Вибрані твори (Винниченко, 1927, ДВУ)/Малорос-европеєць
| ◀ Зіна | Вибрані твори Малорос-европеєць |
Кузь та Грицунь ▶ |
|
Я їхав в село Бідненьке за репетитора до панка Коростенка і, як подоба кожному репетиторові, їхав на драбинчастому возику, запряженому якоюсь гострозадою й гостроголовою конячинкою з коротенькими, лахматими ніжками і великим черевом, що робило її дуже схожою на мишу.
Мало накочена дорога була труська, сонце палило, як з печи, а я на своєму возику, як карась на сковороді, смажився, обливався потом, вертівся, хапався за боки й проклинав і возика, й себе, й того чорта, який надав мені їхати до якогось там пана вчити паненя; і не хотів я вже ні пана з його рекомендованим мені демократизмом, українством, лібералізмом, ні заробітку, ні сільського покою, ні всього того, що спокусило мене їхати до нього й терпіти муки їзди на драбинчастих возах. Але конячинка тимчасом тюпала собі й години через чотири ми вже були в Бідненькому.
Була неділя. Коло одної хати на вулиці й на подвір'ї стояла, сиділа й навіть лежала ціла юрба дядьків, жінок, парубків, дівчат, дітей. Всі були червоні, спітнілі, у деяких лікті були перев'язані хустками. Вони всі разом кричали, обнімались, сміялись, співали; якась стара баба, високо піднявши спідницю, заносисто танцювала, а круг неї реготали й грали на губах. На самій дорозі стояв розпатланий дядько: широко розставивши руки, наче граючи в «куці-баби», він раптом робив кільки хистких ступнів у один бік і зупинявся; потім схиливши, як бик, голову, немов раздумуючи і щось бормочучи, він кидався в другий бік і знов зупинявся, хитаючись.
На воротях стирчало гілля, обвішане червоними стьожками й перев'язане хусткою.
— Свадьбу грають, — суворо сказав, неначе одрубав, мій возниця й, обминувши розпатланого дядька, хльоснув по конячинці.
— Стій!.. Стій!.. — вмить вчулось за нами.
Ми озирнулись. За возом біг якийсь дядько в шапці з перев'язаною рушником рукою, з пляшкою й чаркою в руках і кричав щось.
Возниця припинив трохи конячинку.
— До… до пана… нашого… їд… їдете? — хакаючи, підбіг до воза дядько.
— До пана. Вчителя ось… везу… А що? — незадоволено буркнув возниця.
— А-а!.. — протягнув дядько, дивлячись на мене мутними очима й дихаючи горілкою. — Вчителя?.. До панича?.. Так… вєрно! На дохтура, стало бить? Упо… употребительно! Но тольки за польтиник не підем… Так панові й разположіть… Забастовка!.. Депутація, одним словом!.. Значить польная депутація… і нікаких… Руб давай і… квит! Вєрно я говорю? Кирило, вєрно я говорю?
— Вєрно, вєрно… Но! — шарпнув віжками Кирило.
Дядько ще біг за нами й щось старався вияснити, але хутко одстав, і ми, повернувши за ріг, опинились на вулиці, що впиралась в панський будинок з тополями й терасою; а через кільки хвилин в'їжджали в ворота економії.
На подвір'ї чогось було безлюдно й тихо, тільки коло загону стояли дві робітничі постаті й, спершись ліктями на тин, лузали насіння. Вони не ворухнулись. Зате з-під амбару вихопилась якась сіренька собака з обгризеними вухами й, одривисто гавкаючи, наче хапаючи на льоту мух, побігла за нами. Біжучи поруч з возом, вона без всякої злости дивилась поперед себе й, наче виконуючи обов'язок, голосно й серйозно гавкала. Часом вона зупинялась, сідала й, поспішно почухавши задньою ногою коло вуха, знов наганяла нас і знов з діловитим видом гавкала.
У вікнах горниць замиготіли якісь обличчя, але на ґанку ніхто не з'являвся; тільки з вікна кухні випнулась червона товста пика в білому ковпаці й, обережно почухавши кінчиком здоровенного ножа брову, пильно подивилась на нас і сховалась.
