Відповідь на критику жіночого альманаха в «Зорі» з р. 1887

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Відповідь на критику жіночого альманаха в «Зорі» з р. 1887
Наталія Кобринська
Чернівці: 1888
Обкладинка
ВІДПОВІДЬ
 
на критику
 
ЖІНОЧОГО АЛЬМАНАХА
в „Зорі“ з р. 1887.


написала
 
Н. Кобриньска.
 

 
ЧЕРНІВЦІ, 1888.
Коштом і заходом К. Трильовского.
З друкарні Г. Чоппа.

 

Не було єще приміру в історіі, щоби який небудь рух, що починає ся в імя нових думок, а бодай непривичних для даноі суспільности, не викликав супротивленя, дотепів і жартів, а також і поважних закидів. Воно і конечна річ, бо все, що істнує, чи то в сьвіті фізичнім, чи в духовім, є випливом певноі сили, котра єго держить, а сила та проявляє ся іменно опором против усяким змінам. Але не менше конечною річею суть і ті зміни, ті нові рухи, що намагають ся звихнути давну рівновагу тай викликати нові форми житя. Бо прецінь же і ті зміни випливають також з певних сил, боротьба одже стає ся конечною.

Оден з таких рухів, що починає ся серед нашоі суспільности по приміру других, більше цивілізованих суспільностей, де він уже давно розпочав ся, се — рух жіночий. Чисто людске а заразом наскрізь сучасне змаганє жіноцтва до рівноправности з мущинами в житю суспільнім, в суспільних правах і обовязках найшли і у нас відгомон. Річ се зовсім природна, коли зважимо як живо і сильно втягає і нашу суспільність в своі крути сучасний европейский розвій відносин суспільних і економічних. При загальній нехіти нашоі інтеліґенціі до теоретичних діскусій вийшло в сім згляді таке, що практичні потреби опередили хід теоретичних думок: жіноцтво наше швидше почуло на собі тягар практичних усіх невигод европейско-жіночого питаня, ніж здумало теоретично, бодай в загальних нарисах познакомити ся з основами і напрямами сучасного жіночого руху в Европі. Проби організацій жіночих появили ся у нас швидше, ніж хочби одна брошура поясняюча жіноче питанє. Не диво затим, що і проби ті мусіли бути слабі та невдалі, і що суспільність а навіть перші йійі сьвіточі мало виявили щирости і зрозуміня.

Признаю ся, що серед таких обставин з трівогою приступила я до виданя »Першого Вінка«, альманаха зложеного виключно з оригінальних праць руско-украйіньских жінок. Та трівога моя швидко розвіяла ся, коли в надісланих на моі руки працях жіночих побачила я так ясне і широке, так загальне зрозумінє того, що нас усіх болить і куда нам прямувати. І коли критик »Зорі«, що як побачимо дальше в многих важних поглядах єсть противником змагань висказаних в »Першім Вінку,« коли д. Г. Ц. признає про те »альманахови« історичну вартість (Зоря р. 1887. стр. 287), то заслуга не моя буде і не чия інша, як власне тоі єдности і спільности погляду, яка пробиває ся у всіх працях »альманаха.« Історичну вартість »жіночого альманаха« становлять по мойій думці не поодинокі єго праці, але той факт виявлений цілим єго складом, що жіноцтво наше на цілім просторі широкоі Руси-Украйіни почуло ся до свого істнованя народного, що інтелігентна жінка наша почула ся рівночасно Русинкою і чоловіком, упімнула ся о своі права національні і громадскі. Пишу се без ніякоі фальшивоі скромности, бо не уважаю се ніякою заслугою, але тілько фактом радістним з погляду суспільного і історичного. Підняти себе, своі народні і громадскі права і обовязки — се-ж не заслуга а обовязок усякоі інтелігентноі людини, обовязок, котрий веде за собою дальші важкі обовязки.

Виходячи з того самого становиска громадского обовязку беру за перо, щоби відповісти на деякі заміти піднесені против »жіночого альманаха« д-єм Г. Ц. критиком »Зорі«, і думаю впливовим членом певноі у нас партіі, котрого голос мусить бути в значній мірі виразом йійі думок. Не для власноі оборони пишу ті замітки, бо в своіх працях не маю претенсіі до непогрішимости, і всяку критику, навіть несправедливу уважаю ліпшою ніж ніяку. Бажалось би мені тілько звернути увагу ширшоі громади на деякі питаня шановним критиком хибно поставлені і хибно розвязані, тим більше, що по моій думці вірний погляд на ті питаня і належна йіх розвязка можуть мати вплив на хід і розвій не лиш жіночого, а заразом народного руху в нашім краю.

Основна думка критика: »неволя — то праця«; виходилоби одже льогічно, що новий рух жіночій іде від свободи (бездільности) до неволі. Критик признає вправді, що женщина наша повинна прямувати раз: до рівнорядного становища з мущинами в праці всесьвітній, а по друге: щоб пізнала своє становище в народі, яке займати має яко женщина і будуча матір руска (стр. 287), але про те швидко забуває, не вияснивши навіть, що розуміє під тою працею всесьвітною; і так поступ нашоі женщини має відріжнитись націоналізмом від буцім-европейского космополітизму.

Під тим націоналізмом автор розуміє: 1) виховувати діти в дусі такім, щоби дитина в цілім будучім житю могла опертись винародовляючій у нас системі уряду і школи, 2) сердечні відносини до церкви, котру так само як всяке інше добро народне вчисляє до національного маєтку. Як бачимо затим, поступова жінка д-я Г. Ц., щоби проявити свою національну поступовість, повинна бути: 1) матерею, бо тільки в вихованю дітей автор всказує йійі поле до національноі діятельности (абстрагуючи від неясноі фрази про всесьвітну працю), 2) горячою, а навіть найщиршою прихильностію гр. к. церкви. Материньство і прихильність до гр. к. церкви суть обовязками для національно-поступовоі Русинки; для іншоі жінки нема у д. Г. Ц. ніякого місця, інша вже не може бути ані Русинкою, ані пожиточним членом громади.

Автор признає, що він за поступом. Найсильнійшій і найліпшій документ того поступу він бачить в »Товаришках« д-ки О. Пчілки. Автор в тій повісти бачить »поступ ясний від початку до кінця,« хоч сам кілька стрічок висше назвав йійі »ранішним півсонєм«, »полусьвідомими рожевими мріями.« Не знаю, як д. Пчілка прийме такий комплємент, здає ся нам тілько, що поступ змальований в »Товаришках« як раз не зовсім підходить під програму д. Г. Ц.; бо-ж Любка в повісти ані матерею не стає, ані до церкви не липне, а тілько займає місце в горожаньскій службі.

Дальше довідуєм ся, що критик є також горячим сторонником реалізму, а робить закиди цілком не в тім змисьлі, і приписуючи жінкам потребу знаня всеі історіі і всеі літератури, сам путає ся в йійі найновійшім напрямі. Не дивно одже, що і розбір »жіночого альманаха« не з реальноі, а не знати властиво з якоі точки погляду виходить. Реалізм опертий на природно-розумових підставах, се після него не реалізм, а натуралізм, як би дійсно могло щось бути реального без природних і розумових причин. В представленю дійстних обставин суспільного житя, давнійших і теперішніх форм єго ладу — не видить критик »програми,« наколи нам здає ся, що куда ідуть усі условя житя, туда треба іти, — «се і наша програма;» здає ся ясна, та лиш критик йійі не добачає. Непонявши сеі думки, не дивота, що приходить він до пересьвідченя, що буцім то кождий пильнійшій розбір теперішних обставин з критичного становиска веде до якогось »невгомонного перевороту, все руйнуючоі сили, котра, поки що постановить, мусить все зруйнувати передше.« Тою консеквенцією думки доходить він аж до того, що на стороні 288. страшить навіть революцією, забуваючи, що революція вибухає тогди, коли яким конечним вимогам людскости опоненти безвзглядно заступають дорогу, — і що слово вільне, свобідне, обясняюче поводи і причини тих жадань, — в великій части запобігає кровавим катастрофам.

Єсли би критик справді був таким горячим сторонником напряму, котрий представляє лиш дійсні обставини, дійсних, непідкрашених людей, то може і »Пані Шуміньска« не видала би ся єму була так дуже комічною, понеже се бізпретенсіональне оповіданє опирає ся лиш на правдивих фактах розвою одноі у нас верстви, що впрочім легко можемо довести.

Шуміньска, се жінка з тоі епоки, коли священьство становило одиноку у нас руску інтелігенцію. Для Русинки не було тогди ані виднійшого, ані вигіднійшого становиска від сего. Починаючі ся нові змаганя жіноцтва не доходили єще до нашоі краіни, і не зміняли патріярхальних звичаів. Тут найчастійше жінка виходила замуж з волі родичів, годувала діти, бажала, щоби сини лишали ся в тім самім стані, в котрім був йіх батько, а доньок давала замуж в той спосіб, як і йійі віддано. Любов, котра перша в історіі жіночого розвою упоминала ся о свою свободу, і в патріярхальнім ладі наших прадідів ломила часто йіх волю, і псовала надіі родичів. Тому-ж то і найстарша донька Шуміньскоі не іде за того, за котрого хоче йійі віддати мати, а за того, за ким промовило серце. Критик витикаючи, що Шуміньска воліла би мати доньку за попівским, як за селяньским сином, доводить лишь, що не знає поглядів наших жінок того часу. Друга донька, се друга фаза розвою, се бажанє осьвіти і поступу, котрий єще не може собі пробити новоі дороги, а котрого звичайним обявом є незадоволенє з окружаючих обставин.[1] Молоденькою внучкою хотіла я зазначити єще слабоньке у нас стремлінє до самостійноі праці. — Личність найстаршого сина, котрий — після критика — гуляв по просторі, випливає з факту, що се перший був у нас ступень вирабляючоі ся з стану попівского сьвітскоі інтелігенціі, і не мало маємо єще живих людей, що кінчили теольогію, а потім ішли на інші виділи. Молодшій син, се обяв сімдесятих років, названий критиком з висоти єго поваги — буцім-то поступовим змаганєм, гоненєм не знати за чим, ніби за простором науки і відомостей, котрий кінчить ся лиш патріотичною блягою о народі, рівности свободі і т. і. (стр. 307). Сі слова найліпше показують, що автор пишучи свою критику не дуже числив ся з словами, бо прецінь гоненє не знати за чим, а «гоненє за простором ніби науки і відомостей» — не все одно, а остаточно се послідне гоненє все таки ліпше, ніж горде і самодовольне обставанє при своім самороднім неуцтві.

О скілько говоренє молодшого поколіня о народі, любві і рівности має значінє, — се лишаю в оповіданю будучности; о скілько однак знаємо історію послідних літ, то приходить ся сказати, що говоренє се не коньче мусить бути блягою. І так бачимо, що ті погляди молодого поколіня звільна але постійно, помимо всяких супротивлень і лайки принимають ся чим раз глубше, так, що нераз і старші, що би зовсім не стратити на повазі, мусять хоть по части признавати слушність тим буцім-то поступовим ідеям, на котрі в 70тих роках безвзглядно кидано анатему.

З усего того мож бачити, що я тримала ся сильно грунту і не запускалась в жадну фантазію, єсли затим критик недовольний з поступових змагань молодих Шуміньских, най скорше обвиняє суспільність а не авторку, котра старала ся йійі лишь вірно представити. Чим властиво ріжнить ся поступ Любки від темноі поступовости дітей і внуків пані Шуміньскоі — критик зовсім не виявляє; мені знов здає ся, що абсолотно нічим, крім хиба тим, що старше поколінє на Украйіні в хвилі розбудженя ся серед молодіжи поступових думок, було більше осьвічене ніж в Галичині, так, що поступ не викопав там між старшим і молодшим поколінєм такого рова, як у нас. Сего найліпшим доказом єсть сам критик, бо єсли для него поступовійші у нас думки суть заявленєм революційних стремлінь, то як-же може представляти ся кождий обяв жінці, замкненій в чотирох стінах, відбитій від широкого руху загальних змагань?! Та все таки д. Г. Ц. непотрібно обібрав ся рицарем пані Шуміньскоі, бо загально знаємо, що до тепер ніхто не мав охоти ввійти в думки, чувства і виображеня староі попаді; обійшлоби ся одже без оборони там, где надано йій принаймій гідніст мислячого чоловіка.

Сатир — як собі критик здоров жартує — я не гадаю писати. Бо й на що? Доста вже наосьмівано йіх погляди, чувства і нещасливу в сьвіті позицію.

Француска сцена підбехтана колись Молієром веде в тім взгляді перед, а голосний сьміх розходить ся далеко і широко. Відгомін того сьміху відбив ся на нашій сцені в штуці: »На добродійні ціли.« — Ах! Що за весела комедія! Тревога матерей о будучність дітей, і »ловленє« женихів для доньок, для которих подруже — одна ціль житя, без котрого будуть кинені на осьміянє, на ласку і неласку людей — чи не знаменитий темат до комедіі?!

Але критик скаже: се темат не новий, ми вже до него привикли і не можемо ніякого відчувати сорому. Що інше »пан Судія« Н. Кобриньскоі. Такоі морали ми єще не мали в нашій літературі. — Най і так буде! Згубна мораль належить також до головних закидів, які звичайно робять новійшому літературному напрямови єго противники. Все що лиш не іде під лад давно уробленим понятям і виображеням даноі суспільности мусить бути зле і шкодливо впливати. Не диво, що і д. Г. Ц., щоби здає ся умотивовати своі закиди в »зле понятім Золізмі« — вишукав щось подібного і в »жіночім альманасі.« »Пан Судія« — говорить він — »чоловік чесний і патріот, що о розгарі національноі ідейі стоіть на самім переді, заходить нараз в такі »культурні потреби,« що ймаєсь хабара і то гроша сирітского, аби жінку вислати до купелів а сина до школи.« — Єсли би »Судія« вислав жінку до купелів а сина до школи за для йіх і своєй утіхи, то дійстно мав би ся чим критик обурювати; але то лиш з критики так виходить. В оповіданю стає перед ним смерть дорогоі особи, стає і кличе дитина: »ти мені дав житє, дай мені і хліба!« До суду з ним! — кричить критик. — Добре, але там єще против кодексу карного стати можуть судіі присяглі, котрі би могли більше увзгляднити поводи і моральні мотиви поступку, ніж се було би по думці віками установлених прав.

Там можуть нас поперти найновнійші досліди наукові, хоть-би приміром професора Моріца Бенедікта, котрий ось що говорить:[2]

«Сучасна біольогія поставила цілком нові методи пізнаня чоловіка. Длятого то біольогія приноровлена до всіх галузей, где ходить о чоловіка, а затим в усіх відломах науки соціольогічноі може і мусить пробивати собі нові стежки. Передовсім має се місце в психольогіі, котра в будучности мусить стати справді наукою приноровленою до анатоміі і фізіольогіі мозговоі. То само, розуміє ся, можна сказати і о психольогіі кримінальній. Се чей-же найприроднійша наукова дорога, єсли в досьлідах над злочиньствами і средствами до іх затамованя виходить ся передовсім від самого злочиньства, котре не є нічим іншим, як лиш проявом психольогіі злочиньця, і єсли студіює ся з одноі сторони вроджені прикмети злочинця, а з другоі сторони впливи оточеня і вихованя тогож злочинця на генезу злочиньства. Такий то хід думок кримінально-антропольогічноі школи, наколи давна наука правнича виходила з морально фільозофічних засад, а іменно: о свобідній або несвобідній волі, вміняємости або невміняємости кождого нормального чоловіка, з дискусіі понятя права і проступку, а вкінци дефініціі злочиньства.»

Найважнійшою без квестіі здобичею новоі школи є розріжненє серед цівілізованих суспільностей так званих «моральних типів» котрого найудачнійше доконав той сам проф. Бенедікт на підставі більше як 20-літних псіхольогічних, і заразом фізіольогічно-анатомічних сьліджень. Одже доходить він, що з поставлених ним типів найчастійшим типом є „Homo Typicus.“ Тота категорія обіймає переважну часть людей, котрі раз в шляхотних поривах взносять ся понад уровень щоденноі міри, то знову грязнуть глубоко в єгоізмі. Люде того типу уникають границі, поза котрою йіх шляхотним поривам грозив би вінок мучеників, а так само старає ся „Homo Typicus“ не переступити і тоі границі, за котрою стоіть грізне право. Та як з одноі сторони такі осібники з помочею свойіх вроджених спосібностей могли би станути на найвисшій границі пересічного розвою, так з другої сторони пристрасть, апатія, нужда і розпука можуть тих людей довести до рук справедливости.

Як бачимо всі ті аргументи могли би вже за нами промовити; а впрочім за нами стоять мало не щоденні факти.

Щоби тому чоловікови так легко приходила та зміна — з оповіданя не видко. Він там томить ся і мучить, а навіт в сповіди сам перед собою не розбирає подрібиць найтяжшого факту, а приступає до него нагло і кінчить скоро. Слова, котрі для критика звучать таким цинізмом «що коли-б єму прийшло ся ще раз жити, то жив би як тепер і став би тим самим, чим тепер єсть» — доводять лиш, що борба в нім не утихомирила ся, що по літах, в хвилях роздуми всі ті фактори, що зневолили єго до того чину, стають перед ним так само живо, як в перших хвилях борби.

В розгарі закидів критик гіршить ся, що до упадку «Пана Судіі» причинили ся довги студенцкі і женитьба з бідною дівчиною, а одночасно розвідку «про жінку середноі верстви» називає знакомитою. А прецінь головна думка тоі розвідки та само, що в оповіданю «Пан Судія.» — Тут і там стоіть, що заробок одного чоловіка не вистарчає на цілу родину, і що при яких небудь надзвичайних видатках, родинних нещастях, браку помочи з боку, такоі н. пр. як посаг жінки. — буджет домашний може не дописати. Та хиба ріжниця, що в розвідці кінчить ся упадком жінки, а в оповіданю мущини, з чого лиш така виходить мораль: «дайте нам спосіб до самостійного удержаня, до рівного з вами зарібку, а ми не будемо деморалізовати вас і себе.

Якусь претенсію до морали підносить також критик в оповіданю Ганни Барвінок «Перемогла,» але соромить ся розбирати те оповіданє, і лиш говорить, що та писателька «любує ся в голоснім говореню того, що звичайно голосно не говорить ся, а тим менше пише ся,» і що се просто з Парижа спроваджена «парасолька,» котра однак «у нас не носить ся так до сонця, а більше від сонця.» Після сего можна би думати, що Ганна Барвінок говорить дійсно о чимсь ніколи у нас небувалім, наколи нам приходить ся дивувати, длячого критик ту загально звістну з цілого ряду на народних мотивах опертих оповідань писательку висилає по темати до Парижа,[3] і то єще при спосібности надто звичайного у нас факту. Чи лиш длятого, що оповіданє поміщене в «жіночім альманасі,» а не де інде?! — Про «модні парасольки» дістало ся також і Кліментіі Попович, за вірш «Де Бог мій?» — Дійсно, не зналисьмо, що шукати божества в природі належить до моди, а гадалисьмо, що се троха давнійші людскі подіі!

Довідуємо ся також, що наш критик не лиш поступовець, реаліст, але і соціяліст, хотя очевидно о соціялізмі якесь троха незвичайне має понятє, бо бачить єго там, де чоловік з звичайним умом добачити єго не може, як н. пр. в сонеті У. Кравчинко «За много,» а про всі йійі інші праці в «альманасі» говорить, що можуть мати лиш космополітичне значінє, на що шкода сили і праці. Будучи однак соціялістом відразу пізнав, що Ольга Франко серед рускоі суспільности не відкрила зародів колєктивістичного устрою, бо се не колєктивізм в значеню соціяльнім (цікава річ, яке єще може бути значінє колєктивізму!) а останки патріярхального, деспотичного устрою. Шкода тілько, що все те і навіт ще дещо більше говорить сама О. Франко в свойій статі, а затим не она тут милить ся, а тілько сам критик.

Як старанно обдумав автор свойі осуди, ось єще оден примір: коли «Русалка» Лесі Украйінки вийшла так в оповіданю як і в формі хорошо, «Звичайна історія» Климентіі Поповичівноі звенить в чотирнайцять-складовім (коломийковім) стиху дуже незвичайно. Той стих не надає ся зовсім до оповіданя єпічного.» Цікава річ! а прецінь «Русалка,» написана в переважній мірі таким самим стихом! Ним написані «Катерина«Наймичка, «Княжна,» і много інших поем, тілько, що коли в них звичайно оден вірш розпадає ся на два, в «Звичайній історіі» кожді два вірші напечатано побіч себе! — Таку саму необдуманість здраджує також критик і при віршу Дніпровоі Чайки «Нещасна,» понеже то, що був цілою критикою признав, раптом не порозумів при тім віршу. Ми однак, жінки середноі верстви, аж надто добре розуміємо сей вірш, і можемо запевнити критика, що єго средство лиш в літературі вільній від усіх тих хиб, які автор приписує хотьби нашому «альманахови» буває універзальним ліком; в теперішнім житю оно не завше трафляє ся!

Найбільшу несподіванку, помимо не конче хорошого комплєменту о «несвідомім артизмі,» зробив критик Міхаліні Рошкевич, позаяк знаємо, що йійі оповіданє було попередно подане до «Зорі,» але «Зоря» не приняла задля занадто великоі «хлопістики.» Вийшло одже таке, що на коли Г. Барвінок красше представляє ся в літературі як в «альманасі,» — Міхаліні Рашкевич красше бути в «альманасі» як в «Зорі.»

Вкінци критик заявляє радість і желає, щоби жінки на котрих доси не числили ні політика ні наука, покинули космополітичні мріі, звернули ся на батьківску ниву, і обтерли сльози Матери. Позаяк се шумно виходить, то кождий, кто лиш уважно перечитав наш «альманах» зауважає, що ті батьківскі «наставленія» цілком злишні, понежи ми всюда тримаємо ся свого грунту, та критик лиш не добачає сего, і спекулюючи на опінію більшости нашого загалу, воює відорваними фразами, котрі через те тратять своє первістне значінє, та набирають такоі краски, яку йім надає критик. Се і доводить, що критик поводував ся глубоко укритою нехітею до сьвіжо розбудженого у нас жіночого руху. Та жаль, що се проявляєсь не лиш у одного критика. Насьмішки, та ріжнородні фальшиві закиди звернули вже навіт увагу посторонних часописей[4], котрі вступають ся за нашим молодим рухом, наколи наші часописи від р. 1884. уважали за відповідне насупротив него підносити де лиш дало ся консервативні елєменти. Згадаємо лиш «Проломъ,»[5] «Миръ,» «Зеркало,» «Страхопудъ.» По виданю «альманаха» виступило «Дѣло»[6] а за якийсь час і «Зоря.»[7] Перші думки кинені про жіноче питанє в товариство станіславівске викликали хаос, крик і лайку. Декотрих ініціаторів тоі думки хотіли дискредитовати помовленєм о те, чого они собі найбільше желали, т. є. о розбудженє у нас жіночого питаня. Були такі, що висилали йіх до Америки, інші знову ігноровали цілу справу. Та всеж таки той крик, лайка і хаос були ліпші, як попередне гробове мовчанє, все то таки розбудило гробову мертвоту, викликало дискусію. З тим питанєм можна тепер голосно відозвати ся, можна говорити, наколи до тепер ледви думати було свобідно. «Альманахом» оно єще більше зформуловало ся, та показало ся менше сьмішним, а більше поважним, ніж перед виданєм книжки здавало ся.

Гадаю одже, що наші жінки не будуть вже так страхати ся загальноі опініі як доси, хочби і як підбурювали йійі против жіночого руху люде, що під маскою вирозумілости а навіт симпатіі до поступових змагань, раді би власне кожде нове, і з давною практикою в розріз ідуче діло підкопати в очах загалу, і зажива скласти у домовину. Гадаю також, що найдійшов вже час, коли суспільність галицка в загалі а затим і наші жінки повинні би увільнитись з під авторитету певноі олігархічноі кліки, котра користаючи з нещасливих наших літературних обставин старає ся надуживати держаних в свойіх руках органів для свойіх консервативних затій.

Гадаю вкінци, що вразі дальших нападів на наш жіночій рух, знайдуть ся між нами і інші оборонці єго, і що не буде ціла борба здаватись на одиниці, що для спільного добра посвящають не лиш свою працю, але і наражають ся єще на розличні прикрости.

Від Вас одже — Жінки рускі! — залежить головно дальший розвій нашого руху; най кожда з нас як може старає ся для него служити, най вишукує відповідне поле для своєі діяльности, а тогди і загал наш інакше буде глядіти на наші змаганя. Особенно-же надіюсь, що наша літературна робота не поперестане на «Першім Вінку,» і що вскорі зможем пустити йіх більше на чисту струю поступу, що витриснувши єще перед 10. роками зі скали загальноі майже рівнодушности до европейских прогресивних змагань тепер чим раз ширше розливає свойі води по нашім краю, і чим раз глубше русло прорізує собі серед нашоі суспільности, так, що ідучи за приміром д. Г. Ц., що так дуже любуєсь в відорваних фразах, можу і я сьміло сказати про ню словами Івана Франка, що:

…де в світі тая сила,
Щоб в бігу йійі спинила,
Щоб вгасила мов огень,
Розвидняючий ся день?…




——————

  1. Альманах жіночий, ст. 89.
  2. Biologie und Kriminalistik, von Prof. Dr. Moritz Benedikt. Гляди „Przegląd Społeczny“ р. 1887. 3. VI.
  3. Чи не пойіхала там скорше редакція „Зорі“, щоби з спродаваних на вагу паперів привести байочку про Молієра?! (Зоря з 1887. р. ч. 17.)
  4. гл. „Одесскій Вѣстникъ“ р. 1887. ч. 226. і „Dziennik Poznański,“ р. 1887. ч. 213.
  5. Проломъ, р. 1885. ч. 289.
  6. „Дѣло,“ р. 1887. ч. 75.
  7. „Зоря,“ р. 1887. чч. 17. і 18.

В друкарні Тов. ім. Шевченка
 
у Львові (Академічна 8.)
 
замовляти можна також слідуючі виданя:
 
Перший вінок, жіночий альманах, виданий коштом і заходом Н. Кобриньскоі і О. Пчілки. Ціна
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
2 зр.―кр.
Веселка, літературна збірка, зложив Андрій Молодченко. Ціна
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
80 кр.
З вершин і низин, збірник поезій Івана Франка. Ціна
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
50 кр.
Захаръ Беркутъ, образъ громадского житя карпатскои Руси въ XIII. вѣцѣ, написавъ Ив. Франко. Ціна
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
1 зр. 30 кр.
Жѣноча неволя, въ рускихъ пѣсняхъ народныхъ написавъ Ив. Франко
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
35 кр.
Вільгельм Тель, драма Фр. Шіллєра, переклав В. Кміцікевич (виданє «Академічн. Братства.») Ціна
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
40 кр.
Наукова Бібліотека, кн. I.: Нарис історіі філософіі Фр. Шульце, з нім. перекл. Ів. Франко. Ціна
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
30 кр.
Наукова Бібліотека, кн. II.–III.: Про руско-украйіньскі народні читальні зложив М. Павлик. Ціна
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
50 кр.
 


Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1927 року і автор помер більш ніж сто років тому.