Воля (часопис)/1921/3/1-2/Нове вино в старі міхи
| Воля під ред. Віктор Піснячевський Нове вино в старі міхи (К. Білокриниченко) |
|
К. Білокриниченко.
„Не лийте нове вино в старі міхи!“ Як це гарно і ясно сказано в Єванґелії! — Але вже минуло мало не дві тисячі років від того часу, як ті великі слова було внесено в світ, а людськість ще й досі їх як слід не втямила: де би не з'явилось нове вино — в політиці, літературі, мистецтві, житті соціяльному і економичному, перш за все стараються з усієї сили втиснути його в старі міхи, пристосувати нове до старих форм так, щоби, як відома попівна, і „невинність зберегти й капітал здобути“; тиснуть доти, доки нове вино не розірве старих міхів і не розіллється, зіпсувавши й міхи й саме себе, — і в нові міхи доводиться потім збирати його вже забрудненим і значно зменшеним у кількости.
І вина в цьому полягає в тій вдачі людській, яку можна назвати „косністю“. „Хто його знає, що воно за таке це нове? Жили без нього наші діди й прадіди, може й ми проживемо. А коли вже воно й влізло в життя, то треба зробити його, як найменш шкідливим за для того, з чим ми вже зжилися, до чого звикли!“
Всю людськість заїдає ця косність, але, здається, иншого народа, в якого вона була б розвинена в такому величезному розмірі, як це має місце в Українців, немає. Коли пролунали на цілий світ натхненні слова великого Тараса, з яких кожне було протестом проти істнуючого ладу, кожне стреміло до визволення рідного краю і народу з московсько-польських лабетів, чи ж піднявся на Україні хоч який небудь рух? Ні! Шевченка читали з захопленням, а ще більш співали, переклавши на музику його вірші, багато з яких ще й тепер де-які вважають за „народні пісні“; взагалі пристосували до життя, до старих міхів. І треба було півсторічна праці Шевченкових наступників, треба було всесвітньої війни, двох російських революцій і чотирьохрічного большевицького панування, які розірвали старі міхи, за для того, щоби народ український схаменувся, поняв слова великого поета, почав, пройматись ними і переводити їх у життя, почав вливати „нове вино в нові міхи“, але вино вже забруднене зрадами, взаємною ненавистю, воно зменшене в кількости через втрату тих тисяч патріотів українських, що полягли в бійках з большевиками, Денікінцями, Поляками, або загинули в усяких че-ка.
Коли піднялась остання російська революція, до якої в значній мірі спричинились соціялістичні партії, і коли в звязку з нею повстала українська держава, чи поміркували наші соціялисти про те, що в старі соціялістичні руйнацькі міхи не можна вливати нове вино новонародженої державности? Ні; вони вперто старались погодити соціялизм з державністю того народа, в якого ніколи й натяку на соціялізм не було, для якого соціялізм міг бути лишень засобом за для добуття державности, але в жадному разі не метою цієї державности; і погоджували доти, поки цілий будинок державности не полетів шкереберть.
І от тепер представники монархичних течій серед українського громадянства, себ-то люде, які зрозуміли, яким може й повинний бути будинок української державности, починають знова збірати розлите нове вино і вливати його … „в нові, розуміється, міхи“ — скажете ви — і помилетесь, бо ті, що перші заявили себе за монархичний принцип, перші ніби-то зрозуміли, що таке є нове вино української державности, з цілої сили стараються втиснути його в старі міхи московсько-бюрократичної скоропадщини і великопанської земельної власности.
Здається — більш здискредитувати монархічну ідею за для України, ніж це зробила скоропадщина (не кажу — Скоропадський, бо сам він може й мав найкращі наміри, але через слабість характера був лишень играшкою в руках свойого оточення) — неможливо: згори — ніби-то проголошення самостійної держави, а в середині — планомірна безупинна праця за для навіть не федерації, а цілковитого підбиття України під московську кормигу; згори — ніби-то плекання „державної“ української мови, а в середині — глузування з цієї мови і вибирання її московською; згори — „гетьман всієї України“, що його обрано ніби то дрібноземельними хліборобами, а в середині — тиснення цих хліборобів карними експедиціями і иншими мірами на користь чужого великоземельного панства; згори — народне ніби-то самоврядування, а в середині — централізація і бюрократизація урядування по найгіршому в світі зразкові московському.
На це все доводиться чути, що скоропадщина не є Скоропадський, що ця людина, яка ранійш шукала шляхів і не знала, на кого їй опертися, нині під впливом подій ніби то цілком усталила свій світогляд, зробилась найщирійшим українським націоналистом, що людина ця витрачає всі свої гроші і цілий свій вплив в Европі на відродження незалежної української держави, що з Московщиною і московськими колами вона назавжде розірвала всякі стосунки, і т. и., і т. и. — Добре, хай це все буде так, хоча й тяжко повірити, щоби слабий характер міг в когось перевернутись на міцний! Хай скоїлось чудо!
Але чи ж зможуть в це чудо повірити широкі народні маси?
Коли б Скоропадський був людина нікому невідома, коли б він не мав своєї „слави“, це ще б могло мати місце. Але він, на жаль, вже має „славу“, і то славу Герострата, що за для того, щоби зробитись відомим в історії, спалив храм Артемиди в Ефесі. Невжеж коли б Герострат при будівлі якогось нового храма запропонував свої послуги, згодився би хто-небудь доручити йому цю працю, хоча б він навіть показав тисячі свідоцтв про те, що він чудово знає будівництво і вже багато часу це підпалював жадних храмів.
Так і „слава“ Скоропадського настільки тісно звязана з скоропадщиною, що хоча б він був нині найщирійшим з усіх Українців, він там, де навіть людина багато менш щира добється успіху, не буде в стані зробити нічого.
Коли така є скоропадщина, то що ж казати про ідею відродження великопанської земельної власности? Що і пан, і селянин уявляють собою одну клясу — хліборобську, яка повинна мати через те і спільні інтереси? — Так це ж цілковита помилка: ні по своєму походженню, ні по устрієві життя, ні по істоті своєї праці, беручи справу взагалі, великоземельний пан нічого спільного з дрібним хліборобом не має, не кажучи вже про ріжницю національну власне на Україні, де крім чотирьох-пятьох осіб ціле великоземельне панство є або змосковлене, або спольщене, в той час, коли дрібні хлібороби там майже виключно Українці.
По походженню дрібний хлібороб — аборіґен країни, де він мешкає, або перший її кольонізатор; великоземельний пан — майже завжде нащадок або тих чужоземців, які збройною силою загарбали собі великі простори землі на шкоду місцевому населенню, чи дістали їх „в подарунок“ за льокайську службу від найбільшого й найміцнійшого з завойовників, або тих місцевих людей, що перші зрадили своєму народові і перейшли на бік завойовника.
По устрієві життя — коли цей останній в дрібного власника є звязаний з хліборобством нерозривним ланцюгом, то для великоземельного пана хліборобство є настільки цікаве, наскільки воно дає йому засоби для життя, для впливу в громадянстві, для участи в державному керуванні. (Не кажу про винятки — вони можливі і завжде бувають, але вони доводять лишень правдивість основної гадки: коли на Західній Україні й були великі власники, що вважали хліборобство не тільки засобом, а й метою життя, то це були майже виключно римо-католики, яким московська влада не давала права державної службу на великих посадах у своїй країні.)
Що ж до праці, то що спільного у того, хто своїми руками в злиднях обробляє свій клаптик грунту, з тим, хто в найкращому разі тільки „доглядає“ за чужою працею, себ-то, тільки визискує її на свою користь, а в гіршому навіть і цю справу доручає комусь иншому, користуючись лишень самими прибутками? — Скорійше фабриканта і робітника можна прилучити до одної кляси, ніж великого і дрібного землевласника, бо в перших праця їх більше звязана і має більш переходових ступінів, як — то кваліфіковані робітники, інженери; і т. и.
Власне Україна є країною селянською, себ-то, дрібної землевласности і тільки на ній самій може вона збудуватись, як держава. Цілий успіх соціалістичних партій серед українського народа в перші часи революції пояснюється тільки тим, що партії ті домагались знищення великоземельної власности. Гадати про відновлення останньої, про повернення панів на їх землі, це є лити нове вино в такі старі, такі діраві міхи, що в них воно не протримається і півхвилини і розіллється таким бурхливим морем, що затопить не тільки панів, а й всі ідеї, що їх вони принесуть з собою.
І перш за все загине та ідея, яка, здається, єдина може підняти Україну на ступінь держави, — ідея селянської, або, як її називають хлібороби-державники, трудової монархії. Може й не на завжде, але Бог знає, коли доведеться знова зібрати нове вино української державности в нові міхи, яке воно буде і чи багато його залишиться: може його не вистачить тоді не тільки на самостійну державу, а й на „федерацію“, „автономію“, і навіть на „широкає мєстнає самоуправлєніє с прєподаванієм на мєстном язикє (отнюдь однака нє на ґаліційском нарєчії) в нісшихъ класахъ народнай школи“.
Схаменіться ж, поки ще не пізно! Не лийте вина нового в старі міхи!
П. Чижевський.
7. Про вибори. Проти тієї пропорціональної сістеми виборів, на підставі якої відбувалися вибори послів на Україні до російських і українських установчих зборів, багато дечого можна сказати. Справді, метою добре пристосованих до життя виборів повинно бути: дати змогу людності обрати таких представників, яких вона хоче, яких вона знає і які (представники) добре знають потреби людности, що їх вибірає. Отже ні одній з цих умовин наша пропорціональна сістема не відповідала!
По нашій сістемі, як відомо, вибори відбувалися по спискам кандидатів, по великим виборчим округам (ґуберніям). Число визначених від округи послів ділилось між списками, пропорціонально числам поданих за кожний список голосів. Коли, наприклад від якої округи призначалося десять послів і за який список кандидатів подана була одна пята частина усього числа голосів, — так обраними на послів були два перші кандидати того списку. Але ж кандидати мали право зрікатись від посольських обовязків; тоді, замісць них, виходив на посла третій черговий кандидат, четвертий, і т. д. Щоб заманить на свій бік можливо більше число виборців, кожна партія ставила на перші місця своїх кандидатських списків по всім, иноді, округам держави тіж самі, найбільше популярні, найбільше відомі, ймена, скажемо — Грушевського, Винниченка і т. д. Виборці так і перлись до виборчих урн, аби тільки вибрати Грущевського та Винниченка!… Але, після виборів, на підставі партійної дисціпліни, Грушевський та Винниченко зрікалися, і послами становилися мало кому відомі в тій окрузі Швець або Макаренко…
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|