Воля (часопис)/1920/2/9/Старі помилки
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Воля, Т. 2, Ч. 9 під ред. Віктор Піснячевський Старі помилки (Віктор Піснячевський) |
|
|
Віктор Піснячевський. |
Нашу інтеліґенцію преслідує недобра доля. Як у Чеховському анекдоті провідника, що клявся і божився пасажирові не перевернутись. А коли перевернувся, то знайшов лиш одну утіху: „Кажинный раз на ефтом самом мѣстѣ!…“
Два роки перед цим, витаючи в Київі відродження Національного Союзу, я мав сміливість попередити його: наша робота буде тільки тоді успішна і продуктивна, коли ми в кінець позбудемось продукту старого співжиття нашого з Росіянами — сліпого повторення всіх їх помилок. Після того Національний Союз не проістнував і півроку, бо російські большевики у Київі (Раковський і Мануїльський) за посередництвом Р. Я. Лівшиц-Винниченко і В. К. Винниченка зпровоцірували Національний Союз на повторення старих російсько-большевицьких експеріментів на Україні. Тактика Раковського і Мануїльського була ясна, як день божий: звалити і зруйнувати українськими руками налагоджений Німцями державний апарат, щоб потім цілком знищити саму фікцію Української Народної Республики. Тільки белєтристи та вундеркінди в політиці або впавші в дитинство старі учені не могли бачити, до чого стремлять російські большевики та куди штовхають вони наших головотяпів від політики.
Період Директорії був самою крівавою і самою траґікомічною сторінкою в історії України. На папері і на фронті велась боротьба проти большевиків. А на ділі і в країні вживались всі заходи до зруйнування справи старими большевицькими методами праці. Старими кажу, бо історія большевизма розпадається на два періоди: період руйнування і період спроби будування.
Для того, щоб опанувати старою російською державою, большевики мусіли зруйнувати все до щенту. Це їм легко було зробити тим більш, бо їх бажання в деякій мірі сходились з намірами їх тодішніх патронів — Німців.
Треба було зруйнувати до щенту головну підпору старого ладу — російську армію. І большевики систематично обезголовлювали її, розстрілюючи командний состав, провоціруючи проти офіцерів салдатський елємент, руйнуючи штаби, дезорґанізуючи транспорт. Другою підпорою старого державного ладу в Росії була бюрократія. Вона створила досить міцний державний апарат. Шляхом демаґоґії той апарат було взірвано в повітря. Інтеліґенція, що творіла його, або вигинула або була розстріляна або розбіглася за малим виключенням. Третьою підпорою державного ладу в Росії було земельна аристократія. Шляхом демаґоґії і тут большевики взірвали і зруйнували до щенту разом з старою аґрарною підпорою уряду і аґрарну культуру в Росії. Не менш міцною підпорою була молода російська промисловість. За стару опіку російського уряду вона платила йому вірною і правдивою службою. І тілько в остатні часи, коли почала „в палки вбиватись“, стала будірувати і переходити в опозіцію. Знищенням приватної ініціятиви в промисловости і передачею її в руки комітетів большевики вибивали з рук старої Росії великий козир, правда — ціною добробуту самої промисловости. Але иншого вибору у них не було. Російська амальґірована з ріжних націй, шляхом штучного підбору інтеліґенція — в політичних партіях, в пресі, в літературі, штуці вкладала душу живу в старий російський лад. І тут большевики мусіли або знищити ту інтеліґенцію, натравивши на нюю „вулицю“, або голодом і холодом, тюрьмами і розстрілами вибити з неї старі думки і старі ідеї, перетворити на свій лад. Навіть кооперативи, і ті шляхом демаґоґії були напів зруйновані, напів паралізовані в своїй роботі.
Ця їх руйнуюча робота була-б великим плюсом для всіх ворогів „єдиної, неділимої“, коли б ті вороги могли б її використати. Бо руйнуючи старий централістичний лад, большевики цим самим допомогали очищати ґрунт для нових державних будинків, особливо такий засмічений чужими промисловцями, чужими поміщиками, взагалі чужими паразітіруючими елєментами ґрунт, як у нас на Україні. На жаль цього принаймні у нас ще й досі немає.
Після руйнування большевики перейшли до другої стадії — до будівничої роботи. Замість жорстокої демаґоґії в армії вони вводять жорстоку дисціплину з китайською і латишською жандармерією. Замість безпощадних розстрілів старого офіцерства вони утворють нові кадри прилеґірованого дуже щедро оплаченого офіцерства, ставячи його авторітет так високо, як того не робив навіть старий уряд: бо при старому уряді офіцер віддавав наказ, але офіцер і примушував солдата виконувати свої накази. В большевицькій армії для чорної роботи примусу (мордобоя, різок, розстрілів) істнує спеціяльний апарат дядьок-комісарів. І накінець большевики на чолі армії ставляють найвищих старих російських ґенералів і дають їм волю вести широку аґітацію серед своїх старих товаришів по зброї (деклярація Брусілова, напр.).
До державного апарату вони притягають старі найкращі бюрократичні сили. Остатній крок Леніна в сторону недобитків російської інтеліґенції, запрошення її до праці, свідчить про його великий державний розум. Так само від старої демаґоґії в промисловости не лишилось і сліду. Замість 6—8 годинного дня заведено 12ти годинний. Замисть комітетів-диктатори промисловости. Большевики ввели зараз в життя Росії те, це що навіть при старому ладові майже 80 років згадували з обуренням. Аракчеєвщину в формі трудових армій. Від демаґоґії, розгільдяйства в кооперативній роботі, що їм потрібно було для захоплення кооперативного апарату в свої руки, большевики перейшли до націоналізації кооперативного апарату, примусового приспособлення його для державних потреб.
Щож робить зараз наша інтеліґенція?
Найбільш тверезі елементи — центр — приступили до будівничої роботи. На польсько-український аліанс вони дивляться тільки як на malum-necessarium на передишку в тяжкій праці національної боротьби за соціяльне і національне визволення. Вони певні, що селянська Україна, коли її вдається стати на власні ноги, може бути тілько державою трудових мас. До центру поволі приєднуються і ліві і праві елементи українського громадянства, але не тут, на вільній волі та на казьонних хлібах, а там на кровю политій, до щенту зруйнованій Україні — під вічною загрозою голоду, холоду а може й смерти. В Кабінет міністрів на найбільш відповідальний пост міністра земельних справ ввійшов ес-де Мазепа. Навіт найбілшь дезорґанізована і дезорієнтована на Україні зараз партія есде і та в особі свого У. К. на нараді 7 мая постановила залишити на техничних місцях всіх своїх товаришів і всіми силами допомагати будуванню української державности.
Не те робить українська еміґрація!.
В той момент, коли большевики напружують всі сили до збудування Великої, Єдиної, Неділимої Росії, коли вони й чути не хотять про повну незалежність України, коли до будівничої роботи вони стараються приспособити всі елементи, вискакують наші розжирівші „на казьонних хлібах“ Винниченки, Вітики, Штефани, Кондрашенки — ріжні старші і молодші вундеркінди з голосними титулами „бувших людей“ і услужливо пропонують большевикам свої сили до остаточного зруйнування української справи. Демаґоґічна аґітація серед полонених проти української влади, сістематичне обкидання болотом найбільш державно-творчих елементів українського громадянства, підбурювання Галичан проти Наддніпрянців і, навпаки, руйнуюча, демаґоґічна робота через пресу в заснованих за кордоном військових частинах, спроби через своїх аґентів захопити в свої руки роздуті на народній кошт кооперативи, антидержавні виступи в закордонній пресі з ріжними „маніфестами“ ріжних закордонних партійних орґанізацій, котрі чогось пруть по діаметрально-протилежній лінії від своїх комітетів — ось та „національна робота“, котру тут на чушині провадять Винниченки і Вітики, Штефани і Шаповали і т. д. Народ оцінить в свій час їх поведінку одним виразом: „З жиру казяться!…“ Для нас же — інтеліґенції питання ясне: по політичній короткозорости люде, від "избыткa енергіи" взялись знов за ту деструктивну роботу, котру большевики зараз вживають тілько для боротьби з ворогом, замість того, щоб використувати передишку і дружно підготовитись до нової можливої на сході в найблизчих часах ситуації.
Коли большевики будуть розумні, вони використають і услужливі пропозіції Винниченка, і комічний маніфест („ми — Фердинанд II-й…“) колишнього голови колишнього трудового конгресу Вітика, котрий, сидячи в Камянці, спокійно дивився і навіть підтримував, як ec-дековска преса травила собаками комісії Трудовного Конґресу, а уряд арештовував їх; а виїхавши за кордон, згадав, що він є голова того Конґресу. Коли робота цих панів буде мати успіх, то через деякий час наш державний віз знов переверниться догори колесами, а мудрі карасі-інтеліґенти будуть потішатись:
— „Кажинный раз на ефтомъ самомъ мѣстѣ!…“
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|