ВИСТАВА
З долини-хмара — з-поміж гір
Ударила рожевим протуберанцем в блиск емалі,
Щоб там вгорі порозтікався верх,
Пронизаний гарячим стрілом сонця.
А поруч хмарок розривная ткань,
Як вовче зілля, в закрутках полізла —
Розтягується й нітиться у затишку фіялок,
Що ними обернувся камінь гір.
Туманів смуги, мов ліяни,
Так виганясто поплелися вгору, —
Уже підносять руки через край Яйли,
Благаючи у присмерків хоч клаптя сяйва.
Як виноградні памолодки, плутаються й блякнуть
Бліді зіллячки туману,
Бо роз'їдає вечір тіло їх плохе,
Немов потужняя гризота.
І в той туман росою опада
На схили в м'якіть перламутрів.
Ще матовими барвами міниться даль землі,
Ще море, як голубка,
Турличе блисками своєї шиї,
Бо натяки од райдуги заночували, —
А небо з легкістю перебирає знов
Всю невловиму ніжність переходів.
У створках обрієвих неба та землі
Могутній бенкет фарб і переливів,
Як у виставі бенефісній,
Гремить в-останнє з-за гір.
Закінчено виставу —
І раптом
Швидко
Гасять світло дня.
Раз-раз, — і засвітились зорі.
А кіпариси, як сосульки темні,
Привішені на цвяхи золотих зірок.
На невидимих ниточках, мов струнах,
Здається — бомбляхами ходять і бренять
Та тихо дзвонять у смерковій стумі.
|
