Гетьман Петро Сагайдачний/XIV
| ◀ XIII. Знову на морі | Гетьман Петро Сагайдачний XIV. Турецька ґалера. Синоп |
XV. Під Очаковим ▶ |
|
Татарочка прокинулася здоровенька, тільки трохи бліденька; спершу вона зо сну заплакала, але побачивши знайомі вже козацькі обличча, затихла. Олексій Попович заходився був своїми шорсткими руками вмивати її, але вона почала пручатися й заплакала. Небаба оступився за неї:
— А годі тобі, Олексію, дитину мучити!
— Та воно ж невмиване, — сказав Попович.
— То ти думаєш його своїми копитами вмити?
— Оттакої ще! Які ж у мене копита?… такі ж руки, як і в вас…
Та сварка раптом перепинилася. На отаманській чайці загув ріг, і всі чайки стрепенулися. Весла блиснули проти сонця, наче безліч птахів одразу махнули білими крильми, і всі чайки спливлися до отаманської. Вони стали круг неї, щільно притулившися одна до одної.
— Панове отамани і все військове товариство! — голосно сказав Сагайдачний, показуючи на захід: — здається, отам пливе турецька ґалера… Либонь то ґалера якогось багатого баші чи княжати. То треба нам її добути, бо може й на їй бідного невільника багато…
— Добути! добути! — загукало козацтво.
Як стало тихо, тоді Сагайдачний наказав що робити.
Знову загув ріг, і чайки заметушилися. Дженджелія з кількома чайками покинуто берегти од ворога ґалери з визволеними невільниками, а всі останні чайки трьома лавами полинули на захід — одна лава навперейми турецькій ґалері, а дві, щоб обступити її з боків і не пустити втекти.
Незабаром неначе виросла серед моря чепурна ґалера, прибрана злато-синіми киндяками та білою габою, що мов сніг блищала проти сонця. Скоро й з ґалери побачили чайки козачі, бо враз вона здрігнулася, над чардаком знявся білий димочок, щось торохнуло і куля гарматня впала в море, не долетівши до козацьких чайок.
— Туди к бісу по рибу! — гукнув Карпо і на всіх чайках зареготали козаки.
Поки на ґалері налагодилися стрельнути з усіх гармат, то чайки вже так близько підпливли до неї, що кулі гарматні перелітали через їх і вже позад чайок падали в збурене веслами море.
Як зграя ластівок опадає шуліку, так чайки опали ґалеру. Загомоніли козацькі мушкети, і турки на ґалері попадали мов підтяті… В одну мить сотні гаків козацьких уп'ялися в боки ґалері… Ще мить — і ось козаки вже на ґалері, вже счепилися з турками… Лемент, стогін…
Недовго козаки працювалися, скоро впоралися з турками і стали хазяїнами на ґалері. Вона справді мабуть належала багатому хазяїнові, бо дуже пишно була прибрана дорогою білою тканиною та киндяками, то б то широкими шовковими биндами. Та після бою все те вбрання стало пошарпане й закрівавлене. Козаки зараз же заходилися порядкувати: повкидали в море побитих та й поранених, поросковували невільників, бо їх було на ґалері чимало, позмивали кров.
Виявилося, що ґалера везла в Трапезонт до Османа-баші невільників, куплених у Козлові. Серед невільників козаки побачили багато знайомих людей. Радість була велика; раділи і визволені, і визволителі.
Сагайдачний віддав свою отаманську чайку курінному отаманові Нечаєві та його козакам, а сам перейшов на здобуту ґалеру, а з ним і писарь Мазепа, і Небаба, і Олексій Попович, і ще деякі козаки. Туди ж перенесено й татарочку. І яка ж вона була рада, що можно всюди лазити та роздивлятися. На ґалері була кабиця, то козаки понишпорили, знайшли риж і зараз же зварили своїй дитині кашу. А вусатий Карпо та чорнявий Юхим клопоталися коло Хведора Безрідного: обмивали та зав'язували йому прострелену руку.
І знову пливуть козаки морем безкраїм. Над ними небо, під ними вода, а між небом і водою нікого й нічого немає — сами козацькі чайки та здобуті ґалери. І вітер навіть не зривається великий — тихо та спокійно на морі.
Усе море впоперек перепливли козаки без ніякої пригоди і от якось над вечір побачили турецький беріг, а на йому великий город, обмурований високим муром з баштами. За мурами знімалися в гору високі тополі та стрункі минарети. Це був турецький город Синоп; до його й пливли козаки визволяти невільників та карати турків за ті муки, яких невільники дознавали.
Козаки спинилися оддалік дожидати, поки зовсім споночіє, а тим часом Сагайдачний з старшиною почали радитися, як саме напасти на Синоп. Чимало визволених невільників жили і в Синопі і добре його знали; розуміючися на військовій справі, вони, живши там, придивлялися й до мурів, і до фортеці і знали, куди саме треба бити, щоб добутися в город. То й їх покликано на раду. Довго міркувала військова рада, поки обміркувала добре справу, а козаки тим часом лагодилися до бою.
Нарешті все обмірковано. Сагайдачний сказав усім, хто що має робити. Ось уже ніч оповила і землю, й море, і тоді козаки тихо-тихо підпливли до Синопу. Ось уже в городі все стихло, погасилося світло, — люде поснули, не сподіваючись лиха. А воно вже насувало на їх.
Тихо підпливла половина чайок до берега, тихо вийшли козаки на беріг і тихо пішли берегом до фортеці. Друга половина чайок тихо попливла до затоки — там стояло багато всяких суден турецьких.
І враз зникла вночішня тиша й темрява. Загомоніли козацькі мушкети й турецькі гармати, счинився галас, лемент, почервоніли високі дерева й будівлі, вогнем узялося темне вночішнє небо… То половина козаків напала на фортецю, а друга на турецькі судна.
Не змогли турки дати добру одсіч козакам. Вибили їх козаки з фортеці та й сипнули в город…
І запалав Синоп так, як недавнього часу палала Кафа. Та й сплюндрувало козацтво Синоп, так як і Кафу… Ще звечора він був багатий та пишний, а вранці став руїною, пожариною. Тяжко помстилися козаки над своїми ворогами.
Сплюндрувавши Синоп та визволивши невільників, заходилися козаки зносити здобич на чайки та на ґалери.
— Гляньте, гляньте! — скрикнув хтось. — Хома цапа несе!
І справді Хома, почервонівши з натуги, ніс на руках, правда, не цапа, а білу ангорську козу, а за плечима в його була здоровенна в'язка сіна. Козаки, сміючися, обступили його:
— Хомо, нащо тобі цап здався?
— Еге, цап! Не цап, а коза…
— Та нащо ж вона тобі?
— Ото розумні! І того не тямлють! Доїтиму, та й буде молочко дитині.
— От так Хома! — зраділи козаки. — І про дитину не забув.
Тут голосно загув отаманський ріг, скликаючи козаків, і вони мерщій кинулися до чайок.