Воля (часопис)/1921/2/8/„Гачки“

Матеріал з Вікіджерел
< Воля (часопис)‎ | 1921‎ | 2‎ | 8
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Воля, Т. 2, Ч. 8 під ред. Віктор Піснячевський
„Гачки“ (Віктор Піснячевський)
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Відень.

Віктор Піснячевський.

„Гачки.“

Російська еміґрантська преса уперто твердить про найближчу загибель большевизму. Колосальний проґрес економичної руїни, ненависть до большевиків в народі, деморалізація під впливом безробіття величезної російської армії, параліч грошевого обороту, безперестанні і повселюдні повстання примушують большевиків думати не про всесвітню революцію, а про те, як рятувати, на случай катастрофи, своїх поводирів. Навіть віддано наказ перевезти за кордон сім'ї большевицьких лідерів, т. з. „октябрістів“, забезпечивши їх фондами.

Російські еміґрантські кола остілько певні в большевицькій катастрофі, що і тепер вже горячково готовляться до того, щоб в післябольшевицький хаос внести порядок, приготовити апарат влади. Праця жива, об'єднуюча йде по двом головним напрямкам — культурному і політичному. Російська еміґрація, що нараховує за кордоном більше 2,000.000 інтеліґентного пролєтаріату, з'орґанізувала десятки видавництв, 116 періодичних видань. Політична праця ведеться на широку руку майже во всіх політичних центрах Европи по ріжним напрямкам.

Ріжні партійні орґанізації постійно воюють між собою. Але їх об'єднує одна і та ж мета — відбудова великої, єдиної, неділимої Росії в старих межах, з старим державним апаратом.

В цей час українська інтеліґенція переживає не тілько крізіс; більше того — вона попала в стадію повної прострації. Немає загальної мети. Немає коордінірующого завдання. Бракує почутя певности в собі, віри в реальність мети, в її близьку здійснимість.

Причин цеї прострації багато. Але є одна і найважнійша: ми забули, що основне ядро, культурний мозок нації — у нас дуже ще невелике. В часи революції, в часи успіху українського руху до нього пристало багато намулу, як і завсігди буває в весняну повідь. Ілюзія успіху утворила другу ілюзію — ґрандіозного зросту інтелігентних кадрів. В українські ряди йшли кар'єрісти, що сподівались в короткий час попасти, коли не в українські Бонапарти, то принаймні в українські фельдмаршали. Збігались спекулянти, що сподівались на велику і богату поживу. Йшли безробітні російські бюрократи — „малороси“, що вірою і правдою по петроґрадських канцеляріях дослужились до чина статського совітника і „Владимира на шию“. їм здавалось, що благодарна Україна не тілько „возмѣстит“ їм проторі і убитки, але і дасть змогу далі проводити сидіння на стільцях.

Приходили „братушки“, що з рук цісаря австрійського годувались манною небесною; а з розвалом Австрії залишились і без манни, і без перспектив на нюю. Появились нові письменники і журналісти, для котрих все рівно кого славословить було — цісаря чи гетьмана, Петлюру чи Леніна. З'явились зграї видавців…

З величезної гори покотився маленький сніжок. І став в долині сам цілою горою. Бо до нього, разом з чистим снігом, пристало чимало всякого бруду, сміття.

Зараз сніг тане. Триматись ні коло чого. І в першу чергу відпадає бруд.

Поки було на чому спекулювати, тримались комерсанти, фінансісти, прожектьори. Поки було коло чого кар'єру робити, нишпорили в рядах української інтеліґенції якійсь підозрілі ґенерали, адмірали, полковники, і т. д. Поки було на чому „сидіти“, з нами йшли дружно високі урядовці кол. рос. служби. І навіть визнавали себе „самостійниками“. Зараз не стало коло чого триматись. І вони по приказці — „риба шукає де глибше, а чоловік — де ліпше“ — покидають український рух, продають його з публічного торгу, спекулюють останніми своїми звязками з ним. Йдуть туди, де зараз „пахнетъ жаренымъ“ — до Поляків, до большевиків, в Совітську Україну.

Недавно київський „Большевикъ“, пишучи про нове розпоряження Московського Патріярха Тіхона перекласти богослужебні книги на Україні на українську мову, назвав цей акт великоруського ієрарха „жовто-блакитним гачком“ для уловленія немудрої української пастви. Образ нехитрий, але досить влучний. Провокація була зовсігди одним із найдужчих агентів всякої політики. її і тепер вживають не тілько патріярх, але і Ленін з Раковським відносно непевних українських елєментів. Трохи не що дня здибаємо ми гарячі заклики то в „Нов. Мірє“, то в зкомунізованому „Впереді“, заклики до української інтеліґенції повертати на Україну. Ми думаємо, що і останній польський акт з нашими самостійниками був теж досить вдалою спробою розбиття наших і без того зруйнованих інтеліґентських кол. Ми маємо підстави думати, що і деякі тарнівські гуртки нашої інтеліґенції перебувають не в кращому стані, ніж віденські самостійники. Ми певні, що із боку большевиків, із боку Поляків та ин. наших „приятелів“ — це не останній акт, а один із перших. Успіх підбадьорує. Коп і Літвінов в Берліні тілько розпочали акцію. Поляки її продовжують. Віденська Вс. Нац. Рада стала жертвою такої ж польської провокації, як рік передтим від. Нац. Союз впав жертвою большевицької провокації.

І в наслідок цеї „чистої“ роботи „таютъ яко воскъ отъ лица огня“ і без того слабенькі ради української інтеліґенції. Залишається старе, та й то значно роспорошене і пошарпане ядро, що 20 літ несло на своїх плечах увесь український рух на Наддніпрянській Україні.

Та не „скорбь“ і „уныніе“ в нашому стані мусить викликати цей процес біольогічної очистки наших рядів. Те весняне, революційне „сміття“, „накіп“ виросло не орґанічно з народу, а нанесене зверха, весняною повіддю. I з нею мусить піти геть, загинути в безбрежному морю людському.

Мойсей водив по пустині 40 років своїх Жидів; не для ґімнастіки, не для моціону; а щоб вигинули в пісках пустині ті, хто перенявся рабським духом Еґипту, хто привик їсти „тлусті мяса“ єґипетські. Нову державу, нову націю ґеніяльний пророк збирався будувати з новими, вільними людьми.

У нас ці вільні люде ростуть з молодого покоління, що не знає ні „благопріобрѣтеннаго“ російського гемороя, ні цісарських „тлустих мяс“, ростуть в крові і муках народніх, з глибин народніх і там на Україні, і тут за кордоном.

Але зараз те старе і основне ядро української інтеліґенції, що зберегло ще віру в національний ідеал, мусить вилізти із партійних запічків, припинити дитячу гру в партійну конспірацію, в міністерські, портфелі та в дипльоматичні тайни і дружно приступити до тої праці, за котру так палко взялись Росіяне.

Скілька раз ми проворонювали свою долю. Дали змогу на Наддніпрянщині зорґанізуватись ранійш нас большевикам і дозволили їм сісти на нашу голову. Дали змогу попередити нас в справі орґанізації Полякам і втратили Галичину. А тепер даємо змогу російським колам заготовити боєві засоби для остаточної культурної і політичної окупації України.

Невже і на цей раз проворонимо?

Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1925 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2004 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1933 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.