Ми зупинились. Собачка теж зупинилась, замовкла й стояла коло воза, також, мабуть, не знаючи, що далі робити, як і ми.
Почекавши трохи, я зліз із воза, розплатився з дядьком і, взявши свого чемоданчика, пішов до ґанку. Як тільки я ступив на східці, двері сами раптом одчинились передо мною. Я зупинився, чекаючи, що хтось вийде, але не було нікого. Я зазирнув у двері: в маленьких сінях було порожньо, а проти цих дверей були другі двері, мабуть, в більші сіни. Я здвигнув плечима й пішов далі. Але не встиг зробити кілька ступнів, як і ті двері також одчинились, мов од вітру, і я справді побачив великі сіни з кілочками для одежі, одежу, кальоші, капелюхи і т. и. Коло дверей-же знов нікого не було.
«Що за чортовня», — подумав я, озираючись на всі боки. Але в цей мент одчинились бокові двері й з них поспішно вийшов товстенький, коротенький добродій у білому літньому костюмі з чорненькими смужками, з англійськими баками і червоними бритими губами. Лукаво сміючись, він підійшов до мене і, простягаючи руку, дзвінким тенорком заговорив:
— Репетитор наш?.. Дуже приємно, дуже приємно! Мій Василько вже просто напосівся на мене: «де мій репетитор?..» А що? Двері вас здивували?
— Еге… Я не розумію… Наче духом святим… — пробурмотів я.
— Ах-ах-ах! — засміявся він дуже задоволено. Потім раптом зробив серйозне лице й, ніжно взявши мене за лікоть, промовив:
— Дуже приємно, дуже приємно… Я вас зараз у вашу кімнату… Ви, мабуть, дуже втомились? Ну, розуміється… Свій чемодан ви можете… Грегуар… Ха-ха-ха! Так вас здивували двері? «Святим духом?» Грегуар!
Звідкись хутко виплила постать у лакейському потертому фраці з жовтою лисиною, тоненькими губами й тужливим виразом кістлявого бритого лиця.
— Вот чемодан господіна учітєля… Однеси до їх в комнату… А це, бачите… Осторожно, Грегуар, осторожно… Це, бачите, у мене автоматичні двері. Одчиняються машинним робом… Одчиняються й зачиняються… У мене все машинним робом, вся економія на раціональних початках ведеться… А це ваша кімната… Туди, Грегуар, постав у куток. А вода в умивальнику є?.. Все машинним робом… Є? Ну, можеш іти… Підожди! Нічого… гм!.. нічого з села не чуть?
— Нічого… — коротко промив Гаврилко, схиливши трошки голову на бік.
— Ну, йди… Підожди! В випадку чого-небудь… дать мені звістку!
— Харашо… — зідхнув Гаврилко й тихо висунувся з кімнати, ніжно причинивши двері.
Він зразу змовк і, хутко підійшовши до вікна, став дивитися у сад, де ходив якийсь дядько.
Я був голодний і хотілось остатись самому, хотілось вмитись, роздягнутись і хоч трохи спочити від драбинчастого возика. Але Коростенко видно й не думав покидати мене. І я вже з неприязню дивився на товсту його шию, на англійські бакенбарди й розчісану надвоє, як у лакеїв, голову.
— Да-а, — одходячи від вікна, глянув він на мене ласкавими, хитророзумними очима. — Ми, малороси-европейці, скажемо нове слово старій нашій Ненці-Україні! Правда? Да, да! Що таке, здається, автоматичні двері? Ні… нісенітниця! А тимчасом не треба ні лакеїв, ні «на чай», не треба лишньої трати енергії… Да! Надушив кнопку — і єсть! і головним способом, просто. Ви подивіться!
І він хутко пішов у сіни, озираючись на ходу й киваючи мені головою. Я мусів скорчити зацікавлену фізіономію і йти за ним.
