Вірна люба
Була красна маєва неділя. Я прийшла з церкви і, пообідавши, сіла-м собі в саду на лавочку та дожидала старої Єлени. Я рада була списувати пісні, а Єлена знала їх без ліку, тож я і післала по ню. Якось вона забавилася. «Чому вона не приходить?» - думаю собі. Аж ось скрипнули ворота, і вона показалася в них.
— Добридень вам, панночко!
— Дай вам, боже, здоровля, - одповіла-м. - Сідайте собі. Я чула, що ви знаєте багато пісень; будьте такі добрі і скажіть мені кілька; я їх хочу списувати.
— Ах, де мені тепер до пісень; вже стара, що ся знало, то ся забуло.
— Та то не потребуєте голосом виводити, лишень говоріть, а я буду писати. Вона усміхнулась.
— Но то добре; а яких би вам казати, панночко, сумних чи веселих?
— Яких знаєте: і сумних, і веселих.
Я взяла оловце[1] і стала писати. Були то красні, повні поезії пісні, звичайно як всі наші руські[2] пісні, лишень то мені впало в очі, що вони всі розказували о розлуці милих.
— Се сумні пісні, - сказала-м до неї, - все милий з туги за милов умирає; але мені здаєся, що се лишень в піснях так, а направду, то він жениться з тов, котра має більше поля.
— І ви гадаєте, панночко, що поле робить щасливим?
— Ні, я так не гадаю, але виджу, що по найбільшій часті так ся діє.
— То правда. Але я знаю, що то мене дуже нещасливов учинило, як я мусила за такого оддаватися, котрий мав багато поля.
— Чому?
— Бо я другого любила.
— І чому-сьте не йшли за него?
— Чому? Бо єго взяли до війська, і я єго десять літ не виділа. Але я єго все любила, хоть мусила-м за другого оддатися і з ним жити, хоть поховала-м троє дітей, то все мені мій перший милий ніколи з мислі не сходив.
Ся мова в устах селянки немов мене задивувала. Я стала єї просити, щоби вона мені розповіла повість свого серця.
— Ви мені наказали доста пісень. Тепер, прошу вас, розкажіть мені, як то було з вашим першим милим?
— То багато говорити, а мало слухати.
— Чому? Я так дуже люблю слухати. Прошу вас, оповідайте.
Вона потупила очі в землю, як би собі щось нагадвала, потому підняла їх на мене і зачала розказувати:
— Ми обоє з Стефаном вкупі зросли і вже дітьми щиро любили-м ся. Хата моїх родичів і єго подвір'є припирали докупи. Бувало, скоро рано вибіжу в сад, то вже Стефан чекає на мене, і бавимося по цілих днях. Він ніколи не ходив з хлопцями на улицю пустувати, але сидів зо мнов і виробляв колисочки, куделі і все потрібне до господарства для моїх кукол. Коли вже підріс і став худобу в поле гнати, як мені скучно було -без него! Скоро вже лишень вечоріє, то стану на воротях і очікую єго, а як ще здалека увиджу, то зараз біжу єму назустріч. Одного вечора щось забавився; я запитала переходячого пастушка, также сина нашого сусіда, чи Стефан єще далеко, а він, хотячи з мене пожартувати, сказав: «Ого, вже єго не увидиш: виліз в лузі на скалу, а скала ся урвала і пішла в Дністер, і Стефан в Дністрі утопився». Я не могла-м з перестраху і рушитися. Мені здавалося, що він таки тут передо мнов лежить, що виджу єго пошарпане тіло. Аж дивлюся, а він іде. Страшний крик видобувся з моїх грудей; я побігла проти него і з великим плачем кинула-м ся єму на шию. Він, увидівши мій переполох, зачав розпитувати, чого я ся перестрашила. Я єму сказала, що мені Василь оповідав. Господи, як пірвав[3] Стефан єго, як зачав бити, то був би єго таки вбив, якби я не була просила, щоби вже лишив.
От він виріс на парубка, я на дівчину, а завше були-сьмо вкупі, і родичі мої не супротивлялися тому, щоби ми обоє побралися, але казали, що ми ще молоді і треба чекати, доки Стефана з війська не випишуть. Мені тогди було 17, єму 19 літ.
Одного вечора прийшла до нас моя товаришка Василина і просила маму, щоби вони позволили мені іти до неї завтра на клаку жати пшеницю. Мама позволили мені.
