Воля (часопис)/1920/1/8/Східне питання

Матеріал з Вікіджерел

Володимир Сальський.

Східне питання[1].
Аналіз стратеґічно-політичного становища на Україні в 1919 році.
I.
Значіння і істота російського большевизму; Способи боротьби з большевизмом. Орґанізація боротьби проти большевиків. Нежиттьовість льозунга: „Едина неділима Росія“. Події на Україні літом — 1919 р. до здобуття Київа. Події в Київі. Переговори з командуванням добр. армії. Повстанчеський рух. Виголошення війни Денікіну. Боротьба на правому березі Дніпра.

Російський большевизм не єсть місцеве явище, а має світове значіння. Його провідники поставили ясне і опреділене завдання — світова диктатура пролетаріяту через світову соціяльну революцію. В пляні большевиків територія Росії єсть лише база для підготовки і орґанізації світової соціяльної революції. Треба додати, що ця база в військовому відношенню має надзвичайно користну для них властивість — великий простір, що страшенно утруднює боротьбу з большевиками озброєною силою, і що надзвичайно вміло було використане большевиками в їх боротьбі. На шляху досягнення вищезгаданної мети большевики не стають ані перед чим, ані перед ніякими жертвами. Ганебний мир з Німцями большевики назвали „передишкою“, і дійсно цю передишку вони доцільно використали на орґанізацію своєї озброєної сили. Немає ніякого сумніву, що таких передишок у большевиків на шляху досягнення їх мети може бути кілька, але неможно себе тішити думкою, що вони спиняться раніш досягнення своєї ціли.

Большевизм, як нова, до божевілля сміла ідея, майже реліґія, яка обіцяє своїм адептам ледве не рай на землі, по істоті своїй надзвичайно активний і імперіялістичний. Для з'ясування цієї властивости большевизму досить припамятати історію Іслама і фанатичних його адептів. Большевизм не може довгий час лишаться пасивним, бо для зміцнення і росту йому потрібні рух вперед і боротьба; в бездіяльности большевизм загине. До того треба додати, що ідеї большевизма мають скрізь сприятливий ґрунт тепер, коли соціяльна кривда і соціяльні відносини скрізь сильно загострені світовою війною. Тому большевизм буде вести енерґійний наступ во всіх напрямках всіма доступними йому засобами, аж до озброєної боротьби включно.

Есть два способи боротьби з большевизмом: перший мирний шляхом соціяльних реформ, відповідних впливів внутрі большевизму і зміцненням демократії, другий — озброєною силою, що зразу могло дати рішучі наслідки, але боротьба повинна була вестись так, щоб перемога була безсумнівною.

Европа вибрала другий спосіб. Для безпосередньої озброєної боротьби з большевизмом держави Антанти рішили використати деякі антибольшевицькі сили, що склалися на території бувшої Росії, і зі свойого боку допомогли цім силам надзвичайно широко військовими й матеріяльними засобами: зброєю, муніцією, одягом і всякого роду технічним майном. Антанта блокіровала Совітську Росію, чим надзвичайно утруднила її становище у всіх відношеннях. З цього боку орґанізацію боротьби проти большевиків треба визнати бездоганною.

Але між тими силами, які активно боролись проти большевиків, не було встановлено єдности і спільности, як і зовнішньої — в вигляді єдиного керуючого центра, так і внутрішньої. При чому не всі антибольшевицькі чинники на території бувшої Росії були використані. Відносини між цими силами не були усталені, і де-які між собою ворогували, використуючи навіть большевицьку загрозу для здійснення своїх ворожих намірів один відносно другого. Головною причиною цієї великої хиби було: нежитьовість взятого курсу на велику Росію і ріжниця та суперечність в політичних змаганнях і ідеалах тих, що боролись проти большевиків.

Держави, що повстали на території бувшої Росії — Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Білорусія, Польща, Україна, Кубань, Ґрузія, Азербейджан, по части Дон — боролись за своє національне відродження, за власну державність, і підчас цієї боротьби орґанізували свою військову силу. По числу військ, озброєнню, орґанізації та технічному оборудуванню головна роля по пляну Антанти належала арміям трійки бувших російських ґенералів: Колчака, Денікіна і Юденіча. Ця ґенеральська трійка переводила в життя взятий Антантою курс на велику Росію. Ці ґенерали виставили два політичні льозунґи: перший — Всеросійські Установчі Збори і другий — „Едина неділіма Росія“. Ці льозунґи заперечували один другому, бо льозунґом про „едину неділіму“, предрішалась воля Установчих Зборів, які таким чином мали бути фіктивними, або зовсім нескликаними. Практика показала всю нещирість льозунґа про Установчі Збори і дійсний реакційний зміст другого льозунґа.

Ґенеральська трійка гадала в короткий час озброєною силою механічно повторити той історичний процес, який на східньо европейській рівнині відбувався на протязі кількох століть. Безумовно, ціла низка обставин фізично-ґеоґрафічного характеру (напрям річок, відсутність місцевих перешкод і т. и.), економічного характеру (прагнення до морів, як природних виходів на широкий світ, потреба в обміні продуктами, що здобувались на ріжних частинах цієї рівнини), політичного характеру (необхідність вести боротьбу зі сходом, заходом та полуднем) — все це вело до з'єднаня цих народів.

Шляхом приборкання окремих народів російським (де-які приєднувались самі) на протязі довгого часу утворювався єдиний державний орґанізм під знаком сильної воєнної небезпеки зі сходу, заходу, і полудня, що вимогало дбати про найбільше зміцнення цього орґанізму. Одним із засобів для досягнення цього (тут єсть богато і инших привходячих чинників) була ассіміляція, примусова денаціоналізація, „обрусѣніе“ приборканних народів. Але більшість з останніх була вище в культурному відношенні ніж російський нарід і досить вже викристалізувалась в національному відношенні, — так, що не дивлячись на сістематично та енерґійно переводимий процес „обрусѣнія“, приборканні народи до кінця бувшої Росії заховали своє національне обличчя во всіх відношеннях і, таким чином, Росія ніколи не була національною державою, а була лише державою національностей, котрі пануючою нацією були пригноблені. З російською революцією всі ці народи однодушно виявили свою волю до вищої форми національного життя суверенної державности. У всіх ціх народів після революції почався один і той-же по суті процес будування власної державности на національно-демократичному ґрунті. Безумовно, що вищезгадані об'єднуючі чинники фізично-ґеоґрафічні, економічні та політичні і зараз істнують і де-які в більшій мірі ніж в минулі часи, і ці чинники в істнуванні повставших народів проявили-би себе, і можливо, що знов викликали-би відповідний процес консолідації. Але цей процес набрав-би инших форм відповідно сучасному менту — менту, коли рішуче виживають і запановують принціпи сутого демократизму. Добра воля ціх народів повинна була-би відіграти рішаючу ролю в цьому процесі. Всі повставші народи могли-би сконсолідуватись в той чи инший спосіб добровільно, в свідомости необхідности і користи цього для себе, але ні в якім разі механічним шляхом примусу, приборкання і панування над всіма націями одної.

Во всякому разі можна бути певним, що в той або инший спосіб народи полагодять свої відносини, не порушуючи життьових інтересів один другого і забезпечуючи собі вільний розвій своїх сил, своєї культури, свого національного ґенія.

Це цілком заперечує традиціям бувшої Росії і навіть психольоґії російського народу, який ніяк не може відмовитись від думки, що він єсть пануючий. З цього вже виходить політика нехтування і приборкання менших числом національностей, які мали нещастя входити в дотик з російським народом. Характерна в цьому відношенні політика Росії що-до Угорщини в 1849 році, до визволених Болгарії і Румунії, які в свій час були навіть відштовхнуті такою політикою від визволившої їх Росії. Російська реакційна ґенеральська трійка, особливо Денікін, відроджуючи стару Росію, її очима і дивилась на національні змагання повставших народів. В національних змаганнях цих народів вони лише бачили зраду відносно „Великої Росії“ — і всіма засобами гадали ці змагання задушити, або, оскілько можливо, їх обмежити. Тому кожний з повставших народів бачив в вищезгаданих російських ґенералах загрозу своїм власним інтересам і навіть свойому істнуванню. В мірі того, як виявлялись дійсні наміри ґенералів та їх реакційне обличчя — відносини між народами бувшої Росії і ґенералами-реставраторами робились все більш і більш ворожими. Досить припамятати собі відносини, особливо в останні часи між Юденічем і Фінляндією, Естонією, Латвією, між Денікіним і Українською Республікою, Кубаню, Доном; між Колчаком і демократичними орґанізаціями на Сібіру.

Замість того, щоби допомогти повставшим народам, відділившимся від большевицької ґанґрени, і таким чином поволі вводити на території бувшої Росії лад і спокій, був утворений плян відбудовання єдиної Росії силою, всупереч змаганням складавших Росію народів. Немає в світі такої сили, щоби могла цього досягти на великих просторах бувшої Росії.

Надзвичайно цікавим і характерним з військового боку для з'ясування вищезазначених хиб в орґанізації антибольшевицької боротьби з'являється кампанія на теріторії України з весни 1919 року.

Перед початком цієї кампанії Денікін займав на Донщині сильно висунутий на північ і північний захід вихідний пляцдарм, де були з'осереджені сили і засоби для наступу. Від держав Антанти всі військові засоби доставлялись Денікіну через Новоросійськ, комунікація з яким йшла через Ростов на Дону. Головний операційний напрям для Денікіна йшов на Харків, Курск, Орел, Москву, в напрямі якої успішно розвивав свій наступ Колчак. Найбільше стратеґічне значіння мало праве крило Денікіна, яке просовувалось вздовж Волги: це крило прикривало комунікації Денікіна з базою, і при успішному посуванню цього крила вперед була можливість з'єднатись з армією Колчака, яка вже підходила до Волги, і тим самим забезпечити між собою тісну взаємочинність і взаємодопомогу. Таким чином загальна обстановка вимагала від Денікіна з'осередження найбільших зусиль на Приволжському ї Московському напрямках, і во імя цього треба було як можна більш економить сили на свойому лівому крилі, що цілком можливо було, як побачим далі. Загальний наступ денікінської армії почався і розвивався успішно, а ліве крило почало просовуватись до Дніпра і на Київ, розтягуючи таким чином фронт Денікіна од Волги до Дніпра.

Українська армія в той-же час була відперта большевиками на лінію Збруч—Острог—Рівне (коло 50 верстов на схід і північ від останнього), майже вся база армії була перекинута в Галичину. До травня українська армія встигла оправитись, реорґанізуватись — з безлічі військових відділів самої ріжноманітної орґанізації була сформована правильна армія; куріні, полки, дивізії, групи (корпуса) — і армія готовилась до контрнаступу проти большевиків, котрі змагались в той час подать руку допомоги Венґрії. Але перед самим контрнаступом становище української армії утруднилось тим, що польська армія, одержавши значну допомогу в вигляді галєровських військ, перейшла в наступ на широкому фронті Львів—Луцьк переважними силами, чинити опір яким українська армія не мала сил. В наслідок цього наступу кольосальне військове майно, що було в Луцьку і в Галичині, перейшло в руки Поляків, а большевики, користуючись ментом, перейшли в наступ, захопили Рівне і Дубно. Не приходиться доказувати, о скільки шкодлива була для інтересів обох народів україно-польська війна. Слава Богу, що обидві сторони прийшли до порозуміння.

Але не дивлячись на те, що була загублена майже вся база, українська армія перейшла в наступ. Вже в той час в армії панували пошести, бракувало ліків, одягу, чобіт, зброї, патронів і т. и., але моральний настрій був чудовий. Всі — від останнього козака до старших начальників — жили непереможною вірою в конечний успіх справи. Большевицький фронт був прорваний, було взято Проскурів, і після жорстокої впертої боротьби армія 29. серпня, вкупі з надійшовшою з Галичини галицькою армією ввійшла в Київ, в дорогий для кожного Українця вимріяний Київ. Скільки радости і щасливих сльоз викликав у старшин та козаків один вигляд Київа, коли підходили до нього. Не було в світі такої сили, котра могла стримати і не пустити до нього армії.

На другий день несподівано ввійшли до Київа денікінські відділи, яких українське військо ні в якім разі не рахувало за ворогів, о стільки безглуздою та непотрібною уявлялась взаємна боротьба на очах у спільного ворога. Українське військо до цього було підготовлено попередніми наказами вищого командування і населенням звільняємих від большевиків місцевостей. Скрізь, куди наше військо приходило, передавались прощальні слова большевиків: „Українці і денікінці між собою побються, і ми не пізніш як через два місяці повернемось“, і до цього завжди додавалось: „Але Бог дасть, ви між собою битись не будете“.

Почались пертрактації з добровольчеським командуванням про встановлення демаркаційної лінії, а тимчасом деякі українські частини (3 куріні і батарея), які, повторюю, ні в якім разі не рахували Денікінців за ворогів, були денікінськими військами оточені і обеззброєні. Характерно те, що оточення переводилось мирно і спокійно на очах нічого непідозрівавших оточуємих українських частин. Це викликало страшенне обурення в українському війську. В той-же час ґенерал Бредов, командуючий київською групою добровольчої армії, вимагав від ґенерала Крауза (старшина австрійськой служби і командант III. галицького корпуса), командуючого київською ґрупою української армії, визнання льозунґа: „Едина неділіма Росія“. Генерал Крауз відповідав, що він не уповноважений українським урядом на розвязання політичних питань, а пропонував ґенералу Бредову встановити військову згоду для спільних акцій проти большевиків. Ґенерал Бредов готовий був розпочати бій, який фактично розпочався на Хрещатику (головній вулиці в Київі), після провокаційних стрілів. Врешті решт, не втрачаючи надії на згоду, ґенерал Крауз вивів українську армію з Київа до остаточного вирішення цього питання Урядом. Нема слів для оповідання, як тяжко одбилося на настрої армії залишення Київа. Армія відійшла на захід від Київа страшенно обурена і з ненавістю до добровольчої армії за її ганебні вчинки. Був це момент, коли здавалося, що армія стихійно неорґанізовано повернеться на Київ. Шаленою аґітацією большевики теж старались використать цей момент в цілях розвалу української армії. Деякі старшини і козаки самовільно виходили з армії і вступали до повстанців, щоб бить денікінців. Але в цілому армія лишилась в руках своїх начальників слухняною і покірною волі свойого Уряду. Це показує, оскільки армія була здисциплінована, і цілковито заперечує тим титулам, що накідала армії ворожа до українського руху преса — банди, зброд і т. и. Подібні гострі настрої переживало і українське суспільство.

Не дивлячись на такі настрої армії та суспільства, українським урядом була вислана з пропозицією згоди до Київа місія Отамана (ґенерал-майор рос. сл.). Омельяновича-Павленка. Цього вимогала ціла низка обставин: необхідність після крівавої, тяжкої літної кампанії дати відпочинок війську, укомплєктовать його, налагодить постачання, орґанізувать владу на звільнених місцевостях, скликать парлямент і взагалі розвязать богато питань внутрішнього життя, а також позбавити населення від тягару громадянської війни. Отже в інтересах державних українського народу уряд Української Республіки йшов на військову згоду зі своїм соціяльним ворогом — реакційним Денікіним і лише домагався: 1. звільнення правого берега Дніпра вкупі з Київом; 2. визнання права за Українськими Установчими Зборами, скликаними на демократичному принціпі (по чотирочленній формулі) остаточно вирішить долю України і її відносин до Росії; 3. військової згоди проти большевиків.

Денікінські делєґати цілком відкидали ці домагання, рішуче вимогаючи: або визнать льозунґ „єдина неділіма Росія“, або скласти зброю. Денікінські представники так були засліплені своїм льозунґом про „єдину неділіму“, що навіть відмовились від якої-би то не було згоди для спільної операції проти большевицької групи, що в той час посовувалась з півдня.

Треба пояснить, що, коли головна група большевицьких сил на Правобережній Україні була розгромлена в районі Жмеринка—Винниця, то тоді большевицькі війська, що посідали Чорноморське побережжа (45, 47 і 58 піх. дівізії) згуртовались і направились вздовж залізниці Одеса—Жмеринка на північ. В районі Вапнярка—Умань між цими силами і бувшою тут другою групою української армії відбулись жорстокі кріваві бої в наслідок яких большевики були відкинуті на Сквіру—Таращу. Проти цієї південної большевицької групи голова Української Військової Місії, Отаман Омельянович-Павленко запропоновав спільну акцію. Представники ґенерала Бредова відповіли, що лише після визнання українською армією льозунґа „єдина неділіма Росія“ може бути розмова про спільні військові акції. Протокол про ці переговори було оголошено в свій час в газеті „Україна.“

Таким чином, обстановка складалася так, що українська армія мала загрозу з трьох боків: зі сходу — з боку денікінської армії, з півдня — з боку большевицької групи від Сквіри, і з півночі — з з боку Коростеня, відкіля большевики перейшли в наступ на Житомир з метою допомогти своїй південній ґрупі. Тоді українська армія відійшла на лінію Козятин—Ліповець, де на протязі 12, 13, 14, 15. вересня витримала вперті бої, причому примушена була опустить Житомир. На цьому відтинку Ліповець—Козятин—Житомир були введені в бій всі резерви української армії. В той-же самий час частина денікінської армії, яка перед тим вслід за українською армією просунулась верст 50 на захід від Фастова, відійшла до Фастова, де стояла спокійно, а большевики майже на її очах пересувались через ст. Попельня (верст 25 від Фастова) свої обози з награбленим на Україні майном. Таке поводження командування денікінської армії дало можливість спастись від розгрома трьом большевицьким дівізіям (коло 25.000 чоловік), які потім, оправившись на півночі, нанесли денікінським частинам пів Київом сильний удар.

Цей випадок буде класичним прикладом „політиканства і стратеґії“, коли інтереси стратеґії нехтуються во імя хвильових вимог політики.

Військова історія всіх часів і народів доводить, що в таких випадках завжди бували сумні наслідки, і денікінським ґенералам з вищою військовою освітою це добре було відомо, але їх сліпа ненавість до українського національного руху довела до того, що вони навіть відкинули елєментарні принціпи військової теорії, за що були жорстоко покарані.

За час панування большевиків вся Україна покрилась повстанчеськими орґанізаціями, котрі головним завданням мали об'єднання і реґульовання повстань проти большевиків. Ці повстання дуже часто виникали стихійно, і орґанізаціям трудно було тримать повстанчеський рух в своїх руках. З початком наступу денікінської армії, коли дійсне обличчя Денікіна для населення було неясним, і невідомо було відношення його до українського національного руху (на лівобережній Україні були відозви і пускались чутки, що між ґенералом Денікіним і Отаманом Петлюрою есть згода), то значне число повстанчеських орґанізацій допомагали Денікіну: зруйновали большевицький тил, деморалізовали їх армію і т. п. Після київських подій і пертрактацій десятки делєґатів від повстанців приходило до Українського Командування і Уряду за інформаціями і вказівками. Всі делєґати казали що від денікінської місцевої влади виходять запевнення, що у Денікіна повна згода з Українським Урядом і вони прийшли це перевірить, стримуючи поки-що від повстань населення, для якого обличчя Денікіна цілком ясне і викликає сильне незадоволення.

Аби покласти кінець провокаціям і зловживанням своїм іменем, Український Уряд офіціяльно виголосив Денікіну війну. Це мало місце після того, як війна фактично почалась наступом армії генерала Шілінґа на широкому фронті від Цвітково до Дністра, при чому в бою були вже заняті денікінцями Умань, Христинівка і інші місцевости до Дністра. Тоді всі антибольшевицькі орґанізації виступили проти Денікіна.

