Перейти до вмісту

Відкриття місцевої анестезії

Матеріал з Вікіджерел
Відкриття місцевої анестезії
Володимир Лук'янюк
2018
Джерело: Цей день в історії

15 вересня 1884 року на з'їзді офтальмологів у Гейдельберзі 27-річний австрійський медик Карл Коллер доповів про ефективність використання водного розчину кокаїну як знеболючого і блокуючого препарату при проведенні операцій на оці. Незважаючи на побічні ефекти його застосування, кокаїн на два десятиліття став найпоширенішим анестетиком, особливо серед дантистів, а з появою його менш токсичного і значно дешевшого замінника новокаїна місцева анестезія знайшла широке застосування у медицині і веттеринарії.

Спроби тамувати біль відомі людству з давніх часів. На стінах давньоєгипетських усипальниць в Саккарі можна побачити зображення спеціальних пристроїв, якими перетискались кінцівки до їх повного оніміння. Компресійна анестезія була не єдиним засобом знеболення, відомим у давнину. Десь через 13 століть Гомер у «Іліаді» в уста героя Троянської війни Патрокла вкладає пораду Евріпілу «зняти біль і припинити страждання» з допомогою «гіркого кореню», левізії, яким слід було натерти поранену стрілою ногу. Платон і Арістотель близько 350 року до н. е. повідомляють про втрату тілом чутливості після враження людини гнюсом (електричним скатом), деякі види яких, як відомо сьогодні, здатні генерувати струм напругою до 200 Вольт. Скрибоній Ларг, особистий лікар імператора Тиберія, використовував гнюсів цілеспрямовано і з їх допомогою знімав головний біль та лікував подагру. У давньоанглійському манускрипті IX століття «Книга п'явок Балда» (відомого також як «Medicinale Anglicum») описується застосування холодної води для «омертвління» кінцівок перед хірургічною операцією на кшталт видалення кісти.

Всі згадані технології з часом удосконалювались, стаючи більш ефективними і передбачуваними. У 1774 році англійський хірург Джеймс Мур використовував подібні давньоєгипетським спеціальні затискачі, якими блокував надходження нервових сигналів з онімілих кінцівок у мозок. Такі пристрої широко застосовувались для різноманітних операцій, з ампутаціями включно, до початку XIX століття, коли для знеболення почали використовувати сильне охолодження, метод який волею долі став відомий під час трагічного відступу армії Наполеона з Росії у грудні 1812 року. Через кілька десятиліть для замороження верхніх шарів шкіри і зубів британський медик Бенджамін Ворд Річардсон запропонував використовувати розпилені з пульверизатора різноманітні леткі речовини, наприклад, відомий з середніх віків сірчаний ефір чи синтезований у 1840 році дихлорметан.

Революційним кроком на шляху впровадження місцевої анестезії став винахід порожнистої голки і шприца, з допомогою яких вдалося точно дозувати кількість препарату, що вводився під шкіру. У США першість у цьому віддається доктору Зофару Джейну з Іллінойса, який зробив свій винахід у 1841 році. Конструкція його шприца вимагала попереднього розрізу на шкірі, в який вводилась голка, тому в Європі наполягають на першості ірландця Френсіса Рінда, який винайденим ним шприцем 3 червня 1844 року зробив підшкірну ін'єкцію анестетика у ясна пацієнтці, про що широкий загал дізнався 12 березня 1845 року з дублінського щотижневика «Medical Press». Винахідниками шприца, яким ми знаємо його сьогодні, вважаются шотландець Олександр Вуд і француз Шарль-Габріель Правас, які незалежно один від одного у 1853 році придумали для нього скляний циліндр в металевій оправі і градуйований шток, що дозволило вводити препарати з високою точністю.

Проте широкого застосування шприці не знайшли, перш за все через брак ефективних знеболюючих речовин. Проривним у цьому питанні став 1859 рік, коли 25-літній німецький фармацевт Альберт Німанн, що працював у лабораторії Геттінгенського університету, зумів виділити з листя коки, відомої в Європі ще з часів Амеріго Веспуччі, основний алкалоїд, названий ним кокаїном. Хоча в опублікованій наступого року дисертації Німан описав екстракт коки як «прозорі кристали, гіркі на смак, що викликають сильне слиновиділення і оніміння язика», анестезуючі властивості кокаїну тривалий час залишались без уваги, допоки у 1884 році ними не зацікавився 28-літній співробітник віденського Інституту церебральної анатомії Зигмунд Фрейд. Випадково з преси дізнавшись, що кокаїн підвищує витривалість і знижує стомлюваність, він вирішив провести експеримент на собі, про що 21 квітня 1884 року в одному з листів зазначив: «Я роздобув трохи кокаїну і спробую випробувати його вплив, застосувавши у випадках... нервового виснаження, особливо при жахливому стані відвикання від морфію». Дія кокаїну, який Фрейд охарактеризував як ефективний анальгетик, справила на нього сильне враження, й того ж року він опублікував працю «Про коку» і почав використовувати його як знеболюючий засіб сам, рекомендував його своїй нареченій та друзям і прописав пацієнтам.

27-літній офтальмолог Карл Коллер, з яким Фрейд знався ще з Віденського медуніверситету, провів з розчином кокаїну ряд експериментів на тваринах і на собі, й виявив, що на відміну від хлоралгідрату та морфіну, які він досліджував раніше, 2%-ий водний розчин кокаїну повністю блокує рефлекторий рух очей і больові відчуття при дотику до них. Про свої результати Коллер доповів 15 вересня 1884 року[1] на з'їзді німецьких офтальмологів у Гейдельберзі (велике герцогство Баден).

У травні 1888 року Карл Коллер переїхав у Нью-Йорк, де став відомим лікарем і у 1922 році був удостоєний почесної нагороди Американського офтальмологічного товариства. За видатні досягнення у 1927 році його було відзначено Міжнародним товариством анестезіологів, у 1930 році - Віденською медичною асоціацією і Нью-Йоркської академії медицини, у 1934-у, до 50-річчя його відкриття, - золотою медаллю Американської академії офтальмології та отоларингології.

11 жовтня тези доповіді Карла Коллера були опубліковані у «Нью-йоркському медичному журналі», в якому 26 листопада вийшла стаття доктора Річарда Дж. Холла про використання розчину кокаїна дантистом Вільямом С. Хальстедом: ін'єкцією його невеликої кількості в слизову оболонку рота поблизу місця запалення за дві хвилини вдалось досягнути анестезії тривалістю 26 хвилин і зменшення чутливості верхньої губи і щоки ще на 10 хвилин, протягом яких пацієнту була проведена болісна процедура.

Незважаючи на побічні ефекти (токсичність і звикання), кокаїн на два десятиліття став найпоширенішим анестетиком, особливо серед дантистів. У пошуку йому альтернативи в 1898 році німецький хімік Альфред Ейнзорн, що працював у Мюнхені у Адольфа Баєра (майбутнього нобелівського лауреата «за заслуги в розвитку органічної хімії і хімічної промисловості») першим синтезував прокаїн, запатентований під торговою назвою новокаїн («новий кокаїн»). Його невисока собівартість сприяла широкому поширенню місцевої анестезії у медицині і ветеринарії.

У 1903 році німецький хірург Генріх Браун зробив новий крок на шляху розробки безпечних препаратів для місцевого знеболювання - після тривалих експерименів, у тому числі і на собі, він запропонував у розчин аннестетиків додавати епінефрін (адреналін), гормон, що виробляється наднирковою залозою і звужує кровоносні судини, завдяки чому з'явилась можливість проводити знеболення більш локально і подовжити його тривалість. Цей принцип лежить в основі й сучасної місцевої анестезії і привернув до неї увагу не лише дантистів, але й хірургів. Важливими етапами на шляху її широкого застосування стало винайдення у 1917 році американським військовим медиком Гарві Куком ампул для зберігання заздалегідь приготованих розчинів медичних препаратів та розробка у 1946 році британською компанією «Chance Brothers» повністю скляних шприців із взаємозамінними корпусом і поршнем, що дозволило спростити їх стерилізацію. З точки зору хімії проривом у практиці місцевої анестезії стала поява через три роки ксилокаїну, вперше синтезованого у 1943 році шведом Нільсом Лофгреном: препарат, відомий також як лідокаїн, має у кілька разів інтенсивнішу і тривалішу дію, ніж провокаїн, і сьогодні застосовується для всіх видів місцевої анестезії у стоматології і хірургії.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 3.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи..