Війна світів (1929)/1/2

Війна світів
Герберт Веллс
пер.: Григорій Піддубний
Летюча зоря

II. ЛЕТЮЧА ЗОРЯ

Потім настала ніч, коли перша зоря впала. Її бачили вранці, як вона, мов огненна смуга, високо летіла в атмосфері, понад Вінчестером, і полетіла далі на схід.

Сотні людей мусили її бачити — і з певністю прийняли її за звичайну летючу зірку. Албін писав про неї, що вона залишила за собою зеленувату смугу, що кілька хвилин палала потім. Наш найбільший авторитет щодо метеоритів Денінґ констатував, що в момент своєї першої появи вона була на висоті близько дев'яноста або ста миль. Йому здавалося, що вона впала на землю коло ста миль на схід від нього.

Тоді саме я був дома й писав у своєму робочому кабінеті; і, хоч мої французькі вікна виходили до Отершову й були незавішені, — бо я любив тими днями дивитись на нічний небозвід, — я нічого не бачив. Проте, ця найдивніша з усіх Речей, яка будьколи залітала на Землю з зовнішнього простору, мусила була впасти тоді, коли я сидів там; і коли б тільки я був глянув у вікно, я б її помітив. Дехто з тих, що бачили її льот, кажуть, що вона летіла із свистом. Сам я нічого цього не чув. Багато людей з Беркшайру, Сорею й Мідлсексу мусили були бачити її падіння і, здебільша, гадали, що це впав новий метеорит.

Певно, ніхто не потурбувався тої ночі подивитися на той метеорит, що впав на Землю.

Та сердешний Оґілві, що бачив летючу зорю й був переконаний, що вона впала десь на громадському полі між Горселем, Отершовом та Вокінґом, устав рано з думкою її найти. Він справді хутко на світанку знайшов її, і то недалеко від піскових ям. Тверда маса набою вибуртувала величезних розмірів яму, шалено порозкидала по полю пісок і гравій; позасипала навколо в усіх напрямках яловець і понавалювала величезні купи землі, що їх видно було на півтори милі навкруги. На сході горіла трава, тонкий блакитний дим піднімався на рожевому небосхилі.

А сама Річ лежала, майже цілком зарившись у землю, серед розкиданих трісок від смереки, що її вона, падаючи, потрощила. Відкрита частина мала форму велетенського циліндра з твердою поверхнею, вкритою товстими накипілими шлаками рудавотемного кольору, що ховали від зору її форми. Вона мала коло тридцяти ярдів у поперечнику.

Оґілві наблизився до цеї маси й був несподівано вражений розміром і формою, бо метеорити бувають більш-менш цілком круглі; вона одначе була до того гаряча від льоту в повітрі, що до неї не можна було близько підходити. Невпинний шум, мов від руху, що йшов із середини циліндра, він з'ясовував нерівномірним охолодженням поверхні (бо в той момент і в голову не спадало, що циліндер той міг бути порожній).

Довго Оґілві стояв на краю тої ями, що її Річ вибуртувала собі в землі, дивуючись тій чудернацькій формі, вражений переважно її виглядом і кольором; навіть тоді він помітив в її падінні деякі ознаки навмисности.

Ранок був напрочуд лагідний, а сонце, освітлюючи сосни в напрямі Вейбріджу, щохвилини ставало тепліше. Він не пам'ятав, щоб чув якесь співання пташок того ранку; напевне, не було ніякого вітру — і єдині звуки були ті, що виходили з обпаленого циліндру.

Він був зовсім сам на всьому полі.

Потім раптом, аж здригнувши від несподіванки, він завважив, що сірі цеглини попелястого шлаку, які вкривали метеорит, почали відвалюватися на самому кінці, коло круглого краю. Цілі клоччя шлаку падали й сипались на пісок. Великий шматок зненацька відлетів і впав з гострим шумом, від якого серце в Оґілві завмерло…

За цілу хвилину він ледве міг втямкувати значіння того всього; потім, не зважаючи на великий жар, що пашив від Речі, він зліз униз, в саму яму, ближче до маси, щоб пильніше роздивитися. Навіть тоді він гадав, що причиною цього було охолодження тіла. Але — що заперечувало цю думку, так це те, що попіл падав якраз з кінця циліндра.

