Воля (часопис)/1921/3/1-2/Боротьба за право
| ◀ „Власть тьмы“ | Воля. Т. 3. Ч. 1–2 під ред. Віктора Піснячевського Боротьба за право (К. Лаврінович) |
Пекуча справа ▶ |
|
К. Лаврінович.
Міста марили. Села ждали. Вся Україна зітхала: — коли ж кінець, Боже?..
Свіжі руїни засипалися білими снігами. В морознім повітрі чулися часті гарматні вибухи. Часами на обріях здіймалися димові хмари й хвилювалося; огненне море…
— Як горять села!.. — шептали поблідлими устами люде.
Червоні гнали Білих. Гнали за допомогою селянських повстанців. Дві ворожих сили боролися за наш старий Київ. Змагалися за владу. Використовували всі засоби боротьби. Не шкодували нічого. Пускали з димом народнє господарство, руйнували старовинні храми, грабували музеї, нищили наші духовні і культурні надбання. —
Про одежу нашу кидали жереба. —
В той час, як Денікінці намагалися задовольнити нас „маларосєйськой колбасой“, большевики зкликали в Москві свої з'їзди „совдепов“ і виносили постанови про необхідність допомоги в боротьбі „Совѣтской Украины“ з „Грабармией“. Разом з тим большевики обіщали допомогти вільному розвиткові української культури, взяти під захист її діячів і, взагалі, визнавали за нами право незалежного істнування…
Таким чином вони знайшли підтримку серед селянства й повалили Денікина. На протязі якогось одного місяця по всій территорії України денікінські ґенерали-ґубернатори замінилися „ревкомами“, а контр-розвідки — „чеками“…
І так почалося „нова доба“…
…Київ перестав бути столицею… В Українській Державній Академії Наук росташувалися червоноармейці. Академія Мистецтв опинилася на вулиці, без помешкання. Професори взялися розмальовувати деревяні коники для обміну на селянський хліб на Жидівському базарі. Допомога вільному розвиткові української культури виявилася в негайній ліквідації старіших літературних і наукових журналів. Так припинено видання „Літературно-Наукового Вістника“, „Шляху“ і „Вільної Української Школи“, яка видавалася коштом і заходами Всеукраїнської Учительської Спілки.
Багато творчих сил подалося на село, до ґрунту. В містах зосталися більш податливі і більш терплячі. Особливими привилєями користувалися футуристи і всякого роду вискочки, які являлися тоді єдиною „культурною“ силою большевизму. Вони, не дивлячись на свій „комунізм“, не раз прислуговувалися праці тих, що стояли на ґрунті Самостійності України. Що до бувших „партійних“ діячів, як от члени „Селоспілки“ — Клочко та Пилипенко, то вони товклися на задвірках „ревкомів“ та безпорядно белькотали щось про „всесвітню революцію“.
Однаково „всесвітня революція“ дальше Київа і залізниць не посувалася. Безоглядна політика комуністів з центра і комісарська самоволя по місцях викликали серед населення великі незадовольнення. Гроші стали дешеві, а життя неможливим. Хліб і инші харчові продукти привозилися до міста тільки „на обмін“.
Голод і холод спричинилися до масового бандитизму й проституції. Злочинства стали звичайними з'явищами. Жінки коли не торгували на базарах яким небудь лахміттям, то промишляли на вулицях своїм тілом, продаючись червоноармейцям за шматок хліба. Мужчини займалися спекуляцією, або вступали в ряди червоної армії…
Розбірали на паливо деревяні будинки, виломували паркани, вирубовували до пня парки й сади… Не стало прегарної „Проневщини“, загинула чудова „Кадетська роща“, лишилися сумні спогади після Маріїнського парку…Тифи — сипний, плямистий, поворотний та черевний лютувався, як навіжений… Щоденно на цвинтарі сунули цілі валки все нових і нових покійників. Ховали так, як приходилося, часто навіть без одежі і без трун. (Труни бралися тільки до цвинтаря, „на прокат“.) Часто було, що на Жидівськім базарі родичі покійника знаходили ту одежу, в якій виряжали його на вічний відпочинок. — Утворилися цілі орґанізації „байківських шакалів“, які роскопували могили й обкрадали трупи…
Між селом і містом з'явилася страшна безодня. Селянство приймало лише тих, що „стоять за Петлюру“… Решта селянами відкидалася, як сміття, як непотріб… Скоро дійшло до того, що вигоняли старих московських вчителів сільських шкіл і запрошували до себе київських студентів, яких називали „своїми“. Також вибірали й попів, бо в свій час призначені арх. Антонієм та Євльоґієм, були їм не до сподоби. Заводили театрально-аматорські гуртки, закладали „Просвіти“. Все це робилося з власної охоти, при безупинній боротьбі з комісарським самовластям. Таким чином українська культура знайшла захист і підтримку серед простого люду.
Величезну ролю в цій культурній боротьбі відогравали кооперативи, коштом яких утримувалися не тільки школи та церкви, але й лад та порядок на місцях. Під весну на кооперативи було кинуто підозріння „контрреволюційности“ і вони були залічені до „петлюровських банд“. Проти кооперації виступив „сам“ Затонський і напевне, її доля була б не ліпшою від долі знищених державних наукових інституцій, як би не роспочалися масові розрухи та повстання на. селах.
Завдяки зростові повстань, комуністи залишили боротьбу з кооперацією і всю свою увагу звернули на військові справи. Тоді ж таки для боротьби з Петлюрою й Поляками було створено в Харкові „Воєнную Пятерку“, яка негайно виробила детальний плян евакуації Київа, відступ на лівий бік Дніпра і контр-наступ.
Тим часом повстання зростали й ширшали. Вибухи народнього гніву стрясали повітря й жахали комуністів. Смутно доносилися чутки про „діла“ Павленка, Удовиченка та Тютюнника. Чернигівський Ромашко боровся „навманя“, але досить успішно. Роспочали свою діяльність повстанчі ґрупи з 1919 року — Оґородника, Мордалєвича, Богатєвича, Волощенка й инш. Утворилося декілько нових загонів повстанців Правобережжа, а саме: 1-ша ударна повстанча бригада ім. Пилипа Орлика, команду над якою прийняв Богатєвич. — Комісарський світ починав дріжати.
Комуністи, де тільки могли, росправлялися дуже жорстоко. За одну тільки спробу повстати в с. Хвастовці, Васильк. пов., спалено 180 осель. За це-ж саме спалено гарматним огнем Малу Половецьку волость. Зруйновано ряд сел у Сквирськім і Таращанськім повітах, обвинувативши їх у погромі м. Тетієва, де було убито до 200 душ жидівського населення.
Боротьба заострювалася. З Московщини щоденно прибували ватаги червоноармійців, а слідом за ними йшла вся „лапотная Русь“, надіючись знайти на Вкраїні притулок і поживу.
Очі всіх зверталися на захід. Ждали Анґлічан, Французів, Німців, Австріяків…
Казали: „Коли-б уже хоч Турки прийшли, не то що Петлюра!…“
Йшли Поляки і це викликало безліч думок.
— Там пани і неволя! — аґітували на селах комуністичні аґітатори.
— Чорт з ними! Гірше вже не буде! — відповідали селяне.
Складалися нові лєґенди про Петлюру. Переказували беззубі бабусі: „Після того, як у Любарі стала чорна зрада, то Петлюра так зажурився, що аж білий став… Упав він перед небом на коліна і заприсягнувся боротися до самого кінця і краю… Тоді до нього з'явився Архангел Михаїл і сказав: — Не падай духом, сивий голубе, а надійся на мене!… До помочі я сам стану!…“Инші инше говорили:
„Того року, як мав народитися Петлюра, на небі на самісеньке Різдво з'явився золотий напис: „Не всі то й прості, що мужиками родяться!…“ Потім якась перехожа ворожка казала його матері, що той напис призначено для її маленького Симона і радила його купати в любисткові… Але мати Петлюри не послухалася тієї ворожки і купала його в шальвії, щоб щасливий був… Зараз Петлюра хоче робити одно, а робить друге, бо зовсім не в тому зіллі купався, в якому слід було його купати. Ото-ж так і діла його до одного не складаються…“
Однаково вірили йому і „хоч він із Ляхами“, а бралися за свою заїржавлену зброю, щоб допомогти в його боротьбі з Москалями…
Боротьба кипіла. Житомир, Коростень, Бердичів, Жмеринка, Винниця, Козятин і Хвастів опинилися в руках польського війська, на тилах якого йшли для „хвасона“ петлюрівські запасові бригади. Селяне мовчки дивилися на це все, а інтеліґенція нетерпляче чекала визволення Київа. Нарешті Київ узято. Сталося це скорше, ніж сподівалися самі кияне. Синіми лавами, як повінь, сунулися чужі війська на той бік Дніпра. Ранійш ніж до Київа встиг приїхати Головний Отаман, прибув Юзеф Пилсудський і оголосив свою відозву до населення, в якій говорилося про визнання урядом Річі Посполитої Польської право Самостійности Української Народньої Республіки, на чолі якої стоїть Симон Петлюра, і що уряд Польщі бажає по дружньому допомогти нашому визволенню.
Тим часом аґітація комуністична не зменшувалася. Звідусіль стали пливти чутки, що начеб-то польське військо роспочало грабунки на селах, а Петлюру заарештовано у Винниці і вивезено до Варшави.
Відсутність самих необхідних інформацій, брак аґітаційної літератури, окремі випадки реквизіцій спричинилися до того, що селянство занепокоїлося…
І в той час до Київа прибув Симон Петлюра. Юрби селян поспішалися до Київа, щоб побачити — „який-то він?…“
Але на базарах швендяли сумнівні типи, затримували селян і говорили їм:
— Это не Петлюра, а подставное лицо. Нужно-же Полякам как нибудь успокоить массы!…“
Загули в Софії дзвони. Залунало голодне „Слава!“ Знеможені очі сотень тисяч дивилися в нервово-неспокійне голене лице Петлюри, як він входив у святу Софію. Стрінуло його звичайне духовенство, бо архиреї до Москви прихилилися. Зріклися української православної церкви, а самім парахвіянам анатему виголосили. — Комуністи знайшли собі допопогу збоку чорносотенного московського духовенства.
Київ був голодний, але за те заквітчаний. Весь у квітах, марив він близьким спокоєм, мирним життям і працею, а навколо нього снувалися нитки зради та провокації.
Свято минулося. Настали будні дні праці, а працювати не було кому. Петлюра через два-три дні вибрався назад до Винниці, а Київ лишився самотою.
Навколо все гуло й гомоніло. Вороги одверто кричали, а вкраїнський Київ мовчав і прислухався, як за Дніпром гуркочуть гармати. Слухав і нервувався, бо знав, як вже не раз і не два його надії зраджували йому…
„За народ з народом!“ — могли й таке говорити під час святочних привітів за веселими столами в клюбі „Родина“. Але, коли стали пробувати єднатися з народом, то виявилося, що нарід зовсім нічого не знав і не хотів знати…
„Наша хата скраю…“ — казали навіть там, де істнувала орґанізована повстанча сила. Стали скликати повстанців, аби перекинути їх на лівий бік Дніпра, але вони вже не сходилися.
Мобілізацію ніхто не оголошував. На заклики українських комендантів міських залог, вступати до українського війська добровільно, теж ніхто не йшов, бо кождий знав те, що як-би комуністи перемогли, то прийшлося-б гірко каятися…До того-ж комуністичні аґітатори одверто вже виступали проти уряду Петлюри і погроджували самою жорстокою росправою з тими всими, що повставали проти них. І сталося так, що несподівано все захвилювалося й спочатку потяглися обози, потім гармати, а там і військо. Над Київом знялися чорні хмари. Горіли склади з усяким добром, які підпалювалися невідомими злочинцями… Евакуація провадилася ретельно. Військо відступало в порядку.
Населення само не знало, що робити. Сумними очами провожали селяне довгі валки червоних ваґонів, які сунулися на захід, звідки не так давно так саме сунулися сюди.
Сумнівні постаті людей стрівалися на кождому кроці. Кидаючи з під лоба хмурні погляди, вони злобно шептіли:
— Не пускайте їх с… с…, бо вони ваше добро вивозять!…
— Ой, Боже наш!… І хто вже тільки не вивозив його від нас?… — зойком лунала в повітрі селянська скарга.
Я знайшов собі місце серед військових, переважно людей, які на протязі всієї революції непохитно стоять на стороні борців за Самостійну Україну. Було колись, що змагались вони під Крутами, за Сарнами, коло Одеси і разів три здобували Київ, аж поки нарешті, після Любарської розрухи, не опинилися — хто в Домбю, хто в Ланцуті, а хто аж у Вадовицях…
На їх лицях можна було прочитати суворість прожитого ними життя. На долонях грубі мозолі від чорної физичної праці. Тоді, як вони гинули від голоду, емісари Денікіна запрошували їх записуватися в ряди „Грабармії“. Давалися всякі полекшення і всміхався широкий простір за страшними таборовими дротами. Ніхто не згодився. Всі ці пропозиції були відкинуті з самим священним гнівом і обуренням. Всі мали свою віру в серці. З нею ще раз прийшли до Киіва, і зараз мені прийшлося бути свідком найбільшого нещастя… Свідком загибелі віри…
Десь на „площадці“, на якій було погружено якійсь автомобилі і вози, гурток козаків пив нахильці з відерка гострий денатурат і співав:
„Ой, біда! Біда тій чайці небозі,
Що вивела діток при битій дорозі!…“
І скільки вже раз приходилося мені чути цю саму пісню і в такійже обстанові!…
Дорогою на Житомир, Коростень, Сарни і в обійми зрадливого Німця. — Так було на початку 1918. р., Винниця, Проскурів, Кам'янець, Старокостянтинів і Любар. По всій Україні одна пісня, один запал, одна боротьба, одне захоплення й одна пісня… Без кінця й краю тужлива наша пісня…
Минули Святошин. Зупинилися чогось. Іронично всміхаються соняшні проміння червневого ранку. Тихо шепочуться високі сосни. Гомонять люде: цівільні і військові. Шукають хліба. — Немає.
Дорога вільна. Рушаємо далі. Над вечір ледве-що дотяглися до ст. Бучі. Знов зупинилися. Перед нами зловіщо червоніється небо. Йде поголоска про близьке селянське повстання. Ночуємо. Нікому з нас не спиться. До самого ранку гук важких гармат. В ранці стало відомо, що то так змагалися наші союзники з нашими-ж таки селянами…
— Ну, а ми-ж хто? — промовив сам до себе якийсь молоденький хорунжий, як видно було з мови, Наддніпрянець.
— Барабаші ми, он що! — сердито буркнув сивий полковник, бувший штабс-капітан московської служби.
Як під неділешній обід вирушаємо далі. Переїздимо через міст на Ірпені. Коло мосту, в свіже викопаних ямках, величезні кучі вистріляних карабінових набоїв. Під насипом лежать трупи. Про те, хто вони, свідчать їх лиця і одежа. Широкоскулі Киргизи, засмаглі Татари, рижобороді Москалі. Одягнуті в ріжнобарвне й ріжновидне лахміття. Це все большевики, які намагалися захопити залізницю й перетяти нам дорогу відступу. — „Здорово попарилися!..“ — каже хтось з козаків.
В районі ст. Бородянки горять села. Питаємся в селян — хто запалив?
— Там большевики були вчора! — відповідають.
— А де-ж вони зараз? — допитувалися далі.
— А хіба-ж ви їх не бачили там коло мосту?… Де хто загинув, а де хто встиг втікти… Втікаючи, запалювали села…
Назустріч ідуть польські війська… І так аж до самого Малина…
— О, буде ще бій! — запевняли наші оптимисти.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|