Вибрані твори (Конан Дойл, 1928)/2/Товариство червоноголових
| Вибрані твори. Том II пер.: Микола Іванов Товариство червоноголових |
Знак чотирьох ▶ |
|
Завітавши якось минулої осени до свого приятеля Шерлока Холмса, я застав у нього огрядного літнього добродія з квітучим обличчям і червоним, як жар, волоссям. Вони жваво розмовляли, і, щоб не заважати їм, я, перепросивши за недоречну візиту, налагодився був уходити, та Холмс силоміць утяг мене назад у кімнату і причинив вихідні двері.
— Ви не могли прийти слушнішого часу, любий мій Вотсоне, — сердечним тоном промовив він.
— Але ви, бачу, невільні.
— Невільний і навіть дуже.
— То я краще перечекаю у вашій спальні.
— Ні в якім разі! Цей джентлмен, містер Вілсоне, брав участь і допомагав мені в багатьох з найуспішніших моїх справ. Певний, що він допоможе нам і у вашому ділі.
Огрядний добродій підвівся наполовину із свого стільця і, зиркнувши на мене маленькими, що запливли салом, оченятами, буркнув якесь привітання.
— Сідайте, прошу, докторе, — сказав Холмс, одхиляючись на спинку крісла і стулюючи пучки пальців обох рук, як то він завжди робив, коли занурювався в міркування. — Я знаю, Вотсоне, ви поділяєте мою пристрасть до всього, що виходить поза рямці обридної повсякденности, і виявили свій нахил, поквапившись списати і, я сказав би, прикрасити чимало моїх нікчемних пригод.
— Як на мене, то всі вони були дуже цікаві, — одмовив я.
— А оце от містер Джейбз Вілсон почав був розповідати історію, що й мені здається аж надто чудернацькою. Мабуть, ви, містер Вілсоне, ласкаво повторите ваше оповідання. Прошу про це не лише в ім'я доктора, який не чув її початку, але й для себе самого. Історія, справді, вельми дивна, і я хотів би довідатись за найменші її дрібниці. Знайомлячись з будь-якою справою, я звичайно з кількох подробиць угадую дальший хід подій, бо події ті подібні до тисячі инших випадків, що зараз же навертаються мені на пам'ять. Мушу, проте, признатися: ваша справа, наскільки я її знаю, цілком своєрідна. Принаймні, я не пригадую нічого схожого з нею.
Тілистий клієнт, немов запишавшися, випнув груди й видобув з бокової кешені свого пальта засмальцьовану, побгану газету. Поки він, розстеливши її на колінах і нахиливши голову, розглядав колонку об'яв, я пильно вдивлявся в нього, намагаючись зробити деякі висновки з його зовнішнього вигляду.
Та спостереження мої дали мені небагато. Наш одвідач мав усі ознаки типового англійського дрібного крамаря — опасистого, вайлуватого і чваньковитого. На ньому були широкі сірі штани з недорогої матерії, погано почищений розстебнутий чорний сурдут і кортова камізелька з важким мідяним ланцюжком, на якому, замість брелока, висіла квадратна металева бляшка. Обшмульганий капелюх і стареньке пальто з пошкарубілим оксамитовим коміром лежали на стільці поруч. Загалом, як не рахувати гарячого кольору волосся на голові та дуже сумного й збентеженого обличчя, у ньому не було нічого, що звертало б увагу на себе.
Бачу́че Холмсове око вгледіло мої допитливі погляди, і він поблажливо всміхнувся, промовивши:
— Крім цілком ясних фактів, що містер Вілсон колись заробляв рукомеслом, належить до масонів, був у Хіні, нюхає табаку і багато писав нещодавно, я не бачу нічого.
Джейбз Вілсон аж прискочив на своєму стільці і, тримаючи пальця на газеті, втупив очі в Шерлока.
— Але в який то в біса спосіб довідалися ви про це, містер Холмсе? — скрикнув він. — Звідки, наприклад, знаєте, що я заробляв рукомеслом? Це ж бо вірно, як євангелія, бо я спершу був тесляром на корабельні.
— А ваші руки, мій любий пане. Ваша права рука помітно більша за ліву; і м'язи на ній розвинені краще.
— То добре. А як же з табакою та з масонством?
— Це настільки просто, що я навіть боюся образити вас поясненнями. Подивіться лишень на дугу та коло, що, всупереч правилам масонського ордену, виображає шпилька у вас на грудях.
— А й вірно! Я й забув про неї. Ну, а писання?
— Та нащо ж инше може вказувати лиснючий правий рукав вашого сурдута і обтертий лікоть на лівому, яким ви спираєтесь на конторку, пишучи?
— Нехай так. А Хіна?
Рибу над вашою правою кистю могли витатуїрувати тільки в Хіні. Я трішки вивчав різні методи татуїровки і виступав навіть у літературі в цьому питанні. Такий ніжнорожевий колір луски характерний саме для Хіни. А як до того я бачу ще й хінську монету на ланцюжку від вашого годинника, то справа стає аж надто простою.Містер Джейбз Вілсон засміявся глухим сміхом.
— Я думав був — ви хитріший, а тепер бачу, що, кінець-кінцем, тут немає нічого трудного.
— Мені часом здається, що я роблю велику помилку, пояснюючи свої міркування, — удався до мене Холмс, — і моя репутація ризикує зазнати фіяска, коли я буду такий щирий. Що, ніяк не знайдете об'яви, містер Вілсоне?
— Знайшов таки, — одповів той, відзначаючи своїм товстим червоним пальцем місце посередині шпальти. — Ось воно. З цього все й почалося. Почитайте тепер ви, пане.
Я взяв у нього газету і прочитав таке.
„До Товариства червоноголових.
На виконання волі покійного Езекії Гопкінса з Лебанона в штаті Пенсільванія, ПАСШ, утворюється другу посаду для члена Товариства з платнею в чотири фунти стерлінгів на тиждень за дуже легку роботу. Кожен чоловік з червоного кольору волоссям на голові, старший за двадцять один рік, в добрій пам'яті й при розумі, має право брати участь у конкурсі. Звертатись особисто в понеділок, об одинадцятій рано, до Денкена Роса в приміщенні Товариства — улиця Флоти, 7“.
— Що воно таке? — вихопилось у мене, коли я двічі перечитав незвичайну об'яву.
Розхитуючись у своєму кріслі, Холмс сміявся переривчастим сміхом, що було в нього ознакою доброго гумору.
— Це трапляється не що-дня. Га? — сказав він. — Ну, а тепер, містер Вілсоне, переходьмо до справи. Розкажіть нам про себе, про своє хатнє життя і про те, як ця об'ява вплинула на вашу долю. А ви, докторе, занотуйте перш за все назву газети та її дату.— Це „Морнінг Хронікл“ з 27 липня 1890 року. Рівно два місяці тому.
— Добре. Просимо, містер Вілсоне.
— Отже це було так, як я казав уже вам, містер Холмсе, — промовив Джейбз Вілсон, потираючи собі лоба. — В мене невеличка позичкова каса на Кобурзькому сквері близько Сіті[1]. Останніми роками вона давала мені дуже мало — тільки, щоб прожити. Передніш я звичайно мав два контористи, а тепер маю лише одного. Та й того мені нелегко було б утримувати, якби він не погодився служити за півціни, аби вивчати справу.
— А як прізвище цього люб'язного юнака? — спитав Шерлок Холмс.
— Він називається Вінсент Сполдінг і зовсім уже не такий юний, хоч вік його визначити трудно. Кращого помічника не можна й бажати, містер Холмсе. Я добре знаю, що він міг би заробляти вдвоє більше, ніж у мене; але зрештою, як моя платня його задовольняє яка мені рація крутити йому голову?
— І дійсно, яка рація? Отже вам пощастило знайти службовця за незвичайно низьку платню. Теперішнього часу це дуже рідке явище, і ваш помічник дивує мене не менше, ніж об'ява в газеті.
— Ну, єсть і в нього свої хиби, — зауважив містер Вілсон. — Я ніколи не бачив такого запеклого фотографа, як він. Замість вправлятись і удосконалюватись у справах, він раз-у-раз вискакує з своїм апаратом на вулицю, а потім, наче той трусик у нірку, пірнає в льох проявляти свої пластинки. Така вже його вдача, але в цілому це — гарний робітник, і я не знаю в ньому иншої вади.— Він і тепер служить у вас, наскільки я розумію?
— Так, сер. Він і чотирнадцятилітня дівчинка, що готує найпростіші страви та прибирає помешкання, оце й усе, що єсть у мене вдома. Я — вдівець і ніколи не мав родини. Живемо ми всі троє цілком спокійно і хоч не розкошуємо, та маємо принаймні притулок і акуратно сплачуємо борги. Перше, що вибило нас з колеї, була ця об'ява. Вісім тижнів тому Сполдінг прийшов у контору з цією самою газетою та й каже:
— Хотів би я мати червоне волосся на голові, містер Вілсоне.
— Чого це так? — питаюсь.
— Та в Товаристві червоноголових одкривається нова вакансія. Хто дістане її, матиме чималі статки. Я думаю, вакансій більше, ніж людей, і довіреним доводиться сушити собі мозок, щоб примістити кудись гроші. Змінило б моє волосся колір, то я влаштувався б непогано.
— Та в чім же річ? — зацікавився я“…
— Мушу сказати, містер Холмсе, я — великий домонтар. А що не я ходжу по справи, а вони сами йдуть до мене, то я, буває, тижнями не переступаю порога. Отже я не дуже в курсі подій і завжди радий узнати якусь новину.
— Хіба ж ви ніколи не чули про Товариство червоноголових? — питає Сполдінг, вирячивши на мене очі.
— Ніколи.
— Це дивує мене, бо ви сами могли б посісти одну з вільних посад.
— А що вони дають, ті посади?
— Якусь пару соток фунтів на рік. Але робота дуже легка, і її можна сполучити з вашим основним заняттям“.— Тут уже, ви розумієте, я нашорошив уха, бо справи мої йшли не гаразд, і зайві двісті фунтів мені не завадили б.
— Розкажіть, прошу, докладніш, — кажу.
— Як ви сами можете бачити, — показує він мені газету, — в Товаристві червоноголових єсть вакансія, і тут подається адресу, куди треба звертатись за подробицями. Наскільки мені відомо, Товариство заснував американський мільйонер Езекія Гопкінс, що вславився своїми чудацтвами. Волосся в нього було зовсім червоне, і він мав симпатію до всіх червоноголових. Помираючи, він заповів, щоб проценти з усіх його незліченних статків ішли виключно на видачу допомоги чоловікам з волоссям такого ж кольору, як і в нього. Я чув, що гроші їм платять величезні, а роботи не вимагають майже ніякої.
— Але, — кажу, — людей, що мають червоне волосся і можуть претендувати на ті гроші — мільйони.
— Не так то вже й багато, як ви думаєте, — відповідає він. — Кандидат має бути лондонцем і дорослою людиною. Небіжчик сам замолоду жив у Лондоні і хотів оддячити своїй батьківщині. До того ж, кажуть, тому, в кого волосся червонувате або руде, нема чого й з'являтися. Треба мати дійсну червону, гарячого, як жар, кольору, голову. Отже, якби ви захотіли, містер Вілсоне, висунути свою кандидатуру, ви підійшли б саме враз. Мабуть, що тільки вам не варт одриватись од роботи з-за якихось там кількох соток фунтів“.
— Ви сами бачите, джентльмени, що моє волосся справжнього червоного кольору, і мені здавалося, що в разі конкурсу навряд чи я мав би конкурентів. Вінсент Сполдінг був настільки обізнаний з цією справою, що міг би стати мені в пригоді й у дальшому, і я загадав йому зачинити на цей день касу і йти зі мною. Дістати зайвий день відпочинку припало йому до натури. Отже, ми припинили операції та й пішли на вказану в об'яві адресу… Я ніколи не сподівався побачити таке, містер Холмсе. З півночи, з півдня, із сходу й заходу кожен, що мав бодай би натяк на червоне волосся, сунув до Сіті. Вулиця Флоти була повним-повнісінька червоноголових чоловіків. Я не повірив би, щоб у цілій країні було їх стільки, скільки оце припхалося на ту об'яву. Тут ви знайшли б усі відтінки червоного, але, як казав і Сполдінг, серед них було дуже мало чоловіків з головою справді жаркого, огнистого кольору. Побачивши таку силу люду, я з розпачу хотів був повернути додому, та Сполдінг рішуче став опір. Не можу собі уявити, як він то робив, але він штовхався, крутився й пнувся серед того натовпу, аж доки не дотяг мене до самих дверей до контори. Тут на сходах було два бурчаки — один з людей, що повні надії піднималися вгору, і другий з тих, хто розчаровані сходили вниз. Ми й собі втиснулися в перший і незабаром опинилися в конторі.
— Це все дуже інтересно, — зауважив Холмс, коли клієнт спинився, щоб одсвіжити свою пам'ять велетенською понюшкою табаки. — Прошу дуже, розповідайте далі!
— В конторі стояло лише два стільці та ялинний стіл, а за ним сидів невеличкий чоловік з волоссям, ще червонішим, як моє. Кожному з кандидатів він казав кілька слів і завжди находив якусь хибу що до кольору їхнього волосся. Дістати посаду, здавалося, було нелегко. Застояли й ми черги. До мене маленький чоловічок поставився прихильніш, ніж до инших і, скоро тільки ми ступили в кімнату, причинив двері, показавши, що хоче мати зі мною окрему розмову.— Це — містер Джейбз Вілсон, — каже мій помічник. — Він бажав би обняти вільну посаду в товаристві.
— І він чудово пасує до неї, — одказує той, — бо відповідає всім умовам. Я не пригадую, коли й бачив таку красу. — Він одійшов трішки назад, схилив голову набік і вп'явся очима в моє волосся так, що мені аж соромно стало. Потім він кинувся до мене, вхопив за руку, мало не викрутивши її, і повіншував з успіхом.
— Тут нема чого вагатися, — каже далі, — а проте вибачте за деякі заходи задля остороги, — і, схопивши обома руками моє волосся, смикав його, доки я закричав з болю. — У вас сльози в очах, — каже і випустив мою голову. — Все гаразд, як я й думав, — веде далі. — Мусимо, проте, бути обережні, бо нас двічі обдурили вже перукою, і один раз фарбою. Я міг би розповісти цілу історію про масть на черевики, що обурила б вас проти натури людської. — По цій мові чоловічок підійшов до вікна і що сили гукнув на вулицю, що вакансію вже заповнено. Знизу чути було гомін невдоволених голосів; не в довгім часі юрба розтіклася по всіх напрямках, і на вулиці Флоти лишилися тільки дві червоні голови: моя та завідателя контори.
— Мене зовуть Денкен Рос, — говорить він, — і я один із тих, хто користається процентами, що їх залишив наш благодійник. Ви одружені, містер Вілсоне? Маєте родину?
Я одповів, що не маю нікого.
Він ніби-то занепокоївся.
— Це дуже погано, — каже, — шкода, що так. Кошти, бачте, призначено не тільки на поліпшення життя червоноголових, але й на поширення їхньої породи. Надзвичайно неприємно, що ви ще парубок.Моє обличчя витяглося, бо я вирішив, що не дістану вже тої посади. На щастя, подумавши трохи, він сказав, що обійдеться й так.
— Для кого иншого ці обставини були б фатальні, — каже, — та для людини з таким волоссям, як ваше, треба зробити виняток. Коли ви можете взятись до виконання ваших нових обов'язків?
— Це досить незручно, бо в мене єсть уже инша робота, — трохи завагався я.
— То — пусте, містер Вілсоне, — примовився тут Сполдінг. — Я можу взяти вашу роботу на себе.
— А коли у вас службові часи? — питаюся.
— Від десятої до другої“.
— Операції позичкової каси, щоб ви знали, містер Холмсе, одбуваються найбільше вечорами, а надто що-четверга і що-п'ятниці, тоб-то перед днем платні. Отже мені не завадило б підробити дещицю зрання. До того ж я знав свого помічника за гарну людину і був певний, що він догляне всього.
— Для мене час дуже зручний, — кажу. — А яка платня?
— Чотири фунти на тиждень.
— А в чім полягатиме робота?
— Робота — суто номінальна.
— Що ви звете суто номінальною роботою?
— Ви маєте ввесь час сидіти в конторі і в кожному разі не виходити з дому. Якби ви хоч на хвилинку вийшли з цього будинку, ви назавжди втрачаєте службу. Це передбачено в духовній. Хто залишає контору підчас занять, той не відповідає умовам.
— Зрештою, це ж тільки чотири години на день, і я не виходитиму, — пообіцяв я.— Ніщо не братиметься на увагу, — попередив мене містер Рос, — ні хороба, ні справи, ані що инше. Мусите бути тут, або позбавляєтесь посади.
— А яку дадуть мені роботу?
— Вам треба буде скопіювати „Британську енциклопедію“. Он на тій полиці лежить перший том. Атрамент, пера й папір — ваші; ми даємо стіл і стілець. Чи могли б ви розпочати роботу завтра?
— Авжеж, — одповідаю.
— Так тоді на все краще, містер Вілсоне, і дозвольте мені ще раз поздоровити вас із поважною посадою, яку вам пощастило одержати.
— Він нахилив голову, показуючи, що розмова скінчена, і я з помічником побрався додому, майже не тямлячись з радощів. Цілий день я обмірковував цю справу і ввечері занепав духом. Вся історія уявлялася мені величезною оманою, мабуть — шахрайством, та тільки мети її я не міг збагнути. Здавалося просто неймовірним, щоб хтось міг залишити таку духовну, або щоб за таку дурницю, як копіювання „Британської енциклопедії“ платили великі гроші. Вінсент Сполдінг старався як умів, щоб розважити мене, та, вкладаючись спати, я поклав одмовитись усього. А в тім, прокинувшись ранком, мені закортіло подивитись, як воно буде. Я купив за пенні пляшку атраменту, гусяче перо, сім аркушів писального паперу і пішов на вулицю Флоти.
На моє здивування й радість, усе було гаразд. Стіл був приготований, і містер Рос чекав уже на мене. Доручивши копіювати словника, починаючи від літери А, він кудись вийшов, але від часу до часу заходив у кімнату перевірити, чи роблю я як слід. О другій годині він попрощався, похвалив за те, що я багато переписав, і, коли я вийшов, зачинив за мною двері.— Отак воно йшло день по день, містер Холмсе, а в суботу завідатель поклав передо мною на столі чотири золоті соверени[2], мовляв — платню за тиждень. Те ж саме було й наступної суботи і ще за тиждень. Що-дня я приходив туди о десятій і сидів до другої. Містер Денкен Рос завітав до мене спершу раз на день, а згодом і зовсім перестав заходити. Що-правда, я не залишав кімнати ні на хвилиночку, бо не знав коли саме він зайде, а платня й умови праці були дуже гарні, і я не хотів ризикувати своєю посадою.
— Так минуло вісім тижнів. Я написав уже і про абатів, і про архітектуру, і про архіреїв, і про Атику і сподівався, що, приклавши ще трохи зусиль, незабаром перейду до літери Б. Паперу я витратив чимало і виповнив своєю писаниною майже цілу полицю. Аж тут справа вся раптом скінчилася.
— Скінчилася?
— Так, сер. І сталося це саме сьогодні ранком. Прийшов я своїм звичаєм на роботу о десятій і бачу, що на дверях висить замок і пришпилено цвяшком клапоть паперу. Ось він, можете прочитати сами, — і він простяг кусок білого кардону, де було написано:
9 ЖОВТНЯ 1890 РОКУ
Ми з Холмсом дивилися то на оголошення, то на збентежене обличчя містера Вілсона, і нарешті комічний бік справи настільки переважив усякі инші міркування, що ми обидва приснули від сміху.
— Не розумію, що тут смішного, — скрикнув наш клієнт, спалахнувши до самого свого червоного волосся. — Як ви не можете зробити нічого кращого і лише глузуватимете з мене, я ліпше звернуся кудись инде.
— Ні-ні! — запротестував Холмс, запрошуючи його знову сісти. — Мені зовсім не охота упускати із рук вашу пригоду. Вона надзвичайно своєрідна і має освіжити мене. Тільки, не сердьтесь, у ній єсть деякі кумедні риси. Скажіть, будь ласка, що ж ви зробили, знайшовши на дверях цю об'яву?
— Я просто отетерів, сер, і не знав, що його робити. Потім я удався до урядових органів, але ніхто там не знав нічого. Нарешті, я пішов до домовласника-бухгальтера, що мешкає на першому поверсі, і просив його розповісти мені все, що йому відомо про долю Товариства червоноголових. Та він, як виявилося ніколи й не чув за таку організацію. Коли я спитав, хто такий містер Денкен Рос, домовласник сказав, що вперше чує його ім'я.
— Та джентлмен, — кажу, — з четвертого номера.
— Отой з червоною головою?
— Так.
— А, так то Вільям Морис. Це адвокат, що знимав у мене кімнату, поки ремонтували його помешкання. Він учора виїхав.
— Де можна знайти його? — питаюся.
— В його новій конторі. Він залишив мені й адресу. А, ось вона: „Вулиця короля Едварда, 17“.
— Я пішов туди, містер Холмсе, але там міститься фабрика штучних колінних чашечок, і ніхто не знає ні Вільяма Мориса ні Денкена Роса.
— А що ви зробили після того? — спитав Шерлок Холмс.
— Я повернувся додому і думав порадитися з моїм помічником, але той нічим не міг допомогти мені. Він сказав лише, що, мабуть, я одержу якесь повідомлення почтою. Та це мало чого дасть, містер Холмсе. Я не хочу втрачати без боротьби таку посаду. Мені переказували, що ви не відмовляєтесь допомагати порадою бідним людям, що потребують помочи, і ось прийшов до вас.
— І дуже розумно зробили, — схвалив Холмс. — Ваш випадок виключно цікавий, і я з насолодою розглянуся в ньому. Те, що ви мені розказали, може, на мою думку, спричинитися до важливіших, ніж здається з першого погляду, наслідків.
— Хіба ж вони й тепер не важливі? Я ж бо втрачаю чотири фунти що-тижня.
— Вам особисто, — зауважив Холмс, — я гадаю, немає підстав мати храп на це чудернацьке товариство. Навпаки, ви тепер багатші на тридцять фунтів, не рахуючи глибоких знань що до кожної речи, яка починається з літери А. Отже ви нічого не втратили.
— Ні, сер. Але я маю дізнатися про них і про те, для чого вони взяли мене на жарт, як то був жарт, і жарт дуже дорогий, бо він коштував їм тридцять два фунти.
— Ми спробуємо з'ясувати все це. Тільки спочатку два-три запитання, містер Вілсоне. Той помічник ваш, що звернув вашу увагу на об'яву в газеті, як довго служив він у вас?
— Перед тим — коло місяця.
— А як він вступив до вас?
— В наслідок об'яви.
— Він був єдиний кандидат?
— Ні, їх було коло дванадцятка.
— А через що ви спинилися на ньому?
— Він був дуже спритний і згоджувався на нижчу платню.— На половину звичайної ставки, ви казали?
— Так.
— Як він виглядає, той Вінсент Сполдінг?
— Невеличкий на зріст, стрункий, дуже рухливий і жвавий. На обличчі — ні волосинки, хоч йому вже мало не тридцять років. На лобі в нього біла пляма, випечена якимсь квасом.
Холмс зайорзався на своєму кріслі.
— Я так і думав, — згукнув він. — А чи не помітили ви, його вуха не продірявлені для сережок?
— Продірявлені. Він казав мені, що то зробили йому цигани, коли він був ще хлопчиком.
— Гм, — хмикнув Холмс, замислюючись. — Він ще й досі у вас?
— Так, сер. Ми з ним тільки-но бачилися.
— А як ішли справи у вашій касі за вашої відсутности?
— Я не можу ні на що скаржитись. Та вдень взагалі роботи в ній буває небагато.
— Добре, містер Вілсоне. Буду дуже радий висловити вам свою думку в цій справі за день або за два. Сьогодні у нас субота. Сподіваюся, в понеділок її буде з'ясовано.
— Ну, Вотсоне, — промовив Холмс, коли наш гість вийшов, — що ви скажете?
— Нічого не розумію, — щиро відповів я. — Надзвичайно таємнича історія.
— Що якась річ виглядає загадковіш, то вона менш таємнича. Це загальне правило. Важко розібратись лише в буденному, безбарвному злочині, так само як трудно вирізнити серед натовпу звичайне, повсякденне обличчя. Але в цій справі не можна баритись.
— Що ви думаєте робити зараз?— Палити, — була відповідь. — Це задача на три люльки, і я проситиму вас протягом п'ятдесяти хвилин не розмовляти зо мною.
Він скандзюбився в кріслі, піднісши коліна до свого соколиного носа й заплющив очі, а чорна глиняна люлька надавала всій його постаті вигляду якогось дивовижного птаха. Я подумав був, що він заснув, і собі почав уже куняти, коли Холмє скочив з крісла з рухом людини, що розвязала загадку, і поклав люльку на доску камінка.
— Сьогодні вдень у Сент-Джемсовій залі грає Сарасате, — сказав він. — Як ви, Вотсоне? Чи можуть ваші пацієнти дати вам спокій на кілька годин?
— Сьогодні я вільний. Та й взагалі, ви знаєте, практика не переобтяжує мене.
— Тоді беріть капелюха — і рушаймо. Я хочу насамперед пройти по Сіті. Дорогою ми й поснідаємо. В програмі, здається, буде переважно німецька музика. Вона мені більш до вподоби, ніж французька, або італійська, бо примушує замислюватись, а мені саме це й треба. Ходім!
Ми проїхали метрополітеном до Олдерсгейта і, пройшовши трохи, вийшли на Кобурзький сквер, місце одної з дій в чудній історії, яку нам розповіли ранком. Це була невеличка площа, оточена брудними двоповерховими будинками. Манюсінький муріжок, порослий лабуззям, і кілька купок зав'ялих лаврових кущів посередині площі вперто змагалися з пройнятим димом повітрям. Три визолочені кульки й коричнева вивіска з написаним білими літерами „Джейбз Вілсон“ на наріжному будинкові вказували на місце, де провадив свої операції наш червоноголовий клієнт. Шерлок Холмс, ставши проти будинка і схиливши на бік голову, уважно оглянув усе навкруги, поблискуючи очима з-під примружених повік. Потім він повільно пройшов далі, тоді повернув назад, спинився проти позичкової каси, двічі чи тричі з силою вдарив своєю паличкою по пішоходу і нарешті постукав у двері. Якийсь добре вдягнений, чисто поголений молодий чоловік зараз же відчинив нам і дуже чемно запросив до хати.
— Спасибі, — подякував Холмс, — я лише хотів потурбувати вас запитанням, як пройти звідси на Стренд.
— Третя вулиця праворуч, а потім четверта ліворуч, відповів помічник, зачиняючи двері.
— Меткий хлопчик, — зауважив Холмс, коли ми йшли назад.
— На мою думку, в цілому Лондоні він цією стороною поступиться тільки трьом, якщо не двом, людям. Я й давніше чув дещо за нього.
— Очевидно, помічник містера Вілсона відограє чималу ролю в цій таємничій історії, — сказав я, — і ви напевне, заходили до контори, щоб подивитися на нього.
— Тільки не на нього.
— А на що ж тоді?
— На коліна його штанів.
— І що ви побачили?
— Те, чого й сподівався.
— А чого ви стукали по пішоходу?
— Тепер не такий час, щоб базікати, любий докторе. Треба спостерігати. Ми ніби вивідачі у ворожому таборі. Про Кобурзький сквер нам уже дещо відомо. Ходім роздивімось, що там ззаду його.
Вулиця, куди ми потрапили, обігнувши ріг самотнього Кобурзького скверу, відрізнялася від нього так, як картина відрізняється від свого відворотного боку. То була одна з найголовніших артерій, що перерізувала Сіті з півдня на північ. Дві величезні течії екіпажів, поспішаючи у двох протилежних напрямках, заливали брук, а тротуари чорніли галасливою юрмою пішоходців. Трудно було повірити, що ззаду цих блискучих крамниць і комерційних установ лежить затишний, задхнулий сквер, який ми допіру залишили.