Механізм справді був простий, зручний, корисний. Але моя похвала розохотила його і він, схопивши з вішалки м'якого білого бриля й пораявши мені зробити те-ж саме, жваво балакаючи й держучи мене за лікоть, повів показати «ще не те!» Він повів мене спершу в кухню, де показав якусь машину, що сама місила й робила паляниці; потім повів у другу кухню, де якась машина теж щось робила. Тут дуже смачно пахло огірками й житнім хлібом. Од цих пахощів мені так схотілось їсти, що я став часто позіхати і, щоб не образити його, мусів ковтати зівки. Далі він повів мене в якийсь льох, потім у станю далі, в загін, в амбар, на тік, за тік, показував, лазив на якісь горища, дряпавсь на драбини й живо, задоволено й гарно балакав. Балакав він мовою якоюсь кумедною, книжною, скоріше російською, перекладаючи тільки московські слова на українські. Але я майже нічого не чув і де далі, то все більш і більш втрачав надію колись скінчити огляд цих сіялок, віялок, жаток, плугів, телефонів, електричних дзвінків, стань, амбарів, водопроводів, водокачок, молотилок, маслобоєнь, собачих будок. В очах мені стояли колеса, паси, проводи, в вухах тільки й чулось «регулятор», «сто кінських сил», «500 кінських сил»; в голові стукало, в животі, здавалось, усе висохло, кишки позлипались і в грудях було порожньо й важко.
«Ну-ну! — злісно думав я, ходячи за ним. — Це попав!»
— А ось гляньте! — зупиняючись і балансуючи в своєму білому костюмі на якомусь здоровенному дишлі, показував він мені щось залізне й блискуче.- Стоїть всього сто двадцять рублів, а за кільки років збереже на тисячу двадцять рублів чоловічої енергії. Да!
Я «гмукав», здивовано й глибокодумно вертів головою й з нудьгою думав, чи ще багато в нього зосталось показувати збереженої «чоловічої» енергії. Нарешті, щоб якось звести розмову на инше, я спитав його, йдучи подвір'ям:
— А що це у вас робочих не видно?
Він зупинився, комічно розставив руки й з добродушною посмішкою сказав:— Бастують… Страйкують!
— Он як?!
— Да, да!.. Граждани! що зробиш?.. Давай і нам горниць, не хочемо жить в бараках. Булки давай, чай, котлети… Цілком нормальна річ, цілком нормальна річ, — поспішно й серйозно перебив він себе. — Дух часу… Законні требовання… Законні.
Я згадав, що бараки, які ми оглядали, були темні, брудні, вогкі, низькі, й про себе згодився з ним, що требування дійсно законні. До нас підбігла знайома вже мені собачка й, б'ючи себе хвостом по задніх лапах, звиваючись і крутячи на всі боки головою, мов прохаючи у мене вибачення за гавкання, стала тертись коло моїх ніг.
— Державна Дума[3] грає свою ролю. Да!.. Вона будить надії, думи… В цьому її велика роль!
Собачка од мене перейшла до нього й лизнула йому руку.
— Пошла!.. Фу!.. Де вона взялась тут?.. Вже завелась азіятчина… Хто її привів?.. Пошла к бісу!.. У мене ні одної собаки… Я нахожу, що вони ніякої користи не приносять… Од них пахне азією… Пішла ти! Треба сказать Михайлу, щоб прогнав… Да! Страйкують… А ось це — мій сад… Я вам зараз покажу, що значить культура й машина… До обіду ще далеко…
Він вийняв золотого годинника й глянув у нього.
— О! Ще маємо години три… Ми обідаємо в п'ять… В нашому розпорядженні цілих дві з половиною години…
В очах мені помутилося. Розуміється, я не бачив, «що значить культура й машина», хоча ми години півтори ходили по садові й навіть лазили в оранжереї. Я вже сам був машиною, яка, не почуваючи нічого, тільки пересовувала ноги, хитала головою й щось бурмотала.
Нарешті ми вийшли таки з саду і я зідхнув вільніше. З села чувсь якийсь крик і співи. Коростенко зупинився, пильно послухав і, рушаючи, сказав:
— Дядьки тепер чують себе господами положенія… «Дума, мовляв, наша!» Погано тільки, що Дума розгарячає дуже інстинкти[4]. Не вадило-б здержувать… «Дума одбере землю»… А як не одбере? Що тоді?
Я стиснув плечима й промовив:
— Як-же Дума може здержать, як селяни вимагають, як їм треба землі?
Він зупинився і, взявши мене за лацкан, сказав:
— Дорогий добродію! Ви — прогресивний[5] чоловік і я — прогресивний чоловік. Обоє ми хочемо добра, правди… Я сам поділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам… Але… Будемо говорити по щирості. Одне — лозунг, а друге — життя. Селянам треба дать лозунг «землі!» бо без цього вони не будуть боротись за політичну волю… Але-ж не будемо кривить душею… Чого наші селяни бідні? Хіба справді од недостатка землі? Це-ж… ну, по меншій мірі це — помилка. Наш селянин — азіят. Ось в чому гвоздь… Культури, европи йому треба! Школи! І перш усього зрозумілої української школи!
— Добре!.. — скрикнув я. Але він мене зараз-же перебив:
— Позвольте, позвольте! Це не все! Я не кажу, що їм зовсім не треба землі… Як можна!.. Але-ж як дать? треба так дать, щоб це не вбило культури, щоб селянин розвивався… Ну, скажіть… як можна взять і розділить всі ці машини мої, всю цю культуру між селянами? Абсурд!
На зустріч нам хутко плив по подвір'ю Грегуар, схиливши голову на бік, широко розмахуючи руками, наче одбиваючись од чогось.
Коростенко зараз-же змовк і стурбовано, напружено став дивитись на Грегуара.
— Что такоє? Безпокойно в дєрєвнє? Да? — спитав він.
— Нєт. Пожалуйтє, обєдать… — схилив голову на друге плече Грегуар.
— А!.. Хорошо, хорошо… — з полекшенням промовив Коростенко й, звернувшись до мене, добродушно проговорив:
— Неспокійно у нас на селі… Збираються громить мене дядьки… Вже письма шлють… щоб вибиравсь зарані, бо все одно одберуть землю… От вам інстинкти… Приходиться буть на сторожі… Темна маса може справді і спалить тебе, і вбить… Боротьба за істнування!.. Да! Ну, ходім обідать!
Він ще зупинився, прислухаючись до криків на селі, і ми пішли. Хвилин через десять вмитий я сидів уже за столом проти пані Коростенкової, повної, млявої жінки з блідо-сірим лицем і подвійним жовтим підборіддям. Коло неї сидів мій ученик Василько, опецкуватий чорнявий хлопчинка років десяти, схожий на батька.
— Ти-ж будєш слушаться господіна репетітора? — гладячи пухлою рукою стрижену голову Василька, мляво тягнула пані. — Да, Васєнька?
Васєнька сьорбав борщ з таким виглядом, що мовляв «побачимо»!
— Только ви с нім, пожалуйста, уже по-рускі занімайтєсь… Ніколай Андреіч большой любітєль малорускаго язика, но ребенку ето ізлішнє.— Я по-мужіцкі не хочу учіться! — не підводячи голови, випалив Васєнька.
Коростенко ніяково засміявся.
— Дурачок, развє на малоруском язикє только мужікі говорят?
— Ну-да, мужікі.
— Глупості, Васєнька! — вмішалась пані. — Малорускій язик такой-же, как і рускій… Но тєбє нужно по-рускі учіться. Мой Ніколай Андреіч, відітє-лі, счітаєт, что всьо должно развіваться… Но ето он только так говоріт, а на самом дєлє он потому такой любітєль малоруского… Сказать, Коля? — лукаво глянула вона на чоловіка.
— Глупості, Лєна, видумиваєш… — сухо й незадоволено пробурмотів він, мішаючи ложкою в тарілці.
— Ето єго больноє мєсто… — засміялась вона до мене… — Сказать, Коля?.. Он, відітє-лі, — вона знов лукаво глянула на нього. — Он напісал, одну кніжечку… Сказать?.. Молчіш? Ну, хорошо. Он напісал кніжечку на малоруском язикє о шелковічних червях і счітаєт тєпєр сєбя настоящім малоросом. А он і говоріть по-малорускі нє умєєт. Я просто нє понімаю єго… Какія-то слова… Я сама малороска і всьо понімаю, когда мужікі говорят, а єго нєт…
— Конєчно! Потому что я говорю літературним язиком.
— Ну, оставь!.. Просто нє умєєш…
— Лєна! — сухо й терпко глянув на неї Коростенко. — Ето наш всєгдашній спор… Ми успєєм єщо надоєсть нашему гостю… Скажі лучше, чтоби подавалі второє… Ви щось шукаєте? — звернувся він до мене, бачучи, що я воджу очима по столі.
— Еге-ж, соли…
— А ось-же солянка перед вами, — показав він на якусь пляшечку, що стояла коло мене. Я взяв її, але соли з неї не міг добути. Глянувши на Коростенка, я побачив, що він лукаво й задоволено посміхається.
— Не посолите?.. А ось дивіться… Позвольте мені… Бачите?.. Машина!.. У мене все машинним робом. Практично, правда?
Я проти волі посміхнувся.
— Да! Наука — сила! — рішуче хитнув він головою. — Наука дасть людям щастя. Як подумаєш, скільки то непродукційно[6] тратилось у нас, на Україні, сил… І тратиться! Двадцять аграрних[7] вопросів можна-б розвязать, якби зібрать ті сили та прикласти їх до діла… А наші поміщики замість того крестян експлоатують[8]… Крестянина треба піддержувать, треба помагать йому, перш усього — як людині, а друге — для розвитку хазяйства. Бідний мужик — бідний поміщик, бідна, значить, страна. А бідність є регрес[9]. Ми, поміщики новітньої формації, повинні сказать тепер своє слово. Воно назріло вже… Да, воно назріло! Вік мотузяного хазяйства зступає з шляху і дає дорогу машині, азія дає дорогу европі! І от в цьому я бачу велику роль нашої Думи! Вона вб'є азію і дасть простор европі, дасть нам сказать своє слово, слово европейців.
Він захопився. Утершись рушником, він одклав його на бік і, повернувши до мене своє англійське обличчя, повів розмову знов про Думу, про волю, прогрес, новітніх людей, добро і правду. Говорив він уже по-російському і говорив гарно, кругло, щиро. В розумних, блискучих очах його горів вогник захоплення і, видно було, що він сам любувався своєю мовою й ще більш захоплювавсь. Пані з задоволенням слухала його й зідхала. В їдальні віяло холодком, пахло якимись квітками, вузький довгий годинник м'яко, поволі цокав.
Раптом двері хутко одчинились і в кімнату вбіг захаканий з напруженим, зляканим лицем Грегуар.
— Ніко… Ніколай Андреїч! — зашепотів він.
Ніколай Андреїч враз змовк і, зблідши ввесь, повернувся до нього. Пані теж зблідла й схопила в обійми Василька.
— Он!.. Он!.. посмотріть… Ідуть… З флагами! — підбіг Грегуар до дверей, що виходили на терасу й з яких видно було вулицю села. Ми всі схопились і підбігли до дверей і до вікон. На вулиці далеко видно було велику юрбу селян, над котрою миготіло щось червоне. Селяни, видно, були неспокійні, бо звідти долітали крики й видно було, як махали руками. Пані затрусилась, забилась і, схопивши Василька, забігала по хаті. Василько почав плакати.
— Грегуар!.. Нєсі пулємьот! Скорєє!.. На тєррасу!.. — забурмотів Коростенко, дрижачими руками зачиняючи для чогось вікна. Я кинувся до Коростенки й, теж хвилюючись, заговорив:
— Добродію! Може кулемета не треба?.. Все одно не поможе, а жертви будуть. Краще вийти до них і попробувать…
— Нєт, нєт, нєт, — замахав він руками. — Ви, молодой человєк, нє мєшайтесь. Ето жізнь, а нє программа. Понімаєтє? Я должен защіщать свою сєм'ю… Ви молодой человєк… Лєна!.. Іді в спальню!.. Нє бойсь… Ах, нєгодяї… Грегуар! Боже мой, он там копаєтся!.. Лєночка! Да іді-же… Здєсь нєльзя тєбє!.. Грегуар!.. Молодой человєк, єслі ви боітєсь… Грегуар!.. Оні уже блізко… І ворота отперти.
В кімнату вбіг Грегуар, важко несучи перед собою якусь машину з ніжками, як у фотографічного апарату, й довгою товстою блискучою трубкою.— На тєррасу, на тєррасу! — помагаючи нести Грегуарові, трусився весь Коростенко.
Василько раптом заверещав і забився, затріпався. Я кинувсь до нього. Пані без пам'яти лежала долі.
— Сто-ой!!! — зачулось високим різким тенором з тераси. — Стрєлять буду!!
Я схопив графин з водою й почав лити дрижачими руками на голову пані, бурмочучи до Василька:
— Нічого, Васильку, нічого…
— Оні уб'ют нас! Оні уб'ют нас! — хапав мене за руки Василько.
В кімнату вбігла покоївка. Василько кинувся до неї й, обхопивши руками за стан, затріпався. Я кинувся до тераси. Але в цей мент звідти один за одним вибухло кільки вистрілів і дим клубом ввірвався в двері. Засмерділо порохом. За димом мені нічого не видно було, тільки вершки тополь, що росли перед терасою. Але слідом за вистрілами з вулиці зачувсь крик багатьох людей, ойкання, плач, свист.
— Нє подході! — розлягся знов різкий голос Коростенка.
— Уб'ю! Всєх уб'ю-у!
Дим трохи розійшовся і я побачив кілька купок людей, які несамовито, перелякано бігли в різні боки, одні до села, другі до економії, треті в городи.
— Куда? Нє смєй!! А! — ревів Коростенко й знов за тим розляглось кільки вистрілів.
Коли знов розійшовся дим, на дорозі не було юрби, тільки декільки фігур лежало на тому місці, де червоніли «флаги».
— Грегуар! Запєрєть ворота!.. Скорєй! Міхайлу і Сідору дать вінтовкі і разставіть на свої мєста… Стрєлять бєз сожалєнія!.. Разбєжалась подлая сволоч!.. Лєна!.. Побєда! Оні разбєжалісь…З пальця йому текла кров, губи дрижали й на них засохла біла піна; од англійських бак текли струмочки поту, очі були широкі, напружені, дикі.
Вмить в кімнату влетіла покоївка й, сплеснувши руками, закричала:
— Ой, пане! Що-ж ви робите! Це-ж весілля йшло сюди! Ой, боже-ж мій, постріляли, побили!.. Вони до вас йшли по закону!.. Ох, рятуйте-ж… рятуйте! Тож сестра моя оддається за Пилипа Босого… Матінко моя!.. Ой, рятуйте!
І кричучи вона вибігла на терасу, з страшенною силою вдарила ногою «машину» й побігла під тополями на вулицю.
Коростенко пришиблений стояв і бурмотів:
— Нє может бить… Нє может бить…
Друга покоївка схопилась і теж вибігла. Пані лежала недвижно з розстібнутою мокрою сукнею, а Василько широкими переляканими очима поглядав на нас.
Вбито було одного, того якраз, що ніс «флаги», себ-то гілля з червоними хустками й стьожками, а ранено дві баби й хлопчика.
«Слово малороса-европейця» «машинним робом» було сказано «старій нашій Неньці-Україні». В той вечір я розпрощався з ним і через те не знаю вже, які «слова» він далі говорив селянам і яке «слово» сказали йому селяни.
——————
- ↑ Заводити культуру.
- ↑ Нового напластування, нового покоління.
- ↑ Збори представників від різних політичних угруповань кол. Російської Імперії, що їх дозволено було після революції 1905 р. Там переважну ролю відогравали праві партії (монархісти).
- ↑ Почуття
- ↑ Поступовий
- ↑ Марно.
- ↑ Земельних.
- ↑ Визискують.
- ↑ Рух назад.