Воля (часопис)/1920/3/8/Під дощ
| ◀ Фребелевські „занятія“ | Воля, Т. 3, Ч. 8 під ред. Віктор Піснячевський Під дощ (С.) |
Огляд міжнародньої політики ▶ |
|
|
С. |
Маленький фел’єтон.
Чи бували ви в ясний, весняний день в лісі, коли сонечко доходить вже до самого верху блакітної бані і все немов засипає в його пекучих обіймах? В лісі тихо, тихо. З неба немов л'ється водоспад золотого проміння, яке пронизує верховіття і розсипається по травиці і жовтому торішньому листі несподіваними круглячками, трьокутниками, зайчиками, котрі ворушаться, доганяють один одного, зникають і знов виникають невідомо куди і звідки.
Високим наметом стоять старі дуби й сосни — поснули сердешні в південній спеці, і найлекший вітрець не перебирає їх похиленими вітами.Тихо, тихо.
Раптом в лісі зайшла якась таємна зміна. Ще нічого не сталося для людського ока. Також тихо та спокійно, але щось є, щось не те.
Хвилька, і тиша порушується.
— Ква! — несміло чується з одного боку.
— Ква! ква! — стиха одповідають з другого.
— Ква!… Ква-ква!… Ква-ква! — починається то там, то тут; і за хвильку увесь ліс дріжить від одностайного хору:
— Ква! ква! ква! — долітає з усіх боків.
Яка одноманітність форми і яке богацтво і відмінність згуків, тонів, відтінків, темпераменту і ініціативи.
— Ква, ква, ква!… — заливається на самій вершині дуба молоденький тоненький голосок.
— Ква! Ква! Ква! — неначе відбиває такт другий понижче, очевидно, сам до себе прислухаючись.
— Кваааа… — квакає навипередки ціла кумпанія зелених музик; а з дальнього лісового болотчика, відбиваючися по воді, як недільний дзвін, долітає солідне, розважне Solo:
Кваа!… Кваа! Кваа!
Раптом стемніло. Як мрія, зникло золоте проміння, і важкі, чорно-сиві тіні налягли на ліс. Похолодало.
Вітрець духнув раз і другий. Прошепотів щось таємне і негайне у верховіттях, сковзнув у долину на полянку, покружляв там жменькою сухого листя і парою соломинок і знов зник невідомо куди, — немов діло зробив.
Щось блиснуло, щось загарчало десь за лісом, і з темної хмари впала важка, сердита крапля. Друга, третя, десята і навипередки частий дощик заговорив з сухим листям, вершинами дерев і застукав по битій дорозі.
Знов блиснуло і загарчало вже ближче і шарохкотіння крапель злилося в один протяжний згук:
— Гууу… — Ліс невдоволенно шумів…
Десь далеко кінець ліса зза краю хмари вирвався стовп горячого проміння. Один, другий. Вже ближче, ближче.
Назустріч йому, як гарячі плями на сивому тлі, запалали червоні стовбури свіже вмитих сосен. Крізь розірвану хмару проблиснуло щось сине і золоте.
Ще хвилька, і хмара, вже не сива, а рожево-біла пропустила через свій золотий край цілі снопи горячого проміння: і все разом засяло.
Ліс блищить і переливає мілліонами іскр.
Де не взявся знов вітрець, вже не діловий, а жартовливий; жартуючи з вітами, струшує на свіже вмиті полянки цілі жмені блискучих діамантів.
Все затихає, а на вершині старого дуба, на зеленому листочку сидить маленьке зелене жабиня, гріє спинку на горячому сонечку і, закриваючи то одно, то друге око, думає:
— Ну, і дощ же я викликало. Ква! Ква!
|
|
Було, тихо…
— Ква?! — несподіванно квакнув Винниченко і замовк, прислухаючись.— Ква! — одквакнув Калинович, покінчивши з нафтовими грішми, і перебіг в “Добу“, попереду наплювавши на свій редакторський стілець в „Боротьбі“.
— Ква! Ква! — нестрійно заквакали Пироги і Пасічники.
— Ква!!! — рішуче квакнув підбадьорений Винниченко і несподіванно для самого себе залився на високій істерично-верескливій ноті:
— Яяяяя…
— І я! і я! — заголосив Вітик, як третій босяк в „Безднѣ“ Андреева. — Братці! і я! і я! — він спізнився, бо їздив в Берлін за грішми.
— Не я! не я!… їй Богу, не я! — поквакував тихенько Христюк, пристроюючись до ревізійної комісії. — Не я, це все Лівицький.
— Ква! Ква! — з юнацькою жвавістю квакнув Грушевський і подумав:
— Не дають каналії на соціольоґію — може дадуть хоч на коммуну…
— Ква! Ква! — відквакнувся Чечіль з торговельної комісії, купуючи зброю проти большевиків.
— Ква-ква-ква! — зачастив молодий Шраг з самої верхушки… карлсбадського курорту. Він дістав ліквідаційні і квакав на здоровля, а ex міністр Жуківский, згадуючи свій дебют в німецькім суді, квакав несміло, але уперто: Ква!… Ква!… Ква!…
— Кв… квакнув Мазуренко і поперхнувся, побачивши міністра Ніковського:
— Це я, того, в вашу честь хотів квакнути — пояснив він — так… той то як його… не вийшло. Довжно застудив!…
— Ква — хотів квакнути Штефан і несподівано для самого себе гукнув по старій звичці:
— Здравія желаю, Вашскобродіє!
— Ква! — ніжно підквакнув з Берліна Дідушок, в голосі котрого ясно було чути шелестіння швайцарських франків.
— Кваааа! — заверещав на октаву вище всіх Дятлів:
— Кваааа! — Всѣ вы подлецы и негодяи!!!
— Брехня! — томно-менторським тоном відквакнув Левинський:
— Товариші, не вірьте йому — він покруч. Його мамаша согрішила з білорусом. До порядку, товариші! Калинович, не плюйте на підлогу, десять раз вам говорив!
— Ква… — здихаючим голосом, квакнув Макаренко. — Ох, голубчики, тільки для України і квакаю: люблю її сердешну. Чи так, пане сенаторе? Ох, люблю, люблю! А ви, пане професоре, чогож не квакнули?
— Нехай Швець квакає, а я Шевченко; то й не маю чого квакати…
— Як земля, так і я! — квакнув Крушельницький, поглажуючи бороду. Вона промовить і я промовлю, вона так собі, а я до Мартоса!…
— Яяяяя… все я! — заливався Винниченко.
— І я! і я! і я! — безуспішно доганяв огрядненький Вітик, обливаючися потом і з сумом згадуючи спокійні сальони к. і ц. міністерства.
— А ва… ва… ва… ва… — захлинувся Дятлів, а в дальнім болоті пяний здичавілий Дзвін бухав, як в винне барило:
— Кваа!!! Кваа!!! Кваа!!!Все злилося в один нестійкий гук. Усі очі піднялися до гори. Так і здавалося, що ось ось капне з гори важкий полуімперіял; за ним покапають Катеринки, а за ними на випередки, покриваючи голоса алчущих, заговорять з підставленими кешенями:
— Со-вѣт-скі-я, со-вѣт-ск-і-я, со-вѣт-скі-я. |
|
|
Сонце припікало. Маленьке зелене жабиня давно спокійно дрімало на зеленому листочку, закривши обидві ока:
Щасливе — воно не знало про істнування державної скарбниці.
Ліс спав.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |