Володимир Великий/Дальші роки володіння на Київському престолі
| ◀ Перші роки володіння Володимира Великого | Володимир Великий Дальші роки володіння на Київському престолі |
|
Перших 12 років Володимирового володіння заповнюють війни. Навіть введення христіянства супроводжала війна з Візантією — та збройне покорювання поганських племен і міст, що вперто боронили своєї поганської віри. Бо нпр., Новгород охрищено насильно; Новгород не хотів допустити в свої мури висланого Володимиром тисяцького Добриню, який мусів силою, при помочі вогню брати новгородян. З того вийшла приказка що „Путята (тисяцький Володимира) христив мечем, а Добриня вогнем”. Таких бунтів, що вибухали з приводу нової віри, мусіло бути далеко більше. Хто знає чи й хорвати у 993 р. не збунтувалися саме з того приводу, підбехтані польським королем, що використовував усяку нагоду до послаблення київської держави. Це був бурхливий час народин київської імперії. Дальших 22 роки Володимирового володіння проходить мирно, за вийнятком хіба печенізького фронту та й безнастанної німої загрози на польсько-українському погряниччі. Літописець записав, що Володимир у той час жив мирно з сусідними володарями; угорським, чеським та польським. Те саме відноситься ще в більшій мірі до володарів візантійського та болгарського. Мир з польським королем, це був тільки короткотривалий передих після 993 рр., і наступив унаслідок того, що Болеслав Хоробрий видав свою дочку за Володимирового сина. Як значмо, Болеслав X. хотів просто всадити Володимирові ворога під самий бік, щоб відгори розколоти силу кіпрського престолу. Але з того за життя Володимира нічого не вийшло, за вийнятком невдячного польського походу до спілки з печенігами 1013 р. на західні українські землі. Перед самою своєю смертю Володимир готовився до воєнного походу на північ проти свого сина Ярослава М., що в той час сидів у Новгороді, як удільний князь і, замість вести політику Києва, дався втягнути в інтриґу новгородців проти Києва. Але до тої війни таки не дійшло з приводу смерти Володимира В.
Так от, якби ми хотіли найти порівняння з першим періодом панування Володимира, то ми порівняли б його з підготовою до будови хати. Володимир рубав дерево, звозив камінь, копав під фундаменти і закладав їх, ставив стовпи, на яких мав спочити дах. Другий період, це будування стін, даху, це забезпечення хати в вікна, печі, обстанова та прикраси.
І як літопис зображує Володимира у перший період його володіння воюючим, так у другий період змальовує його на безнастанних пирах, в яких брав участь мало не цілий український нарід. І як каже М. Грушевський, ці пири „не мали на меті самої утіхи князя, в цих пирах брала участь не тільки дружина але й громадські люди. На церковні празники Володимир спрощував „старѣйшини по ясимъ градамъ и люди многы”. Як на раді, так і на трапезах стрічалися репрезентанти суспільности з дружинними та церковними, тут зміцнилися відносини цих елементів та загладжувався їх антагонізм. Отже гроші, що видавалися на ці пири, а такі потрібні на „рать многу” не були викинені на марно, а мали своє повне оправдання. А про думку народніх низів Володимир дбав теж. Його урядники розїжджалися скрізь із їдженням і питтям і частували всіх, хто не міг бути особисто на княжому пирі в дворі. Це зєднало Володимирові серед простолюддя велику пошану і любов. Піддані київської держави назвали Володимира „ясним сонечком”.
