Мандрує шляхами безхатний бурлака,
а думка у серцї усе та однака:
— Немає у мене нї хати, нї роду,
самий, як берізка в тяжкую негоду — хоть з моста у воду!
Гукають на мене брати благородні,
що виду мойого зносити не годні;
хоч маю до люду признати ся право,
то й люд сей на мене глядить не ласкаво, обходить лукаво…
На соснї усїла ворона тай краче:
— Чого-ж ти ридаєш, плаксивий юначе?
Та-ж прецїнь у тебе є роду так много,
не люду ти син, а суспільства цїлого, сильний ти, небого! —
А голий бурлака підвів свої очи:
— Ай, правду говориш, ти чернї пророче!
Чи то-ж я маленька, слабенька дитина?
Знайде ся і рід мій і поле й хатина!… Свитає вже днина!…
