Воля (часопис)/1920/3/Розпад Австрії і українська справа

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Воля (часопис)/1920/3
під ред. Віктор Піснячевський

Розпад Австрії і українська справа (Кость Левицький)
Воля 1920, том III, ч. 1 і 2 Відень: 1920

Кость Левицький.

Розпад Австрії і українська справа.
(Політичні спомини з р. 1918).

Під кінець р. 1918 доконалася історична подія розпаду австро-угорської монархії. Осередні держави, що у цій світовій війні пішли були побідним походом на схід і захід — не видержали напору держав антанти і мусіли просити мира.

В цім історичнім моменті наша Україна по тім боці мала свою гетьманську державу, а ми галицькі, буковинські і угорські Українці по цім боці дожидали вирішення нашої долі.

Ліквідація осередних держав прийшла несподівано і застала нас неприготованих, але події йшли дальше своєю безглядною силою та хоч від того моменту минає другий рік, наш український нарід стоїть в осередку важкої боротьби, бо його справа не вирішена…

А тим часом з недавно минулого дещо призабулося, бо все ідуть нові потрясаючі події, що затирають память пережитих днів і тому отсими короткими споминами нагадую дещо з перейшлого в р. 1918.


1.

Перші познаки програної війни — проявилися в половині місяця вересня 1918. р. по проломанню болгарського фронту.

Тоді рбзвинули Поляки сильну аґітацію за прилученням Галичини до Польщі. З нашого боку піднято акцію скликуванням демонстраційних віч проти Польщі. У Львові відбулося маніфестаційне віче Українців міста Львова (22. вересня 1918. р.) та заявилося за поділом Галичини. На цім вічу явився п. Модест Левицький з Київа та виголосив знаменну промову патріотичну на тему співділання української держави у визвольних змаганнях галицьких Українців.

Народний Комітет у Львові як начальна управа національно-демократичної партії починає підготовляти орґанізацію на случай перевороту. Отсі підготовні заходи мали два завдання: відбути інформаційні конференції з повітовими орґанізаторами Східної Галичини і приладити плян військової орґанізації.

А президія Української Парляментарної Репрезентації у Відні конферує з президентом міністрів дром Гуссареком. Він предкладає свій плян формовання коаліційного міністерства та до цеї коаліції запрошує також Українців. На запит про поділ Галичини відповідає, що цього не прирікає, але за те хотівби перевести українську національну курію в галицькім соймі, українську секцію в раді шкільній краєвій у Львові та український університет. Отсих предложень не приняла Українська Парляментарна Репрезентація.

Наші домагання супроти Австрії були помірковані і льояльні. Ми хотіли виконання тайного договору берестейського, а боронилися проти австро-польського розвязання справи. На це нам сказали австрійські керманичі, що Німеччина знищила тайний договір берестейський, та Австрія зріклась австро-польської орієнтації і хоче лишитися при своїй давній теріторії. Ми думали лишитися при Австрії і тут дальше розвиватися власною працею, на основі національно-теріторіяльної автономії Східної Галичини. Але ми що раз то більше переконувалися, що Австрія не хоче нам признати належних прав…

Австрійська державна машина тим часом робила своє діло давним способом — стереотипно. В палаті послів австрійської державної ради радили комісії, з'осібна фінансова комісія про підвишку податків і санацію фінансів та комісія відбудови знищених війною областей про воєнні відшкодовання.

Президент міністрів Гуссарек заповів важну деклярацію іменем правительства в палаті послів, на 1. жовтня 1918. На це засідання приготовили австрійські соціяльні демократи свій мировий внесок, в котрім жадали, аби відношення націй до держави уладжено на підставі свободи і самовлади всіх народів. На цій основі мала станути нова держава австрійська.


2.

Деклярація президента міністрів дра Гуссарека з 1. жовтня 1918 р., обнимала три головні точки. Передовсім ствердження, що Болгарія вже заключила перемиря з державами антанти; відтак, що міністер заграничних справ бар. Бурян вислав циркулярну ноту з 14. вересня 1918 р. до президента Вільзона про заключення мира, та що Австрію відновить перебудова на прінціпі національної автономії.

З отсеї деклярації проявилась очевидна жура австрійської політики, бо наслідом розширеної автономії країв в Австрії стали так звані краї сильнійші від народів. От Східна Галичина і Українці! Чи має австрійське правительство волю і силу відірвати Східну Галичину від Західної Галичини? А знов Німці піднесли питання, чи це можливе, аби три міліони Німців прилучити до чеської держави та чи таке розвязання відповідає праву самовизначення? Взагалі передвиджувано, що коли кождий нарід стане перетворюватися в окрему державно-правну орґанізацію, то прийде до домашньої війни поміж народами Австрії, але всеж таки висказувано надію, що ті ославлені пункти президента Вільзона, приняті остаточно осередними державами, прийдуть до примінення при уладжуванню внутрішньої політики Австрії. Значить, ще вірено в те, що Австрія дальше буде істнувати.

Тут треба пригадати, що X. пункт конґресової промови Вільзона у Вашінґтоні з 18. січня 1918, признавав: „Народам Австро-Угорщини, котрих становище поміж націями бажаємо видіти охоронене і забезпечене, має бути признане найсвобіднійше право автономного розвою“.


3.

Останні промови українських послів в австрійськім парляменті.

В дебаті про уладження внутрішно-політичних відносин австрійської монархії промовляли від Української Парляментарної Репрезентації: голова др. Евген Петрушевич і п. др. Кость Левицький (4-го і 9-го жовтня 1918. р.).

В цих промовах висказано заяву, зглядно зложено відповідь на запит: чого ми Українці жадаємо в новім державно-правнім уладженню Австрії? Ми сказали, що жадаємо національно-теріторіяльної самоуправи на наших національних областях австрійської монархії та підчеркнули, що до цього веде відлучення Галичини і Володимирії (Східної Галичини) від вел. князівства Краківського з Освєнцімом і Затором (Західної Галичини), а коли Австрія цього не хоче чи не може зділати, то наша дорога іде не до Варшави, але до Київа! Вкінці, ми заповіли, що супроти безрадности правительства самі мусимо думати про виконання думки самовизначення і тому покличемо до життя конституанту, що вирішить про основання української держави з усіх українських областей австро-угорської монархії.

Отсе був вступ до дальшого виступу Української Парляментарної Репрезентації.


4.

Українська Парляментарна Репрезентація у Відні.

В дні 10. жовтня 1918. р. відбулась нарада цілої Української Парляментарної Репрезентації у Відні. Тут явилися: члени палати панів митрополит граф Шептицький і міністер др. Горбачевський та всі українські посли парляментарні з Галичини і Буковини.

По рефераті п. дра Евгена Левицького про сучасне політичне положення в Австрії вивязалася оживлена дебата, в котрій піднесли всі бесідники, що тепер приходить історична хвиля, в якій також остальна часть української нації, Українці австро-угорської монархії, будуть мати спромогу свобідно і успішно виконати своє право національного самовизначення. Рівночасно відкинено з обуренням, посягання реґенційної ради в Варшаві за українською Східною Галичиною. Вкінці, ухвалено одноголосно, скликати на 19. жовтня 1918. р. до Львова мужів довіря зі всіх українських областей Австро-Угорщини і на цім національнім зборі покликати до життя: конституанту під назвою Української Національної Ради, що буде управнена виконати і перевести право самовизначення українського народа на його областях.

В склад конституанти призначено: членів палати панів української народности, українських парляментарних послів, українських соймових послів і по трьох представників українських партійних управ з Галичини і Буковини.


5.

Цісарський маніфест до народів Австрії з 16. жовтня 1918. р.

В голосах преси що раз більше помічується домагання, що на підставі права самовизначення належить признати націям право, аби вони самі державно уладжувалися.

Цісар Карло покликує до себе президії парляментарних клюбів, аби вислухати їх жадання. Цісарська авдієнція нашої президії з 12. жовтня 1918. р. не вдоволила нас, бо цісар Карло не заявився за поділом Галичини.

До характеристики особи молодого цісаря Карла, з котрим я кілька разів говорив, зазначую, що він доволі радо говорив з послами і вислухував їх домагання, але від себе майже ніколи не висказував ні своєї думки ні постанови.

Відтак неожидано появився маніфест цісаря Карла з 16. жовтня 1918. р. про орґанізовання національних держав на областях Австрії. Отсей маніфест видав цісар Карло за порадою бувшого президента міністрів дра Зайдлєра, до котрого мав необмежене довіря, та цей маніфест дав почин до розкладу давної Австрії, бо нації зараз приступили до орґанізовання своїх держав на областях Австрії, але до неї не хотіли вертати.

