Війна світів (1929)/2/6
| ◀ Тиша | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Робота двох тижнів |
Людина на Путнейському горбі ▶ |
|
|
Не пам'ятаю вже, скільки годин я простояв на хисткому валі, балянсуючи на своїх вельми знесилених ногах і зовсім забувши про те, що треба звідціля тікати. В тій жахливій норі, звідки я оце нарешті виліз, я звик з нечуваною гостротою думати про одно лише, — про найближче: про свій порятунок. Я не уявляв собі, які можуть статися зміни на землі, і не сподівався побачити цю надзвичайну, вразливу картину нового незнаного вигляду. Я гадав побачити на місці Шину купи руїн, а замість того побачив понурий, казковий краєвид іншої плянети.
В цю хвилину мене охопило якесь особливе почуття, невідоме людям, але добре знайоме бідолашним тваринам, що їх підбила під свою владу людина. Я почув те саме, що мусив би почувати якийсь трусик, коли б, вертаючись до своєї нори, він несподівано наткнувся на десяток землекопів, що на тому місці копали б яму для підмурку нового будинку. Я відчув перший кволий натяк, тільки блідий промінь чогось такого, що так пригнічувало мене багато днів, а потім обернулося в таке виразне, свідоме почуття в почуття повалення людини з престолу, в свідомість того, що я вже не цар природи, а така ж сама тварина як і всі інші тварини на Землі, що опинилися під п'ятою марсіян. Я думав, що нам тепер, як і всім тваринам, доведеться тікати й ховатися та визирати із свого захистку. Велич панування людини минула.Та коли ця дивовижність становища стала ясна в моїй свідомості, над усім взяв гору могутній голод. На боці від ями, за стіною, оповитою листям червоних рослин, я побачив нічим не зачеплений клаптик городу. Це піддало мені думку пошукати там харчу; я пішов просто туди, то по коліна, то по саму шию зникаючи в червоній траві. Гущавина трави ховала мене від світу й надавала безпечности моєму почуванню захисности.
Стіна була заввишки шість футів, а коли я спробував перелізти її, я побачив, що ніяк не можу дістати ногами її гребінь. Тоді я пішов уздовж стіни й дійшов до кутка; там лежав великий камінь, щось ніби сходи, по яких я, таким чином, зліз на стіну, а звідти потім стрибнув у город. Я найшов там трохи цибулі, трохи ріпи й чимало не достиглої моркви. Все це я захопив із собою, переліз через другу напіврозвалену стіну і, вибравшись на шлях, обсаджений червоно-кривавими деревами, пішов у напрямку до К'ю. У мене було лише дві думки: добути харчів і якнайхутчіш, — наскільки, звичайно, вистачить у мене сили, — вийти на простір з цього проклятого закутку, з чужого, казкового світу навколо ями.
Трохи з боку шляху, на галявині, я побачив купку грибів і поїв їх геть чисто до одного. Але ці сурогати їжі лише збільшували мій голод. Далі, в тому місці, де розпочиналися луки, на шляху й по обидва боки його ясніли великі калюжі темночервоної води, наче після повені. Спочатку мене це вельми здивувало, бо було посушливе літо, але потім я узнав, що це з'ясовувалося буйним тропічним ростом червоної трави. Всюди, де лише зустрічала ця дивовижна рослина воду, вона розросталася надзвичайно хутко й до велетенських розмірів. Її плодючість нема з чим порівняти. Ледве її насіння попало в воду Веї й Темзи, воно зразу випустило паростки й велетенські листки його вкрили воду в обох річках, загачували їх та виганяли воду з берегів.В Путнею, як потім мені довелося переконатися, майже не було видно мосту крізь гущавину червоного листя, а в Річмонді з Темзи вода виступила з берегів і розіллялася широким поясом по лугах Гамптону й Твікенгаму. Вода розливалася, а червона трава виростала слідом за нею. Зруйновані будинки дач уздовж усієї долини Темзи зовсім заховалися під її червоним листям, так що, йдучи шляхом, краєм цієї гущавини, я не міг гаразд уявити всієї картини руїни, що її зробили марсіяни.
Пізніше червона трава згинула так же хутко, як і розросталася. На неї скоро напала пошесна хвороба, що постала наслідком впливання якихось бактерій. Треба пам'ятати, що всі земні рослини через природний добір придбали собі властивості і змогу боротися з бактеріяльними хворобами і тому вони ніколи не гинуть без запеклої боротьби. А червона трава згинула без боротьби: вона згинула, як труп. Листя на ній раптово блідли, зморщувалися, засихали й ламалися від найменшого дотику, а вода, що спочатку допомагала їй розростатися, підхоплювала рештки їх і зносила в море.
Звичайно, найперше, що я зробив, дійшовши до води, це — напився досхочу, і потім інстинктовно почав жувати листки червоної трави. Але вони були водянисті й мали нудний металевий смак. Вода в цьому місці була неглибока і, хоч ноги мої й заплутувалися в червоній траві, я намагався брести нею деяку віддаль. Та що ближче до річки, вода ставала глибша, і я вернувся назад Мортлейку. Я пізнавав шлях по руїнах дач навколо міста, по парканах і по ліхтарях, що подекуди збереглися. Оттак ідучи, я хутко вийшов з цього болота і, зійшовши на горб, вийшов до Рогамптону, а відтіля вийшов до Путнейського вигону.
Тут зовсім інша картина: замість дивовижного, чужого краєвиду передо мною розгорнулася картина руїни свого знайомого світу. Подекуди все було знищене, мов прошумів циклон, і поруч, може, ярдів шістдесять, видно зовсім нічим незачеплені місця — сади й доми з завішеними шторами вікнами та запертими дверима, мов би їхні власники виїхали на день-два або ще спочивають. Червоної трави тут було далеко менше; стеблини червоної повзучки ще не встигли оплести високих дерев, що росли вздовж шляху. Я обдивився кілька садів, сподіваючись знайти якусь їжу, і нічого не знайшов; я обшукав пильно два доми, та туди вже хтось перед мене вломився і забрав усе, що було. Решту дня я пролежав у кущах; я так утомився й знесилив, що йти далі не мав сили.
За ввесь час я не здибав жадної людини й не бачив найменших ознак марсіян. Зустрів лише по дорозі двох голодних собак. Я спробував їх приманити до себе, але перша й друга злякано метнулися в бік і втекли. Біля Рогамптону я наткнувся на два людських кістяки, а проходячи лісом, бачив багато обгризених кісток кішок та трусиків і череп вівці.
Я пробував деякі з них смоктати, але з них уже не можна було здобути ніякої поживи.
Коли зайшло сонце, я пішов далі в напрямку до Путнею. Тут, як видно з деяких ознак, марсіяни бралися чомусь і до теплових проміннів. За Рогамптоном на одному городі я знайшов чимало картоплі, якої вистачило трохи заспокоїти мій голод. З цього городу видно було Путней і річку. Вельми сумний це був краєвид серед присмерку, що хутко насувався на землю: чорні обгорілі дерева, чорні руїни, а ще нижче, під самим підгір'ям — великі плями води, темночервоні від червоної трави. А над усім цим панувала мертва тиша.
Як хутко все страшенно змінилося! Від самої думки про те мене охопив невимовний жах. Я був переконаний, що всі люди на землі загинули, що я стою тут сам, остання людина, що лишилася жива. Не доходячи до верховини Путнейського горбу, я знову наткнувся на кістяк; одірвані руки лежали від тіла кілька ярдів наперед. Що далі я йшов, то дужче переконувався, що винищення людей, за винятком кількох осіб, як, наприклад, я сам, було вже закінчене, принаймні, в тій місцевості, де я проходив. Марсіяни, міркував я, пішли далі шукати собі їжу, залишивши після себе зруйновану країну. Можливо, в цю хвилину вони вже руйнують Берлін або Париж, а може повернули й на північ…