Вибрані твори (Винниченко, 1927, ДВУ)/Темна сила
| ◀ Маленька рисочка | Вибрані твори Темна сила |
Хто ворог ▶ |
|
За домом неволі, похмурим, двохповерховим будинком з рядами заґратованих вікон, задумливо зупинилось сонце і сумно дивиться в його невеличке подвір'я своїм косим промінням. А він, цей дім неволі, ця двохповерхова домовина, сіра і брудна, байдуже приймає тужливу ласку сонця і мовчить.
Тихо-тихо. На розчинених вікнах обох поверхів, обнявши безсилими руками ґрати, сидять «важниє політіческіє» і мовчки дивляться у синє вечірнє небо. А воно таке велике, широке, таке могуче, як життя! Незмірною ласкавістю і тихою журбою віє від цих вільних кучерявих хмаринок, що пливуть собі кудись поза дім неволі. І дивним здається під цею величезною ласкавістю і миром природи ця величезна жорстокість і злочинство цієї домовини. Дивним здається, що ці бліді, патлаті люди з потомленими лицями сидять так нерухомо й понуро за цими іржавими ґратами і хмуро дивляться на радість життя. Здається неможливим, щоб в цьому подвір'ї, де так затишно і пишно ростуть коханці блідих людей липа й берестки, де мирно стоять собі по кутках дві якісь сірі постаті з чимсь блискучим на плечах; щоб в цьому подвір'ї, так чисто заметеному і гарно покритому довгою тінню стіни, було щось инше, крім любови, крім ласки природи, крім тихих мрій і мрійних бажань.Тихо. Ось чути глухе тупотіння копит за тюремною стіною, грюкіт екіпажа, і знову стихає. І в унісон цій тиші з якогось вікна ледве чути трохи хриплий спів:
Ах ти, доле, моя доле,
безталанна ти моя,
чи не ти це, моя доле,
до Сибіру довела?
Постаті в вікнах злегка ворушаться, повертають на спів голови і тихо слухають ту знайому, ту сумну і рідну мелодію. А голос тужливо виводить, мов плаче:
ькому наказу
опинився я в тюрмі,
і минають без надії
молодії дні мої…
І, наче придавлений тугою, голос змовкає, а постаті, нерухомі й задумливо-смутні, не міняють поз і мов чекають. І знову голос, злегка хрипкий, ледве чутний сумно жаліється:
Там, за стіною, на волі бажаній,
в полі народньої, лютої брані
будуть брати й вороги помирать,
я-ж, мій вознице, буду лиш ждать.
І здається, що бересток і липа дрижать від жалю і, нахиливши одне до одного свої кучеряві голови, журно слухають пісню блідих, закутих людей. І сонце, неначе засоромившись своєї добродушности, все червоне й сумне, сховалось за високу тополю.
Раптом одна з постатів, що стояла біля перістої будки й задумливо погладжувала рукою «щось блискуче», рушає з місця й починає ходити під вікнами, нерішуче поглядаючи на співця. Нарешті, вона зупиняється, підводить догори голову й несміло говорить:
— Земляк!.. Слиш!.. Довольно пєсні іграть…
Але «земляк» не чує. Сині, великі, змучені очі його наче впилися у небо, у вільні хмаринки; а губи гірко скривлені, ледве ворушаться і мало не шепочуть:
Будуть минать там роки за роками,
буду забутий я навіть братами,
будуть вже инших в тюрму провожать,
я-ж, мій вознице, все буду ждать.
Постать вартового ще трохи стоїть недвижимо, наче й сама заслухавшись стогону душі, потім враз задира голову й рішуче говорить:
— Слиш, земляк! Не шуми!
— Та одчепись ти від його ради бога! — вмить роздратовано чується з вікна сусіди співця. — Хай співає!
— Не приказано пєсні іграть…
— Мало чого «не приказано»! «Не приказано» людей убивать, а ти ось стоїш з винтовкою і готовий що-хвилини бить і колоть. Хай поспіває трохи… А ти послухай краще і не надокучай…
Але співець і сам перестає. Він глибоко зідхає, переводить очі вниз і, весело посміхаючись, кричить сусідові:
— Андрію!.. Андрію!,.
— Га?
— Сіно[1] є?
— Кий чорт! Тільки дві грудочки льоду…[2]
— Ну?
— Їй-богу!
— Погано… Страшенно рибки хочеться…[3]
Вартового ця розмова страшенно турбує, турбує тим паче, що в ній чується щось незрозуміле для його, а, значить, «не приказане». Худе, засмажене лице його з випнутими наперед щелепами хутко повертається за кожним словом сусідів і на йому видно напружене бажання зрозуміти.— А у Петі є?
— Не знаю… Спитайте… Петя!
— Що-о?
— Сіно є?
— Що-о?? Не чую!
— Сі-но є?
Вартовий ще стурбованіше дивиться на вікна і, нарешті, злякано кричить:
— Слиш, земляк! Не кричи!
— Я пи-та-ю: є у вас сі-но?
— А, сіно!.. Ні, нема. У мене-ж учора провалилось[4] усе…
— Земляк! Слиш? довольно разговаривать!
— Та ну? — сміється Петя. — Вже й «довольно»? Ми-ж тільки почали!
— Не полагаєтьця разговаривать…
— То-ж через що?
— Не приказано.
— Хм… Причина важна… Ну, а як ми все таки будемо «разговаривать», тоді що буде?
— Тоді побачиш… — бурмоче вартовий.
— Що-ж я побачу?
— А то, що як доложу караульному начальнику, що не слухаєтесь, то й набавить ще суток сім. От і побачиш!
— Та не може бути?! Ха-ха-ха!.. Андрію, чули?
Але з Андрієвого вікна вже чути веселий сміх. Хутко простацька погроза вартового «по телеграфу» передається у всі вікна і постаті помалу оживають. Чується потроху розмова, сміх, перегукування. Тиша, налякана гомоном, ховається за високу стіну і в маленькому подвір'ї стає шумно. Вартовим тепер клопіт. Вони ходять од вікна до вікна, кричать, погрожують «визвать разводящого»[5] і ввесь час боязко поглядають на вікно нижнього поверху, де часом видніється постать караульного офіцера.
А в верхніх вікнах то там, то там тільки й чути:
— Миколо!
— Га?
— Чом на прохід не йдете?
— Не пускають.
— Бийте в двері.
— Не помагає.
— А табуреткою?
— Стукав… Обіщає в темний карцер заперти.
Або:
— Дя-дя!!
— А-а?
— Пришліть рибки!
— До-обре.
— Право-ліво? так?
— Так!
— Довольно зєвать!.. [6] Слиш, ти? Земляк!
Але «земляки» мов не чують, тільки Петя добродушно з докором хитає головою й поважно говорить до вартового:
— Ех, землячок, землячок! бога ти забув, їй-богу, брат, бога забув. Ну, як-же не «разговаривать?» Пташка божа і та розговарює, а то-ж люди. Ти, братіку, подумай про це, а тоді кричи. А то: «не розговаривай!» Хіба-ж так можна? Коли-б ми кричали, або ґрати ламали — ну, тоді кричи, а то-ж балакаємо. Балакать можна… Не голосно, потихеньку… Сам колись сидіти будеш, побачиш, як гарно…
— Ні, він не буде сидіти, він бога за бороду піймав! — вставляє Андрій.Вартовому, видно, робиться трохи соромно. Він гладить рукою винтовку й, дивлячись кудись убік, похмуро говорить:
— Чом не буду? це недовго в нас… Тільки, як не приказано…
— Е, земляк! Плюнь, брате, на це!.. Багато є всяких приказаній, та не всіх їх слухаться. Ось, наприклад, ясно, як день, що не можна, «не приказано» одним людям угнітати других, не можна, щоб одні все своє життя кували, будували, шили, варили й голодували, а другі тільки пили, їли, користувались їхньою працею й нічого не робили; «не приказано», щоб у людей одбирали волю й садовили їх на цілі годи за ґрати за те, що вони стоять за правду. Цього всього не можна-б робити, а тимчасом, сам знаєш, це все у нас робиться… От цього-б, землячок, і не «полагалось»-би робити… А те, що ми балакаємо, то — дурниця. Я ось одинадцятий місяць балакаю із-за цієї ґрати, а зла нікому, крім мене, ще не вийшло з того. А от ти й не спитаєш, за що я сидю, а кричиш. Ти спитай, розбери, за що людей мучать та й говори. Знаєш, за що я сидю?
Вартовий каже, що не знає. Петя докладно й повагом починає виясняти йому свою справу. Вартовий уважно слухає. Потім Петя потроху переходить на загальні теми і вже зовсім приваблює до себе вартового. Його сердечний, м'який голос звучить таким щирим сумом, такою вірою, таким запальним гнівом, що «землячок» проти волі поглядає на його пильним поглядом своїх розумних очей і насуплюється. На ґанок, що під самим Андрієвим вікном, виходять декільки конвойних і, задравши голови до вікон, теж пильно слухають «важного политического». До бесіди пристає Андрій, потім Петро і невеличке подвір'я наповнюється згуками дужих нечуваних річей. І кожне слово цих блідих, патлатих людей, як блискавка серед ночи, розриває темряву солдатського світогляду, кожна думка їхня, глибока й боляче-правдива щось руйнує у них в серці і творить щось нове, хороше, страшне і хвилююче. Покриків «не разговаривай», «довольно зєвать» вже не чути і видно, що це розмовляють вже не арештанти і вартові, а люди, звичайні люди, яких єднає щось таке, чого нема ні в цьому тюремному подвір'ї ні в сірих, похмурих казармах, люди, які, здається, ось-ось розпаляться, накинуться на ці ґрати, рознесуть їх одразу і гордо всі підуть туди, де їх люблять і ждуть.
— Ех! і на таких людей присилюють винтовки піднімать! — з гнівом, стукнувши об землю прикладом, скрикує вартовий і обводить поглядом конвойних. На їхніх лицях, уважних і серйозних, написано співчуття і, задерті догори, ці лиця похожі на лиця благаючих. А слова нові і дужі, як удари молота, гарні і вразливі, як проміння сонця, вилітають із вікон і боляче і солодко б'ють їх по серцю.
— Це правда! — що-хвилини то зідхаючи, то з обуренням промовляють конвойні.
— А коли правда, то треба й робити по правді, по справедливості! — твердо і навіть жорстко говорить Петро, вистромивши один тільки ніс із-за ґрати. — Треба вирвати з себе страх, бо це сором. Треба розуміти, що вами заправляють, командують такі-ж люди, як і ви, тільки гірші.
— Дисципліна! — зідхає хтось.
Всі мовчать.
— Дисципліна! — сердито викрикує Петро. — Страх, темнота, свинство! От що!.. Треба людиною бути, а не худобою, яка батога боїться!— Їй-богу, правда! — якось радісно скрикує молоденький салдатик з чистим, здоровим, як у хлопчика, лицем і задертою дитячою губою і схвильовано озирається на товаришів.
Петро хоче знов щось казати, але конвойні розступаються, і з-поміж них виходить салдат з винтовкою, за ним якийсь чоловік без картуза, у синій сорочці і в «вольних» штанях, а за ними знов конвойний з винтовкою. Вони по одному сходять з ґанку на подвір'я і чоловік у синій сорочці, зробивши декільки ступнів, підніма голову догори, хитає нею й весело кричить:
— Драстуйте, Петро! Андрію, Петя, драстуйте!
— А! Степане!.. Як ся маєте? Зовсім уже?.. Як здоров'я?
— Нічого!.. Що читаєте?.. Дядя, драстуйте!.. Дістали? Ні? Дуже жаль… Що?.. Не чую… Драстуйте, драстуйте!.. Як ваші зуби, Валентине?
Постаті в вікнах ще більш оживлюються. Кожний щось говорить до Степана, кричить, питає, сміється. Степан одривчасто одповідає, не зупиняючись, не піднімаючи більше голови і скоса поглядаючи на вікно офіцера. Він иноді стріпує довгим волоссям, яке лізе йому в очі, і весело поблискує своїми білими зубами. З обох боків ідуть конвойні і, не встигаючи за його прудкою ходою, спотикаються і незґрабно несуть в руках винтовки.
Степан просидів троє суток у «темном»[7] за нелегальний надпис на стіні і тепер здається всім новим і наче «з волі».
Чується:
— Ну що? Як в темному?
— Нічого!— Клопів багато?
— Легіони! Я їх чаєм частував. А у вас що новенького?
— Мечтатель на сім суток у темний пішов.
— Та невже? За віщо?
— Опарив двадцять два[8] як той підслухував під вікном.
— Та сім суток за це?
— Атож.
— Земляк! Не разговаривай! — зупиняє його конвойний.
Степан обертається до його, пильно дивиться йому в лице і питає:
— А ти з якої губерні?
— Саратовської.
— Ну, от! А я Київської. Які-ж ми земляки?
Конвойний усміхається, йому, очевидячки, подобається цей жвавий «важний».
— Це все одно! Всі — земляки! — говорить він.
— Правда, — весело підхоплює Степан. — А що правда, то не гріх. А коли ми з тобою земляки, то ти й не докучай мені, любий чоловіче, бо я, соколе, в темненькому був, світу божого не бачив, голосу людського не чув. От що, голубе, землячок із Саратовської губернії.
Саратовець усміхається, усміхаються й другі салдатики, при чому конвойний з дитячою губою кожного разу, як Степан проходить коло ґанку, старається сказати йому щось приємне і як-небудь висловити своє співчуття.
А Степан, ходячи, заклада часом руки за шию, підніма голову до неба і, глибоко-глибоко зідхнувши, звертається до вікон і каже:— А все таки гарно жити!
І всі товариші, як публіка в театрі, сидячи в своїх вікнах, наче в ложах, слідкують за ним ласкавими очима й усміхаються тою-ж радісною посмішкою.
Саратовець теж усміхаються і, говорячи так, щоб непомітно було з офіцерового вікна, бурмоче:
— Звісно, що рай… як після карцера… гарно… Сонечко… і воздух… Що й казать… Я знаю…
Степан добрими очима дивиться на його і починає розпитувати про Саратовську губерню. «Землячок» розм'якшується ще більше і розмова знов опановує всіма.
І вмить… все враз зчезає. Салдатики, що стояли на ґанку, вмент чогось витягуються, роблять напружені обличчя і всі, як по команді, повертають голови в один бік. Стає тихо. З ґанку, помалу ступаючи, як звірюка, що впевнена в своїй здобичі, сходить «каен»[9] (караульний офіцер) і, зробивши декільки ступнів, зупиняється. Розмова стихає, але «каен» мовчки дивиться, мов любуючись, в спини Степанові й конвойним, що весело балакають між собою, і важко сопе:
— Кан-н-вей-нниє! — раптом пронизливо виривається у його з горлянки. Конвойні й Степан хутко озираються і цей бачить, як лице Саратовця враз блідніє, покривається чимсь напруженим, тупим і гидким.
— Веди його сюди! — робить офіцер рукою знак.
— Ходім! — бурмоче Саратовець і йде вперед.
— Що? Хіба вже кінець прогулці? — звертається Степан до офіцера.
— Кінець!
— Через що?
— Через те, що ти балакаєш!
Степан від «ти» червоніє і, спалахнувши, скрикує:— Прошу не «тикать!» Я не салдат!
— Наплювать мені! Сказано не балакать, значить — не балакать… А вам я ще покажу, ссукини ссини! — З ненавистю шипить він до конвойних. Конвойні замирають; вартові не ворухнуться; ті, що співчували на ґанку, ні живі, ні мертві. Нема ні гніву, ні суму, ні думки, ні співчуття, нема нічого того, що тільки що світилось в їхніх зляканих тепер очах. Якась сила змела це, як легкий пух.
— Ще рано йти в камеру, — похмуро говорить Степан. — Нам «полагається» по інструкції пів години на прохід, а я й п'яти хвилин не гуляв.
— Бери його! — не одповідаючи Степанові, показує на його офіцер конвойним і важко сопе.
Конвойні хапають Степана під руки і починають тягти за собою.
— Сміліше бери! Чого церемонитесь! — кричить офіцер.
— Геть під три чорти! — виривається з гнівом Степан. — Я не піду! Нам пів години полагається, і ніхто не має права…
— Я тут право! Чуєш, ти?! — враз скажено перебиває його «каен». — Прикажу і розстріляють тебе, як ссобаку! Чуєш, ти?!
Степан блідніє і ввесь якось перехиляється наперед. На мент все мов замирає в напруженому чеканні. Враз Степан скрикує і кидається вперед на офіцера.
— Хватай!.. Не пускай його!.. Бий його! — одстрибуючи назад, кричить офіцер і Степан чує, як щось хапа його ззаду за плечі і з дикою силою тягне назад.
— Не смій бить! Не смій бити! — раптом виривається разом з кількох вікон. Степан інстинктивно підніма над головою руку й хутко озирається. Сара
— Не смій бити!.. — несеться з вікон. — Пусти винтовку!
— Таскай його!.. — хрипить офіцер. — Ви чого стоїте?! — раптом озирається він до конвойних на ґанку. Ті стріпуються і, плигаючи зі східців, біжать до Степана й починають товпитись біля його.
— Хапай за руки, за ноги! Неси христопродавця в темний!
І от вони — ті, що дивились на цього «важного» такими добрими, ласкавими очима, ті, що так зідхали, прислухаючись до його мови, тепер вони дикі, злі, люто хапають його за руки, за ноги, сопуть, шарпають і, покірливо поглядаючи на свого начальника, починають нести до ґанку. Через хвилину під страшенний крик безсилої злости і гніву, що несеться з вікон, всі зникають у дверях, товплячись і незґрабно ступаючи.
Вартовий з випнутими щелепами боязко дивиться в спину офіцерові і з ненавистю погляда на вікна.
Раптом офіцер знову з'являється на ґанку і, звертаючись до вартових, кричить:
— Вартові! Слухать мого наказу: почуєш хоч одне слово з вікон, стріляй. Три рази перестережи і стріляй. Чуєте?
— Так точно, ваше благородіє! — витягуються вартові.
У вікнах тихо. Офіцер зникає. Настає глибока, гнітюча тиша. Вартові ходять рівною, твердою ходою, одноманітно постукуючи підборами і пильно поглядаючи угору, на цих блідих, патлатих людей, які наче прикипіли в німому, повному одчаю безсиллі до ґрат і навіть не ворушаться, ніби вони витратили всі сили на цей одчай.— Ні! Так неможливо! — враз скрикує Петро. — Так неможливо!.. Я не можу більше так… Я… це… просто… Я пропоную голодовку!
— Довольно разговаривать! — кричить сурово вартовий,
— А що? стрілять будеш? — в'яло питає Андрій. — Стріляй, земляк, слухайся начальства, нам все одно — гірше не буде.
— Не пройде голодовка, — так-же в'яло говорить він до Петра. — Не дадуть голодать; звелять і будуть силою гудувати.
— Не разговаривай — рішуче знімає з плеча винтовку вартовий і націляється.
— Стріляй, земляк, стріляй, не бійсь! — байдуже так само в'яло говорить Петро і, обхопивши руками ґрату безсило притулившись до неї лицем, замирає.
Тихо. Місяць, що перше виднівся на голубому небі, як маленький білий шрам, зробився жовтішим і небо потемнішало. Сонце сховалось і в подвір'ї стає ще затишніше.
— Так що-ж, земляк? — раптом тихо чується з Петіного вікна. — Будеш стрілять?
— А що? пожалію, думаєш? — буркає вартовий.
— За що-ж ти будеш стрілять?
— А що-ж мені за вас під суд іти? Тоже!
— Та хіба-ж ми тобі яке зло зробили?
— Не разговаривай!
— Ех, земляк, земляк!..
— Слиш, ти? Говорят тебє, не зєвай!
— Та плюньте, Петя, — безсило говорить Андрій. — Охота вам…
За стіною тюрми чується ніжний-ніжний згук мандоліни. Хтось, мабуть, іде в поле. А на подвір'ї так хмуро, так гнітюче тихо. Місяця не видно, він наче засоромився людської мерзоти і прикрився густою хмарою.
Тихо. Липина й бересток, ніби й собі злякавшись страшної темної сили, не шелестять густим листям і, близько притулившись одне до одного, тільки вряди-годи щось боязко прошепотять і знову замруть.
——————
- ↑ Сіно — на тюремній мові — тютюн.
- ↑ Лід — сірники.
- ↑ Хочеться рибки — хочеться курити.
- ↑ Провалилось — забрано при трусі.
- ↑ Начальника, що розводить салдатів на варту.
- ↑ Зєвать — гомоніти.
- ↑ Глуха, темна кімнатка, куди за провини садовили арештантів.
- ↑ Двадцять два — жандарм.
- ↑ К. Н. (караульний начальник).