Та найважніше з того, що Володимир зробив у другому періоді свойого володіння, було поширення Христової віри в цілій київській державі, розбудова церковної організації, та й єрархії, що була побіч мілітарної сили Володимира та кровного звязку удільних князів, що володіли в імені київського князя землями просторої київської держави, найсильнішим спійлом. Це спійло сто літ пізніше лишилось найсильнішим, що лучило в одну духову цілість „руську землю”, коли впала сила київського князя, а панівний княжий рід Рюриковичів розжерла ржа незгоди і взаємної боротьби. Рівнозначною державнотворчою силою за Володимира стала одна культура, що йшла з Греції безпосередньо і посередно через Болгарію, а перетворена генієм української раси лягла в основу кристулізування душі українського народу. Про знищення княжих родів і обсадження їх столів своїми синами ми вже згадали. Це також був поважний крок уперед, що ліквідував племінні різниці, а серед племен неукраїнського походження на довгий час нищив осередки сепаратизму і опозиції супроти Києва. Але спинимось трохи над справою церковної організації за Володимира в київській державі. До сьогодні ще не скінчено спору, чи перший митрополит України мав осідок у Києві чи Переяславі. Скупі та й неясні відповіді маємо в цій справі, та історик Грушєвський твердить, що перший митрополит таки мусів бути в Києві, тільки ж, що рівночасно настановлено другого в Переяславі. Крім митрополитів настановив Володимир єпископів у Новгороді, Чернигові, Ростові, Володимирі В., Білгороді, Полоцьку та Туровську і Тмуторокані, що входила в склад київської держави, де були єпископи з давн. часів ще у VIII в. Річ ясна, що нижчі церковні чини мусіли бути призначені в менші міста та села. Таку велику кількість духовників не міг виховати Володимир у своїй державі за короткий час, бо до прийняття христіянства ніде було їх вивчити. Але низове духовенство спровадив Володимир передовсім з Болгарії, а частинно з Криму, що віддавна був зукраїнізований, дарма, що під грецьким володінням.
У звязку з розбудовою церковної справи стояло тісно питання мистецтва й науки.
Там саме, де шукав Володимир за зразками Христової віри та церковної організації, найшов і зразки для мистецтва на Півдні. І тут знову зустрічаймось із назвою міста Корсунь. Іменно Володимир Великий, зайнявши Корсунь, крім священиків, казав забрати звідти чотири бронзові фіґури коней та дві людські статуї і привіз їх до Києва. Тут звелів їх поставити на репрезентативному місці у сусідстві Десятинної церкви та княжої палати. Крім того, казав він забрати також звідти й ікони. Безперечно, що тих зразків мусіло бути далеко більше, одначе память про них до наших днів не доховалась. Але про що памятає наш старий літопис так це про те, що Володимир спровадив грецьких майстрів до будови та прикрашування церков, які поза тим займалися будовою приватних домів та державних будівель.
Стіни церков прикрашувались фресковими малюнками, мозаїкою та іконами, долівка була часто роблена з камяних плиток, в малих церквах часто мала декорації з поливаних цеголок різної форми. Крім того великої слави в той час придбали собі наші емальові вироби, що стояли на другому місці в Европі. З емалії вироблялись образки Христа та медальйони святих. Чудова ювілерська робота в золоті та сріблі, що тоді розвинулась підо впливом грецької, обслуговувала потреби як церкви так і світських людей. Безперечно, і до приняття христіянства мистецтво мусіло в нас розвиватись. Але аж із прийняттям христіянства разом із чужими високо-розвиненими зразками наші мистці дістали поштовх до ширшої і всесторонної творчости. В ті часи мистецтво служило передусім потребам церкви, з якого церква робила засіб свого впливу на маси. Світські особи потребували мистецтва передовсім для вдоволення своїх особистих естетичних почувань. Тому то мистецтво виходить у нас на світло денне з княжих теремів і боярських замків щолиш із прийняттям христіянства. Тоді воно стає перед очі найширшим масам „руської землі”, та й стає власністю всього народу, що видав із себе такого геніального вождя, яким був Володимир В.
Так само, як справа з христіянством і мистецтвом у старій княжій Україні, малась справа і з наукою й освітою. Це була справа приватна деяких боярських родів. Широкі торговельні звязки Києва і ціла княжа Україна у IX і X ст. ст., далекі воєнні походи над Каспій, у Кавказ, у надволжанські простори, на Балкани, де в той час була найкультурніша держава Европи, і безпосереднє сусідство з нею через Чорне море і її кримську колонію на північному березі Чорного моря, мусіли сприяти розвиткові культури у київській державі з часів перед Володимиром. Отже не були чужі княжій Україні і здобутки наукової думки тих часів. Але як ми сказали, зацікавлення наукою в ті часи мало характер індивідуальний. Напевно в ті давні часи були в Києві й інших більших містах України приватні вчителі, що вчили боярських дітей читати й писати і бодай підставових відомостей з математики та й щось трохи з географії. Наука читання та писання відбувалась напевно при помочі мистецьких творів античних письменників чи й пізніших з похристових часів. Боярські роди, прийнявши христіянство ще в часах кн. Ольги, або й ранше, вчили своїх дітей вчили напевно на всякого рода церковних писаннях, як псалтирі, тощо. Але те, що ввів Володимир Великий, це були школи в яких учителі вчили дітей масово. Літопис подає, що Володимир „нача поймати у нарочитои чади дѣти и даяти на учениє книжно“. І дальше говорить літопис, що матері плакали за цими дітьми, як за помершими, бо не хотіли давати з дому дітей на науку. Але Володимир не мав часу бавитись у пропаганду освітньої справи. Просто забирав дітей знатних боярських родів до шкіл, а вже висліди цієї науки самі робили корисну пропаганду освіті. Його велика держава потребувала письменних людей до обслуги церкви, бо не міг Київ безнастанно спроваджувати духовних та дяків з-закордону. Треба було письменних людей у державній адміністрації, у господарстві, в купецьких і промислових підприємствах. Автім, і сама суспільність відчувала потребу читати. При церквах та в приватних людей повставали бібліотеки. В той час друкарства ше не знали. Книги треба було переписувати, а таке переписування давало гарний заробіток. І треба думати, що не тільки під примусом ішли діти до шкіл, але й добровільно висилали їх батьки на науку.
Але насувається питання, які це були школи? Відомо, що церковні. Це майже скрізь так водилось у культурній Европі. Школи повставали при єпископіях та катедрах, де, звичайно, збирався гурт найбільш освічених людей, біля єпископів та митрополитів.
Але можна думати, що попри ці школи існувало ще й дальше одиничне навчання в боярських домах. А вміру того, як зростало зацікавлення освітою, могли повставати і світські школи, в яких різні „філософи” вчили учнів, що приходили до них за наукою. Правда, за життя Володимира ще не можна було завважити цих великанських здобутків, що їх дала праця Володимира над піднесенням освіти у княжій Україні. Але по його смерті з'являється цілий ряд високо освічених, як на ті часи, одиниць, що напевно вчились у тих школах, до яких Володимир силою набирав учнів. Найвизначніший із них, це київський митрополит Іларіон. Щоправда, література в той час була майже вся перекладна і служила виключно пропаганді христіянства. Але подекуди напевно були вже спроби самостійної творчости. Це тим більше певне, що словянські книжки були відомі в княжій Україні ще з другої половини IX ст. Аджеж св. Кирило бував особисто в Херсонезі (Корсуні) і тут складав свою кирилицю. При цій нагоді напевно цікавився нашими предками та їхньою мовою і навязав контакт із знатнішими русичами. Цей контакт піддержували потім його наступники. І напевно, коли які церковні книги читали христіяни княжої України до часів Володимира В., то певно це були передовсім церковні і всякі інші книги писані кирилицею на староболгарській мові, що була майже зрозуміла для наших далеких предків.
Оце короткий перегляд гігантичної праці одної людини що двигнула київську державу на таку висоту, на якій вона ніколи ні передтим ні потім не стояла.
Я після бурхливого першого періоду, що проходив під знаком меча, прийшов довший період мирної внутрішної розбудови української держави. В той час Володимир вже рідко сам сідав на свого воєнного коня. Війни з печенігами чи всякі усмирювання різних дрібніших бунтів вели Володимирові воєводи, як Путята, Добриня та й інші, про яких не знаємо. Це все були виконавці його залізної волі, їх оспівав нарід, як героїв, що боролись і берегли руську землю в той час, як Володимир безнастанно пирував.
Ми вже згадали, що ці Володимирові пири були частиною великої політичної акції, яку Володимир вів унутрі своєї держави, вигладжуючи антагонізми між суспільними верствами та останки племінних різниць. Та не тільки на цих славних пирах проводив час Володимир. Літописець подає, що Володимир відбував наради з найбільш досвідченими мужами; на цих нарадах обговорювались справи державного ладу й порядку та воєнні справи. Напевно на таких нарадах порушувались культурні справи і зовнішня та внутрішня політика. На цих нарадах напевно падали такі назви, як Рим, Париж, Аквізґран, Колонія, Прага. Не дармо Володимир В. 992 — 993 рр. вибирається в глибину Польщі.
Київ за Володимира був не тільки політичним, мілітарним і культурним осередком великої держави, але й осередною точкою на торговельних шляхах із півночі, півдня, заходу і сходу. Там мусіли держати владу розумні люди, а не невигласи з печерної доби. Правда, літопис мовчить про ці великі проблеми, які мусіли порушуватись на таких нарадах. Але все ж таки згадує про те, як то одного разу стануло перед Володимиром В. питання, що робити з надміром злочинців, що намножились у київській державі із прийняттям христіянства, бо перестали лякатись лагідних кар. Але потім бояри порадили замінити кару смерти грошевими карами, бо треба було багато грошей на коні та зброю. І Володимир послухав їх та й почав карати постарому.
Кінець життя почали Володимирові захмарювати два його сини: Святополк турівський і Ярослав новгородський. Святополка Володимир увязнив, а з Ярославом не вспів уже розправитись, бо урвалася нитка його життя 15 липня 1015 року. З того короткого розгляду великанської праці Володимира Великого, яку він виконав у такому короткому часі, бачимо, що на переломі X і XI вв. долю українського народу держала у своїх руках людина, яку можна поставити сміло поруч найвизначніших постатей молодих віків сучасної Европи.
На сході Европи станула могутня західно-европейська держава, за якої плечима, як за муром, творились і мужніли народи заходу Европи. Ця держава — твір Володимира Великого, як сильне гніздо західно-європейської культури, плуга й меча, здержувала потопу азійських орд, коштом крови найкращих своїх синів, коштом спокою й багатства українського народу.
Це ж Володимирова заслуга, що кочовища печенігів не посунулись поза оборонні лінії, здвигнені ним в обороні культури й цивілізації на півдні від Києва. Це ж заслуга велитенської праці Володимира В., що пізніша половецька орда розбилась об червоні щити, якими гідні його нащадки перегородили „дикому полю” шлях на захід Европи. І коли татари в XIII ст. вирушили з глибин Азії на Европу, то тут вони стрінули у своєму поході сильну перешкоду, хоч це був час, що твір Володимира В. лежав уже давно у звалищах. На дорозі татарам станула тільки частина давньої київської держави — галицька держава короля Данила, праправнука Володимира В. Це ще є завданням нашої науки виказати, скільки сьогоднішня Західна Европа завдячує Володимирові В. Безперечно, що цей довг мусить бути великий.
Розбудовуючи київську державу, Володимир В. оперся всеціло на геополітичне положення української землі. Те що зробив Володимир В. для українського народу не дасться порівняти з нічим, що було до його часів. А з часів після нього можна найти тільки одну велетенську постать, що наближуються до Володимира В. аж у XVII ст., — це Богдан Хмельницький. Як Володимир Великий поклав основи під злиття всіх українських племен в один український нарід, так Богдан Хмельницький представив український нарід цілій Европі, як одну національно-політичну цілість. Основи, що їх заложив Володимир під злиття всіх українських племен в один український нарід, були такі сильні та непорушні, що цього процесу обєднання українського народу не були всилі знищити ні навіть припинити жадні татарські наїзди, ні чужі, литовські й польські панування. Повних шість століть у тому чорноморському кітлі безнастанних боїв і воєн топивсь шляхотний металь з руди різних українських племен, поки на цілий світ не стала відома козацька Україна, з якої спадщини виросли 1917–1918 роки й росте дальше майбутнє українського народу.
Ні один европейський нарід не мав таких важких умов для свого національного дозрівання, як український нарід. А проте він поборов ці всі труднощі завдяки праці Володимира В., яку він вложив за час свого володіння у київській державі.
Постать цього українського велета каже, що кожний український вояк і кожний український політик повинен поставити собі Володимира, як взір до наслідування. Великий розум, енергія, безнастанне змагання до щастя й потуги рідної країни, це прикмети того великого українця. Безперечно, сьогодні не ті часи, що за Володимира, але положення України — на перехресті шляхів — лишилось те саме, тільки у зміненому довкіллі.