Воля (часопис)/1920/4/9/Ще про українську літературну мову

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Л. Кобилянський.

Ще про українську літературну мову.
(З приводу розвідки М. ЛевицькогоПаки й паки[1].)

Треба бути дуже вдячним нашому талановитому письменникові п. Модестові Левицькому за те, що він порушив на сторінках „Волі“ те пекуче питання про вкраїнську літературну мову і „паки й паки“ звернув увагу українського суспільства на те, як ту нашу надзвичайно багату, гарну, мельодійну мову систематично псують та калічать не лише ті, кому тепер може у-перше з-роду доводиться висловлюватись на письмі українською мовою, але навіть і ті, що вже, здається, придбали собі почесне ім'я в українському письменстві. Ось, напр. читаю твір якого-небудь з наших корифеїв та захоплююсь красою його стилю, аж тут раптом вихопиться таке словечко, або й ціле речення, такий, прости Господи, „кацапізм“, або инший який варваризм, що аж здрігнешся увесь, неначе хто над самим вухом шкрябнув залізом по склу, або — співав — співав як слід, а тут — на тобі! — вигукнув таку фальшиву ноту, що хоч з хати тікай, затуливши вуха!… Та що й казати. Сам навіть великий батько новітнього українського письменства І. Котляревський бував иноді не без гріха:

„Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною.“


„Но зла Юнона, суча дочка,

Розкудкудахкалась, як квочка“.

(Енеїда, І)

А найгірше те, що всі отті московізми та польонізми і т. и. часто зовсім непотрібні — і той, що їх вживає, не має права посилатись на те, що, мовляв, в українській мові немає відповідних слів чи реченнів. Як раз навпаки. Аби захотіти, то не треба навіть довго шукати, щоб в багатій українській мові знайти, замісць того чи иншого варваризму, цілком відповідне, щиро-українське слово. І з цеї точки погляду, засмічування без потреби нашої мови всякими там варваризмами це вже гріх непростимий, бо знаменує собою не що инше, як недбальство, а значить — і непошану до рідної мови, яка, — як справедливо каже п. Левицький, — повинна бути для кожного свідомого Українця, до якої-б він там політичної партії не належав, дорогим скарбом, національними святощами. Наша мова — така-ж Страдниця, така-ж Великомучениця, як і наша Батьківщина, як і наш народ. Над нашою мовою знущались, з неї кпили та глузували, називали її не инакше, як „хлопською“, „мужицькою“, хохлацькою і т. д., забивали її в диби, заковували в цензурні кайдани, висміювали, забороняли, мордували, нищили… Але все надаремне. Настав слушний час — і наша красуня-мова з усіх от-тих страшенних мук вийшла переможницею і закпила собі з своїх ворогів, показавши їм, що вона не тільки живе, але й цвіте й питає та домагається й собі почесного місця серед культурних мов всього світу. А від усіх вірних синів України вона, та мова, вимагає, щоби з нею обходились охайно та обережно, не бруднили її святочного вбрання, в якому вона бажає з'явитись перед усіма культурними націями в той самий мент, коли її носитель — український народ — знов почав відогравати значнійшу, як-що не першорядну, ролю на театрі всесвітньої історіі.

На мою думку, було-б дуже бажано, щоби шан. редакція „Волі“ давала змогу на своїх сторінках, від часу до часу, обговорювати та обмірковувати ті чи инші питання в справі української літературної мови. Таким шляхом, то-б-то через окремі брошюри, книжки та инші видання, досягти мети — дати належні вказівки тим, що справді хотять навчитись добре писати по вкраїнському, — бо-ж періодичний орґан має, звичайно, значно більший контінґент читачів, ані-ж які-б там не були брошюри чи окремі видання.

***

Звертаючись до згаданої розвідки п. М. Левицького, я маю на думці висловити й свій погляд на той чи инший бік справи і зробити також і свої уваги до де-яких тезисів шан. автора, з якими я не можу цілком погодитись. Я не то що хотів-би полємізувати з п. Левицьким, — я хотів-би лишень звернути його увагу на те, що в його розвідці здалося мені непевним, сумнівним. А втім, — як мудро кажуть французи, — „du chos des opinions jaillit la verité“.

Насамперед — що до діялектів української мови. П. Левицький стоїть на тому, що вкраїнська мова має багато діялєктів. Цей поділ української мови на діялєкти стався, як гадає автор, через „неприродній, ненормальний поділ протягом віків нашої Батьківщини на австрійську (vide-польську) і російську Вкраїну. В першій мова розвивалася під великим впливом польської, а подекуди й німецької мови, а в другій — під іще більшим натиском московської, яку скрізь заводили примусом; особливо цей московський вплив виявився в тій частині Вкраїни, що межує з Московщиною: в Харківщині та Вороніжщині“.

Треба зазначити, яко правило, той факт, що мови народів, які розселились на рівнях, визначаються взагалі дуже невеликим числом діялєктів. Воно й зрозуміло: там, де взаємні стосунки між собою мешканців даної країни не спиняються природніми перешкодами (гори, пущі, болота), там і не може бути головної підстави для того, щоб єдина мова тих мешканців розпалась на окремі діялєкти. Зовсім инакше діється в горах. Там діялєкти — явище цілком природне. Читачам може невідомо, що, напр., на Кавказі істнує по над 150 не то що діялєктів, а таки окремих, цілком самостійних мов, що нічого спільного між собою не мають. В одному, напр. Даґестані[2], на терріторії завбільшки, як, сказати-би, половина Київської губернії, нараховується не меньш, як 50 таких окремих мов. Кожна майже сільська громада, з 5—10 сел (аулів), становить уже окрему націю, з своєю окремою мовою, цілком незрозумілою для сумежних аулів[3]. В Европі багатством діялєктів визначається особливо мова італійська; чимало діялєктів знаходимо також у південних Німців, у Еспанців й др.

Український народ розселився переважно на великих, рівних степових просторах, що простяглись од Карпатських гір до Кавказу, а тому вкраїнська мова й не могла утворити з себе такої кількости діялєктів, як, напр., мова італійська. Навпаки. Я стою на тому, що вкраїнська мова, коли прирівняти її до инших европейських мов, має дуже мало діялєктів. Коли, напр. на Полтавщині, або Харківщині кажуть: їхати прямо, а на Київщині або на Волині — „їхати просто“ („ми просто йшли, у нас нема й зерна неправди за собою“), то це ще не дає нам права говорити про якісь окремі діялєкти — Харківський, чи Київський. А коли вам доведеться розмовляти з яким-небудь Українцем з Великої України, то, не спитавши його, ви так і не дізнаєтесь гаразд, з якої саме він губернії: чи з Харківської, чи з Катеринославської, чи з Волинської. Мова на Поділлі вже трохи відріжняється від мови на Київщині, Полтавщині і т. д. (подоляне, напр., кажуть: „до него“, „до цего“, зам. „до нього“, „до цього“); деякі відміни маються також в мові поліщуків (північна частина Київщини), але це теж не є співознака діялєктів подільського та поліського. Це лише невеличкі провінціалізми. З більшим вже правом можна признати за окремий діялєкт українську мову в Східній Галичині та на Буковині, але справжні діялєкти починаються вже в горах. Мови гірських українських племен: Гуцулів, Бойків, Лемків, підкарпатських Русинів (Угорська Україна) — це суть дійсно діялєкти української мови в стислому розумінні цього слова. (Мову, напр., Лемків нам Наддніпрянцям, досить трудно зрозуміти.[4]

Таким чином ми бачимо, що вкраїнська мова розпадається не більш, як на шість окремих діялєктів: 1) Велика Україна, 2) Східня Галичина з Буковиною, 3) Гуцульщина, 4) Бойківщина, 5) Лемківщина, 6) Підкарпатська Русь. А це для 45 міліон українського народу не так-то вже й багато.

З питанням про діялекти п. Левицький цілком природно звязує питання про „пуп землі Вкраїнської що до мови“. — „Його нема“ — каже п. Левицький. А на мою думку він єсть. І саме там, де йому й слід бути „теоретичної“ (по мислі п. Левицького), то-б-то в осередку Придніпрянщини: в Київщині, Полтавщині та Чернигівщині. Наші письменники давно вже погодились визнати отой київо-полтавський „діялєкт“ за підставу для української літературної мови. Такої думки були й відатнійші галицькі письменники Франко, Кобилянська, які й справді почали в своїх творах вживати того київо-полтавського нарічча. І цілком слушно. Адже сам п. Левицький каже, що на Придніпрянщині, — нехай „серед неписьменних жінок-селянок та по маленьких, глухих селах“, — але все-ж таки збереглась найчистіша українська мова[5]). Значить — джерело є — і можна з нього черпати по-всяк-час, аби була охота. Пригадаймо ще й те, що два велетні, два стовпи сучасного українського письменства — Шевченко та Котляревський — були: один з Київщини, а другий з Полтавщини. А нарешті — той київо-полтавський „діялєкт“ найбільш поширений: з деякими, правда, невеликими місцевими відмінами його вживає майже вся так зв. Велика Україна, то-б-то трохи 70% усеї української людности.

Так само і в Італії, — де, як сказано, велика сила діялєктів, — діялєкт тосканський (фльорентинський) став за основу для літературної мови. В епоху „Відродження“ Фльоренція, а не Рим, була культурним осередком Італії: з Фльоренції вийшли великі майстрі італійського слова: Данте, Петрарка, Бокаччіо, Аріосто, Торквато Тассо і т. д., які й дали початок сучасній літературній італійській мові.

***

Тепер я дозволю собі звернутись до окремих слів та реченнів, наведених в розвідці п. Левицького (ст. 113 і далі).

Звізда — зоря. Це так. Але в колядці співається:

„Над вертепом звізда ясна
Увесь світ осіяла.“

Тай колядувати у нас ходять парубки на Різдво не з зорею, а з звіздою. Але не можна сказати: „звіздяна ніч“, а тільки — „зоряна ніч“. Слово звізда, значить, є, але вживається воно лише в розумінні тої „звізди“, що з'явилась над Вифлеємом тої ночі, коли народився Спаситель, а тому ніколи не вживається в многому числі.

Слова: зовні, зовнішній, внутрішній, необхідний, необхідно притьмом домагаються прав горожанства в нашій літературній мові. Мабуть — хоч-не-хоч — а доведеться таки прийняти їх до гурту. А слова: кладовище, колодязь, хазяїн, хазяйство те право давно вже здобули.

 „Хрест високий
На кладовищі, трохи з боку,
Златомальований стоїть.“

(Шевченко — „Неофіти“)


„Ой глибокий колодязу —
Золотиї ключі.“ (Народ. пісня)

Мад'ярське слово: ґазда на Великій Вкраїні ніколи не вживається; такого слова там не знають і не розуміють.

Журити (москов. журить) — „такого слова, — каже п. Левицький, — нема в українській мові.“ А в пісні співається:

„Та не жур мене, моя мати,
Бо я й сам журюся“.

(Ритм пісні тут вимагає — жур, замісць жури)

Заставити — „моск. заложить, по нашому буде — примусити“. В пісні співається:

„Коли-б знала, коли-б знала,
Відкіль виглядати (запорожця),
То-б наняла — заставила
Стежку промітати.“

Із-за — „московізм“.

„Ой із-за гори та буйний вітер віє,
Ой там удівонька та пшениченьку сіє.“

 

 

„Ой 'зза гори, 'зза Лиману
Вітер повіває,
Кругом Січи Запорозькій
Москаль облягає.“

 

 

„Ой із-за гори, із-за кручи
Та скриплять вози йдучи.“

(З народ. пісень.)

 

 

„Згадайте, братія моя, —
Бодай те лихо не верталось, —
Як ви гарнесенько і я
Із-за решотки виглядали.“

(Шевченко.)

 

 

Топити, — „топити можна сало, віск.“

„Не топила, не варила,
На припічку жар, жар.“

 

 

Я-ж це топила, я-ж не варила,
Пішла по воду — відра побила.“

(З народ. пісень.)

В перекладі книжки Ш. Ріве „Останній Романов“ трапляються такі речення, з якими я не можу погодитися. Напр.,

„він („царь) одмінював ту постанову, яку тільки-що був зробив…“ „а иноді напивався п'яний (стор. 144)… „сидячи на дивані“ (ст. 143).

По нашому слід було-б сказати: касував, або-ж зводив на нівець постанову; упивався.

„Як би то ти, Богдане п'яний,
Тепер на Переяслав глянув
Та на замчище подививсь, —
Упився-б, здорово упивсь“.

(Шевченко.)

А замісць московсько-татарського диван, у нас частіш вживається польсько-французьке канапа.

Взагалі-ж треба зазначити, що коли виникає потреба творити нове яке слово, якого немає в живій народній мові, і коли його не можна утворити з українських пнів, то слід передовсім звертатись не до московської мови а до польскої і там шукати відповідного слова або речення. Бо хоч українська мова і належить, — вкупі з білоруською та московською, — до східно-славянської ґрупи, але що до лексики, то наша мова значно ближче стоїть до польської мови, ані-ж до московської. Польські слова або речення здебільшого не трудно піддаються українізації, тоді як з московськими, навпаки, часто-густо нічого не вдієш. От хоч-би, напр., такі польські слова, як: współny (спільний), przekonać się (переконатися), uwaga (увага) та сила инших — добре надаються до нашої мови, а московських відповідних — общій, убѣдиться, вніманіе — як їх там не крути, ніяким робом до української мови не пристосуєш. Та все-ж таки, утворюючи тим чи иншим шляхом те або инше слово, треба добре дбати, робити цю операцію дуже обережно і з розумом, не виходячи по за певні межі, як це, без сорому казка, — роблять наші брати — Галичане, з усіма оттими: заосмотрення, попертя, цофатися, зголошуватися, узглядняти, вивінований (wyposażony?) і т. д. і т. д., бо инакше це вже буде не мова, а якийсь дуже кепський жарґон.

Живу людську мову треба розглядати як живий орґанізм, що росте, годується, вбираючи в себе нові елєменти (слова) та позбуваючись старих, негідних, — розвивається, бореться за своє істнування: в цій борні або стає переможцем, як-що має в собі досить життьових сил, або-ж, коли тих сил мало, — загибає, як загибає всякий нежиттєздатний орґанізм. Жива людська мова не може лишатися незмінною; доки вона живе, в ній мусять відбуватися життьові функції, мусить відбуватися процес еволюції, бо скоро той процес припиниться, то настає смерть — і жива мова вмірає, лишаючи иноді по собі лишень гарно набальзамованого трупа, — як, напр., мова латинська та старогрецька, — вона стає, як то кажуть, мертвою мовою.

Наша мова дала вже не один доказ своєї життєздатности і показала всім, що не зважаючи на довгі віки тяжких мук і поневіряння, вона зберегла в собі необмежний запас життьових сил.

Справедливо каже п. Левицький, що неолоґізмів не слід боятися; а я скажу, що вони навіть потрібні, бо без них процес еволюції не може відбуватися. А до того-ж ще наша мова саме тепер переживає той гарячий період еволюції, що його давно вже пережили сусідні мови — польска та московська. Як-що нове яке слово утворене, вийде до ладу, то воно прищепиться, приросте, увійде в склад мови, як її інтеґральна частина, не тільки не псуючи її, а, навпаки, збагачуючи та надаючи їй нових барв, нової краси. А як-же слово вигадане не до речі, то здоровий орґанізм і сам його позбудеться; воно викинеться, одпаде шляхом того процесу, який в біольоґії зветься атрофією. Треба лишень дбати про те, щоби той процес атрофії відбувався яко мога швидче, щоб, бува, от-такий шкідливий новотвір і справді не накоїв лиха, вносячи з собою отруту та спиняючи на довгий час нормальний хід еволюції живого орґанізму — мови.

 

——————

  1. „Воля“, 1920, т. IV, ч. ч. 3–4.
  2. Слово: Даґестан складається з двох тататарських слів: даґ — гора і стан — країна, то-б-то, Країна гір.
  3. На Кавказі такі більш-менш культурні мови, як грузинська, вірменська, татарська (адзербейджанська), мають теж значну кількість діялєктів. Цікаво між иншим зазначити, що, напр., Вірмени з Нахичевані на Дону не розуміють мови своїх закавказьких земляків. Я сам знав на Кавказі таке вірменське подружжа, де чоловік був родом з Еривані, а жінка — з Нахичевані на Д. — і обоє вони розмовляли поміж собою дуже поганою московською мовою. А то знов Вірмени, що оселились в Грузії, зовсім не знають живої вірменської мови. Родинна мова у них — грузинська; більшість знає також мову московську, а мова вірменська для них так само чужа та не зрозуміла, як і для нас, читачу, з вами. А проте Вірмени суть добрі патріоти і палко кохають свою батьківщину, так що про яку-небудь денаціоналізацію, картвелізацію (Са-картвело — по груз. Грузія) в даному разі не може бути й мови.
  4. Хто цікавиться цею справою, тому я радив-би прочитати цікаву розвідку Франка в „Літ. Наук. Вістн.“ про діялєкти укр. мови; там також наведені зразки діялєктів гуцульського, бойківського та лемківського.
  5. Колись найчистіша українська мова була також на Кубані, у чорноморських козаків. Але згодом ця мова і там попсувалась (як скаржились мені самі Чорноморці), коли бувші „чорноморське“ та „лінейне“ війська з'єднали до купи в одно „Кубанське козаче військо“, а на старшин (офіцерів), замість родовитих козаків, стали призначати Москалів з армії, Поляків, Німців, Вірменів, Грузинів, Кабардинців і т. д.
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1927 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2012 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1941 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.