Воля (часопис)/1921/2/3-4/Лист з Парижу

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Воля, Т. 2, Ч. 3—4 (1921 під ред. Віктор Піснячевський
Лист з Парижу (Самовидець)
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Самовидець.

Маленький фелєтон.

Лист з Парижу.

Париж! — Кому не відомо, що при цім слові робиться в серці кожного Українця, незалежно від кооперативної, або дипльоматичної приналежности його, ні від партійної орієнтації, ні, навіть, від способу здобування грошей.

Париж! — При цьому маґічному слові, серце кожного Українця, а надто дипльомата, або кооператора негайно наповнюється жагучою лявою, як кратер Везувія, перед вибухом, а коли маґнетичне слово буде сказано необережно ще раз, то воно і вибухне не гірш, ніж стара порхавка, на котру неуважна товарина наступила ногою в ясний осінній день.

Але, як відомо, від щастя не умірають; і тому серце, навіть, найбільш палкого приклонника всіх парижських штук, випустивши значну частину внутришньої трухлявини, негайно приймає попередній вигляд і продовжує вірно служити У. Н. Р., навіть, на парижських бульварах.

Після такої передмови читач напевне уявить собі, що робилося зі мною, коли гарним весняним ранком Orient-Expresse підносив мене до Сан-Лазарського двірця, і після трьохгодинного безпереривного шаленого ходу, гальмував в передмістях Парижу, аж іскри летіли з під колес.

Париж! Париж! — вигукував я; і передо мною крутилася така маса образів і малюнків, навіяних оповіданнямн знайомих, що будь я поетом, в душі моїй напевне склалися б чудові, натхненні вірші, як наприклад:

Тебе, Париж, пересікає Рона,
Тебе хвалити вже поет захрип,
В тобі панує тінь Наполєона,
А по бульварах швендяє Галіп.

Правда, що до Рони, то я не зовсім певен, бо в підручниках я памятаю щось про Сену; але один приїзжий кооператор клявся мені, що там є Рона, хоча іноді сам називав її Жанною, але оговорбвався, що це для українізації; бо Жанна це все одно, що наша Оксана.

Але це не важно, бо для поетів, як і для комуністів, ґеоґрафія — це старе лахміття, котрому давно вже пора на смітник.

А дійсно поезія гарна штука. Нікого не питай, а пиши як хочеш; і чим незрозумілійще вийде; тим більше хвалитимуть. І чому я не володію пером хоча би Карманського? Так би і зажарив:

О, славна Франції столиця,
Париж, ти просто красавиця,
Як довго я тебе не вижу,
То почуваю в серці грижу… і т. д.

Та куди мені, лучше й не починати; бо тільки жалю завдаєш, а до того от і двірець і я… ох страшно, навіть, вимовити:

— Я в Парижу!

Ви не повірете, що я почував, коли летів в таксі по Champs Elisées. Грім, шум, блиск такий, що й покійний коваль Вакула не бачив такого в бутність в Петербурзі, та щей канальське таксі збудовано так, що куди не поглянеш все бачиш ніжки, ніжки і ніжки і зі стрілками і без стрілок і так, ніби то на світі немає нічого иншого.

Але поважаючий себе фелєтоніст не губиться ні в яких обставинах; і я, перехрестившися, прочитав молитву, котру вивчив від знайомого кооператора, і звелів везти себе просто до Бріяна.

Зі слов одного мого знайомого дипльомата, котрий близько зійшовся з Бріяном в бутність в Парижу, це — був прегарний чоловік.

— Уявіть собі, — частенько оповідав мій знайомий, — прихожу я бувало до нього, а він собі сидить за столом. Ей Богу!..

На щастя ці маленькі странности не перешкодили Бріяну бути одним з перших політиків Франції; і він вів всі важнійші справи республіки, про що частенько радився з моїм знайомим. Тільки, Бога ради, застерігав він, не кажіть нічого Льойд Джоржеві, бо цей прохвост і Вас і мене підведе.

Як і слідувало чекати, мій знайомий казав щиру правду. Бріян дійсно сидів за столом і, побачивши мене, зітхнув і, простягнувши руку, сказав втомленим голосом:

— Давайте!

— Що давати? — здивувався я.

— Та що хочете! — рівнодушно сказав він. Доклад, меморіял, універсал, ноту; що принесли, то й давайте; і йдіть з Богом, бо я занятий!

Ви знаєте мій гарячий характер і такий прийом мене природно розсердив!

— Я теж занятий, — сказав я ображеним тоном. — Я не маю часу писати Вам ноти і не приніс жадних меморіялів.

— Так Ви не Українець? — зрадів Бріян.

— Українець!

— Представник?

— Ні, не представник!

— І не принесли нот?

— Жадних!

— Послухайте, голубчику, — сказав Бріян, ласково взявши мене за руку. — У Вас голова часом не болить?

— Ні, не болить!

— І гарячки нема?

— Нема!

— Що за чорт? — дивувався Бріян, потираючи собі лоба. — Ну і часи ми переживаємо! Вчора, кажуть, телєфона придумали на 12.000 кільометрів говорити; а сьогодні з'являється Українець; і не представник; і ноти не приніс. Та тут є від чого здуріти!

— Слухайте, мій пане! — сказав він рішучо нарешті. — Хоча я, мушу сказати Вам щиро, сумніваюся, що ви Українець, але всетаки хочу з Вами де про що побалакати!

— Ви мусите знати, що я з 1918 року пильно стежу за українським питанням, але мушу сказати, що Ваш містерійний нарід викидує такі фиглі-миглі, що чорт його розбере ! Візьмемо хоч його число. Спочатку приїхала місія, котра заявилася від імени 40,000.000; незабаром з'явилася друга; і теж від того ж числа; затім третя і т. д. до десятої. Помилуйте, до чого ж це доходить! Мій статистичний кабінет з ніг збився. Кажуть, що досі таке розмноження спостерігалося лише у південно-амеріканських термітів! Подумайте самі за два роки доходить до 400,000.000. Це недопустимо, це майже четверта частина населення всієї земської кулі! Але все це ще нічого, коли б всі ці сорока міліонові частки жили між собою в мирі і орали землю. Та ось в тім то й біда, що ні! Вони сказалися впертими, як пірінейські віслюки; і коли одна сорокоміліонова частина вимагає самостійности, то друга такаж одноголосно стоїть за федерацію; а третя готова положити 39,999.999 чоловік за автономію… Одна вигнала Скоропадського і вимагає Петлюру; друга деклярує, що скорійше всі сорок міліонів ляжуть трупом, ніж допустять Петлюру.

— Правда! — поспішив Бріян. — Не всі представники Українців такі кровожадні є і значно мняхші. От, наприклад, приходить недавно до мене один. Не памятаю, як його — такий, знаєте, маленький, чорненький, — на цигана змахує, знаєте, дуже подібний до маркера з маленької біліярдної на Монмартрі; і теж з довжелезною нотою. Читав я читав, нічого не розберу. Нарешті питаю: скажіть по совісті, чого Вам треба? А він і каже — сто тисяч франків. Звелів йому дати дві з половиною тисячі; він і пішов задоволений.

Але це добре, що попався такий; а що буде, коли ці сорока міліоновї части накинуться одна на другу? Тодіж в Европі вижити буде неможливо ! Хоч в Австралію виселяйсь.

Та ви не посміхайтеся, я вже бачу деякі загрожуючі сімптоми. От недавно доносять мені з поліції, що одна частина, правда на щастя в незначному числі, всього три чоловіки, напала на помешкання другої в rue La Pérouse. На щастя, обложені оказалися бравими хлопцями; і напасники, після недовгої битви, мусили очистити поле, діставши по лихтарні під кожне око. Але добре, що їх було тільки трьох; а ви уявіть собі, що буде, коли всі сорок міліонів кинуться на rue La Pérouse; що скаже тоді префект; що скаже дипльоматичний корпус? В Парижу, і такий шкандаль? А що буде, як за рік їх ще прибуде вдесятеро? Мене знаєте иноді циганський піт прошибає, як я подумаю. Знаєте, за сорок літ політичної діяльности я не бачив нічого подібного! Ви подумайте тілько: тоді на всій земській кулі на кожного не Українця прийдеться по три Українця. Що ж тоді буде? Тепер вже вони дихати не дають, а тоді куди не поткнись! А ще через рік?

Тут на лобі маститого презідента виступив холодний піт; і я, побачивши, що його, і без того росхітаний сорокалітнею політикою розум, остаточно не витримав української навали, стратив до нього всяку повагу.

— Слухайте, Ви, стара кальоша! — сказав я, розсівшися в кріслі і засунувши руки в у кешені. А пробували Ви хоч раз поворушити своїм гарбузом і подумати про те, що, чи не варто провірити, чи правду говорять ці добродії? Чи не простійше було б вимагати від них не нот, а хоч по одному живому чоловіку від кожного міліона; і тоді Ви побачили б, щоб вони заспівали!

— Хіба правда? — здивувався Бріян, але сейчас же похопився. — А як же делєґації, меморіяли?

Бачучи, що з дідуганом нічого не зробиш, я рішив пожартувати; і був сам нерад.

— Як так, — сказав я рішучим тоном, — так знайте, що я пожартував. Я теж представник і не від сорока міліонів, а від восьмидесяти. Я сьогодні же представлю Вам меморіял не менше пяти кільометрів довжиною, а взавтра всі мої вісімдесять міліонів нападають на своїх ворогів по всьому Парижу.

Бідний президент сплеснув руками і впав непритомний; а я, боячися бути обвинуваченим в замаху, поспішно ретірувався.

— Послухайте, — сказав я в вестібюлі велетню швейцару, котрий подавав мені пальто, — чи не знаєте ви часом, де тут є український Comité d'action.

— Comité d'action? — задумався швейцар. — Ага! Пригадую! Оце приходить недавно хлопчик; я його й питаю: що тобі, хлопчику? А він і каже: Я, каже, не хлопчик, а член Comité d'action Борщак, каже, і прийшов я, каже, до самого президента в дуже важних справах!..

Так, це ж треба, кажу, в канцелярію, бо презідент тут не прийме! Та він мене й там не прийняв, каже; та то пусте; я і з Вами тут посижу. Посиділи, покалякали, шустрий хлопчинка; дарма, що звиду дивитися противно. Цигарку викурили; а потім він і каже мені: так ви, дядюшка того, каже; запишіть в книжку, що я був, так, каже, щоби вроді на прийомі. Вам, каже, нічого; а мені пріємність! Франк дав. Нічого хлопчина; а ось адреси я і не упомню!

Подякувавши симпатичного дідугана, я вийшов з Презідентського Палацу і за кілько хвилин був на Place de la Concorde.

Велична нічна тиша цього ґрандіозного по розмірах і по спогадах і найкращого в Европі пляцу, ласково огорнула мої напружені нерви і я, зачарований красою величезного міста, забувшись, став деклямувати натхненну оду в честь столиці світу:

О ти, Париж, де грошей тануть пачки,
Де дипльомати часто лазять рачки,
Де у посольстві б'ються на кулачки,
Де ренеґати „служать“, як собачки.
 О, ти б сповнив загальну кращу мрію,
 Коли б ти їх погнав негайно в шию…

На жаль, тут підійшовший ageant запропонував мені „не нарушать“ і талановита ода так і лишилася незакінченною.

Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Цей твір захищений авторським правом в Австрії до 1 січня 2090 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.