Воля (часопис)/1920/1/2/Аґонія реакції
| Воля, Т. 1, Ч. 2 під ред. Віктор Піснячевський Аґонія реакції (Артим Хомик) |
Замітки до галицько-української політики ▶ |
|
|
А. Хомик. |
Повторяти зайвий раз, що історичний момент, в якім ми живемо, виповняється ґіґантською боротьбою між старим і новим ладом, між революцією і реакцією, булоби банальністю. Вже від 1914. р., від хвилі, коли змобілізовані були незвичайно великі маси народів, розпочалася оця ґіґантська боротьба, котра прибрала ріжні форми. Гасла інтернаціональної справедливости, що правда, нещиро піднімала то одна, то друга ґрупа воюючих; ґенеральні штаби, які хотіли за всяку ціну перемогти противника, підлещували поневоленим народам, годували їх надією на те тільки, щоби ці поневолені народи не за страх, а за совість станули в їх рядах і побільшили кількість гарматного мяса: Ми знаємо, що чисту українську ідею хотіли німецькі і австрійські імперіялісти запрягти до свойого тріюмфального воза. Німецький і австрійський штаби не жаліли коштів на українську аґітацію і пропаґанду. Самі реакціонери до глибини душі, вони не завагувались взяти на службу найбільш поступову революційну ідею незалежної суверенної України. Колиж ця ідея почала набірати конкретні форми, ці самі імперіялісти настрашились збудженого до життя народа, який ідеї, голошені імперіялістами лицемірно, взяв поважно і почав їх здійсняти, старалися з усіх сил за гетьмана Скоропадського звязати до того часу сонного великана, котрий пробудився до нового життя і своє пробудження заманіфестував великою активністю і рухливістю.
Приклад з Україною має далеко більш загальне значіння. І одна і друга воюча сторона, і одні і другі імперіялісти висунули гасла самовизначення народів. Тільки оскільки німецькі імперіялісти признавали право на самовизначення народам, що стогнали під анґлійським і російським імперіялізмом, остільки антантські імперіялісти „боронили“ поневолені Австрією і Німеччиною і Туреччиною народи. Таке одностороннє „визнання“ права на самовизначення народів, що були поневолені імперіялістичними конкурентами, було тільки фактичним маневром, одначе дуже небезпечним для самого імперіялізму. Військові штаби підтримували у своїх ворогів рух в напрямі самовизначення, не думаючи про те, що вони неначе „ученик чарівника“ з балєту Ґетого викликують могутнього духа, якого пізніше не будуть в силі загнати. І дійсно викликані духи, пробуджені до нового життя народи, прийшли, і тепер ціла акція імперіялістів іде в тім напрямі, щоби розбурхану енерґію націй знищити, звязати увільнені їх сили.
Найсильніше проявилась ця енерґія на Сході Европи, у націй, які давніше стогнали в ярмі московського імперіялізму. Вже два роки ведеться завзята боротьба, щоби поневолені давніше, а тепер визволені народи загнати знову до тюрми, щоби їх „успокоїти.“
І проти революційного Сходу, на якому ясним полумям горить ідея соціяльної і національної справедливости, змобілізувалась всесвітня реакція, та сама реакція, котра в хвилях боїв сама революціонізувала маси. Вона не жаліла коштів на війська, на гармати, кулемети, танки і всі ті знаряддя смерти і знищення, які винайшов злобний і людоненависний ґеній людини, не жаліла навіть своїх громадян, посилаючи їх на Мурман, на Сибір, на Одесу, аби тільчи не допустити до того, щоби увільнені народи в дійсности самовизначились.
