Вышʼші початкы/Дума про пырятын’с’кого поповіча Олэксія
| ◀ V. О думках | Вышʼші початкы Дума про пырятын’с’кого поповіча Олэксія |
VI. О казках ▶ |
|
На сыні̂ому морі, на білому камэні
Яснен’кый сокіл жалібно квілыт’ проквіляє,
Смутно сэбе має, на сынєє море спыл’на поглядає,
Що на сыні̂ому морі нэ добрэ щос’ почынає:
Що на небі ўсі зоры пот’марыло,
Половына місяця ў хмары ўступыло;
А из нызу буйный вітэр повіває,
А по сыні̂ому морю супротывну хвылю підіймає,
Судна козац’кі на тры час’ті розбыває:
Одну час’т’ ўзяло
Ў землю Агар’ску занэсло;
Другу час’т’ гірло
Дунайс’ке пожерло.
А третя деж ся має?
Ў сыні̂ому морі потопає!
Пры той час’ті, був Грыц’ко Зборовс’кый,
Отаман козац’кый запороз’скый.
Той по судну похоџає, словамы промовляє:
„Хтос’ мэж намы, пановэ, велыкый гріх на собі має,
Щос’ дужэ злая хуртовына на нас налягає;
Сповідайтес’, браты, мылосерному Богові,
Сыні̂ому морові и мэні отаманові козац’кому!
Ў сынєє море ўпадайте,
Війс’ка козац’кого нэ губіте!“
То козакы теє зачувалы,
Тай ўсі замовчалы:
Бо ў гріхах сэбе нэ знавалы.
Тіл’кі обізвався пысар’ війсковый,
Козак лэистровый,
Пырятын‘с’кый поповіч Олэксій:
„Добрэ вы, брац‘ця, учыніте,
Мэне самого воз‘міте,
Мэні чорною кытайкою очы завъяжіте,
До шэі білый камін’ прычэпіте,
Тай у синєє море зопхніте!
Нэхай буду одын погыбаты,
Козац’кого війс’ка нэ збавляти!“
То козакы теє зачувалы,
До Олэксія поповіча словамы промовлялы:
„Ты ж с’въятеє пыс’мо ў рукы бэреш, чытаєш,
Нас простых людэй на ўсе добре научаєш:
Як же найбіл’шэ од нас на собі гріхів маєш?“
— Хоча с’въятеє пыс‘мо я чытаю
Вас простых людэй на ўсе добре научаю;
А я ўсе сам нэдобре почынаю.
Як я из города з Пырятына, пановэ, выіжџав,
Опрощен’ня с панъотцем и с пані-маткою нэ брав;
И на свого старшого брата вэлыкый гнів покладав,
И блыз‘кых сусідів хліба й солі безнэвынно збавляв;
Діты маліі, удовы старіі стремэнем ў груды штовхав;
Безпечно по улыцях конем гуляв;
Протів церквы, дому Божого, проіжџав —
Шапкы с себэ нэ знімав.
За те, пановэ, вэлыкый гріх маю,
Тэпер погыбаю!
Нэ єс‘т‘ се, пановэ, по сынему морю хвыля ўставає;
А єс‘т‘ се — мэне отцевска й матэрын‘с‘ка молытва
карає!
Колыб мэне сяя
Хуртовына злая
Ў морі нэ ўтопыла,
Од смерти молытва бороныла;
То знав бы я отця й матір шануваты, поважаты!
То знав бы я старшого брата за рідного бат‘ка почытаты;
И сэстру ріднен‘ку за нен‘ку у себэ маты! —
То як став поповіч Олэксій гріхы своі сповідати;
То стала злая хуртовына по сыні̂ому морю стыхати;
Судна козац’кіі до горы як рукамы підіймала,
До Тендэра острова прыбывала.
То ўсі тогді козакы дывом дывувалы:
Що по якому сыні̂ому морю, по быстрій хвылі потопалы;
А ні одного козака з мэжэ війс’ка нэ ўтэряли!
От же тогді Олэксій поповіч из судна(нерозбірливий текст)
Бэре с’въятеє пыс’мо у рукы, чытає,(нерозбірливий текст)
Усіх добрых людэй на ўсе добре нау(нерозбірливий текст)
До козаків промовляє:
„От-тым бы-то, пановэ, треба людэй
Панъотця и пані-матку добрэ шануваты (нерозбірливий текст)
Бо котрый чоловік теє уробляє,
Повік той щастя собі має,
Смэртел‘ный меч того мынає;
Отцева й мач‘чына молытва зо-дна моря выймає;
Од гріхів смэртел‘ных душу откупляє;
На полі й на морі на поміч помагає!“
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |