СОНЦЕ ДА ВІТЕР
Із Вітром Сонечко розгуторіло мову,
Про силу, бачите, хто з них міцніший був.
Звичайно, за словцем балакали по слову,
А далі Вітер так на заклад навернув:
«Чи бачиш, іде ген собі козак по полю?
Як цупко він нап'яв на плечі кобеняк!
Хто з плеч зірве його додолу,
Хай буде той уже моцак».
«Іносе, дми собі», — так Сонечко сказало;
І Вітер шпарко полетів,
Надворі дуже сумно стало,
По небу хмари скрізь погнало,
А Вітер по землі, крий боже, заревів,
Наліг на козака, з його одежу цупить,
Зігнувся на коні козак,
До себе горне кобеняк,
Та знай нагайкою по ребрах шкапу лупить.
Хуртовина назад бідаху пре,
За поли смикає, відлогу з плеч гирує,
Аж шлях курить, трава в степу хвилює.
А все одежі не здере.
Дув, дув, аж потом весь облився,
Із моці вибився, сердешний на бік плись.
Ось розгулялося, і Сонце з хмари блись,
Мов божий мир ізнову народився,
Козак перехрестився,
Кобилку зараз зупинив,
Бо страх горюшну заморив,
Поплівся стежкою, ходою потихеньку,
А Сонце гріє все, да гріє помаленьку,
Угріло божий світ, почув тепло козак,
Да й скинув кобеняк.
|