Народний Комітет у Львові нараджується над цею справою 17. жовтня 1918. р. та постановлює приняти цісарський маніфест за плятформу до організовання української національної держави на областях Австрії.

А двірські круги Габсбурґів піднимають заходи, аби українська конституанта заявилася за приступленням до Австрії…


6.

Українська Національна Рада у Львові.

В дні 18. жовтня 1918. р. відбулася у Львові в салі „Української Бесіди“, нарада Української Конституанти під проводом голови Української Парляментарної Репрезентації п. дра Евгена Петрушевича, котра постановила уконституоватися під назвою: Українська Національна Рада у Львові.

Наступаючого дня 19. жовтня 1918. р. відбувся у Львові в великій салі „Народного Дому“, всенародний збір українських нотаблів, з Галичини і Буковини, на котрім п. др. Евген Петрушевич як президент Української Національної Ради подав до відома зібраних, що уконституовалась Українська Національна Рада, і проголосив основання української держави на українських областях Австрії, та отсе проголошення приняв збір аклямацією до відома.

Тут годиться згадати, що представники українських соціяльних демократів домагалися, аби рівночасно з проголошенням української держави на українських областях Австрії також проголосити сполуку її з Україною, але переважаюча більшість заявилась за цим, аби отсе питання відложити на пізніше.

Так по раз перший виступили дві протилежні орієнтації політичні галицьких Українців. Одні хотіли перше прояснити і утвердити державно-правне становище Східної Галичини, відтак української части Буковини і Угорської України, а вкінці уладнати державне відношення до Придніпрянської України, а другі добачували відразу ціле розвязання української державної справи у негайній сполуці з Придніпрянською Україною, не зважаючи на те, що гетьманська Україна стояла тоді на вулькані… Отся розбіжність політичної думки допровадила нас згодом до негайної сполуки в Станиславові (3. січня 1919. р.), а зараз до розлуки…

Того самого дня 19. жовтня 1918. р. вечером, відбулася нарада Української Національної Ради у Львові, на котрій між иншими справами орґанізаційними, постановлено утворити: галицьку делєґацію У. Н. Р. у Львові, буковинську делєґацію У. Н. Р. в Чернівцях і екзекутивну делєґацію У. Н. Р. у Відні, в ціли переведення державної орґанізації і заступства інтересів нашої національної держави.

З цих делєґацій перша уконституовалася: екзекутивна делєґація у Відні, дня 25. жовтня 1918 р., під проводом п. дра Евгена Петрушевича. До неї вибрано з Української Парляментарної Репрезентації послів парляментарних: дра Евгена Петрушевича, дра. Евгена Левицького, дра Льва Бачинського, дра Вол. Бачинського, дра Костя Левицького, дра К. Трильовського, М. Василька, Ант. Лукашевича і дра Т. Окуневського.

Відтак, в дні 27. жовтня 1918. р. уконституовалася: галицька делєґація У. Н. Р. у Львові, вибираючи головою дра Костя Левицького, заступниками голови: р. Ів. Кивелюка і дра Ів. Макуха, а секретарями дра Вол. Бачинського, дра Ст. Барана і дра Ос. Назарука, — та переняла на себе дальшу орґанізацію суспільности на случай перевороту.

Вкінці, 29. жовтня 1918. р. уконституовалась також буковинська делєґація У. Н. Р. в Чернівцях та вибрала головою п. Омеляна Поповича.


7.

Заява президента міністрів дра Гуссарека з 22. жовтня 1918. р. до цісарського маніфеста з 16. жовтня 1918. р.

В своїй заяві, зложеній в палаті послів, намагався президент міністрів прояснити ціль цього державно-правного акту та злагодити його значіння і майбутні наслідки. Від цісаря вийшов зазив до народів Австрії, — казав президент міністрів, — аби творили національні ради, що зложені з парляментарних послів кождої нації, мають здійснити свої інтереси супроти народів і правительства. Отся дорога до переведення самовизначення народів Австрії, а доки це не наступить, остати мають дотеперішні державні уладження в правній силі.

Але отсей останній апель президента міністрів в австрійськім парляменті був голосом вопіющого в пустині, бо у відновлення давної Австрії майже ніхто вже не хотів вірити. Та австрійське правительство ще й тоді не навчилося пізнавати, що за пізно приходить…

8.

Дальші заходи Української Парляментарної Репрезентації у Відні.

В наступаючих днях відбувала Президія Української Парляментарної Репрезентації, що була також Президією Української Національної Ради, конференції з президентом міністрів д-ром Гуссареком та передовсім звістила його, що на всенароднім зборі українських нотаблів, 19. жовтня 1918 р. у Львові проголошено зосновання української держави на українських областях Австрії. Отсе прийняв президент міністрів д-р. Гуссарек в засаді до відома та привітливійше як попередно нараджувався над способом розвязання цеї справи в Галичині.

Переговори станули на тім, що для Східної Галичини буде Українець заіменований намісником; він перейме адміністрацію цеї області і в порозумінню з Українською Національною Радою буде переведена орґанізація державних властей Східної Галичини.

Отсим, наші на разі вдоволилися та ожидали 25. жовтня 1918 р. повороту през. міністрів д-ра Гуссарека від цісаря, але замість цего уступив президент міністрів д-р Гуссарек а на його місце представився тогож дня новий президент міністрів проф. Ляммаш та успокоював нашу репрезентацію, що все піде по нашим бажанням.

Тоді зажадала Президія Української Парляментарної Репрезентації від правительства проф. Ляммаша рішучої постанови, що Східну Галичину як українську область передає австрійське правительство під державну адміністрацію Української Національної Ради.

Яке становище тоді заняло останне австрійське правительство, виказують протоколи нарад Ради міністрів з 31. жовтня 1918 р. котрі подаю в дослівнім перекладі:

„I. Протокол Міністерської Ради, що відбулася у Відні, 31 жовтня 1918 р. під проводом президента міністрів др-а Ляммаша (M. R. Z. 67.).

При III. точці наради переходить президент міністрів до депеші польської управи („der polnischen Verwaltung“), котра уконституовалася як ліквідаційний комітет для краю, та до бажання Українців про поділ адміністрації, що до цего навязується. Він ставить внесення, аби на цю депешу відповісти по отсій думці:

Правительство не підносить ніякого заміту проти цего, аби відповідаючи гадці зєдинення польських областей Австрії з независимою польською державою вже тепер перейшла адміністрація тих областей в руки польських заступників та воно радо заявляє готовість, про невирішені питання увійти в переговори з цим заступництвом. Але воно при цім застерігається безусловно, що польське заступництво не буде розтягати своєї діяльности на українські области, узнаючи рівне право української нації до створення самостійного державного орґанізму, котрого границі будуть устійнені на підставі порозуміння націй, евентуально мировим договором.

Отсим визначується заразом витичну лінію, по якій думці належить віднестися до українських бажань.

Міністер суспільного здоровля оспорює, мовби таке ставлення справи було можливе до приняття для Українців.

Міністер д-р. Галецкі думає, що також по стороні польській піднесеться опір проти цего становища. Але у всякім разі він є готов, особисто заняти отсе становище, так як воно зовсім покривається із заповідженнями Найвищого Маніфесту з 16 жовтня.

По довшім прояснюванню, в котрім брали участь майже всі члени кабінету, одобрює переважаюча більшість кабінету предложення президента міністрів.

Того самого дня відбулася відтак друга нарада Ради міністрів та з неї списано: II. протокол з 31 жовтня 1918, під проводом п. президента міністрів д-ра Ляммаша; неприсутний міністер для суспільного здоровля д-р Горбачевський (M. R. Z. 68).

Президент міністрів до III. точки наради заявляє, що Українці не приняли формули, условленої на останній Раді міністерській зглядом передачі Полякам адміністрації в Галичині. Вони добачують в цім тільки академічне признання, що не має ніякої практичної вартости, бо Поляки дійсно мають у своїх руках адміністрацію. Вони обстають з найбільшою рішучістю, аби розмеження (die Abgrenzung) вже тепер зістало устійнене. Вони готові, запоручити Полякам означені свободи, одного Поляка приймити до свого правительства, та йому признати право „veta“ у всіх польських питаннях.

По його довшім поясненню цілого ряду питань, ставить президент міністрів запит, чи не булоб можливе, прийти на зустріч безперечно оправданому жаданню Українців про їх власну адміністрацію цим способом, що староства, переважно поселені Українцями, будуть обсаджені Українцями.

В дальшім тоці дебати постановляє Рада міністерська дати Українцям отсі признання: Правительство сейчас припоручає намісникови, у всіх областях Східної Галичини з українською національностею обсадити Староства і Повітові Дирекції Скарбу урядниками української народности, за порозумінням з Українською Національною Радою. Один з цих старостів буде настановлений начальним органом.

