
— По зерно йшли?
— От йому це зерно!.. — суворо, злісно вирвалось у середнього. — А хоч-би й по зерно, то що? Докажеш? Злякались твоїх жандармів?!. Чорт їх бери й тебе разом з ними, барбосяко. 3лякав, дума. Свистить… Свиснуть-би по голові, щоб аж за вагонами тявкнув…
— Ану, свисни! — зневажливо й спокійно сказав сторож.
— Та годі, Данило! — тихо промовив передній.
— Та що-ж воно справді… За віщо-ж ти хватаєш нас? Чи ти піймав нас на чому, чи що? Дума, як дали йому свистьолку, так уже й начальство…
— Агей! — зачулось коло вагонів.
— Сюди! — крикнув сторож.
Із тьми, хутко наближаючись, з'явилось дві постаті, чимсь дзвякаючи і щось бубонячи між собою.
— А што там? — ще не доходячи, крикнула одна з них.
— Та ось… — суворо промовив сторож. — Якісь… коло вагонів терлись…
Постаті підійшли зовсім близько, зупинились і стали придивлятись до спійманих. На обох були білі сорочки, перепоясані чорним, і в одного в руці рушниця, а в другого з боку шабля.
— Гм… так… — поважно протягнула постать з шаблею.
— Ви скудова?
— З Водяного, господин жандар… — коротко зідхнув передній. — Оце йшли собі на станцію… Нічого не знаємо… Коли це: «стой, стрілять буду». Защо-ж це?
— Так… А пашпорти єсть?
— Пашпорти?..Передній закашлявся. Потім утерся і коротко промовив:
— Пашпортів з нами… так що й нема… Но тільки…
— Умгу… Ну, так ідьом за нами… Поговорим на станції.
Передній розвів руками, зідхнув і рушив за жандармом. За ним понуро пішли й задні, а збоку їх салдат з рушницею. Хвилин через три-чотири всі п'ятеро стояли в тому самому садку, з якого чувся сміх і ніжний спів. На столі під акаціями стояли свічки в скляних лихтарях, а круг свічок з обох боків стерчали пляшки, між пляшками стояли тарілки з закусками, коробочки з якоюсь їжею, ножі, шклянки. За столом сиділо дві пані, а біля їх якийсь панок старенький і два жандармських офіцери. Один лисий, з пишними рудими вусами; другий молоденький, гарненький. Круг свічок несамовито, скажено літали кругами метелики, бились об скло, падали на стіл і знову бились, повзали і літали.
Очі всім, що сиділи за столом, були затуманені, а паніям губи і щоки якось дуже червоніли.
— Ну, что там? — чекаюче подивився офіцер з пишними вусами на жандарма, який, заступаючи собою спійманих, виступив наперед і держав руку під козирьок.
Жандар ще більше вирівнявсь і, придержуючи шаблю другою рукою, бадьоро й серйозно промовив:
— Ес… Ес… Еспорпріяторов[1] поймали, ваше благородіє!
Всі заворушились, навіть старенький панок, що старанно вимазував хлібом тарілку, здивовано повернув голову й замер.— Експропріаторов? — недовірчиво й ліниво протягнув офіцер. — Ого! А ну, отойді!
Жандарм ловко крутнувсь і одійшов убік. Всі жадно впилися очима в три фігури, що стояли перед ними.
Всі три босі, з великими чорними пальцями на ногах, з якимись запалими, сірими обличчями, зарослими бородами, з мужицькими вигорьованими шиями, на яких виразно темніли зморшки, всі три без шапок, з похиленими головами, всі три з чеканням у всій постаті неминучого лиха…
Одна з паній, у якої були великі сині мрійні очі, засміялась.
— Ну, і експропріатори!.. Фе!.. Я думала, настоящіє…
Жандарм скосив на неї очі, але ждав, що скаже офіцер. Офіцер-же гикнув, одкинувся на спинку стільця і ще лінивіше звернувся до спійманих:
— Так… Хм! Ви-же ето чего там… ето… как єго?.. Там бунти устраіваєтє?
«Експропріатори», що жадно бігали очима по закусках, заворушились і повернули до його голови.
— Ми, ваше благородіє, нікоторих бунтів, — поспішно й кротко заговорив передній. — Ми собі ішли на станцію… А нам, значить, звиніть: «куда? стрілять буду»… А ми, как от перед богом, ваше благородіє… Ми з голодного села… Два дні не їли, ваше благородіє…
— Ну, врьош… Всє ви ето пойотє…
— Ваше благородіє! — вмішався жандарм. — Они коло вагонів з зерном споймані…
— Ага!.. Вот відітє… Зерно хотєлі украсть?
— Ваше благородіє! — знов переводячи очі од столу на офіцера, схилив голову на плече передній. — Коли-б ми по зерно йшли, так у нас-би мішки, або хоч торби були… А ми-ж… от, як самі бачите…
— Хм!.. — крутнув вуса офіцер.