На другий день встала-м рано і, взявши серп, ішла-м улицев на ниву; по дорозі здибала-м Стефана, кількох парубків і дівчат, котрі также ішли до Василини на клаку. Поставали-м широков лавов на ниву і почали-м жати. Стефан жав, як звичайно, побіч мене. День був парний, сонце дуже пекло; я схотіла пити і сказала-м Стефанові. Він вхопив збанок і побіг по воду. Недалеко від нас жав той самий Василь, що мене тогди так перестрашив, кажучи, що Стефан розбився з скали. Він мене также полюбив і посилав до мене сватів, бо він був старший од Стефана і виписаний з війська; але я і чути за него не хотіла. Зато він, що міг, вигадував на Стефана і злостився на мене. Тепер, як Стефан пішов по воду, він зблизився до мене і зачав коло мене жати, не говорячи ні слова. Аж по часі одозвався:
— Єлено, чого ти з тим Стефаном баламутишся?
Мені вся кров побігла в лице.
— А тобі що до того? - сказала-м гнівно. - Я єго люблю і піду за него.
— А як єго озьмуть до війська, подумай, Єлено, таже то не рік, не два, але вісім, - постарієшся.
— То ся постарію, - одказала-м, але так мені стало слабо, що була би-м упала, якби Стефан в тот час не приніс води. Він став розпитувати, що мені такого, але я ему не казала, щоби єго не засмутити. Недалеко коло нас жала дівчина, і вона єму оповіла, що Василь до мене говорив. Стефан трохи побілів, приступив до Василя і каже:
— Чого ти мою Єлену страшиш, що мене озьмуть до війська?
— Не називай єї твоєв Єленов, бо вона буде того, кому єї бог призначив, - одповів він, і на тім сталося.
Стефан повернув до мене, але вже був цілий день сумний, і я була невесела. Я виділа єго вже в жовнярськім убраню, виділа-м єго красні кучері, як ся валяли панам попід ноги. Ледве дочекала-м вечора. Ввечер ви-йшов до нас господар з музиков, і вся челядь потягнула до него. Там давали вечеряти, а по вечері наступили танці, як то звичайно на клаці буває. Я зараз по першім танці побігла додому. Стала-м на воротях і очікувала Стефана, бо я знала, що він скоро не увидить вже мене, то зараз догадався і прийде до мене. Ах, як я собі нагадала, що єго візьмуть до війська, мороз пішов по моїм тілі. От і прийшло мені на гадку, який він був раз сумний, що я не хотіла єму датися поцілувати. Був то раз красний вечор. Ми обоє стояли на воротях; Стефан прийшов зо мнов попрощатися, бо мав везти фіру незабаром до міста. Фіра стояла вже наладована, єго тато крикнув на него, щоби вже ішов, він обіймив мене і хотів поцілувати, но мені щось зашуміло в голові, і я одвернулася од него. Втім крикнув єго тато ще раз, він притиснув мене сильнійше до грудей і стояв, як би чекаючи, чи я не оберну лице; но увидівши, що надармо, пустив мене і пішов улицев додому. Я дивилася за ним і увиділа-м, що він обтирав рукавом очі. «Як я могла єго так засмутити», - думала-м собі, стоячи тепер на воротях і чекаючи на него. Нарешті увиділа-м єго недалеко; він прийшов коло мене і хотів ся питати, чому я з клаки утекла, но я, не чекаючи, щоби він заговорив, закинула-м єму руки на шию і пригорнула-м єго до себе. Він мене сильно притиснув до серця, но, пам'ятаючи може, що я не хотіла-м датися поцілувати, не смів і тепер, але я пригорнула-м єго до себе і поцілувала-м єго сама, бо мені здавалося, що єсли я єго поцілую, то і сам цар вже мені єго не одбере.
— Моя Єлено, моя голубко, не журися, чей бог дасть, що мене не озьмуть до війська, - сказав Стефан.
Мені здавалося, що то мусить так бути, як він каже.
Пізно розійшли-м ся. Я ходила другий і третій день, як убита, мені все не сходили з мислі Василеві слова: «Єго озьмуть до війська». Мама побачила, що я щось не своя.
— Що тобі, Єлено? - питають. - Чи не посварилася що з Стефаном?
— Ні, мамо,- одповіла-м.
— А чому ж так ходиш, як квочка, що погубила курята?
— От таки так.
Як зачали мама розпитувати, то мусила-м їм всю мою журу оповісти.
— Отсе біда,- сказали мама, - ще тебе люди в зуби озьмуть. Я чула вчора, що в сусіднім селі паня шукає наймички, котра би для челяді знала варити. От піду там тебе наймити.
Я зачала плакати й голосити, як то мені на чужім селі бути, щоби з Стефаном не бачитися, таже я оден день не можу без него жити. Мама не хотіли нічого слухати, але все казали, що мене люди в зуби озьмуть, а як Стефана вправді до війська приймуть, то ніхто не схоче на мене дивитися.
Таки зараз того дня мама пішли на друге село і наймили мене в дворі на службу. Ввечер я розказувала Стефанові отсе нове нещастє і плакала-м дуже. Він мене потішав і казав, що він также піде і наймиться там, щоби я сама не була. Правда, пішов на другий день і наймився также в дворі на службу.
В неділю повели мене мама до двора. Роботи було там багато, так що не було коли і обкрутитися. Лишень увечері вирвуся на часок з кухні і поговорю з Стефаном. Отсе спостерегла, ключниця і зачала мене сварити; я єї щось буркнула, а вона до мене з прутом. Аж тут вбігає Стефан такий блідий як стіна і стримав єї за руку.
— Вперед мусите мене вбити, доки ся мої Єлени діткнете! - закричав до ключниці.
Вона наробила крику, що аж пан вибіг з покою.
— А то отсей парубок не дає мені отсю дівчину вибити за то, що вона ся з ним любить і роботу занехає, - зачала ключниця лопотіти.
— То правда, що ти отсю дівчину любиш, Стефане? - запитав пан усміхаючись.
— Правда, пане, і не дам єї нікому бити, хіба мене вперед вб'є.
— Ото сей ся любить, - засміявся пан, - але варта, бо хороша дівчина. Но-но, лишіть їх, най ся люблять, - сказав до ключниці. І на тім ся стало, вже вона більше ніколи мені не боронила з Стефаном говорити.
Зійшла вже пилипівка, м'ясниці, а в великий піст мався Стефан ставати до ревізії[4]. Я ходила як мертва. І він аж побілів. Вже не було лишень тиждень до того часу, і я ся випросила у пані додому. Поїхав Стефан з другими хлопцями на місце бранки, а я як стояла на воротях, коли він зі мнов ся попрощав, так не одходила-м від них, дивлячися, чи він ще не вертає. Що просили тато, мама, аби я до хати ішла, я не хотіла. Так три дні і три ночі я перестояла коло воріт, ожидаючи повороту мого милого. Третього дня над вечором затуркотали вози повертаючих з місця бранки. В мене серце сильно забилося, а потому цілком устало, я ледве дихала. Вози вже були недалеко наших воріт, я побачила, що Стефана не було межи повертаючими. Над'їхала фіра коло наших воріт.
— Де Стефан, де? - закричала я не своїм голосом.
— Ого, вже єго не побачиш, вже єго обстригли і присяг цареві служити,— закричали хлопці.
Я повалилася на землю, і вже мене занесли до хати. Довго-довго я була хора. Лежала-м без пам'яті, а бог дав, що я не умерла, бо треба було ще гірші муки перетерпіти. Як я з слабості встала, - люди сапали в полі кукурудзи, так довго я слабувала. Єго одобрали перед великоднем, а тепер вже було сапанє. Та що з того, що я подужала, коли мені не хотілося жити, ані робити нічого. Бувало, сяду та думаю і думаю, а за кого, все за мого Стефана. Мама ся гнівали, тато ходили зажурені; не було як думати, мусила і я в поле ходити і коло господарства крутитися. Якось перейшов мені час до першої богородиці. На саму пречисту прийшла-м з церкви і сіла-м на приспу. Тата і мами не було дома. Сиджу і думаю собі, аж дивлюся - іде якийсь жовняр просто до нашої хати. Я мало не впала з страху і з жалю, бо він нагадав мені мого Стефана. Аж дивлюся ближче - а то він самий, мій милий, мій єдиний.
— Єленко, голубочко моя, що вони тобі зробили, що ти так змарніла, - було єго перше слово, і обіймив мене, і зачав цілувати. Я з дива і з радості не могла слова промовити, лишень вдивляла-м ся в єго хороше лице, котре ще гірше помарніло, як моє.
— Стефанку, мій Стефанку, - промовила-м не своїм голосом, - Чому ти такий блідий, любчику мій солодкий, відай, ти за мнов так дуже тужив.
Він не говорив нічого, лишень сльози появилися в єго очах. Сиділи-сьмо довгий час, не говорячи ані слова, лишень дивили-м ся на себе. Аж прийшли родичі додому, тогди став Стефан розказувати, що він на три дні випросився, аби зі мною попрощатися, бо єго регімент вируковує[5] далеко, дуже далеко од нас. Через ті три дні ми обоє нічо не робили, лишень плакали-м. Він вже мене не заспокоював і не казав «ти будеш моя», бо як же він міг то казати. Вісім літ - о, який то довгий час, а все я ще більше перебула, не видячи єго. По трьох днях пійшов Стефан, а я осталася. Він не просив моїх родичів, щоби мене не оддавали, бо знав добре, що єго просьба нічо не поможе.
Незадовго по єго одході прислав до мене Василь, тот, що мене вже раз сватав, старости. Я ані в тот бік, а мої родичі таки намагають, щоби я ішла за него, бо він був одинак і мав багато поля. Я не хотіла, тато ся вгнівали і зачали мене сварити, кажучи, що я їх в гріб зажену, сли за Василя не піду. «Другого такого, як Василь, нема на ціле наше село, в нас є і другі діти, не лишень ти сама, аби ми тебе довіка на своїх плечах тримали», - сказали мама і обернулися од мене. Тато сказали, що в неділю будуть заручини. Господи, що я ся наплакала і напросила, аби мене не заручали, - нічого не помогло. От вже мене і заручили, а весілє одклали аж на св. Димитрія, бо тогди в нас празник. Бувало, прийде Василь до мене, а я на него і не дивлюся. Він до мене говорить, а я не одповідаю. Він ніколи не сердився, а все приходив і все до мене говорив приязно.
Одного вечора прийшов знов і сів собі коло мене на приспу.
— Єлено,— сказав він так сумно, що аж мені жаль єго стало, - чому ти одсуваєшся од мене? Що я тобі злого зробив?
Я не одповідала.
— Час вже єго забути, - сказав знов і присунувся ближче до мене. Він хотів мене обіймити і поцілувати, но я вирвалася од него і пішла-м до хати, засуваючи двері. Він скаржився перед моїм татом, но вони казали, що сли я буду вже єго жінка, то буду єго любити, а Стефана забуду.
Прийшло вже мені до шлюбу іти. Не знаю, чи була де така сумна молода, як я. Вбрали мене і заквітчали, а я на все не зважала, мені лишень то було на думці, що скаже мій милий, сли учує, що я за другого оддалася. Вже по шлюбі ввечер приходить у нас молодий за молодою і вперед мусить єї в дівчат викуповувати, а потому садят їх обоїх за стів, і вони мусять цілуватися. Як вже прийшло до того, я борзо схопилася і утекла до комори. Там так довго сиділа-м, аж доки-м не учула, що свати збираються додому йти. Тогди вийшла-м з комори, мене взяли на віз і повезли до Василевої хати. Там єго мама нас привітала хлібом і солев. Весілє тяглося через чотири дні. Мені щось в голові шуміло і гадати не давало. По весілю, як вже люди порозходилися, Василь приступив до мене і сказав: «Єлено, годі вже жартувати, ти тепер моя жінка». Мовлячи то, він обіймив мене сильно і поцілував. Мені так страшно жаль за моїм Стефаном - а тут ще мусила-м давати другому, нелюбові, себе цілувати- Він, правда, був такий добрий для мене, як ангел. Наймив мені наймичку, щоби я сама нічого не робила, і старався, аби був хліб на хліб, омаста на омасту[6]. Но я все не могла свого Стефана забути, день і ніч стояв він мені перед очима.
Виховалося мені двоє красних діточок, і як зайшла на них якась слабість, то до тижня я їх обоїх поховала. Боже, я гадала тогди, що з розуму зійду, так мені жаль за ними було, і перший раз прийшло мені до голови, що то, може, допуст божий за то, що я, маючи такого доброго мужа, все за Стефана гадаю. Но зараз і одкинула-м ту гадку; як міг бог мене за то карати, коли то він сам вщепив любу до Стефана в моє серце. Знов виховалася мені дівчинка, і вже мала два роки, як умерла. «Се вже, - кажу собі, - певне, кара господня, а одтепер перестану за Стефана гадати». Але гадаєте, що то легко було, я лишень встану - а він мені вже на гадці, я лягаю - і все гадка за него. Дав мені бог ще одного сина, і я просила Василя, щоби єго назвав Стефаном, то, може, буде жити. І, видко, бог приймив нашу жертву, бо хлопець ріс як з води і тепер вже жонатий. Потому прийшла на світ дівчина, і также росла і ховалася[7]. Господарство наше йшло добре, і я була би-м могла щасливов бути, сли би-м була знала, де мій Стефан обертаєся. Минули роки, єго товариші поверталися, а єго як нема, так нема. Вже стали говорити, що він, певне, на чужині умер, но я чула-м тут, в моїм серці, що він жиє і поверне. Минуло вже десять літ, як єго взяли, і все не було чутки за него.
Одного дня пішла я прати до Дністра. Прийшовши відти, сіла-м собі коло печі і гріюся, думаюча за Стефана, де він тепер пробуває, що робить, межи якими людьми жиє? Василя не було дома, був в полі, а діти пішли до сусіди бавитися. Сиджу і думаю, аж тут скрипнули двері - і Стефанова сестра показалася на порозі. Я кинулася як опарена.
— Що там? Писав, може, Стефан?
— Ні, - каже вона, - не писав, але сам прийшов і чекає на тебе в своїй хаті.
Я не гадала ані часинки, але побігла-м просто до єго хати. Коли би мене був тоді хто запитав: «Межи чим вибираєш? Чи чоловіка і діти, чи Стефана?» - то я би на діти і не подивилася, а побігла до свого милого Стефана. Прибігши до єго хати, стала-м на порозі і увиділа-м єго в жовнярськім мундирі, як стояв, опершися о стіну. На скрип дверей обернув голову і, увидівши мене, витягнув руки до мене. Я кинула-м ся до него, а він зачав страшно сміятися і зомлів мені на руках. Я і єго сестра стали-м єго водов одтирати, і він мало-помалу прийшов до себе. Я пересиділа з ним і єго сестров аж до вечора, Він розказував, як єму жаль було за мнов і за родинов, але не питався, чи я щаслива, чи Василь добрий для мене, чи маю діти, чи ні. Як вже повечоріло і я сказала «треба мені додому до дітей іти», то він аж затрясся, але не сказав нічо. Прийшовши додому, я вже застала Василя. Єму хтось вже доповів, що Стефан вернувся і що я до єго хати ходила. Василь стояв коло стола і був білий як стіна.
— Где-сь була? - запитав грізно. Було то перший і останній раз, що він ся на мене гнівав.
— Стефан прийшов, - одповіла-м.
— І що тобі до него? Чого ти ходила до єго хати? Ціле село як запалив, всі люди говорять лишень за тебе. Я не міг улиці перейти.
Я затряслася од єго голосу, такий був грізний і сумний заразом.
Втім отворилися двері, і Стефан ввійшов до хати. Увидівши гнівне лице Василя, він вхопив єго за руку.
— Чоловіче, бійся бога, не свари єї; то я винен, що вона до мої хати прийшла, вбий мене, але не кажи єї нічо.
Я стояла і не знала-м сама, що робити. Жаль мені було Стефана, але жаль і мого мужа, що єму ся так серце рвало. Він стояв і не одповідав нічо на Стефанові слова.
— Чи ти мені борониш єї видіти, - сказав знов Стефан. - Скажи мені правду, я зараз піду в світ за очима, лишень аби єї добре було.
— Ні, я тобі не бороню єї видіти, можеш приходити до нашої хати, але най люди не говорять нічо злого, - сказав Василь стиха.
— Дякую тобі, Василю, - сказав Стефан і сів на лаву. Василь сів коло него, і оба зачали балакати. Я лагодила вечерю. Стефан з нами повечеряв і сидів допізна вночі, оповідаючи нам за чужі краї, в котрих він бував.