Коли врешті показалось, що ані анґлійські, ані французькі війська не мають охоти проливати кров за інтереси золотого мішка своєї буржуазії, вони підпомагали повалену революційним рухом московську буржуазію і московських земельних „зубрів,“ сподіваючись при її допомозі загасити революційний вулкан, який своїм діланням потрясав підвалини не тільки на Сході Европи, але також на цілому світі, грозючи в руїнах старого ладу погребать тих, хто до того часу „людською кровю торгував і рай у найми віддавав.“
Зявзятта була боротьба і коштувала вона багато майна і крові. Пригадаймо її етапи. Зараз після більшевицького перевороту анґлійські імперіялісти, не виповідаючи війни совєтському урядові, обсадили Арханґельськ і Мурманське побережжа. Ця окупація скінчилась фатально для анґлійських імперіялістів. Майже два роки бились з большевиками анґлійські війська в поріччу Печори і північної Двини, а результат був той, що самі анґлійські війська заразились большевицькими крайніми ідеями. Рівночасно анґлійські і французькі імперіялісти приступали до орґанізації контрреволюційних, цареславних армій. Найскорше з’орґанізувалась така армія під проводом Колчака в Сибірі. Вона істнувала вже тоді, коли ще кипіла боротьба між почвірним бльоком і Антантою, і була підпомагана американським, анґлійським і французьким капіталом. 1918. р., коли Україну зайняли Німці, вони приступили до орґанізації південної армії Калєдіна, пізніше Денікіна, як також до орґанізації всяких „союзних,“ „сєвєрних“ „сєвєро-западних“ формацій, і антантські дипльомати, не дивлячись на свою бездонну ненависть до Німців, потурали цій акції і, як пізніше показалось, навіть її одобряли. Може це комусь видаватись дивним, але всеж таки це факт, що представник Антанти, консуль Енно, не без відома її наказував німецьким військам, що окупували Україну, аби вони і надальше сповняли жандармську ролю та душили визвольний український народ. І німецькі ґенерали склонювались до того, щоби послухати антантського наказу. Дякуючи тільки твердій позиції українського революційного селянства, Німці, які мали перейти на службу Антанти, мусіли голі і босі кинути Україну.
Одначе могутній повстанчий рух українського селянства нічого не навчив антантських імперіялістів. Вони дальше мілітарною силою старалися повалити і зліквідувати усі республіки, що повстали на Сході Европи в межах бувшої російської імперії, щоби по їх трупах дістатись до центрів большевицького руху, до Москви і Петербургу, та повалити ненависний їм уряд Леніна і Троцького.
З весною 1919 р. розпочався концентричний похід з трьох боків на Москву і Петербург. Із сходу сунулися сили Колчака, із заходу Юденіча і з полудня Денікіна. Початково успішні, ці походи кожний з осібна кінчалися для контр-революціонерів, прихильників відбудови старої Росії, нечуваною досі катастрофою.
Кінець 1919 р. приніс нам цілковиту ліквідацію армії Юденіча і Колчака; що-ж до найсильнішої з них армії Денікіна, то її недобитки скорше уступають з України, як її здобули. Місяць грудень, місяць зімній, здавалось би не пригожий до стратеґічних операцій, приніс небувалі досі стратеґічні переміни на Сході Европи. Ще недавно, в листопаді, Льойд Джордж в своїх промовах в Ґідегаль і в парляменті мав надію, що Денікін, хоч і не дійде зімою до Москви, щоби повалити большевицький уряд, всеж таки протримається на Україні принайменше до весни, щоби розпочати нову кампанію, на яку анґлійська буржуазна більшість парляменту не відмовилаб нових кредитів. Надії Льойд Джорджа, в якого політичну мудрість і далекозорість так вірили українські дипльомати галицької марки, завели. Український народ не хотів терпіти насильників і ще могутнішим повстанням, як повстання проти Скоропадського, зліквідував денікінську авантюру.
Тепер ситуація представляється так: Фінляндія, яка вигнала свойого контр-революційного ґенерала Манергайма, перестала воювати з большевиками для чужих інтересів і зайнялась своїми внутрішніми справами. Надбалтійські краї, Латвія і Естонія, позбулись контр-революційних військ Юденіча і увійшли в безпосередні переговори з совєтським урядом Леніна.