— А, ну їх к чорту, Сєрьожка! — нетерпляче скрикнув другий офіцер. — Дай ім, Скріпчук, по нагайкє і к чорту.
Жандар взяв до його під козирьок, але ждав, що скаже Сєрьожка.
— Хм… — ліниво, п'яно дивлячись на спійманих, крутив Серьожка вуса. Спіймані-ж насторожено стояли й ждали, й бігали очима по закусках. Панії щось шепотіли одна одній і сміялись, показуючи очима на «експропріяторов».
— Отправить іх под арест!.. — несподівано постановив Сєрьожка і в'яло повернувся до столу.
— Слушаю! — цокнув шпорами жандарм. — Ідьом!
Спіймані знов заворушились. Данило насупив брови й щось пробурмотів; самий задній маленький дядько з гострим носиком і круглими, як дві вишні, зляканими очима ще більше напружився і розтерявся, а передній розставив руки і кротко скрикнув:
— Ваше благородіє! Та за віщо-ж?
— За безпорядкі, — не озираючись, ліниво бовкнув офіцер.
— Ваше благородіє! У нас-же дітки… Сім'я голодна… За що-ж нам таке? Ми-ж хіба що бунтували?.. За що-ж нас у тюрму?
Гарненький офіцер нетерпляче скочив з місця і, підійшовши до їх, крикнув:
— Марш!
— Та за віщо-ж це під арешт? — раптом злісно густим басом бовкнув Данило, дивлячись повз гарненького офіцерика у спину офіцерові з пишними вусами.
Той помалу повернувся і пильно глянув на Данила.— Хм!.. Так ти єщо… Хм!.. Дай єму в рило, — хитнув він на його передньому.
Передній злякано глянув на Данила, на офіцера, широко розплющив очі й з непорозумінням подивився на всіх.
Панії засміялись.
— Вот ето остоумно! — байдуже бовкнув старенький панок, витираючись серветкою. — Ето напомінаєт мнє…
Офіцер жвавіше озирнувся до паній і, повернувшись, строго крикнув:
— Ну! Дай єму в рило.
— Ваше благородіє!! — благаюче підняв руки передній.
— Молчать!.. Нє хочеш? Ну, тєбє дадут в рило.
— Ти! — хитнув він Данилові. — За то, что он нє хочет дать тєбє в рило, дай ти єму!..
Панії, офіцер і навіть старенький панок весело засміялись.
— Справедліво! — крикнула пані з мрійними очима.
— А потом он тєбє даст… А потом оба вмєстє дадітє вон тому третьому. Ну!
Данило мовчки злісно дивився на офіцера й сопів носом; передній розтеряно посміхався, а задній злякано водив очима по всіх і дрижачими руками мняв картуза.
— Ну! — раптом грізно скрикнув Сєрьожка і скажено підвівся. — Я с вамі шутіть буду, что лі. Бєй в в морду єго! — ступнув він до Данила й показав головою на переднього.
Данило зблід і глухо промовив:
— За що-ж я його буду бить?
— Нє разсуждать! Пріказиваю тєбє і бєй!
— Ваше благородіє! — знов благаюче скрикнув передній.— За віщо-ж нам таке безчестя!.. Та нас-же люди заплюють… Змилуйтесь!.. Хай нас господин жандарм ударять… Та й одпустіть нас…
— Я хочу, чтоб ви набіли сєбє морди… А жандарм єщо успєєт.
Жандарм посміхнувся. Данило переступив з ноги на ногу й глухо бовкнув:
— Одсилайте нас у тюрму.
— Нєт… Ти дай єму в рило, а тогда в тюрму. Тогда даже в тюрму нє пошлю, прямо пущу на всє четирє сторони… Слишіш? Обєщаю! Єй-богу! Ну?
— Боже мій, боже мій! — жалібно захитав головою передній, а Данило знов переступив з ноги на ногу й мовчки кам'яно-напружено застиг.
— Ну? — подивився офіцер на Дайила. Той не рушився.
І раптом лице офіцерові почервоніло, очі налились кров'ю, вуса якось зашарпались.
— Скріпчук! Да я долго с вамі буду… — скажено рявкнув він. — Стрєляй іх.
Данило швидко глянув на офіцера, на Скрипчука, який злякано витягав револьвера, і зразу якось весь скажено зморщився і прохрипів:
— Не маєте права стрілять!
— Что-о? — заревів офіцер і, підбігши до жандарма, вихопив з рук йому револьвер і шарпнув до себе.
Жандарм поспішно скинув з шиї шнурок, на якому був причеплений револьвер, і злякано замер знов.
Пані ойкнули. Передній і задній великими очима дивились поперед себе і, видно, мало вже що бачили.
Але тут гарненький офіцер, хутко підійшов до Сєрьожки, твердо схопив його за руку й промовиві:
— Сєрьожка!.. Плюнь!.. Нє нужно… Под суд за какую-то сволоч… Оставь… Плюнь!— Н-нєт!.. — хрипів Сєрьожка. — Я єго заставлю… Я єму покажу право…
— Сєргєй Сємьонич! — підбігла пані з мрійними очима. — Бог с німі!.. Отправтє в тюрму і довольно.
Офіцер з пишними вусами пустив револьвер і, важко дихаючи, повернувся до панії.
— Ларіса Івановна!.. Я іх заставлю!.. Оні дожни ето сдєлать для вас…
— Нє нужно… Я нє хочу…
— Нєт!.. Я іх заставлю! Слишітє ви! На свободу пущу, дам по рублю на водку… Слишітє? Бєй!
— Ваше благородіє! Пустіть нас! — схлипнув передній.
— Нєт!.. Дам по рублю на водку, дай єму в рило. Слиш!
— Єй-богу, дам… Нє вєріш? На!
Офіцер п'яними руками рішуче поліз в кешеню, вийняв гаманець і висипав гроші на долоню. Деякі монети покотились з рук на землю й лягли коло Данилових ніг. Жандарм хотів кинутись піднімати, але офіцер закричав:
— Остав!.. Пусті… Ето ім!.. Бєй!.. Вот всьо дам, бєй! — Рука з грішми йому дрижала, вуси розкудовчились, а очі уперто вп'ялись у переднього.
— Всьо дам!.. Дай в рило!
Передній глянув на Данила. Данило якось прудко зиркав то на гроші, то у землю, то на гроші, то знов у землю.
— Да бєйтє, дуракі! — нетерпляче скрикнув гарненький офіцер. — Да ідітє сєбє ко всєм чертям! Бєрі деньгі і бєй! — звернувся він до переднього.
— Ну, кто ударіт, тому всьо даю! — крикнув офіцер з пишними вусами.
— Ну?
|
— Ну? — хитнув офіцер рукою. Монети брязнули на руці.
Три сірі постаті, як за магнітом, повернули на брязкіт голови… Данило переступив з ноги на ногу і важко сопнув носом. Задній присунувся ближче.
— А ну, інтєрєсно!… — сладострасно прошепотіла пані з мрійними очима і присунулась ще ближче…
Офіцер знов брязнув грішми, мовчки посміхаючись.
— Ваше благородіє!.. — з мукою схлипнув передній: — здєлайте милость, пожертвуйте так. Голодні-ж ми… Дітки у нас… Ваше благородіє!
Данило ворухнувся. Передній насторожено глянув на його й замовк, прудко, непокійно бігаючи по всіх очима.
— Нє-єт, дай в рило… — посміхнувся офіцер і знову брязнув грішми. І п'яні, ситі очі його задоволено ходили по голодних, напружених постатях трьох сірих спійманих людей. А сірі спіймані люди знов заворушились, знов насторожено, боячись зустрітись поглядами, забігали очима й мовчки стояли проти панів з масляними очима, повними жадности.
Раптом Данило повернувся до переднього і, не дивлячись на його, глухо бовкнув:
— Бий, Семене…
Передній одступив навіть назад.
— Нічого, бий!.. Давайте гроші… — повернувся Данило до офіцера.
— Нєт, сначала в рило, — п'яно хитнувся офіцер.
— Ну!.. — сопнув якось Данило і, розмахнувшись, вдарив Семена по лиці. Потім зразу-ж поспішно одвернувся й глухо бовкнув до офіцера:— Давайте! Вдарив…
— Нєт, подожді! Тєпєр он тебя!
— Конєчно! — з захопленням підхопила пані з мрійними очима.
Данило круто повернувся до Семена, який якось криво посміхався, і, дивлячись убік, жорстко промовив:
— Бий і ти!..
Семен замнявся.
— Та бий!! — злісно рявкнув Данило. — Чого там ще! На!
Пани жадно дивились. Передній розвів руками, потім підняв одну руку й несміло вдарив Данила по лиці. Данило знов зараз-же повернувся до офіцера й, понуро глянувши на його, бовкнув:
— Вже.
— Ну, вот! — задоволено посміхнувся офіцер і, піднявши руку, струснув гроші на землю.
— Собірайтє!
Семен, Данило і задній дядько поспішно нахилились і, жадно хапаючи монети, стали повзати по землі під ногами жандармів, панка та паній, одпихаючи один одного, сварячись і, навіть, видираючи один у одного.
А пани стояли над ними, навмисне одпихали в другий бік монети і, хльоскаючи з захопленням в долоні, кричали:
— Браво!.. Брраво… Так! Нє поддайсь!
Зорі сумно дивилися з темного неба і крізь листя здавались заплаканими; цікавий вітер боязко шелестів у віттях, а метелики, не звертаючи уваги ні на крик та сладострасне хльоскання ситих, п'яних людей, ні на повзаючих голодних, сірих людей літали і бились об скло, уперто лізли на вогонь і падали, і знов летіли на вогонь.
——————
- ↑ Замість „експропріаторів“. Так звано в 1905–07 рр. людей, що збройною рукою захоплювали гроші у державних касах та в банках і повертали ці гроші на революційні справи.