Так ходив до нас щодня. Мої діти дуже любив, а властиво, малого Стефана, бо казав, що до мене подібний. В кілька неділь я побачила, що Василь не рад, коли Стефан до нас приходить, і просила-м єго, щоби вже більше не ходив. Тепер вже не виділи-м ся, хіба переходячи улицев здибали-м ся. Раз прийшла-м до керниці і застала-м там также Стефана, котрий брав води для свої братової. Він сказав мені, що хоче на другий тиждень з села іти, бо не може жити в однім селі зі мнов і мене не видіти. Я, як то учула, не знала-м, що робити. Жаль мені було, дуже жаль, але що, коли так ліпше було, що він хотів іти. Прийшов і до Василя і также єму то сказав, а Василь рад був, що він собі з села іде. Вже було лишень три дні до Стефанового одходу. Василь зібрався і пішов на ярмарок. Ввечер прийшов, перемокши до ниточки; дощ єго надибав насеред поля, і він не мав де сховатися. Вночі зачало єго страшно колоти і гарячка дуже єго палила. Так було через три дні. Третьої днини чувся дуже слабим, казав закликати Стефана і просив єго, щоби не одходив з села, доки він не подужає. Два дні ще ся дуже мучив, а потому казав закликати панотця, висповідався і запричастився. Як вже панотець одійшли, він казав всім з хати оддалитися, лишень Стефан аби лишився. Я сіла під вікно і чула-м, що вони оба розмовляли.
— Я виджу, - сказав Василь, - що мені з сеї слабості нема виходу. Жаль мені умирати, бо я ще молодий, але бог так хоче. Я мушу тобі місце робити, я пережив з Єленов молоді літа, ти будеш з нев до смерті. Шануй єї і дбай за мої діти, дивися, не поневіряй їх.
Далі не чула-м, що вони говорили, бо мені дуже жаль стало, і я зачала страшно плакати. Василь був дуже, дуже добрий для всіх і так мене любив, а тепер мусив умирати.
Тої самої ночі умер Василь і лишив мене вдовицев. Мені дуже жаль було за ним, так жаль, що мені ся здавало, що я вже Стефана не люблю, що та моя люба улетіла враз з душев Василя. Похорон справила-м дуже красний, такий, що люде довго в селі за то говорили.
Тяжко то бути вдовицев, а ще тяжче, як жінка навчена, щоби чоловік коло господарства ходив, а вона аби в хаті сиділа. Я тепер мусила все дозирати і коло всего ходити. Правда, якби-м була хотіла, то Стефан би мені був господарив, але я раз учула говірку помежи люди, що то Стефан Василя отруїв, аби зі мнов міг женитися. Господи, як я то учула, що на Стефана упав такий сором, я аж не стямилася: і то через мене люди єго убійцем називають! Мені здавалося, що я лишень тим тот сором з него здойму, сли єму закажу до мої хати ходити і сли за него не оддамся. Я єму сказала, щоби він до мене не ходив.
— А то чому, Єлено?
— Бо так. Я не хочу, щоби люди за нас говорили.
— То, може, і тобі ся та дурниця донесла, що єї люди по селу говорять, а ти тому віриш, Єлено!
— Ні, не вірю, але за тебе не піду, щоби люди не казали: «Дивіть, отруїв чоловіка, аби взяти вдовицю по нім».
Стефан пішов сумний додому і не приходив через кілька день до мене, бо гнівався за то, що я сказала. Потому прийшов і просив, щоби я за него оддавалася, але я не хотіла: мені здавалося, що всі люди будуть на мене кричати.
Минув рік по смерті Василя. Стефан прислав до мене старости, но я не хотіла за него іти.
В тиждень по тім прийшов він до мене, сів собі на лаву і каже:
— Коли ти така, що задля людей не хочеш за мене оддаватися, не хочеш бути моя жінка, то бувай здорова, я іду собі з села, і ти мене на сім світі більше ніколи не увидиш.
Встав і хотів іти. Я заперла єму дорогу і кинула-м ся єму на шию. Що мені були тогди люде, що світ цілий, як я погадала, що Стефана більше не увиджу!
— Не іди, мій милий, не іди, я вже за тебе піду, - сказала-м.
— Я то знав, - сказав він, пригортаючи мене до себе, - я то знав, що моя Єлена мене на поневірку межи чужі люди не пустить.
На другий день поніс на заповіді, і за три неділі одбулося наше весілє. Вже жиємо двайцять літ з собов і маємо двоє дітей, але Стефан любить Василеві діти, як свої власні, і все каже, що весь свій маєток начетверо поділить, то на свої і на Василеві діти. А Василь, як ся дивить з неба, то, певне, благословить єго, що він такий добрий для мене і для єго дітей.
1887
[1] Олівець.
[2] Українські.
[3] Вхопив.
[4] До прийому.
[5] Вирушає.
[6] Жир на жир.
[7] Викохувалася.