— Давайте глянемо, — промовив Холмс, спинившись на розі і дивлячись вздовж вулиці. — Я хотів би точно запам'ятати порядок будинків. Досконально знати Лондон — моя пристрасть. Оце — контора Мортимера, далі тютюнова крамниця, потім кіоск для продажу газет, ще далі Кобурзька філія міського й околичного банка, вегетаріянський ресторан і каретна майстерня Мек Фарлана.
— Ну, а тепер, докторе, наша робота закінчена. Можна послухати й трохи музики. Вип'ємо по філіжанці кави з сендвічем і рушаймо до царства скрипки. Там — сама тиша, краса та гармонія, і нема ніяких рудих клієнтів, що турбують вас своїми загадками.
Мій приятель страшенно любив музику і сам був не лише гарним скрипалем, але й не аби-яким композитором. Він кілька годин просидів на концерті, цілком віддавшись чарам звуків і ворушачи в лад музики своїми довгими тонкими пальцями. Та я добре знав мінливу вдачу мого друга, що поривала його від крайньої млости до проявів всежерущої енергії, і, дивлячись на Холмса, захопленого грою Сарасате, передбачав прикрі часи, що має зазнати людина, на яку він тоді полював.
— Ви, безумовно, ідете додому, докторе, — сказав він, коли ми виходили з залі.
— Збираюся.
— А в мене є ще деякі справи на кілька годин. Ця історія на Кобурзькому сквері — серйозна річ.— Та невже?
— Вони готуються до злочину. Ну, та я маю підстави гадати, що ми встигнемо ще стати їм на перешкоді! Шкода тільки, що сьогодні субота. Я потребуватиму вашої допомоги цієї ночи.
— Коли саме?
— Коло десятої.
— О десятій я буду у вас.
— Чудово. До речи, докторе, справа трохи небезпечна, — отже, будьте ласкаві покласти собі револьвера в кешеню.
Він привітав мене рукою, повернувся і зараз же зник серед натовпу.
Призначеного часу я підходив до будинку, де жив Холмс. Коло дверей стояли два кабріолети, і, піднимаючись сходами, я чув голоси нагорі. В кімнаті двоє чоловіків жваво розмовляли з Холмсом. Один із них був Пітер Джонс — агент урядового розшуку, а другий — високий, худорлявий добродій з насупленим обличчям, одягнений в гнітючо розкішний сурдут і з лиснючим циліндром у руках.
— Ну, наше товариство зібралося все, — сказав Холмс, застьобуючи свій бушлат і беручи свою важку палицю. — Ви, я думаю, знаєте містера Джонса з Скотленд-ярда[3], Вотсоне. Дозвольте познайомити вас з містером Мериведзером, що товаришуватиме нам у нашій нічній екскурсії.
Як бачите, докторе, ми знову полюємо парами, — сказав Джонс своїм трохи бундючним тоном. — Наш друг чудесно вміє влаштовувати лови і потребує лише старого вловчового собаку, що бігав би по дичину.— Сподіваюся, що наше полювання не обмежиться якимось диким гусем, — похмуро зауважив містер Мериведзер.
— Ви можете цілком покластися на містера Холмса, — велично заспокоїв його поліцай. — У нього своя власна метода, мабуть, занадто теоретична і навіть химерна, та він, проте, робить, як справжній детектив[4]. Годі вам сказати, що в двох чи в трьох випадках він був ближче до істини, ніж урядовий розшук.
— О, як так, тоді все гаразд, — шанобливо промовив той. — Шкода тільки, що я пропущу свій робер. За двадцять сім років це перша субота, коли я не гратиму у віст.
— Ви, я думаю, ставитимете сьогодні на кін більше ніж звичайно, — сказав Шерлок Холмс. — Та й гра буде серйозніша. Ваша ставка, містер Мериведзере, дорівнюватиме фунтам щось із тисяч тридцять, а ви, Джонсе, матимете хлопця, якого давно вже хочете злапати.
— Це — Джон Клей. Убивця, злодій, фальшивник грошей і підроблювач документів, — перебив йому мову Пітер Джонс. — Він — молода людина, містер Мериведзере, але досконально знається на своєму фахові, і жодному з людських злочинців я не хотів би так накласти наруччя, як йому. То дивний парубок, цей Джон Клей. Його дід був принц крови, і він сам учився в Ітонському коледжі і в Оксфордському університеті. Розум у нього такий же спритний, як і його пальці, і дарма що ми раз-у-раз натрапляємо на сліди його роботи, самого його ніяк не впіймаєш. Сьогодні він краде в Шотляндії, а за тиждень збирає гроші ніби-то на якийсь притулок для сиріт в Корнуєльсі. Я кілька років уже назирцем ходжу за ним і досі ще не бачив його в очі.
— Сподіваюся, що цієї ночи я матиму приємність познайомити вас із ним, — сказав Холмс. — Я й собі маю обрахуватися з містером Клеєм у одній-двох невеличких справах і згоден із вами, Джонсе, що він найбільший фахівець своєї професії. Беріть перший кабріолет, а ми з Вотсоном сядемо в другий.
Всю довгу путь Холмс мовчав, і, відхилившися на спинку кеба[5], мугикав мелодії, що чув того дня на концерті. Проїхавши нескінченним лабіринтом освітлюваних газом вулиць, ми опинилися на вулиці Фарингдона.
— Ось і мета нашої подорожи, — промовив Холмс. — Добродій Мериведзер — директор банку і особисто зацікавлений у цій справі. Я вважав за потрібне взяти з собою й Джонса. Він не поганий хлопець, хоч і абсолютно дурний у своєму ділі. Зате в нього є й гарні прикмети: він сміливий, як бульдог, і учепистий, як рак, коли в'їсться своїми клешнями. Приїхали! Вони чекають уже на нас.
Ми спинилося на тій самій залюдненій вулиці, де були того ранку. Одпустивши кеби, ми під керовництвом містера Мериведзера пройшли вузьким проходом крізь бічні двері, що їх він одчинив нам своїм ключем. За дверима був короткий коридор, а в кінці його масивні залізні ґрати. Одчинивши ґрати і зійшовши з нами кам'яними крученими сходами, містер Мериведзер спинився перед величезними металевими дверима, щоб запалити ліхтар. Потім, пройшовши темним, що дхнув землею, проходом і відчинивши треті двері, директор впровадив нас в обширий льох, загромаджений кошами й здоровезними ящиками.
— Зверху нас тут не вразиш, — зауважив Холмс, підносячи вгору свій ліхтар і оглядаючись навкруги.
— І знизу також, — додав містер Мериведзер, постукавши паличкою по плитах підлоги. — Боже милий! — здивовано скрикнув він, — це звучить так, ніби під нами порожнеча.
— Я мушу просити вас бути трохи спокійнішим, — суворо сказав Холмс. — Через вас наша експедиція може зазнати невдачі. Чи не були б ви ласкаві сісти на один з цих ящиків і не втручатися в нашу роботу?
Пишний містер Мериведзер з виразом образи на обличчі, зіп'явся на кіш, а Холмс, ставши навколішки, почав за допомогою ліхтаря й лупи старанно розглядати шпарки між плитами. За кілька секунд він звівся на ноги і з задоволеним виглядом поклав лупу в кешеню.
— Нам лишається чекати не менш як годину, — зауважив він, — бо навряд чи вони наважаться робити щось, поки не засне містер Вілсон. Але їм не можна гаяти й хвилинки, бо що скоріш скінчать вони своє діло, то більше часу матимуть, щоб дати драла. Ми сидимо оце, як ви, певно, вже й угадали, докторе, в льосі міської філії одного з найбільших лондонських банків. Містер Мериведзер — головний директор її — пояснить вам, чому найбільш одчайдушні лондонські злочинці зацікавилися тепер цим льохом.
— Через наше французьке золото, — прошепотів той. — Нас багато разів попереджали про замах, що готується на нього.
— Ваше французьке золото?
— Авжеж. Кілька місяців тому, щоб підсилити свої ресурси, ми позичили тридцять тисяч наполеондорів у Французького банку. Стало відомо, що нам не довелося навіть розпаковувати гроші, і вони ще й досі лежать тут. У коші, що підо мною, дві тисячі наполеондорів, перекладених олив'яними бляшками. Металевий запас у нас набагато перевищує норму, потрібну для окремої філії, і ми — директори — дістали за це догану від правління.
— І цілком правильно! — сказав Холмс. — Ну, а тепер час обміркувати план нашого поводіння. Думаю що за годину справа дійде свого верху. Тимчасом, містер Мериведзере, треба насунуть задвижку на ліхтар.
— І сидіти в темряві?
— Боюся, що так. Я спершу думав, що нам пощастить зіграти робер і узяв з собою карти, та бачу тепер, що ворожі готування зайшли задалеко, і ми не можемо ризикувати, сидячи при світлі. Перш над усе маємо вибрати позиції. То — нарід зважливий, і, коли ми не будемо обережні, вони можуть понаробити нам чимало клопоту, дарма, що ми застукаємо їх розполохом. Я стану позад цього коша, а ви заховайтесь за тими. Коли я напрямлю світло на них, хапайте; а якби їм заманулося стріляти, вбивайте їх без жалю, Вотсоне.
Поклавши револьвера з одведеним курком на дерев'яний ящик, я сам скандзюбився позад ящика. Холмс насунув на ліхтар задвижку — і нас обняв морок, такий цілковитий морок, якого я ніколи не знав доти. Тільки дух гарячого метала свідчив про те, що ліхтар ще не загас і слушного часу спалахне світло.
— У них лише один вихід, — прошепотів Холмс, — через будинок на Кобурзькому сквері. Сподіваюся, ви зробили те, про що я вас просив, Джонсе.
— Так. Коло дверей там стоїть інспектор і двоє поліцаїв.— Значить, всі дірки затамовано. А тепер давайте мовчати й чекати.
Як довго тягнувся час! Минула лише година з чвертю, а мені здавалося, що сплила вже ніч і настає світанок. Мої ноги задубіли й обважніли. Нерви напружилися до краю. Слух став такий гострий, що я не тільки виразно чув притишений подих моїх компаньйонів, але й відрізняв важке, глибоке відсапування кремезного Джонса від тонкого, з присвистом, дихання директора банку. Раптом в око мені впало проміння світла.
Спершу то була ніби іскра, що впала на підлогу. Далі вона почала витягатися і обернулась у жовту лінію, а тоді безгучно, несподівано крізь відтулину між плитами, в центрі невеличкого кружала світла, витикнулася біла, майже жіноча, рука. Хвилину, а може й більше, ця рука залишалася понад плитами. Потім вона так само несподівано, як і з'явилася, щезла, і знову в льосі запанувала темрява, прорізувана єдиною тмяною іскрою, що мерехтіла крізь шпарку в підлозі.
Та темно було лише одну мить. Одна з широких білих плит піднялася з одного боку, і з-під низу заблищало світло ліхтаря. Понад отвором вигулькнуло чисто поголене хлоп'яче обличчя, далі — руки, що сперлися на береги відтулини і підтягли вгору все тіло до колін. Ще за хвилину він стояв уже на ногах і тягнув до себе товариша, такого ж гнучкого й маленького на зріст, як і сам, блідого на виду і з копною червоного волосся на голові.
— Нікого! — прошепотів він. — Довбило й лантухи в тебе? Що це!.. Плигай мерщій, Арчи, плигай!