На всьому терені України, головним чином на Звенигородщині, Катеринославщині, Херсонщині, Полтавщині запалали повстання, які в сильній мірі спричинилися до поражки Денікіна.

Для з'яснування, яке значіння і який характер мали ці повстання, можна привести де-які випадки.

На одній залізниці в Херсонщині повстанці зняли на протязі 35 в. полотно, рельси закопали в землю, шпали попалили. На лінії Цвітково—Христинівка на протязі одного тижня було 10 випадків розбиття потягів. В місті Звенигородка повстанцями був вирізаний цілий відділ, а з місцевого казначейства було взято 5,000.000 рублів, бувших на біжучому рахункові цього відділу. В 5-ти верстах від Білої Церкви в селі мешкав повстанчеський повітовий комісар, котрий фактично керував повітом (а не білоцерківський ісправник), про що знала військова влада і нічого не могла зробить. Рух по всіх залізницях був випадковий і хвильово припинявся, а військові ешалони ходили під захистом брон-потягів. Від командування денікінської армії було видано наказ частинами менше сотні на межі городів не виходить. Оскільки повстання і ворожий настрій селян деморалізує військо, свідчить такий випадок: в районі Вапнярки в останні часи з'єднанному військово-повстанчеському відділу здано 6 батерей в повному складі по реєстру, а командіри батерей з відповідними посвідками з'явились до Українського Командування.

На правому березі Дніпра Денікіним була висунута армія ґенерала Шілінґа з великим числом кінноти. Між цією армією і українською почались вперті бої. В половині жовтня українська армія, відповідно переґруповавшись, перейшла в контрнаступ з значним успіхом. Все ліве крило армії Шілінґа було розгромлено і відскочило на лінію Бірзула—Хощевата, українська армія здобула богато набоїв і всякого військового майна, два–три українські полки одяглись в анґлійські мундури. Але становище української армії в той час було дуже тяжке: настали холода, сльота, теплого одягу і чобіт не було, а до того ще через брак ліків страшенно поширилась епідемія тифу. В той же час праве крило армії Шілінґа мало успіх проти більшої численно галицької армії. Скоїлось це через подвійну поведінку галицького командування, котре в решті решт дійшло до того, що не виконувало навіть наказів вищого командування, скриваючи про це в своїх донесеннях. Тут вже давала себе знать денікінська аґітація, яка використала антипольські настрої галицької армії і тяжке матеріяльне становище, в якому знаходилася вся українська армія. Врешті Денікін, обіцяючи Галичанам повернуть від Польщі Галичину, довів галицьке командування до чорної зради: таємно для всіх 5-того листопаду галицьким командуванням було підписано договір, по котрому вся галицька армія переходила до розпорядимости Денікіна. Командування наддніпрянської армії було раптовно поставлено перед доконаним фактом зради, причому по прямому дроту було сказано: „Ми зараз связані договором, не маємо права робити пересувань, а тому покладайтесь лише на свої сили“.

Збіг всіх цих обставин остаточно поставив наддніпрянську українську армію в траґічне становище. Армія же Шілінґа продовжувала свій наступ, не дивлячись на те, що фронт Денікіна в головних напрямках проти большевиків захитався. 22-го листопаду частини армії Шілінґа після легких боїв заняли Проскурів. В той-же час большевицький контр-наступ розвився успішно, легко був збитий і прорваний сильно ростягнутий і ослаблений фронт, і через 1–1½ місяці большевики докотились майже до Чорного моря. Тепер кінець всієї денікінської операції ні у кого не викликає сумніву. Пролито богато людської крови, витрачені кольосальні кошти, а наслідок всього цього — анархія, руїна і торжество большевизма.


——————

  1. Автор статті полковник ґенерального штабу української армії, що в остатні часи займав і займає в ній високі посади. Рекомендуємо його статтю нашим закордонним місіям, як матеріял для широкої інформації европейського загалу. (Ред.)


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2011 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1940 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.