Воля (часопис)/1920/1/11/Наш песимізм

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Воля, Т. 1, Ч. 11 (1920 під ред. Віктор Піснячевський
Наш песимізм (Віктор Піснячевський)
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Відень: 1920.

В. П.

Наш песимізм

Нас обвинувачують в песимізмі. Гріх тяжкий, але не непростимий. Кожен лікар, коли ставить діяґноз, мусить бути песимістом. Слабість є слабість, а не нормальний стан орґанізму.

Наша нація тяжко слаба. Маси темні неосвічені. 80% відсотків анальфабетів не є добрий ґрунт для нормального національного розвою. Чехи майже 70 літ працювали над своїм відродженням. Поляки — сотні літ творили національну культуру. Ми не є національний вундеркінд. Наш розвій мусить підлягати законам природи. А вони безпощадні.

Коли три галицьких „професори“ не можуть погодитись між собою що до орієнтації, — яке ми маємо право вимагати від темного народу ясної світлої політичної думки?

Що ми зробили для прояснення народньої темноти? Нічого!.. За два роки утворили силу плянів. Може й багато шкіл. Але не зуміли забезпечити нормальне життя їх. І так у всіх сферах… Але не в цьому причина нашого песимізму. Темні маси без інтеліґенції, здорової, кожну хвилину готової на самопожертву, дисціплінованої, освіченої і в роботі витревалої — це не є нація! Це гній для других націй. Бо закон Дарвіна всюди закон — гинуть слабші; а перемагають дужчі.

Наша інтеліґенція тяжко слаба на хронічну недугу. Сіфіліс і алькоголізм, сухоти і анемія убивають у хорого волю до життя. Вічно він є під загрозою. Вічно є раб своєї недуги. Хроніки жиють хвилинами, як блиск феєрверку.

Наша інтеліґенція не знає дисціпліни. Убоге життя викинуло на поверх убогих людей. Ми мусіли иноді ставити на п'єдестал те, чому місце було „під спудом“. Кожна така „тріска“ зараз пишається. Скілька сот літ тому назад Грек Прокопій дав дуже вірну психольоґічну оцінку характеру Українців, хоч писав він про наших предків: „… вони дуже люблять свободу і не хочуть нікому служити, а ні бути під чиєюсь владою. Лиш не згідливі і не вміють слухати гадки другого. Кожний тягне на своє. I через те бувають між ними незгоди і кріваві бійки. Люди це відважні і сильні. Ніхто не мігби їм опертися, як би вони трималися всі разом“…

В часи руїни, в часи занепаду і розчарування ці наші прикмети національні пішним квітом розцвітали. У нас бракувало не лиш громадської мужности втілювати в життя свої ідеали, але й самих ідеалів. Ми не могли відріжнити державних інтересів від особистих. Брак широкої політичної освіти був сталим нашим гріхом. В. Антонович в викладах про „Козацькі часи на Україні“ досить влучно характеризує наші національні дефекти: „Руїна залежить дуже замітно від малого розвою народу: у нього було доволі енерґії, але не було ідеалів. Скинувши те, що було для нього погане, нарід не знає, як збудувати собі те, що для нього потрібне, не уміє навіть висловити, що власне бажає. У нього де-не-де просвічують иноді інстінкти, але зовсім бракує ясного ідеалу“. — „Ніхто не виявляє принціпу, в імя якого він бореться, а кождий веде лиш боротьбу з окремими одиницями. Так звичайно завжди буває в мало розвинених громадах: замість боротьби за принціп, ведеться боротьба за особисті інтереси. Як наслідок малого розвою народу являється те, що все у нього йде, як попало, при чому егоїстичні потяги мають перевагу над громадським ділом“.

Коли ми переглянемо всю ту літературу, що появилась за останній час на еміґрації, або нашу пресу за останні місяці камянецького періоду, картина історичної руїни зо всіми траґічними ознаками її стане ясна.

Повний розвал, деморалізація нашої інтеліґенції і на Україні, і за кордоном. Повний брак пляномірности і витревалости в роботі.

Але ми ставимо тілько діяґноз. Наш песимізм є здоровий песимізм лікаря, певного в своїх знаннях, в своїх методах лікування. Ми кличемо до відродження спартанських нравів. Тарпейська скала разом з шибеницею народнього трибуналу мусить стати тим medicamenta heroica, від котрого ми одужаємо. Ми знаємо, де собака закопана. Хто найбільше шкоди зробив за останні часи. І бємо чесно, по рицарськи, не падаль політичну, а живих трутнів. Їх офіціяльне становище примушує нас иноді бути обережними. Бо дужі отверті удари по їх репутації можуть в деякій мірі відбитись і на нашому політичному реноме. Всі наші вороги — вороги народу українського. Уже заздалегідь ми їм особисто сказали — „Ідем на Ви!..“ Своїми ударами ми очищаємо чадну атмосферу, будимо до життя сплячих та ледачих. Не дамо ми пощади і тим нещасним і слабеньким хронікам, що в тяжку годину зрадили народним ідеалам і встали в оборону спекулянтів, пройдисвітів та инших бандітів патріотизму.

Тому то наш песимізм є далеко дужчий, далеко більш життьовий, ніж Ваш „нищі духом побірники прогорівших нікчемностей“. Бо, „на Шипкѣ далеко не все спокійно!..“, як це Вам хочеться представити…


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1925 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2004 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1933 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.