В катакомбах (1918)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
В катакомбах
Леся Українка
Катеринослав: Українське видавництво в Катеринославі, 1918
• Інші версії цієї роботи див. В катакомбах
 
В катакомбах.
 
(Посвята шановному побратимові А. Кримському)
 

Катакомби коло Риму. В крипті, слабе освітленій олійними каганчиками і тонкими восковими свічками, зібралась громадка християн. Епіскоп кінчає проповідь слухачам і слухачкам, що стоять набожно, тихо і покірно.

 

Епіскоп.Прославмо-ж браття, Господа Христа,
Що посадив на небі поруч себе
Замученого брата Харіклея.

Хор.На небі слава Господу Христу,
Що визволяє від земних кайданів,
З гріховної темниці нас виводить
У царство світла вічного.

Діакон. Амінь.

Епіскоп.Наш брат був на землі рабом поганським,
Тепер він раб Господній, більш нічий,

Неофіт-раб.Господній раб? Хіба ж і там раби?
А ти ж казав: нема раба, ні пана
У царстві Божому!

Епіскоп. Се щира правда:
Всі рівні перед Богом

Неофіт-раб. І раби?

Епіскоп.Раби Господні, брате, не забудь.
Сказав Христос: ярмо моє солодке,
Тягар мій лехкій. Розумієш?


Неофіт-раб.Після тяжкої задуми Ні!…
Не можу. Не збагну я сього слова.

Християнка-рабиня(в раптовому нестямі пророкує)
Уже лежить при дереві сокира!…
„Я посічу його і вергну в пломінь“
Сказав Господь!… Прийди, прийди, прийди,
Ісусе, сине Божий! Похилилась
Твоя пшеница, — жде вона серпа…
Ох, доки-ж, Господи?… Рахиль ридає,
Нема її діток… (Безладна мова переходить

в несамовитий лемент, иньши жінки й собі починають голосити, де хто з чоловіків теж не витримує)


Епіскоп.(Владним, дужим голосом).
 Геть, сатано!
Твоєї влади тут немає! (підходить до пророчиці,
що б'ється в корчах і кладе ій на голову руку).
 Сестро.
Молитва й віра хай тебе рятують
Від навождення злого духа. (Жінка помалу

затихає під його поглядом і безсило схиляється на руки до товаришок, що піддержують її).


Християнка.

одна з тих,що піддержують пророчицю. Озивається несмілим голосом)

 Отче.

Ії дитину вчора пан продав
Якомусь грекові з Коринта…

Епіскоп. Вмовкни.
Великий наш апостол заповідав:
„А жінка серед збору хай мовчить.“
(Пророчицю тим часом виводять. Мовчання.)


Неофіт-раб.

(Підходить до епископа. Тремтячим від збентеження, але роспачливо-зважливим голосом).

Прости, але я все-ж не розумію,

Як може буть якесь ярмо солодким,
А щось важкеє легким.

Епіскоп. Брате мій,
Коли ти сам по волі шию схилиш
В ярмо Христове, солодко се буде
Твоїй душі, коли ти самохіть
На себе Хрест візьмеш, невже він буде
Важким для тебе?

Неофіт-раб. Але нащо маєм
Ще самохіть у ярма запрягатись
Та двигати хрести по власній волі,
Коли вже й так намучила неволя?
Намулили нам ярма та хрести
І шию, й душу, аж терпіть несила!
Я не за тим прийшов до вас у церкву,
Щоб ярем та хрестів нових шукати.
Ні, я прийшов сюди шукати волі,
Бо сказано-ж: ні пана, ні раба.

Епіскоп.І сюю волю матимеш ти, брате,
Як тільки станеш під ярмо Христове.
Раби Господні рівні між собою.
Ти під ярмом шлях світовий пройдеш
І в царство Боже ввійдеш, теє царство,
Де вже немає пана окрім Бога,
А він же нам отець. Твоя гординя
Була-б до сатаниньскої подібна,

Як би ти влади Господа-отця
Не хтів признати над собою.

Неофіт-раб. Отче!
Яка вже там в раба гординя тая!
Нехай і так, нехай отець єдиний
Над нами буде, та коли ж настане
Те царство Боже? Де його шукати?
Один з братів казав: воно на небі,
А другий: на землі… (дивиться з запитом
і палким сподіванням).

Епіскоп. Обидва праві.

Неофіт-раб.Де-ж на землі є царство Боже?

Епіскоп. Тут.

Неофіт-раб.У Римі?

Епіскоп. В нашій церкві.

Неофіт-раб.В катакомбах?

Епіскоп.Не говори „ось тут “ „чи там воно.“
Воно є скрізь, де Бог є в людських душах.

Неофіт-раб.Коли-ж він буде в душах всіх людей?

Епіскоп.Тоді, коли Христос у друге прийде
 на землю з неба.

Неофіт-раб.(смутно).
 Брат один казав,
Що літ аж тисяча минути мусить
Від першого до другого пришестя…

Епіскоп.Се єресь брате, бо ніхто не знає
Ні дня, ні часу…

Неофіт-раб.(впадає йому в річ і з радісною надією).
 Значить, царство Боже
Настати може в кожен день і час?


Епіскоп.Запевне так.

Неофіт-раб.(Замислюється і знов смутніє).

Епіскоп.Про що гадаєш, брате?

Неофіт-раб.Я думаю… ось ти казав, що тут
У нас є царство Боже… А чому ж
У нас тут є патріції, плебеї,
Ну, І раби? (оглядає все зібрання, де-котрі
спускають очі в землю)

Християнин-патріцій.(виступає трохи на перед).
 Душа твоя, мій брате,
Бентежиться даремне. Я патріцій,
А він мій раб (показує на старого чоловіка).
Але се так для світа,
А перед Богом ми брати обоє.

Неофіт-раб.(до старого раба)
Ти раб йому про людське око тільки?

Старий раб.Ні, я служу своєму пану вірно,
Не тілько зо страху, а й по сумлінню,
Як наказав Господь.

Неофіт-раб. Коли ви рівні,
То нащо маєш ти йому служити.

Старий раб.То Божа воля, що вродивсь він паном,
А я рабом.

Неофіт-раб. То значить, в царстві Божім
Є раб і пан?
(Старий раб мовчить)

Патріцій Він тут мені не раб.
Тут я йому готов умити ноги, —
Ми зажили святого тіла й крови
У купі, при однім столі.


Неофіт-раб.(до старого раба). І дома
Так само при однім столі їсте?

Старий раб.Ні, брате, се-б зовсім не випадало

Неофіт-раб. Чому?

Старий раб.Бо так не личить… не подоба…

Епіскоп.(до неофіта-раба).
Не спокушай його. Він простий духом,
А царство Боже для таких найближче.
Хто терпить все в покорі, той щасливий,
Тому однаково, чи пан, чи раб,
Він буде тут у світі.

Неофіт-раб.Ні, мій отче,
Ні, не однаково… (з поривом). Коли-б ти бачив,
Як плакала моя дитина вчора, —
Воно-ж покірне, тихе немовлятко, —
До вечора без покорму зоставшись, —
На оргії прислужувала жінка
І ніколи було забігти в хату
Погодувать дитину. А тепер
Дитина наша хвора, тілько жінка
Не сміє плакати, бо пан не любить
Очей заплаканих в рабинь вродливих.

Епіскоп.Не треба плакати, хоч-би померла
Дитина ваша — ій велике щастя
На небі приготоване.

Неофіт-раб. А панській
Малій дитині меньше щастя буде,
Коли помре невинним немовлятком?


Епіскоп.(трохи збентежений). Невинні всі однакові у Бога.

Неофіт-раб.(понуро). То паненяті вдвоє щастя буде,
Раз на землі, а вдруге ще й на небі…

Старий раб.Не заздри, брате, не губи душі,
Святоі чистоти ій не плями.
Нехай знущається твій пан-поганий
(Бо християнин так-би не знущався),
Він чистоти в твоій сімьї не знищить,
Поки в тебе і в жінки душі ясні.

Неофіт-раб.Ой не печи мене словами, діду!…
Пробач, не знаєш ти… сказати сором…
Е, що там сором для раба!. Скажу!.
Яка там „чистота“ і „ясні душі“?
Моя душа гниє, коли я бачу,
Як жінка з оргії приходить часом
Вином розпалена, з вогнем в очах
Від сороміцьких співів, квіти в косах
Ще не зов'яли і такі яскраві
Супроти бруду в хаті видаються…
Одежу панську жінка поспішає
Зміняти на верету рабську швидче,
Щоб не каляти в нашій „чистій“ хаті,
І я не раз у жінки бачив сльози
В такі хвилини… Звичка до роскошів
Уїлась їй у сердце, мов іржа,
Без них їй тяжко… Діду, я не міг
Не міг не бить її за тії сльози,
Хоч знав, що тим спротивлю їй ще гірше
Огидну хату нашу…

 

Патріцій. Брате мій,
Ти напути на нашу віру жінку,
Тоді вона вже плакати не буде
По марних світових роскошах.

Неофіт-раб.Пане! —
Чи пак у вас тут кажуть „брате“ знаєш,
Не зважуся я жінки навертати
На нову віру. Хай вже ліпше плаче
По чистих шатах та по панській хаті,
Ніж має плакати по чистоті
Душі своєї й тіла. Врятувати
Вона однаково себе не може,
То що їй з того, коли буде знати
Про гріх і святість. Краще хай не знає.

Епіскоп.Хто по неволі согрішив, той чистий.

Неофіт-раб.Та ми, раби, самі нераз не знаєм,
Що робим по неволі, що по волі...
Гріх, чи не гріх, а мука зостається...
Сказати тяжко... я не знаю сам,
Чи то моя, чи панськая дитина...
Люблю дитину й часом ненавижу...

Стара жінка.Гріх ненавидіть, то-ж дитя невинне.
(Глянувши на єпіскопа замовкає).

Епіскоп.І жінка часом мудре слово мовить.

(Молода але змарніла, убого вбрана жінка щось шепоче на вухо поважній старій вдові-діаконіссі)


Діаконісса(до єпіскопа). Дозволиш говорити чесний отче?

Епіскоп.Кажи, але коротко.


Діаконісса.(вказує на молоду жінку). Ся сестра
Бажає послужити свому брату
(вказує на неофіта-раба).

Епіскоп.Як саме?

Діаконісса. Просить щоб його жона
Приносила дитину їй до хати,
Йдучи на паньску оргію служити, —
Сестра своє годує немовлятко,
То вділить покорму і тій дитинці,
Та й доглядить до вечора сумлінно,

Епіскоп.(до молодої жінки).
Се добре діло перед Богом, дочко.
(Молода жінка покірливо схиляє голову).

Діаконісса.(до неофіта-раба.)
Скажи своїй жоні нехай приносить
Дитя до хати тесли Деодата —
На форумі Малому він живе —
І доручить сестрі Анціллодеї,
За догляд щирий може бути певна

Анціллодея(Молода жінка. Тихим голосом до неофіта-раба].
Зроби мені сю ласку, милий брате.

Неофіт-раб.[зрушенний]. Спасибі, сестро!

Патріцій.А до мене прийдеш,
Я дам тобі одежи ненової,
Але порядної, з моїх рабинь,
Ми з жінкою даєм їм більш ніж треба,
То можуть і твоїй жоні вділити,
Коли твій пан не досить їй дає.

Неофіт-раб.[здержано]. Спасибі пане.

Епіскоп.[поправляє]. „Брате“

Неофіт-раб.[байдуже.] Хай і так.


Християн-купець. Казав ти, жінка любить чистоту,
А в хаті бруд. Приходь до мого краму,
Я мила дам без грошей, певно пан ваш
Вам жалує його.

Неофіт-раб. (з ледве скритою насмішкою).
 Либонь що так.

Старшій діакон. Ти може часом голодуєш, брате,
Здебільшого погани зле годують
Своіх рабів, то ти приходь до нас
Що-тижня на аґапу у неділю,
(Се в нас такі обіди для убогих),
Там матимеш поживну добру страву
Для тіла і для духа. Бо часами,
Як покинчиться вже трапеза вбогих,
Приходять і епископ та найстарші
Христової зажити крови й тіла,
Подати нам науку благочестя,
Умити ноги браттям. Ти приходь
На дворище до мене. Я Олійник,
Агатофілом звуся, коло Термів
Моя оселя. Всяк тобі покаже,
Де мешкає „отой дивак багач,
Що любить годувати всю голоту“
Се так про мене гомонять погани.

Неофіт-раб.

(нічого не відповідає діаконові і стоїть який час мовчки, вхопившись за голову).

До чого я дожився! Лихо тяжке!

Жебрущим дідом замолоду став!…
Кого мені клясти? Чи свого батька,
Що за довги продав мене в неволю?
Чи ті довги, чи того багача,

Купця на людські душі? Чи той день,
Той час, коли на світ я народився?

Епіскоп. Нещасний, схаменися! заспокойся!
Жени від себе геть лихого духа
Гордині й роспачу! Смертельний гріх
Оці твоі прокльони, ще й в годину,
Коли тобі брати братерську поміч
Так гойно призволяють.

Неофіт-раб.  Ой, та поміч,
Вона мені вразила серце вкрай…
Та глянь же ти на сю змарнілу жінку
(вказує на Анфіллодею),
Вона ж як тінь. А в мене ж молода,
Здоровьям повна жінка, тілько син мій,
Як сирота, за покормом бідує,
Чужій дитині долю заїдати,
Або вмірати мусить, поки мати
Вином і втіхою панів частує.
І я ще маю жебрати одежи
Отій своїй з біди гулящій жінці, —
З рабів рабині шмаття назбіраю,
Бо ніколи рукам здоровим прясти, —
Не має часу, бо що день, то свято.
Ти кажеш, гріх клясти й роспачувати,
А се ж не гріх голодних об'їдати
І голих обдирати? і кого ж?
Своїх братів, працьовників, рабів…

Діакон. У нас дають, і вбогі і заможні

Неофіт-раб. А, я забув, що можу взяти мила
У брата-крамаря зовсім задурно,

Щоб трохи обхаючить рабські злидні,
Аби не так уже кололи очі
У царстві Божому братам богатим,
А то ще прийде часом брат убогий
На ту аґапу раз на тиждень їсти,
Та розпростре свої брудні верети
На лаві поруч білої туніки
І вишитої тоґи. (До патріція). Ти подякуй
Свому товаришу за теє мило,
Бо може прийдеться умити ноги
Мені для християнського братання,
То все ж таки вони чистіші будуть,
Як я їх дома трошки милом змию,
Пожалую ручок патріціянських.

(Патріцій спалахує, але стримується і тільки поглядає на епіскопа).


Епіскоп.(ще тихим, здержанним голосом, але вже сурово).
Який злий дух тобі обмарив серце?
За віщо ти своїх братів караєш
Ідкими та вразливими словами?
Що ми тобі вчинили, що ти маєш
Супроти нас?

Неофіт-раб. Я маю жаль до вас,
Великій жаль. Я досі був рабом,
Невільником, запроданним в неволю,
Забраним силоміць, а ви тепер
Ще й жебраком мене зробити хтіли,
Щоб я по волі руку простягав
По хліб ласкавий. Ви мені хотіли
Поверх ярма гіркого — ще й солодке,
Поверх важкого — легке наложити,
І хочете, щоб я ще вам повірив,
Немов мені від того стане лехше.


Епіскоп. Се ми тобі по щирости казали,
По слову Божому.

Неофіт-раб.  А я не вірю
Ні в щирість вашу, ні в такі слова,
Як би ви щиро помогти хотіли —
Он маєте на волтарі срібло
І золото — замість отіх аґап
Могли б рабів з неволі викупляти, —
(до Патріція). Ти, пане, міг би відпустити й дурно,
А ми б уже сами собі дістали
Одежі й хліба.

Епіскоп. Хто такії ми,
Щоб волю Божу одміняти мали,
Кому рабом, кому з нас вільним бути?
Про що ти дбаєш? „Не єдиним хлібом
Живе людина, але й кожним словом,
Що з Божих уст виходить“

Неофіт-раб.  Ні їй мало
Самого хліба й слів, їй треба волі,
Инакше буде нидіти, не жити.
За те ж я маю жаль до вас великий,
Що ви мені замість того життя
Обітованного у вічнім царстві Божім
Даєте страву, одіж та слова.

Епіскоп. Не всі слова однакові, мій брате,
Слова Господні більш рятують душу,
Ніж людські всі діла.

Неофіт-раб.  Які ж слова?

„Терпливість і покора“ тільки й чув я
Від вас сьогодня. Та невже вони
Рятують людскі душі? Та невже,
За них ідуть на хрест, на наглу страту
І на поталу звірям християне?

Епіскоп. Вони ідуть за те велике Слово
Якого всім словам людським не сила
Достоту росказати.

Неофіт-раб. Що за слово?

Епіскоп. Те слово — Бог. Він альфа і омеґа,
Початок і кінець. Ним все настало
І ним усе живе, і більш не має
Богів на світі окрім сього Бога.
Він є і слово, й сила, і життя,
А всі оті, що звалися Богами
В поганськім світі, — идоли бездушні,
Або злі духи, слуги князя тьми.
І се за те нас мучать, роспинають,
Що ми не хочем идолам служить
І князя тьми признати нашим богом
Бо ходимо не в темряві, а в світлі.

Неофіт-раб. (палко підхоплює слова епіскопа).
„Бо ходите не в темряві, а в світлі,
То й скинули терпливість і покору,
Як маску Міма, геть з свого обличчя,
Не хочете служити і коритись
Тому, чиєї влади ваші души
Признати більш не можуть, проти кого
Боротись вам велить сумління ваше,
Чи так я зрозумів тебе, мій отче?


Епіскоп. Так, лиш одно додати мушу я:
Ми боремось в терпливості й покорі.

Неофіт-раб. упалим голосом
І знов нічого я не розумію
Боротися в покорі… Що се значить?

Епіскоп. Ми боремося з духом не з людьми.
Ми платимо покірно всі податки,
Ми Кесаря шануємо і владу,
Не повстаєм ні словом, а ні ділом
Супроти них, а тілько князю тьми
Ні жертви, ні поклонів не даємо.

Неофіт-раб. А хто ж такий той кесарь, тая влада?
Хіба ж вони не слуги слуг того,
Кого ви князем темряви назвали?

Епіскоп. В той час, як служать идолам, а в инший —
Вони начальники від Бога дані.

Неофіт-раб. Від Бога? від якого?

Епіскоп. Бог єдиний
На світі є, Бог Слово, Бог Любов,
Бог триєдиний, Батько, Син і Дух.

Неофіт-раб. То се він дав і кесаря і владу
Преторіанську та патріціанську
І владу над рабами богачів?

Епіскоп. „Нема на світі влади окрім тої,
Що йде від Бога“. Бог є царь й пан
Над усіма владиками земними,
Вони в його руці, і він помститься
Над ними за неправду, а не ми.
„Мені належить помста“ каже Вічний.


Неофіт-раб. Коли ж та помста?

Епіскоп. Хто збагнути може
Шляхи Господні?

Неофіт-раб. Може аж тоді,
Як царство Боже стане по всім світі,
Коли Христос на землю вдруге прийде?

Епіскоп. Тоді напевне буде Божій суд.

Неофіт-раб. А потім що?

Епіскоп. Одна отара буде,
Єдиний пастирь.

Неофіт-раб. А при нім не буде
Помішників, намістників Господніх!
Ніяких тих начальників над нами?
І вже тоді не будуть більше люде
У думці вільні, а в житті раби?

Епіскоп. Не знаю, свого слова нам не дано
Від Господа Христа й його посланців.

Неофіт-раб. Отак?.. промене ж, хай воно й ніколи
Те царство Боже не приходить!

Старший раб. (з невимовним жахом). Боже!
Рятуй нас від гріха! Що він говорить?

(Вся громада християнська гомонить; окремих слів не чутно, але гамір, як хвиля росте, наповняє крипту і луною розкочується по темних переходах катакомб)


Епіскоп. (підіймає руку в гору. Дужим голосом).
Мир, браття вам! (до Неофіта-раба) Покайся, нечестивий,
Візьми назад слова ті необачні,

Бо гірш тобі на тому світі буде,
А ніж на сьому. Хто на сьому світі
Не хоче царства Божого вбачати,
Той втратить і небесне царство Боже.
І буде вергнутий в гегену люту,
Де пломінь невгасимий, плач і скрегіт,
І де робак до віку точить серце.

Неофіт-раб. (палко). Ні, не покаюсь. Ти, старший, даремно
Мене гегеною лякаєш. Маю
Гегену ту що дня і що години,
Навколо себе чую плач і скрегіт,
Що дня мені робак той точить серце.
То ж він мене привів сюди до вас
Шукати правди, волі і надії,
А що я в вас найшов? Слова облудні
І марну мрію про небесне царство
Та про царя єдиного в трьох лицах
Що над панами нашими панує,
І їм дає над нами панувати
Від першого до другого пришестя,
А може й далі. Може ж і по смерти
У тім небеснім вашім царстві Божім
До віку буде так, як тут до часу,
Безплотні душі ваші будуть вічно
Терпіти і „боротися в покорі.“
Сей рабський дух (на старого раба) і там служити буде
Не тільки з остраху, а й по сумлінні
Душі патріціанській можновладній,
Сей (на крамаря) буде важити добро і зло

І чистоту по часточках вділяти,
Сей (на діакона) раз на тиждень буде роздавати
Духовну страву отакій голоті,
Як хоч би й я, а ми вже, злидарі,
Стоятимем тихенько та покірно,
Немов старці перед богатими панами,
Ждучи, який нам знак подасть епіскоп,
Чи він хоч слово мовити дозволить,
А може нам звелить співати гімни
Єдиному цареві всіх царів
І панові усіх рабів небесних.
Ні, далебі не знаю, чи не краще
Було б мені в самій гегені вічній,
Ніж у такому рабстві безнадійнім
З якого й смерть вже визволить не може.

Епіскоп.

(що вже скілько раз намагався перервати ту мову і стукав патерицею об землю, гнівним і грізним голосом покриває слова неофіта-раба).

Геть, відійди від мене, сине тьми!

Лиши сей збір! Чого сюди прийшов
Бентежити святу громаду нашу?
Нащадку злий єхидни, скрийся в нору,
З якої виліз на погибель душам!

Неофіт-раб. Ні, ти мене не смієш прогоняти,
Бо я сюди прийшов по твому слову,
Повіривши обітниці лукавій
Немов би тут знайду любов і спокій
І вічнеє життя. А ви забрали
Остатній спокій і любов остатню,

Навіки отруіли, і тепер
Душа моя вмірає. Я не знав,
Що значить гріх, я тільки знав нещастья,
А ви мене навчили, що то гріх
І нечисть перед Богом. Я був певний,
Що смертю покінчаються всі муки,
А ви мені відкрили ціле пекло
В просторі вічности за гріх найменший,
Так мусите ж ви дати оборону
Від безлічі гріхів отих пекельних.
Учили ви мене любити ближніх,
Так научіть мене їх боронити
А не дивитись, опустивши руки,
Як в рабстві тяжкім браття погибають.
Все ваше милосердя, наче латка
На ветоші злиденного життя
І тілько гірше злидні виявляє.
Чи молоко чужої жінки дасть
Моїй дитині ніжність материнську?
Чи верне чиста одіж чистоту
Моїй що дня плямованій дружині?
Чи я забуду серед ваших зборів
Мою сумну, зганьбовану оселю?
Не хліба хочу я, не слова прагну,
Любови чистої без плям бажаю,
Без заздрощів, без сумнівів нечистих,
До ясної надії пориваюсь,
Що я хоч здалека побачу волю,
Що хоч мій син, онук, найдальший

правнук.
Такого часу діжде, як і слово,
Ганебне слово „раб“ із світа зникне.
Жадаю віри в ту святую силу,
Що розум просвітить у найтемнійших
І всіх людей збере в громаду вільну
Без пастиря-дозорця і без пана,
А не в отару з пастухом свавільним
Та з лютими собаками, тремтячу
Від голосу вовків, левів, шакалів,
Гієн, лисиць і всякого хижацтва.
Не я один духовну спрагу маю,
Не я один так серцем голодую,
Багато нас таких. Мені казав
Один товариш-раб, що десь над Тібром,
Як перейти отруєну Маремму,
Є табор потайний рабів повстанців.
Утомлені своїм довічним рабством,
Вони гадають розірвати пута
І скинути ярмо з своєї шиї.

Патріцій. Ти думаєш вони на довго скинуть?

Неофіт-раб. Хоч би на мить, і то вже варто труду!
Я сподівався на довічну волю
В громаді вашій, але ви й на мить
„Солодкого ярма“ нездатні скинуть,
Так чи не краще залишити мрії
Про вічне і піти на часове,
Замість аґап на орґію кріваву?

Патріцій. Скажи — на хрест і на ганебну страту.


Неофіт-раб. Ей, християнине! з якого часу
У вас ганебною зоветься страта?
Невже се ви жахаєте хрестом?
Адже ж Мессія ваш не посоромивсь
У купі з розбишаками конати
На тім хресті.

Епіскоп. Він освятив хреста,
А не розбійники. Він вратував їх,
А не вони його.

Неофіт-раб. Овва! Невже?
А може б він не царював на небі,
Не панував над душами людськими,
Як би не проливалась тая кров
Розбійників, повстанців, непокірних
На пострах всім рабам і „простим духом“,
Бо може терпеливість і покора,
Давно б полинули з землі на безвість,
Як би мара прибитих на хрестах
Крівавих разбишак нас не лякала
Погрозою даремного сконання.

Молодий християнин. Терплячих і покирних не лякає
Смерть на хресті за того, хто прийняв
За всіх нас муки хрестні.

Неофіт-раб.  Так на те
Він їх прийняв щоб ми, іх знов приймали?
То деж він той рятунок, в чім той викуп
Гріхів усього світа, як і знов
Що дня кріваві викупи даються?


Епіскоп. Той викуп там на небі. Наше царство
Не сього світа. Хай тіла вмірають
Аби повік жили блаженні душі.
Христос віддав і плоть, і кров свою
В поживу вірним, а такі ледачі
Раби лукаві, як ось ти, марнують
Святий той дар, і він даремне гине.

Неофіт-раб. А мало нас погинуло даремне,
Крівавих жертв усім богам неправим,
Та гине й досі за того Царя,
Що, кажеш ти, на рабство осудив нас?
Хто зміряв шлях, обставлений хрестами
Що ми, раби, одвіку перейшли?
Хто зважив кров, що досі ще не впала
На голову катів, а все тяжить
На дітях тих замучених героів?
По тій крові, немов по багряниці,
Постеленій для кесарських тріумфів,
Пройшла богів фаланґа несчисленна
З землі на небо. Доки буде слатись
Під ноги їм, тиранам безтілесним,
Богам, безкровним, неживим примарам
Живої крові дорога порфіра?
Своєї крові я не дам ні краплі
За кров Христову. Як що тільки правда,

Що він є бог, нехай хоч раз прольється
Даремне божа кров і за людей.
Мені дарма, чи бог один на небі
Чи три, чи триста, хоч і міріади,
За жодного не хочу помирать,
Ні за царя в незнаному едемі,
Ні за тіранів на горі Олимпі,
Нікому з них не буду я рабом,
Доволі з мене рабства на сім світі!
Я честь віддам тітану Прометею,
Що не творив своїх людей рабами,
Що просвітив не словом, а вогнем,
Боровся не в покорі, а завзято,
І мучився не три дні, а без ліку,
Та не назвав свого тірана батьком,
А деспотом всесвітнім, і прокляв,
Віщуючи усім богам погибель.
Я в слід його піду. Коли загину,
То не за нього — він не хоче жертви —
Але за те, за що і він страждав.
Нехай нікого хрест мій не лякає,
Бо як почую я в своєму серці
Святий вогонь, і хоч на час, на мить
Здолаю жити не рабом злиденним,
А вільним, непідвладним, богорівним,
То я щасливим і на смерть піду,
І без докору на хресті сконаю.

Анціллодея. (Раптом заходиться невтримливим риданням).

Неофіт-раб. (Лагідно). Чого ти сестро? Що тебе вразило?
Чи я тебе образив прикрим словом?

Повірь мені, я не хотів того.

Анціллодея. Ні брате… не образив… тілько… шкода…
Так жаль мені тебе… загинеш певне…

Епіскоп. Не плач. Лукавий раб — не вартий сліз.
Він поклонився духом Прометею,
А той єсть Сатана, одвічний змій,
Що спокусив на гріх і непокірність.
Нема сьому рабові ні рятунку,
Ні прощі. Він занапастив себе.
Покиньмо нечестивця, одсахнімось,
Ходім од зла і сотворімо благо.

Неофіт-раб. А я піду за волю проти рабства,
Я виступлю за правду проти вас!

(Вся громада рушає з свічками в руках. Епископ попереду. Неофіт-раб іде сам, окроме, другим переходом в иньший бік).

Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1927 року і автор помер більш ніж сто років тому.