Шерлок Холмс одним стрибком був коло злодія і вхопив його за комір. Другий встигнув упірнути вниз, і я чув, як під руками Джонса луснула його блуза. Світло ліхтаря осяло рурку револьвера, та Холмс своєю палицею вчасно вдарив хлопця по руці — і зброя впала додолу.
— Не турбуйтеся, Джоне Клей, — лагідним тоном промовив мій друг. — На цей раз вам не пофортунило.
— Та бачу ж, — цілком спокійно відповів той. — Думаю, що моєму товаришеві пощастило більше, хоч ви й одірвали йому полу.
— Коло дверей на нього чекають троє, — сказав Холмс.
— Невже? Ви, здається, здорово таки впорядили справу. Мушу поздоровити вас.
— Так само, як і я вас, — відповів Холмс. — Ідея про товариство червоноголових дуже нова і діюща.
— Ви незабаром побачите й свого товариша, — додав Джонс. — Він моторніший від мене і стрибає в ями краще, ніж я.
— Прошу не торкатися до мене брудними руками, сказав наш полонянин, коли наруччя клацнули круг його кистей. — Не забувайте, що в моїх жилах тече королівська кров. Будьте ласкаві також, звертаючись до мене, вживати слів „сер“ і „дуже прошу“.
— Чудово, — погодився здивований Джонс, ледве втримуючись од сміху. — Отже, чи не були б ви ласкаві, сер, піднятися сходами, щоб дати нам змогу посадовити вашу високість у кеб і відвезти в поліцію.
— О, це вже значно краще, — незмушено промовив Джон Клей, віддаючи нам виборний поклін, і спокійно вийшов у супроводі інспектора.
— Я просто не знаю, чим може банк віддячити вам, містер Холмсе, — сказав Мериведзер, коли ми були на вулиці. — Ви викрили і відвернули від нас найсміливіший замах на пограбування банку, про який я будь-коли чував.
— Я мав облічитись де в чім з містером Джоном Клеєм, — одмовив Холмс. — Деякі витрати, що їх я зробив у цій справі, банк, сподіваюся, мені поверне, але поза всім тим я цілком задоволений, що брав участь у такій інтересній пригоді і прослухав надзвичайно цікаве оповідання про товариство червоноголових.
— Розумієте, Вотсоне, — пояснював він, коли ми ранком другого дня сиділи за шклянкою віскі з содою в його їдальні, — з самого початку було ясно, що єдиною можливою причиною для вміщення фантастичної об'яви про товариство червоноголових і для копіювання „Британської енциклопедії“ було бажання усунути на кілька годин з дому того не занадто розумного власника позичкової каси. Це, правда, оригінальна метода, але трудно було виміркувати щось краще. Безперечно, ідея зародилася у вигадливому Клеєвому мозкові під впливом кольору волосся його спільника. Чотири фунти на тиждень були дорогою принадою, але що важили ці гроші для тих, хто мав заробити тисячі? Вони надрукували об'яву. Один шахрай влаштував контору. Другий намовив Вілсона взяти посаду, і обидва вони використовували його відсутність з позичкової каси. Скоро тільки я почув про половинну платню помічникові, мені стало ясно, що йому за всяку ціну треба було служити в касі Вілсона.
— А як же ви вгадали мотив для цього?
— Коли б у помешканні Вілсона жила жінка, я підозрив би звичайну інтригу. Але тут цього не було. Підприємство Вілсона — невеличке і не могло бути причиною таких старанних приготувань. Значить, треба шукати поза його помешканням. Що ж воно було? Я згадав про пристрасть помічника до фотографії і про те, що він раз-у-раз зникав у льосі. Льох! Ось де був ключ до розгадки. Тоді я почав довідуватись про цю таємничу особу і дізнався, що маю справу з одним із найбільш небезпечних і сміливих злочинців у Лондоні. Він робив щось у льосі, і це протягом місяця брало в нього по кілька годин на день. Що ж він робив? Можна було припустити лише одне — він прокопував підземний хід до якогось иншого будинка.
Спинившись на цій гадці, я пішов з вами на місце дії. Ви здивувались, коли я почав стукати паличкою по пішоходу. Я хотів узнати, іде той хідник позаду або перед домом. Перед домом не було. Тоді я подзвонив, і двері, як я й сподівався, одчинив помічник Вілсона. Ми кілька разів уже змагалися з ним, але ніколи не бачили один одного. Його обличчя цікавило мене мало, хотілося глянути на його штани. Ви бачили, які вони були приношені, пом'яті й закаляні. Очевидно, він годинами порпався в землі. Лишалося з'ясувати, яка могла бути мета того порпання. Зайшовши за ріг, я побачив, що садиба нашого приятеля межує з міським і околичним банком. Отже, питання було розвязане… Коли ви по концерті поїхали додому, я подався до карного розшуку, а потім до директора банка. Наслідки моєї візити ви бачили сами.
— А звідки ж ви знали, що замах має бути цієї ночи?
— Адже закриття контори товариства свідчило за те, що присутність містера Вілсона в касі їм не заважала більше; инакше кажучи, це свідчило за те, що тонель уже був закінчений. Використати його треба було скоріш, поки золото не увезли ще з банка, і субота пасувала їм більше, ніж усякий инший день, бо давала зайвий день — неділю, щоб утекти. Все це й примусило мене чекати замаху минулої ночи.
— Ваші міркування на прочуд правильні, — зауважив я. — В довгому ланцюзі їх кожна ланка — на своєму місці, і ви зробили добре діло.
— Мабуть, що й так, — знизав плечима Холмс. — Кінець-кінцем і з мене єсть деякий пожиток. А проте, як писав Флобер до Жорж Занд: „людина — це ніщо, діла — то все“.
——————