Війна світів (1929)/1/16
| ◀ Що сталося в Сорею | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Вихід із Лондону |
«Дитина грому» ▶ |
|
|
Отже вам тепер стане цілком зрозуміла та божевільна хвиля жаху, що охопила найбільше в світі місто в понеділок рано, коли тільки почало на світ благословитися. Струмочок втікачів щохвилини зростав, поки аж не виріс у могутню течію, що з ревом і галасом вривалася в будинки залізничних станцій, скупчувалася в жахливій боротьбі навколо пристаней на Темзі й користувалася найменшими стежками, пробиваючись на північ і схід. Коло десятої години поліційний апарат, а коло півдня навіть і залізничний апарат почали втрачати організованість, усяку форму й придатність до праці, а потім хутко й зовсім розсипалися, розповзлися й зіллялися з живою течією людей і зникли серед цього раптовного розкладу соціяльного організму.
Вся людність уздовж залізничної лінії на північ від Темзи, а також і всі мешканці в південно-східній частині міста по Каннон-Стріту вже були попереджені про небезпеку ще опівночі — і вже коло другої години всі потяги були вщерть переповнені, люди стояли на східцях, у проходах вагонів билися завзято за місця. Коло третьої години на Бішопсґейт-Стріті були вже роздавлені кіньми й натовпом. На Ліверпульській улиці, двісті ярдів від станції, розляглися револьверні вистріли, люди падали від ударів кинджалів. Поставлена керувати рухом на вулицях поліція втратила всяку надію встановити будь-який лад і, люто накинувшись на натовп, почала розбивати голови тих, кого вона мусіла боронити.
Пізніше, коли виявилося, що машиністи й кочегари зреклися вести потяги назад до Лондону, величезні натовпи втікачів одхлинули від станцій і затопили всі шляхи, що йшли на північ. Коло полудня з'явився біля Барнза один марсіянин, і повздовж Темзи Лямбезькою низиною поплила хмара отруйного чорного диму, що поволі опадав на землю й наближувався до мостів, однімаючи у людей всяку надію перейти на другий бік. Інша хмара диму розіслалася над Ілінґом, охоплюючи з усіх боків узгірря Касл-Гилу, що здавався маленьким острівцем з купкою людей, урятованих від смерти, але позбавлених змоги тікати.
Після марних змагань сісти на потяг Північно-Східньої лінії, що вирушав зі станції Чок-Фарм (паровози потягів, що їх вантажили в товаровому дворі, коли виїхали, то просто таки врізувалися в натовпи людей, і десять здорових дядьків ледве відбивалися своїми міцними кулаками, щоб не дати натовпові розчавити машиніста біля печі машини), — мій брат видерся на вулицю Чок-Фарм, проскочив між екіпажами, що з усієї сили летіли вулицею, і опинився серед натовпу, що грабував крамницю самокатів. Йому пощастило добути собі самоката; тягнучи його через вікно, він пробив обі щось передню шину й порізав собі руку, але хутко видерся, сів і поїхав.
Стрімке підніжжя Гаверстоцького горба геть чисто було завалене перевернутими екіпажами та трупами коней. Побачивши, що тут проїхати не можна, брат звернув на Белсайз-Ровд. Видершись таким чином з найбільшого тиску людей, він виїхав на Еджвейрську дорогу й о сьомій годині вже приїхав в Еджвейр, голодний і стомлений, — проте, далеко випередивши натовп утікачів. Уздовж дороги стояли тичбами люди, з зацікавленням і з дивуванням поглядаючи на втікачів.Брата випередили кілька самокатників, вершників і два авта.
З милю не доїжджаючи до Еджвейра поламалося колесо. Їхати далі не можна було. Він кинув самокат при дорозі й подався до села пішки. На головній вулиці села крамниці були напіввідчинені. На пішоходах, біля дверей і вікон стояли купками люди, вельми вражені видовищем цього небувалого потоку втікачів, що зростав кожної хвилини. Братові пощастило добути в одній гостиниці трохи харчів.
Не знаючи, що робити далі, він довгенько затримався в Еджвейрі. Число втікачів щохвилини збільшувалося. Багато людей, як і мій брат, зупинилися в Еджвейрі. Про напасників з Марсу ніяких нових звісток не було.
В той час уся дорога захрясла натовпами втікачів, але великого тиску ще не було. Багато втікачів їхали на самокатах, але хутко з'явилися автомобілі, а далі — коляси, карети, що курбелили вздовж Сент-Албанської дороги, здіймаючи величезні хмари куряви.
Можливо, невиразна думка про своїх знайомих, що жили в Челмзфорді, якраз і підштовхнула брата звернути, коли він вийшов із села, на вузеньку глупу дорогу, що бігла між нивами на схід. Скоро він опинився перед перелазом, перемахнув його і пішов далі стежкою на північний схід. Він минув кілька самотніх хатин і хуторів, назви яких він таки і не взнав. Йому майже не доводилося бачити втікачів, але далі, коли вийшов на стежку, що вела лукою до Гай-Барнета, він зіткнувся з двома панями, що потім разом з ними він подорожував. Він здибався з ними саме в той мент, щоб вирятувати їх із біди.
Ще здалека він почув жіночі крики. Він кинувся на допомогу і, вибігши з-за повороту дороги, побачив маленький возик, запряжений одним поні. Двоє чоловіків силкувалися стягти паній з возу, тимчасом як третій ледве стримував за уздечку переляканого поні. Одна з паній, маленького росту, в білій одежі, весь час кричала, а друга, струнка, чорнява, стьобала чоловіка, що схопив її за руку, пугою, яку вона тримала в другій, вільній руці.
Мій брат, миттю зрозумівши суть справи, закричав на насильників і кинувся в бій. Один із них залишив паній й повернувся до брата. Побачивши по його обличчю, що бійка неминуча, бувши гарний, досвідчений боксер, мій брат вихорем кинувся просто на нього й з одного маху шпурнув його проти колеса екіпажу.
Тут уже не було часу гратися в лицарство. Приборкавши його добрим стусаном ноги, він схопив за комір другого, що стягав чорняву панну за руку. Тут він почув, як затупотіли копити, по його обличчю вдарило пугою, третій напасник боляче вдарив його в перенісся, а той, кого він тримав за комір, скористався цим, вирвався з рук і кинувся тікати назад по дорозі.
Ошелешений від удару брат опинився віч-на-віч з напасником, що був тримав коня, і побачив, що коляса, гойдаючись з боку на бік, хутко котила по дорозі з обома жінками, що оглядалися назад. Напасник, що з ним він лишився, здоровенний парень, одразу кинувся на нього, але брат попередив, з усієї сили ударивши його в лице. Далі, зрозумівши, що він залишився сам, обминув свого ворога і кинувся тікати вздовж дороги за колясою. Навздогін за ним погнався його супротивник. Тоді й той, що раніш утік, вернувся назад і собі гнався оддалеки.
Раптом брат спіткнувся й упав. Найближчий з напасників був кілька кроків од нього. Він хутко схопився й готувався вступити в бій тепер уже з двома ворогами. Ледве чи вийшов би він на переможця боротьби. Та на його щастя струнка чорнява панна спинила бричку й побігла йому на допомогу. Виявилося, що в неї був револьвер; він лежав під подушкою сидіння, коли на них напали. Не доходячи шости ярдів, вона вистрілила й замалим не влучила в мого брата. Один з грабіжників, певно — великий страхополох, кинувся тікати; другий і собі побіг за ним, лаючи його за боягузство. Вони зупинилися аж на тому місці, де лежав їх непритомний товариш.
— Візьміть! — сказала струнка панна, подаючи братові револьвер.
— Сідайте хутчіш в екіпаж, — промовив брат, витираючи кров зі своєї розбитої губи.
Ні слова не кажучи (вони обоє задихалися від боротьби), вони пішли разом назад до коляси, де пані в білому ледве стримувала наляканого коня.
Грабіжникам, очевидячки, було досить того всього. Коли брат оглянувся, то побачив, що вони подалися геть.
— Коли дозволите, я сяду з вами, — сказав він і сів на порожнє місце спереду.
Струнка панна глянула через плече.
— Дайте мені віжки, — сказала вона й стьобнула коня; через хвилину троє чоловіків зникли з їхніх очей за рогом дороги.
Таким чином, мій брат, зовсім випадково, із скривавленими руками, розбитою щелепою й розсіченою губою, пошарпаний, ледве дихаючи, опинився в товаристві цих двох жінок, у чужому екіпажі, що хутко котив незнайомою дорогою.
Він скоро довідався, що одна з них була жінка, а друга молодша сестра одного лікаря із Стенмору. Вертаючись на світанку додому від тяжко хворого, лікар узнав на одній станції про наступ марсіян. Повернувшись додому, він розбудив обох жінок (служниця кинула їх за два дні перед цим), наскоро напакував трохи харчів, поклав під сидіння коляси револьвер, який у великій пригоді став моєму братові, і сказав їм їхати до Еджвейру, щоб там сісти на потяг. Сам же він лишився попередити сусідів. Він гадав наздогнати їх о п'ятій годині ранку в Еджвейрі; тепер уже була дев'ята година, а його все ще не було. Вони боялися лишатись в Еджвейрі, бо великий натовп втікачів усе збільшувався, тому й виїхали на цю бічну дорогу.
Ось приблизно те, що вони встигли дорогою розповісти братові. Не доїжджаючи трохи до Ню-Барнету, вони зупинились відпочити. Брат обіцяв побути з ними, аж доки не прийде той, кого вони шукали, або доки вони не з'ясують собі, що робити далі; щоб заспокоїти їх, він упевнив їх, що добре стріляє з револьвера, хоч направду йому вперше доводилося тримати його в руках.
Вони розташувалися табором коло шляху, а поні пустили пастися. Брат розповів їм про свою подорож з Лондону й усе, що знав про марсіян та їхні звички. Сонце поволі сходило щораз вище вгору. Потроху розмови самі собою урвалися, уступивши місце тривожним передчуттям. Кілька подорожніх проїхали мимо них, і брат постарався, як тільки міг, довідатися про події. Кожна півзакінчена відповідь поглиблювала в ньому вражіння, що на людство насунулося величезне нещастя; отже, все переконувало його в тому, що їм треба якнайхутчіш тікати. Він розповів свою думку дамам.
— У нас є гроші, — сказала струнка жінка і завагалася.
Та її очі зустрілися з поглядом брата, і її вагання зникло.
— І в мене теж є, — сказав мій брат.
Вона пояснила, що в них було тридцять фунтів золотом, а крім того — п'ятифунтовий банкнот, і гадала, що вони могли б дістатися на потяг в Сент-Албанзі або в Ню-Барнеті. Брат уважав це за безнадійну справу, бо бачив на власні очі, як нарід люто змагався за місця в Лондоні. Він пропонував переїхати через Есекс у Гарвіч, а звідтіля вибратися взагалі з Англії.
Місис Елфінстон — це було прізвище жінки в білому — не хотіла й слухати ніяких доказів і все повторювала: „хочу бачити Джорджа“. Чорнява ж панна, її зовиця, була надзвичайно спокійна й розсудлива. Кінець-кінцем і пані в білому згодилася з доказами мого брата. Вони повернули просто на Барнет, постановивши переїхати через Великий Північний Шлях. Мій брат вів коня, щоб не змучити його вкрай.
В міру того, як піднімалося сонце вгору, ставало надзвичайно жарко. З-під коліс густою хмарою знімався вгору гарячий білий пісок і сліпив очі. Наші подорожні посувалися дуже помалу. Огорожі вздовж дороги були сірі від пороху. Коли вони наближалися до Барнету, стало чути гомін тисячного натовпу, який дедалі дужче зростав.
На дорозі щоразу більше стало зустрічатися людей. Здебільшого були це знесилені, брудні, із стомленими обличчями люди, що дивилися переляканими очима й белькотали щось незрозуміле. Один, у гарному вечірньому костюмі, ішов похнюпившись пішки. Вони чули його голос; оглянувшись, вони бачили, як він учепився одною рукою в своє волосся, другою ж бив якогось незримого ворога. Коли минув пароксизм божевілля, він знов пішов своїм шляхом, ні разу не оглянувшись назад.
Коли брат і його товариство під'їжджали до перехрестя на півдні від Барнету, вони побачили якусь жінку, що з лівого боку наближалася до шляху просто полями. На руках у неї була маленька дитина, а поруч ішло ще двоє. Трохи далі йшов чоловік у брудній чорній одежі; в одній руці він ніс невеликий саквояж, а другою спирався на товстий ціпок. Далі, вже перед самим перехрестям дороги, що виходила на широкий шлях, на самому повороті з-поміж дач виїхав невеличкий возик, на якому сидів жовтоблідий хлопчик у сірому від пороху капелюсі й щосили підстьобував спітнілого чорного поні. На возі ще сиділи двоє дітей і три дівчинки, схожих на тих, що працюють на фабриках Іст-Енда.
— Ця дорога йде просто до Еджвейру? — спитав блідолиций візник, переляканими очима озираючись на всі боки; і коли брат сказав йому, що треба повернути ліворуч, то він в ту ж мить стьобнув коня й покотив, навіть забувши подякувати.
Мій брат раптом помітив спереду від себе сірувату хмару диму чи туману, що здіймалася вгору поміж домами й мов серпанком огортала білий фасад тераси, що маячила по той бік дороги серед задніх будинків вілл. Місис Елфінстон раптом скрикнула: над дахами дач, просто перед нами, крізь дим проскакували червоні язики вогню, шугаючи вгору понад домами до гарячого блакитного неба. Невиразний гомін натовпу перетворився тепер в безладну мішанину тисячі голосів, скрипіння сили коліс, гуркіт возів і тупотіння безлічі копит. Не доїжджаючи ярдів п'ятдесят до перехрестя, дорога відразу гостро повертала.
— Ой, лихо! Куди ж це ви везете нас? — скрикнула місис Елфінстон.
Брат зупинив коня.
На широкім шляху кипіло мов у казані. Бурхлива течія з живих істот, що тиснули та штовхали один одного, прудко летіла на північ. Тисячний натовп коней, чоловіків, жінок, — пішки й на возах усяких ґатунків, — збивали густу хмару білої в проміннях сонця куряви, що на відстані дванадцяти футів покривала все на землі сірим запиналом, що ввесь час поновлювалося.
— Дорогу! Давай дорогу! — чути було голоси навкруги.
Виїхати на битий шлях там, де його переходила бічна дорога, було все одно, що кинутись у пекло бурхливої пожежі.
Натовп, мов огонь, ревів, гаряча курява пекла й не давала дихати. І на додачу до всього цього спереду, трохи на боці від шляху, горіла дача, і від неї густими хмарами дим сунув просто поперек шляху і збільшував сум'яття.Пройшли двоє чоловіків, а потім жінка з важким пакунком на спині й сльозами на очах. Якийсь собака, що, мабуть, загубив свого хазяїна, почав несміливо крутитися навколо наших подорожніх, — нужденний, побитий, з висуненим язиком; але від першої погрози брата кинувся тікати.
Куди тільки сягало око праворуч, у напрямку Лондону, весь шлях поміж домами, стиснутий з обох боків будинками й садами дач, залляла бурхлива, гомінка течія натовпу втікачів. Ця безформна маса, наближаючись до повороту вулиці, виразно висуває із своїх надрів окремі людські фігури, що хутко проходять мимо й знов потопають у бурхливому потоці, розпливаючись у натовпі й, нарешті, поринаючи в хмарах куряви, що поглинала їх без останку.
— Пішов далі, далі! Дорогу! Давай дорогу! — тільки й чутно навколо.
Деякі упиралися своїми руками в спину один одному. Брат міцно тримав за уздечку свого поні. Охоплений непереможеним потоком, він помалу, крок за кроком, посувався вулицею вперед.
Безладдя, свідком якого він був в Еджвейрі, бурхливий натовп, що з бою брав місця в потязі в Чоак-Фармі, — все це було дрібниця в порівнянні з цею картиною: тут метушилася вся людність. Важко навіть уявити цей натовп. Він не мав власного обличчя. Обличчя з'являлися на розі вулиці, а коли віддалялися, то розпливалися далі в бурхливих хвилях. Обабіч дороги йшли піші втікачі, відступаючи набік, щоб дати проїхати фурам, падаючи в рови й штовхаючи один одного.
Всю середину шляху займали карети й фури, не лишаючи ні трохи місця для більш легких і нетерплячих екіпажів, які все ж умудрялися проскочити наперед при першій змозі, збиваючи з ніг піших утікачів й тиснучи їх до загорож та воріт дач.— Хутчіш! Налягай! Вони йдуть! — чути було вигуки.
В одній кареті стояв сліпий чоловік у мундирі „Армії Порятунку“ і, вимахуючи своєю рукою з крючкуватими пучками, щосили гукав: „Вічність! вічність!“ Його голос був такий дужий та тріскучий, що брат мій ще довго чув його, навіть коли його постать зникла в хмарах куряви. Одні з тих, що сиділи в каретах, зовсім без потреби стьобали коней і лаялися з іншими погоничами. Деякі сиділи нерухомо, втопивши сповнені жахом очі кудись у просторінь; інші від спраги смоктали пальці або лежали, мов мерці, на дні своїх екіпажів. Уздечки коней укрилися густою піною, очі були налляті кров'ю.
Яких тільки екіпажів не було тут: карети, вози, фури, гарби! Брат бачив і поштовий диліжанс, і грабарку для вивозу сміття з улиць з написом „Правління Св. Панкратія“, і здоровенну плятформу перевозити дрова, навантажену до верху якимись людьми. Тут же прогуркотів віз з броварні; обидва колеса в ньому було заллято ще свіжою кров'ю.
— Дорогу! — вигукували голоси. — Дорогу!
— Вічність! Вічність! — долітало спереду…
Тут були й гарно одягнені жінки, засмучені, приголомшені. Багато з них ішло пішки разом із своїми дітьми, що, спотикаючись і плачучи, бігли поруч матерів. Пишні вбрання їм були забруднені порохом, вимучені обличчя були залляті сльозами. З багатьма йшли поруч і їхні чоловіки; дехто з них піклувалися про своїх жінок і допомагали їм; інші ж ішли дикі й похнюплені. Тут же плентався й якийсь волоцюга в брудному лахмітті, з витріщеними від жаху очима, і лаявся гидкими словами, ліктями й стусанами прокладаючи собі дорогу. Проходили й кремезні, широкоплечі робітники, поволі й стримано посуваючись вперед; проходили, похапливо продираючись серед натовпу, якісь перелякані люди — писарчуки або прикажчики, як можна було думати, дивлячись на їхнє убрання; маячили серед натовпу й залізничі носії. Пройшов поранений салдат; пройшла якась злиденна істота в чоловічому пальті поверх нічної сорочки.
Але хоч який різноманітний був склад цього натовпу, все ж у всіх було щось спільне: на всіх обличчях був ляк і страждання і перестрах гнався за ними. Доволі було, щоб у якомусь місці сталося замішання або виникла сварка з-за місця на возі, як весь натовп шарахався і приспішав ходу. Навіть люди, поранені і знесилені до того, що коліна їм підгиналися, раптом виявляли велику енерґію і напирали наперед; спека й курява вже дали себе в знаки: шкіра їм пересохла, уста почорніли й порепалися. Ноги всі намулили, — ледве всі не падали, мучились від утоми й спраги. Серед тих усіх вигуків чулися сварки, докори, стогони знесили і втоми. Голоси у всіх захрипли, ослабли.
І крізь цю різноголосицю чулося, мов приспів:
— Дорогу! Дорогу!! Марсіяни надходять!..
Деякі зупинялися і звертали з шляху набік від течії. Вузька вулиця виходила на широкий шлях після повороту навскоси, і здавалося, що вона йде з Лондону. І ось у це гирло запливали струмочки головної течії; це найкволіші одиниці, що пробивалися з натовпу на вільне місце, хвилини дві-три спочивали й знов поринали в загальну течію. Трохи далі на вулиці лежав чоловік з розутою ногою, обмотаною скривавленими ганчірками. Двоє інших стояли, нахилившись над ним. Щасливий! Він іще мав друзів!
Маленький старенький дідок, з вояцькими сивими вусами, одягнений у чорний заялозений фрак, пришкутильгав із потоку й присів недалеко дороги, знявши чоботи зі своїх скривавлених ніг; він витрусив із них камінці і, надівши знову, пошкандибав далі. Потім маленька зовсім самотна дівчинка, років восьми-дев'яти, з плачем кинулася під загороду недалеко від мого брата.— Я не можу йти далі, не можу! — плакала вона.
Брат, мов зі сну прокинувся, підійшов до неї, взяв її на руки і, заспокоюючи її ласкавими словами, поніс до міс Елфінстон. Ледве брат доторкнувся до неї, як вона відразу принишкла, мов перелякана.
— Олено! Олено! — кричала з сльозами в голосі якась жінка серед натовпу.
Дівчинка з криком „мама!“ вислизнула з братових рук.
— Вони надходять! — говорив якийсь чоловік, проїжджаючи біля них на коні.
— Ей там, з дороги! — раптом загукав з високого сидіння візник, і тої самої хвилини брат побачив, як із шляху до вузенького провулку звернула карета.
Люди шарахнулись в усі боки, щоб не попасти під коней. Брат привернув свого коня з колясою близько до паркану. Карета проїхала трохи й зупинилася на самому повороті. Це була карета з дишлом для двох коней, але запряжений був один кінь.
Брат бачив, — як, звичайно, можна було бачити крізь куряву, — що двоє чоловіків вийняли з карети на носилках щось біле й обережно положили на траву під кущем біля загороди. Один із них підбіг до брата.
— Чи нема тут денебудь води? — запитав він. — Він уже вмирає, дуже хоче пити. Це — лорд Ґарик.
— Лорд Ґарик? — здивувався брат. — Верховний суддя?
— Води! Чи нема у вас води? — повторив той.
— Може, в якій із тих хат і найдете воду. У нас нема води, і я не можу кинути своїх, — сказав брат.
Чоловік почав пробиратись проти юрби до брами сусіднього дому на розі провулку.
— Куди йдеш? Пішов наперед! — кричав натовп.
Потім братові у вічі кинулася постать чоловіка з довгою бородою й з орлячим носом, що ніс малу валізку. Коли той проходив мимо коляси, раптом тріснула маленька туго напхана валізка, що він її тримав у руці, і звідтіля дощем посипалися червінці під ноги людям і коням. Бородач зупинився, збентежено поглядаючи на своє багатство. В цю хвилину його пхнуло дишлем у плече й відкинуло набік. Він скрикнув, подався назад і за малим не попав під колесо.
— Геть з дороги! З дороги! — кричали на нього навкруги.
Як тільки проїхала карета, він упав на свої червінці й обома руками почав жменями пхати їх у свої кишені. Раптом він побачив над собою конячу голову, хотів підхопитись, але за хвилину опинився під копитами коня.
— Стій! — скрикнув брат і, мало не збивши з ніг якусь жінку, намагався схопити коня за вуздечку. Але не встиг він ще вхопити, як почув з-під екіпажа страшний крик і крізь хмару куряви побачив, як через спину сердеги переїхало колесо. Фурман шмагнув брата, що біг за екіпажем, пугою й поїхав далі. Брат став приголомшений ударом і шумом юрби. Чоловік корчився від страшного болю в поросі серед своїх розсипаних червінців. Він не міг встати: йому переломило хребет, йому віднялися ноги. Брат став над ним і закричав на фурмана другого екіпажу, щоб зупинити коня. На допомогу йому підскочив якийсь вершник на вороному коні.
— Заберіть його з дороги, — порадив він.
Брат схопив його одною рукою за комір і поволік набік, але той все ще жадібно хапався за землю, де були розсипані його гроші, і, розлютовано дивлячись на мого брата, бив його що було сили по руці кулаком з затиснутими в ньому червінцями.
— Ідіть вперед, ідіть вперед! Дорогу! Дорогу! — кричали сердиті голоси позаду.
Раптом почувся тріск: дишло карети встромилося в екіпаж, що його тримав вершник на вороному коні. Брат оглянувся; тієї ж хвилини чоловік із переламаним хребтом умудрився повернути голову й укусити руку, якою брат тримав його за комір. Зчинилася сутичка. Чорний кінь з вершником шарахнувся набік, а другий екіпаж раптом рушив уперед. Братові ледве не віддавило ногу копитами. Він випустив з рук комір роздушеного чоловіка і одскочив. Він бачив, як замість гніву на обличчі нещасного каліки з'явився вираз невимовного жаху, і миттю він зник під ногами людей і коней.
Бурхлива жива течія пронесла брата на широку вулицю повз входу до провулку. Йому немало енерґії довелося витратити, поки пощастило пробитися назад у провулок.
Міс Елфінстон сиділа, затуливши очі руками, а поруч, біля коляски, мала дитина, без властивого дітям співчуття, дивилася широкими очима на чорну купу розчавленого в лахміттях тіла, що лежало непорушно; через нього їхали екіпажі й мололи його своїми колесами.
— Ідьмо назад! Ми не зможемо проїхати через це пекло! — І брат почав повертати коня назад.
Вони од'їхали назад ярдів на сто тією дорогою, що раніш їхали. Оскаженілої юрби, нарешті, не стало видно. На повороті в провулку, в рівчаку біля тину, брат побачив обличчя людини, що була знята з карети і вмирала; бліде, як у мерця, лице було вкрите рясним передсмертним потом. Дві жінки, скулившись та тремтячи, сиділи мовчки біля хворого.
За поворотом вони знов зупинилися. Міс Елфінстон страшенно зблідла, а її братова гірко плакала, забуваючи навіть кликати свого „Джорджа“. Брат сам був теж вельми стурбований і не знав, що робити. Ледве вони відступили назад, як братові відразу стало ясно, що вони мусять так чи інакше переїхати через ту дорогу. Він раптом обернувся до міс Елфінстон, повний рішучости.
— Ми мусимо таки їхати тим шляхом, щоб переїхати через дорогу, — сказав він, знову повернувши назад поні.
Уже вдруге в той день ця дівчина виявила прикмети своєї вдачі. Брат передав їй віжки й вискочив з коляси. Щоб пробитись крізь бурхливу течію людську, що непереможно плинула вздовж шляху, він кинувся вперед. Він схопив за вуздечку коня якогось кеба, що на них наїжджав, а міс Елфінстон, скористувавшись цим, стьобнула пугою свого поні і проїхала попід самою головою коня.
Але тут їхній віз зачепився за колеса фургону, і в ту саму хвилину вибито дошку з сидіння їхньої коляси. Ще хвилина — і їх підхопила течія й понесла вперед. З кривавими слідами на обличчі й на руках від пуги, що нею його хвосьнув візник затриманого кеба, брат ускочив у колясу й узяв віжки від міс Елфінстон.
— Наставте револьвера на чоловіка позаду, коли він буде надто наполягати на нас… Проте — ні: краще на його коня, — сказав він, даючи в руки їй револьвера.
Він уважно почав стежити, чи не пощастить їм часом перебратися на правий бік вулиці. Але, попавши у течію, вони мов би втратили свою волю й стали частиною цього натовпу людей, що тікали не оглядаючись в хмарі куряви. Течія пронесла їх через усе місто Чіпінґ-Барнет. Від середини міста вони од'їхали майже милю, коли їм пощастило, нарешті, вибитись на другий бік дороги. Гармидер і тут був страшенний, але за містом шлях розходився в кількох місцях вилками; це до певної міри поліпшило лихо.
Вони завернули на схід через Гадлей. Там вони наткнулися на вельми цікаву сцену: безліч людей, припавши до маленької річечки, з великою жадобою пили воду; а багато інших знову билися, щоб пройти до води. А далі, виїхавши на горб за Іст-Барнетом, вони побачили два потяги, що поволі йшли один за одним без ніякого ладу й без сигналів. Обидва поїзди вщерть переповнені. Люди стояли навіть на тендерах, навіть у вугільних вагонах позаду машини і йшли на північ по колії Великої Північної Залізниці. Вийшли вони, певно, з якоїсь маленької станції, а не з Лондону (так, принаймні, думав мій брат), бо в ті дні втікачі так накидалися на потяги, що пускати їх із центральних кінцевих станцій не було ніякої змоги.
Незабаром після того наші мандрівці зупинилися відпочити, бо хвилювання, які довелося їм пережити того дня, вкрай знесилили всіх трьох. Вечоріло, і вони почували голод. Ніч випала холодна. Ніхто з них не наважувався заснути. Повз них проходило чимало втікачів. Сердешні тікали від незнаної небезпеки, і майже всі йшли туди, звідкіля приїхав мій брат.