Тільки тоді він помітив, що верхня кругла частина циліндра дуже поволі крутилася. Це був такий повільний рух, що він помітив його тільки тоді, коли чорна плямочка, яка була якихось п'ять хвилин коло нього, тепер опинилася на іншому боці кола. Навіть тоді він ледве чи хоч на крихту розумів, що то мало означати, поки аж не почув здушений звук і якесь дряпання та не побачив, що чорна плямочка посунулася на цілий вершок уперед. Тоді, мов блискавка, його мозок осяяла думка. Циліндер був штучний, порожній, з покришкою, що сама відкручувалася! Щось із середини циліндру відкручує покришку!

— Оттаке діло! — скрикнув Оґілві. — Там є людина, там — люди всередині! Вони вже мало не попеклися! Намагаються видертись!

Відразу метким розумом він зв'язав це з вибухами на Марсі.

Думка про замкнених істот була така жахлива, що він, забувши про спеку, приступив до циліндра, щоб допомогти відкручувати. Але, на щастя, неясне проміння від циліндру зупинило його на місті раніше, ніж він устиг попекти свої руки від розпаленого металу. Тут він постояв кілька хвилин, вагаючись, потім повернув, видряпався з ями й з усіх ніг метнувся бігти до Вокінґу. Тоді, мабуть, було вже десь близько шостої години ранку. Він зустрів фурмана й силкувався втокмачити цю подію йому в голову, але його оповідання й зовнішній вигляд були так дикі — його капелюх звалився в ямі, — що той озирнувся і погнав коней уперед.

Так саме не мав він успіху й у служки, що якраз цієї хвилини відчиняв двері в шинку біля Горсельського мосту. Слуга прийняв його за сновиду, що втік, і зробив невдалу спробу зачинити його в коморі. Це трохи витверезило Оґілві, і коли він побачив Гендерсона, лондонського журналіста, що саме тоді працював у своєму садку, то вже спокійно покликав його через паркан і почав оповідати.

— Гендерсоне! — покликав він, — ви бачили цеї ночі оте падіння зорі?

— Ну, а що? — сказав Гендерсон.

— Вона тепер тут на Горсельському вигоні.

— Чорт побери! — скрикнув той. — Небесний метеорит! Це дуже цікаво.

— Але це щось більше за метеорит. Це циліндер, штучний циліндер, мій друже! І всередині щось є.

Гендерсон випростався й остовпів із своєю лопатою в руці.

— Що таке? — спитав знову, бо був трохи глухий на одне вухо.

Оґілві розповів усе, що бачив. Гендерсон з хвилину подумав, доки збагнув. Потім відкинув лопату і, схопивши свою камізольку, вискочив на дорогу. Обидва вони тої самої хвилі поспішили в поле і знайшли, що циліндер все лежав у тому ж стані. Але тепер звуки всередині припинилися, а між вершком і тулубом циліндра з'явилася тонка смуга блискучого металу. Крізь щілину входило або виходило повітря з тонким шипінням.

Вони прислухалися, постукали ціпком по лусці і, не почувши жадної відповіді, вирішили, що люди чи людина були непритомні або мертві.

Звичайно, вони самі не могли нічого зробити… Вони прокричали заспокоєння й обіцяння й пішли назад до міста за допомогою. Ви можете уявити їх, як вони, засипані піском, схвильовані, бігли вздовж маленької вулиці, залитої світлими проміннями сонця, якраз коли крамарі відчиняли свої крамниці, а мешканці відчиняли вікна в спальних кімнатах. Гендерсон одразу пішов на залізничну станцію, щоби протелеграфувати новину в Лондон. Попередні статті в газетах уже підготовили людські розуми прийняти цю звістку.

Коло восьмої години ватага хлопців і безробітних уже попростувала в поле поглянути на „мертвих людей з Марсу“. Ось такого вигляду прибрала та звістка. Сам я почув про це спершу від хлопчика, продавця газет, близько дев'ятої години, коли я вийшов, щоб дістати мій „Daily Chronicle“. Природно, що це мене страшно вразило, і я, не гаючи ні хвилини, хутенько пішов до піскових ям просто через Отершовський міст.