Крайній північний захід європейського сходу починає входити в стадію ладу і порядку, бо там зникли вже реакційні елементи, які сіяли анархію, а большевики, навчені досвідом, побачили, що для рятунку здобутків революції необхідно взяти під увагу і погодитись із стемліннями народів до самовизначення.
На Сході Европи — це впрочім давно було видно — знаходилась реакція в аґонії на протязі трьох останніх революційних років. Тепер вже можна напевно сказати, що великий відлам східньо-европейської реакції, реакція царсько-московська сконала остаточно, і більше їй не воскреснути.
Одначе не можна сказати, що перемога революції вже остаточно покінчена і що тепер східньо-европейським народам можна розпочати мирну творчу роботу, перекувавши свої мечі на леміші і рала. Аґонізуючи всесвітня реакція все ще не дала за виграну. На останнім лондонськім з’їзді великого інквізитора реакції, Жоржа Клємансо, з хитруном Льойд-Джорджом, обговорювано питання, як би повалити східньо-европейську революцію. Коли завела „єдіно-недєлімська“ реакція, коли реставраційні пляни „d’une Russie forte“ показались не до здійснення, мудрі парижсько-лондонські змії витягнули із історичного смітника давно полинялу ідею ягайлонської Польщі, сподіваючись, що маленький польський народець зможе зломити непохитну волю східньо-европейських народів — самим у себе поряд кувати справами. І Клємансо у своїй промові в новім французькім парламенті сказав, що Польща має стати тим кольчастим дротом, який відділить східньо-европейські демократичні народи від решти Европи, і не допустить, щоби на заході змігся визвольно-революційний рух робітничного пролєтаріату. Польща, яка тепер є одинокою реакційною силою на Сході Европи, має перебрати на свої слабі плечі ту ролю, якої не могли виконати об’єднані сили всесвітньої реакції.
Війна одначе, яку мусітиме. вести Польща з большевиками, мусить скінчитись катастрофою. Не пусту погрозу тільки можна вичитати в листі Троцького до редакції „L’Internationale Communiste“, в якім пише: „Поляки тріюмфують з приводу своїх перемог. Ми із спокоєм глядимо на маневри слабої польської армії і коли покінчимо з Денікіним, що станеться дуже скоро, кинемо всі резерви на польський фронт.“
Наближається отже ліквідація останньої вже реакційної сили на Сході Европи, сили ягайлонської Польщі. І саме в тілі моменті, в моменті аґонії реакції, нам, Українцям, які повині вже були зі час революції набути деякого досвіду, треба глибоко застановитись над тим, яку нам обрати політичну лінію. Анархія на Україні, викликана максималістами з права і з ліва, зденервувала деяких слабодухів. Антантські „побілені гроби“, які деякі наші політики взяли за непереможну могутність, кинули галицьких „парляментаристів“ в обійми Денікіна саме на передодні його ліквідації. Та це сколіпромітувало тільки тих політиків, але не скомпромітувало українського народу. Галицько-українські вояки, яких ґенерал Тарновський і Петрушевич передали на очевидну загибіль, побачили, де їм місце, і, приєднавшись до повстанців, стали тим орґанізаційним ядром, з якого мусить вирости могутня українська революційна армія, зложена з українських селян. ·
Що правда, треба числитись з тим фактом, що на нашій землі борються також червоні, московські армії з Денікіном. Ці армії вже були у нас, і коли вони хотіли накидувати волю нашому народові, народ прогнав: їх. Тож ці армії так довго тільки можуть жити на українській земілі, як довго вони не зломлять віри союзників в боротьбі проти реакції і контрреволюції.
Отже орієнтація на московських большевиків? Ні, орієнтація на свій власний народ, сперта на вірі в його сили. Тільки український селянин і робітник, нарадившись в Київі, може рішити про долю рідної землі і встановити форму правління. А схочуть українські селяне і робітники завести систему рад, їх воля повинна сповнитись, і навіть противники цеї ідеї, раз вони не заскорузлі доґматисти, повинні цій суверенній волі підчинитись, бо всякий спротив продовжив-би тільки, аґонію реакції, не даючи їй сконати.
——————
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |