Гея/Розділ третій
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Розділ другий | Гея Розділ третій |
|
|
Розділ третій[ред.]
(Автор розповідає, як він схотів одвідати велику робочу республіку, як він перейшов її кордон, якого товариша він там зустрів і які мав з ним повчаючі розмови. Несподіваний наслідок товариського поцілунку. Автор іде відвідати селянську хату.)
І
Тепер я хочу розповісти вам
З своїх мандрівок деякі пригоди.
А треба вам сказати, що я сам
Схотів побачити краї й народи;
Бо краще вірити своїм очам,
Аніж чужим, і більше в тім вигоди
Для повісті й для самого мене,
Що я зробив по цих краях турне.
II
А ще до здійснення того заміру,
Щоб мати ширші кола до розмов,
Я кілька місяців поклав на щиру
Роботу вивчення народних мов.
А як побачив, що вже певну міру
Знання придбав, у ширший світ пішов.
Я висновки вражінь безпосередніх
Уже подав у строфах попередніх.
III
Тепер же я вам дещо розповім
З того, що бачив я на власні очі.
Мене з початку в світі цім новім
Цікавили республіки робочі;
Хотів же бачить я передусім
Ту, що з країв холодної півночі
Геть простяглась далеко в теплий край.
І я сказав собі: туди й рушай.
IV
І вирушив. Я зовсім не бажаю
Писати про пригоди всі свої,
Що мав я, їдучи до того краю,
Куди тягли мене думки мої,
І право я собі застерігаю
В цій повісті — скорочувать її.
Скажу я тільки, що без перепони
Я переїхав тут усі кордони.
V
Останній же кордон то був не так,
Як я гадав, легкий до переходу.
Коли б не стрівсь мені один «земляк»,
Зробив би я [собі] велику шкоду.
Та напутив мене він, що і як
Мені зробити, щоб, мовляв, у воду
Не лізти, не спитавшись, де там брід.
Ті вказівки я виконав як слід.
VІ
Які — скажу. Але прелімінарний
Зроблю я відступ. Бачте, річ така:
В тому краю існує спосіб гарний,
Як краще відрізнить робітника
Від буржуя. В тім краї кодекс карний
Буржуям смерті присуд виріка.
Відколи там життя ввійшло вже в норму,
Робітники всі мають уніформу.
VII
Сказавши ж просто — кожний робітник
Обдерся, обносився аж до шкури,
Бо з часу, як буржуй злочинний зник,
Живе тут кожний близько до натури,
І виробляти пролетар одвик
Що—небудь інше, опріч диктатури,
То з часу, як совіцький лад зміцнів,
Зістався він без свити й без штанів.
VIII
То щоб не буть чужим з робітниками,
Модерний вигляд мусив я принять:
Обтяв одну полу, немов зубами,
А на штанах зробив дірок штук п'ять;
Одежу всю в такі оздобив плями,
Що стало кольору її не знать.
Таку фігуру в сні хіба примариш:
Сказав би всяк тоді, що я товариш.
IX
І ледве перейшов я той місток,
Що служить там кордоном, зараз чую:
—Товарищ, стой: куда бредешь, дружок?
Небось, не сладко кланяться буржую,
Так ты вот к нам пустился наутек?
—Еге ж,— кажу,— до вас тепер прямую.
(Я знав уже, що треба тут казать).
Прийшов, — кажу, — щоб з вами працювать.
Х
— І пречудесно; будем працювати, —
Новий товариш мій мені відрік,
Малий на зріст, рябенький і кирпатий,
І, як з одежі знати, робітник;
Борідка цапом, різнобарвні лати
На спінжаку, рудий на тілі шлик, —
Оце й усе, що кинулось у вічі,
Щоб опису не починати двічі.
'XI
— Ходім зо мною, — каже мій Іван
(Я знав докладно вже за три хвилини
Його ім'я, і соціальний стан,
І ряд пригод численної родини), —
Ходім зо мною просвіщать селян
Совіцької червоної Вкраїни.
Ми за науку беремо тут хліб,
Та й грошей я чимало вже нагріб.
XII
І взагалі тут добра нам пожива:
Чого—чого в країні цій нема!
Всі землі тут одна родюча нива,
А повний колос аж стебло лама.
Але цього не розумію дива:
Тут люд чомусь комуни не прийма.
І не втовчеш їм нашої програми
Ніяк — ні кулями, ані киями.
XIII
«А що простіше? — запитав би їх:
Ти любиш землю? — ну й працюй над нею,
Ори, і сій, і — скільки в тім утіх! —
І жни, й мели, хоч цілою сім'єю,
Печи хоч паляниці, й то не гріх;
Але не їж, не будь же ти свинею.
Поїсть совдеп, продком і совнарком.
Зате ж наділять і тебе пайком».
XIV
І от нема на них такої сили,
Щоб змусила признать порядок цей.
А скільки сел ми досі попалили
І скільки розстріляли ми людей!
І скільки вже в Сибір переселили,
Щоб не тримались власницьких ідей!
Але всі наші заходи даремні:
Ми їм чомусь і досі неприємні.
XV
Ми рай даєм, несем благую вість,
Приносим пролетарську диктатуру.
Ці ж дурні кажуть: «Що нам за користь
З диктаторства, коли з нас луплять шкуру!»
І як хто з нас у їх корову з'їсть,
Вони піднять готові авантуру.
Їм реквізиції не до смаку
Та й неохоче ставляться в чеку.
XVI
І взагалі такий народ тут клятий,
Що справа з ним занадто вже тяжка:
Почнеш його до війська заганяти,
А він тобі не знать куди втіка.
Ніяк з упертого того звіряти
Червоного не зробиш вояка.
Їм кращий жовтий кольор та блакитний,
Ніж наш червоний прапор усесвітній.
XVII
Від їх і небезпека немала:
Не раз тремтиш, неначе в лихоманці,
Бо їм лиха година надала
Вельми погану звичку — йти в повстанці.
І йдуть сотнями з кожного села
Не тільки власники, а й голодранці,
Та як наскочить чи вночі чи вдень
Ватага їх, то нас рубає впень.
XVIII
Трапляється, що часом ми втікаєм;
Та війська в нас, мов тої сарани:
Вернувшись, ми сот дев’ять розстріляєм
І знов—таки над сотнею пани
Й цю сотню ущасливим нашим раєм,
Чи то хотять, чи не хотять вони.
Хай ліпше край від люду буде чистий,
Ніж залишаться тут не комуністи.
XIX
Почувши висновок останній цей,
Я в тон йому сказав: — Я теж гадаю —
Не рай повинен бути для людей,
А люде препаровані для раю.
Який пожиток нам з чужих ідей,
Хоч би й корисних для якогось краю!
А наші, хоч і згубні задля всіх,
Несуть нам стільки радощів і втіх.
XX
То певна річ, що ми свої ідеї
Зуміємо багнетами вщепить
І проти волі людності всієї
Країну кожну зможем ощастить;
А людності не вистачить, — без неї
Ще краще наша зірка заблищить:
Де менше люду, менше там опору,
В пустині ж то найбільше нам простору.
XXI
— Ти правильно, товаришу, сказав, —
Іван говорить, — нащо нам ті люде!
Хіба на те, щоб хтось тут панував
Тоді, як нас на світі вже не буде?
А щоб своїх не віддавати прав,
Ми краще людність знищимо повсюди.
Нам більше буде, як помре вона,
І хліба, й м'яса, й цукру та вина.
XXII
От тяжко тут добуть мануфактуру,
Та як наб'єм ми досить куркулів,
То буде чим прикрити нашу шкуру:
Ми наберем ще досить жупанів.
Не знаю, чом ми не взялися здуру
За тих добродіїв ще з перших днів.
Ми досі б мали добру одіж кожний,
Як мусить мати пролетар заможний.
XXIII
Тепер же кожний з нас, немов буржуй.
Одежа вся — самі дірки та лати:
Що як ти не крути та не мудруй,
Щоб рам'я те докупи постягати,
Не втнеш нічого; ну, та не сумуй,
Ми ще себе зумієм полатати,
І вдягнемось без фабрик і купців,
Як прийде день залишків та льохів.
XXIV
Ех, брат, люблю я лад комуністичний,
За те, що він найкращий з—між усіх:
Робітники спочинок мають вічний,
А всі пани працюють задля їх;
Тепер і ледар став як цар всемічний;
Ще ж добре, що вбивати вже не гріх
І що вже зникла власність на кишені —
Залазь у кращу й цуп кредиток жмені.
ХХV
— Ура! нехай живе найкращий лад! —
Я крикнув, щоб ту мову припинити.
Ще п'ять хвилин я б витримав навряд
Без того, щоб товариша не вбити.
Я відступив од його крок назад,
Щоб геть піти, та й думав: «Пропади ти,
Щоб я з тобою далі йшов удвох,—
Бодай ти був ізвечора ще здох!».
XXVI
Але товариш, у відповідь крику,
Скакнув до мене на шалений крок.
Очима виявив нестямність дику,
Вхопив мене та просто в губи: цмок!
Мене це зовсім збило з пантелику,
А він до мене :— Це тобі, дружок,
Я щиро дякую й тебе цілую
За всю комуністичну Русь святую.
XXVII
Я випручавсь од його та й кажу:
— Чекай мене, заскочити я мушу
Он до цієї хати, забіжу
Дістати, чим нам промочити душу.—
А сам мерщій скакнув через межу
Та далі огородом як не рушу!
Забіг за хату; далі був гайок.
Я в гай — та й заховався за горбок.
XXVIII
Спочив я й рушив тихою ходою
Обміжком між двома рядами нив;
Навкруг і в далечінь передо мною
Широкий лан житами зеленів;
А там геть—геть далеко під горою
Повитий млою темний ліс синів,
Під ним же, ледве око добачало,
Мале село з садочків виринало.
XXIX
Чи дивлючися на оту святу
Красу природи, ті гаї, ті ниви,
Хтось міг би думать, що країну ту
Не заселяє люд цілком щасливий?
Та бачив я крізь тую ліпоту
Насильства й гніту вид такий жахливий,
Що та краса не тішила мене
І серце тисло почуття сумне.
XXX
Хоч я не бачив ще того очима,
Що роблять тут червоні вояки,
Але не міг не знати, річ видима,
Того, про що вже всюди йшли чутки;
Тепер же наче був перед дверима
Страшної, всім огидної «чеки».
Мені ввижалася кривава маса
Потрощених кісток людських і м'яса.
XXXI
Я був уже постановив собі
Хоч трохи запізнати ту країну.
А що, як сили в мене заслабі,
Щоб витримати ту страшну картину,
Що мав я бачити? а в тій юрбі
Звірячій опинившись, чи не згину?..
Та обережний обмине біду,
І, може, я ще тут не пропаду.
XXXII
Піду найперше до сільської хати,
Побачу, як живеться на селі,
Що думає надалі розпочати
Народ, що став «господарем землі».
Мені він, може, схоче повідати
Свої надії та свої жалі.
Вони для мене більше ніж цікаві,
Хоч я й чужий усій тутешній справі.
XXXIII
Я вийшов з—проміж нив на битий шлях,
І що мені здалося дуже чудно:
Що тут не так, як є по всіх краях,
Де на шляхах буває досить людно,
А тут хіба вгорі пролине птах,
Зустрінути ж людину дуже трудно.
Ідеш, ідеш і все людей нема;
Немов велика тут пройшла чума.
XXXIV
Вже сонце низько над землею стало,
Як я дійшов поволі до села.
Зі сходу вітерець легкий зривало;
І від садів далеко тінь лягла.
Я за цей день пройшов таки чимало
І радий був дістатись до житла —
І от, нагледівши одну з хатинок,
Я в двір пішов проситись на спочинок.
1921