Воля (часопис)/1921/3/1-2/Нове вино в старі міхи

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Воля під ред. Віктор Піснячевський
Нове вино в старі міхи (К. Білокриниченко)
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Відень.

К. Білокриниченко.

Нове вино в старі міхи.

„Не лийте нове вино в старі міхи!“ Як це гарно і ясно сказано в Єванґелії! — Але вже минуло мало не дві тисячі років від того часу, як ті великі слова було внесено в світ, а людськість ще й досі їх як слід не втямила: де би не з'явилось нове вино — в політиці, літературі, мистецтві, житті соціяльному і економичному, перш за все стараються з усієї сили втиснути його в старі міхи, пристосувати нове до старих форм так, щоби, як відома попівна, і „невинність зберегти й капітал здобути“; тиснуть доти, доки нове вино не розірве старих міхів і не розіллється, зіпсувавши й міхи й саме себе, — і в нові міхи доводиться потім збирати його вже забрудненим і значно зменшеним у кількости.

І вина в цьому полягає в тій вдачі людській, яку можна назвати „косністю“. „Хто його знає, що воно за таке це нове? Жили без нього наші діди й прадіди, може й ми проживемо. А коли вже воно й влізло в життя, то треба зробити його, як найменш шкідливим за для того, з чим ми вже зжилися, до чого звикли!“

Всю людськість заїдає ця косність, але, здається, иншого народа, в якого вона була б розвинена в такому величезному розмірі, як це має місце в Українців, немає. Коли пролунали на цілий світ натхненні слова великого Тараса, з яких кожне було протестом проти істнуючого ладу, кожне стреміло до визволення рідного краю і народу з московсько-польських лабетів, чи ж піднявся на Україні хоч який небудь рух? Ні! Шевченка читали з захопленням, а ще більш співали, переклавши на музику його вірші, багато з яких ще й тепер де-які вважають за „народні пісні“; взагалі пристосували до життя, до старих міхів. І треба було півсторічна праці Шевченкових наступників, треба було всесвітньої війни, двох російських революцій і чотирьохрічного большевицького панування, які розірвали старі міхи, за для того, щоби народ український схаменувся, поняв слова великого поета, почав, пройматись ними і переводити їх у життя, почав вливати „нове вино в нові міхи“, але вино вже забруднене зрадами, взаємною ненавистю, воно зменшене в кількости через втрату тих тисяч патріотів українських, що полягли в бійках з большевиками, Денікінцями, Поляками, або загинули в усяких че-ка.

Коли піднялась остання російська революція, до якої в значній мірі спричинились соціялістичні партії, і коли в звязку з нею повстала українська держава, чи поміркували наші соціялисти про те, що в старі соціялістичні руйнацькі міхи не можна вливати нове вино новонародженої державности? Ні; вони вперто старались погодити соціялизм з державністю того народа, в якого ніколи й натяку на соціялізм не було, для якого соціялізм міг бути лишень засобом за для добуття державности, але в жадному разі не метою цієї державности; і погоджували доти, поки цілий будинок державности не полетів шкереберть.

І от тепер представники монархичних течій серед українського громадянства, себ-то люде, які зрозуміли, яким може й повинний бути будинок української державности, починають знова збірати розлите нове вино і вливати його … „в нові, розуміється, міхи“ — скажете ви — і помилетесь, бо ті, що перші заявили себе за монархичний принцип, перші ніби-то зрозуміли, що таке є нове вино української державности, з цілої сили стараються втиснути його в старі міхи московсько-бюрократичної скоропадщини і великопанської земельної власности.

Здається — більш здискредитувати монархічну ідею за для України, ніж це зробила скоропадщина (не кажу — Скоропадський, бо сам він може й мав найкращі наміри, але через слабість характера був лишень играшкою в руках свойого оточення) — неможливо: згори — ніби-то проголошення самостійної держави, а в середині — планомірна безупинна праця за для навіть не федерації, а цілковитого підбиття України під московську кормигу; згори — ніби-то плекання „державної“ української мови, а в середині — глузування з цієї мови і вибирання її московською; згори — „гетьман всієї України“, що його обрано ніби то дрібноземельними хліборобами, а в середині — тиснення цих хліборобів карними експедиціями і иншими мірами на користь чужого великоземельного панства; згори — народне ніби-то самоврядування, а в середині — централізація і бюрократизація урядування по найгіршому в світі зразкові московському.

На це все доводиться чути, що скоропадщина не є Скоропадський, що ця людина, яка ранійш шукала шляхів і не знала, на кого їй опертися, нині під впливом подій ніби то цілком усталила свій світогляд, зробилась найщирійшим українським націоналистом, що людина ця витрачає всі свої гроші і цілий свій вплив в Европі на відродження незалежної української держави, що з Московщиною і московськими колами вона назавжде розірвала всякі стосунки, і т. и., і т. и. — Добре, хай це все буде так, хоча й тяжко повірити, щоби слабий характер міг в когось перевернутись на міцний! Хай скоїлось чудо!

Але чи ж зможуть в це чудо повірити широкі народні маси?

Коли б Скоропадський був людина нікому невідома, коли б він не мав своєї „слави“, це ще б могло мати місце. Але він, на жаль, вже має „славу“, і то славу Герострата, що за для того, щоби зробитись відомим в історії, спалив храм Артемиди в Ефесі. Невжеж коли б Герострат при будівлі якогось нового храма запропонував свої послуги, згодився би хто-небудь доручити йому цю працю, хоча б він навіть показав тисячі свідоцтв про те, що він чудово знає будівництво і вже багато часу це підпалював жадних храмів.

Так і „слава“ Скоропадського настільки тісно звязана з скоропадщиною, що хоча б він був нині найщирійшим з усіх Українців, він там, де навіть людина багато менш щира добється успіху, не буде в стані зробити нічого.

Коли така є скоропадщина, то що ж казати про ідею відродження великопанської земельної власности? Що і пан, і селянин уявляють собою одну клясу — хліборобську, яка повинна мати через те і спільні інтереси? — Так це ж цілковита помилка: ні по своєму походженню, ні по устрієві життя, ні по істоті своєї праці, беручи справу взагалі, великоземельний пан нічого спільного з дрібним хліборобом не має, не кажучи вже про ріжницю національну власне на Україні, де крім чотирьох-пятьох осіб ціле великоземельне панство є або змосковлене, або спольщене, в той час, коли дрібні хлібороби там майже виключно Українці.

По походженню дрібний хлібороб — аборіґен країни, де він мешкає, або перший її кольонізатор; великоземельний пан — майже завжде нащадок або тих чужоземців, які збройною силою загарбали собі великі простори землі на шкоду місцевому населенню, чи дістали їх „в подарунок“ за льокайську службу від найбільшого й найміцнійшого з завойовників, або тих місцевих людей, що перші зрадили своєму народові і перейшли на бік завойовника.

По устрієві життя — коли цей останній в дрібного власника є звязаний з хліборобством нерозривним ланцюгом, то для великоземельного пана хліборобство є настільки цікаве, наскільки воно дає йому засоби для життя, для впливу в громадянстві, для участи в державному керуванні. (Не кажу про винятки — вони можливі і завжде бувають, але вони доводять лишень правдивість основної гадки: коли на Західній Україні й були великі власники, що вважали хліборобство не тільки засобом, а й метою життя, то це були майже виключно римо-католики, яким московська влада не давала права державної службу на великих посадах у своїй країні.)

Що ж до праці, то що спільного у того, хто своїми руками в злиднях обробляє свій клаптик грунту, з тим, хто в найкращому разі тільки „доглядає“ за чужою працею, себ-то, тільки визискує її на свою користь, а в гіршому навіть і цю справу доручає комусь иншому, користуючись лишень самими прибутками? — Скорійше фабриканта і робітника можна прилучити до одної кляси, ніж великого і дрібного землевласника, бо в перших праця їх більше звязана і має більш переходових ступінів, як — то кваліфіковані робітники, інженери; і т. и.

Власне Україна є країною селянською, себ-то, дрібної землевласности і тільки на ній самій може вона збудуватись, як держава. Цілий успіх соціалістичних партій серед українського народа в перші часи революції пояснюється тільки тим, що партії ті домагались знищення великоземельної власности. Гадати про відновлення останньої, про повернення панів на їх землі, це є лити нове вино в такі старі, такі діраві міхи, що в них воно не протримається і півхвилини і розіллється таким бурхливим морем, що затопить не тільки панів, а й всі ідеї, що їх вони принесуть з собою.

І перш за все загине та ідея, яка, здається, єдина може підняти Україну на ступінь держави, — ідея селянської, або, як її називають хлібороби-державники, трудової монархії. Може й не на завжде, але Бог знає, коли доведеться знова зібрати нове вино української державности в нові міхи, яке воно буде і чи багато його залишиться: може його не вистачить тоді не тільки на самостійну державу, а й на „федерацію“, „автономію“, і навіть на „широкає мєстнає самоуправлєніє с прєподаванієм на мєстном язикє (отнюдь однака нє на ґаліційском нарєчії) в нісшихъ класахъ народнай школи“.

Схаменіться ж, поки ще не пізно! Не лийте вина нового в старі міхи!


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1925 року.
  • Цей твір захищений авторським правом в Австрії до 1 січня 2091 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.