Також на залізничих стаціях цих повітів будуть установлені залізничі урядники української народности, оскілько такі найдуться. Оскілько основний закон про судейську власть цьому не противиться, будуть в цих повітах заїменовані судії української народности, як такі стануть до розпорядимости. Про відповідний приріст у всіх згаданих катеґоріях постарається.

 Відень, 31. жовтня 1918.

Ляммаш (в. р.).“ 

Отсей останний державно-правний акт цісарського правительства Австрії є висловом політики австрійської монархії супроти українського народу. В засаді визнається рівне право української нації до самостійного державного орґанізму, але без державних границь. Границі означить хтось инший! Найліпше їх устійнити порозумінням націй, що не можуть з собою порозумітися, а як ні, то евентуально мировим договором, що має колись прийти. Австрійське правительство хоче удержати Австрію при життю, але для уздоровлення конаючої Австрії не має ні волі ні сили, аби що небудь зробити.

Отсе діялось у Відні вечером 31. жовтня 1918. р., а ми у Львові цього не знали.


9.

Делєґація Української Національної Ради у Львові (галицька делєґація) розпочала свою діяльність 27. жовтня 1918.

Протягом найближчих днів мало наступити рішення центрального правительства у Відні про наше домагання передачі державної адміністрації Східної Галичини. Коли би отсе не наступило, в такім разі мала бути скликана до Львова повна Українська Національна Рада на 3. падолиста 1918, аби вирішити, що дальше маємо робити.

Народний Комітет у Львові віддав цілу орґанізацію національно-демократичної (народньої) партії до розпорядимости делєґації Української Національної Ради у Львові.

На черзі справ виступили: справа безпроволочного орґанізовання української суспільности до перевороту, справа перейму адміністрації Східної Галичини і справа військової орґанізації, — що були вже передше підготовлені Народним Комітетом.

Дня 28. жовтня 1918 р. прийшла відомість з Відня, що президія Української Парляментарної Репрезентації робить всякі можливі заходи, аби виєднати від центрального австрійського правительства передачу державної адміністрації Східної Галичини в руки Української Національної Ради, та що дотичний акт має бути окремим курієром в найближчих днях пересланий до Львова.

Делєґація Української Національної Ради у Львові радила дальше, вижидаючи державного акту з Відня. З'осібна вирішила делєґація: начерк орґанізації української суспільности і спосіб перейми державної адміністрації краю, справу апровізаційного уряду та одобрила плян сотника Дмитра Вітовського про обняття команди українського війська у Львові, то значить Українців, що служили в австрійській армії і під той час були при війську у Львові (в числі понад тисяч людей).

Але заповіджений державний акт не приходив з Відня, а натомість прийшли такі вісти, що полудневі Славяне проголосили свою югославянську державу і відлучилися від Австро-Угорщини, так само Чехи, а Поляки впровадили в Кракові польску комісію ліквідаційну, що обняла державну адміністрацію Західної Галичини, та що отся комісія має 1. падолиста 1918. р., прибути до Львова, аби тут обняти також адміністрацію Східної Галичини.

Цим затрівожена делєґація Української Національної Ради у Львові постановила в тім рішаючім моменті, з конечности переняти на себе права і обовязки цілої Української Національної Ради і вислала дня 31. жовтня 1918. р. своїх представників до австрійського намісника Галичини ґрафа Гуіна у Львові з жаданням, аби він передав державну адміністрацію Східної Галичини Українській Національній Раді у Львові.

В полудне тогож дня явилася депутація Української Національної Ради у намісника під проводом голови дра. Костя Левицького. До цеї депутації входили: Пп. др. Сидір Голубович, Вол. Сінґалевич, о. Ал. Стефанович, Іван Кивелюк, др. Степан Баран і др. Льонгин Цегельський.

На узасаднення нашого жадання представлено намісникові отсі причини: право самовизначення українського народа, що вважає Східну Галичину своєю національною областю та покликав до життя Українську Національну Раду як свою конституанту, аби виконала його іменем право державне на цій области; — дальше цісарський маніфест з 16. жовтня 1918. р. що узнав отсе право, — та небезпеку, яка грозить українському народові від Поляків, що взяли вже у свої руки Західну Галичину і незабором хочуть також забрати Східну Галичину.

Намісник ґраф Гуїн відмовив нашому домаганню, бо в цій справі він не дістав ніякого приказу — ані від цісаря ані від центрального правительства і тому вважає своїм обовязком оставати на становищі австрійського намісника. До цего він додав, що свого уряду не зложить також на річ Поляків, хочби як вони отсего жадали від него, так як від думає, що Галичина має бути під австрійською владою аж до вирішення справи мировим конґресом; бо в иншім разі прийде до страшної боротьби між обома народами.

Конференція з намісником тревала через дві години і не допровадила до порозумління, бо намісник безглядно обстоював своє становище.


10.

Вечером 31. жовтня 1918. р. відбулося засідання Української Національної Ради у Львові при участи відпоручників військової орґанізації.

Зібрані вислухали звіт з конференції у намістника та розважували: що дальше робити, чи вижидати сподіваної інформації з Відня і вичікувати, що зроблять Поляки, чи зараз приступити до виконання акту. Мої представлювання, аби справу відложити на короткий час, до приходу вісти з Відня і докладнійшого підготовлення стрінув передовсім закид з боку військових (Дмитро Вітовський), що справа є підготовлена і може вдатися лиш зараз, а як її відложиться, то не вдасться. З иншого боку піднесено, що як цеї ночи не возьмемо Львова, то завтра прийдуть Поляки, нас випередять і наша справа пропаде… Супроти сего, постановили зібрані члени Української Національної Ради виконати акт перевороту заняттям міста Львова зі всіми державними урядами — досвіта 1. падолиста 1918, та віддали сотникові Дмитрові Вітовському начальну команду українського війська.

По вірішенню справи розіслано зараз звідомлення до наших орґанізацій в краю, аби безпроволочно заняли всі державні уряди і орґанізували військо.

В ранці 1. падолиста 1918. р. крісові вистріли дали знати, що наші занимають Львів, а о семій годині рано прийшов до мене сотник Дм. Вітовський і заявив, що наші війська заняли Львів та обсадили всі державні уряди, без проливу крови і взагалі без жертв. Намісник і австрійська військова команда зістали інтерновані на своїх місцях, а львівський маґістрат обсаджений нашим військом та на ратушевій вежі над австрійським орлом станув синьо-жовтий стяг.

В місті спокій, лиш від часу до часу стріли крісові військових патруль, що по улицях відбирають оружє.

По полудні тогож дня наступило обнятя Намісництва відпоручниками Української Національної Ради. Відпоручники під проводом голови дра Костя Левицького пішли до намісника ґрафа Гуіна і на підставі доконаного акту перевороту зажадали від нього передачі державної управи краю в їх руки.

Намісник, незвичайно зворушений послідньою подією, заявив нам, що він є тепер вязнем українського війська і як такий не може виконати ніякого акту на річ української держави і тому по докладній розвазі рішився передати свій уряд в руки віце-президента намісництва п. Володимира Децикевича, котрий поступить по свому розпізнанню. Дотична грамота була вже приладжена і підписана та її вручив намістник п. Децикевичеві в нашій присутности.

В дальшій розмові сказав намісник ґраф Гуін, що він як цісарський намісник не міг інакше поступити супроти Українців, хоч признає їм повне право до Східної Галичини; що по останній конференції з нами він догадувався чогось недоброго; що мусить нам признати дуже зручне і гладке переведення акту перевороту, а уступаючи зі свого становища, бажає нам доброго успіху та просить нас о свободу, аби міг в найближчих днях виїхати зі Львова.

Відпоручники Української Національної Ради відповіли намісникові, що полишають йому свободу особи; дякують йому за все добре, що він міг зробити українському народові та бажають йому всего найліпшого і отсим словом розпращались з останним австрійським намісником у Львові.

Вкінці пішли відпоручники Української Національної Ради до бюра п. віцепрезидента Вол. Децикевича як заступника намісника і йому поновили своє домагання передачі державної управи краю. На це відповів п. Децикевич, що по мисли цісарського патенту з 16. жовтня 1918. р. і однодушного жадання українського населення передає свій уряд Українській Національній Раді.

Про переєм влади списано зараз урядовий протокол та рівночасно віддано п. Вол. Децикевичеві тимчасову управу Намістництва у Львові. Отсей протокол підписали іменем Української Національної Ради п.п. др.Кость Левицький і др. Льонґин Цегельський, та п. Вол. Децикевич як передаючий заступник намісника. —


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1927 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2012 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1941 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.