Григорій Савич Сковорода (український фільософ)/Вибрані місця з творів
| ◀ Життепис | Григорій Савич Сковорода (український фільософ) пер.: Гнат Хоткевич Вибрані місця з творів |
Байки Харьківські ▶ |
|
|
ВИБРАНІ МІСЦЯ З ТВОРІВ Г. С. СКОВОРОДИ.
(З першої вступної проповіди до курсу лєкций „Про християнську добронравність“).
Увесь світ спить!
Та ще не так спить, як то про праведника сказано: „спить так, що коли і впаде, то не розібьється“. Ні. Світ наш спить глибоко, наче пришиблений. А наставники, пасущії Ізраіля, не тільки не будять, а ще й приговорюють: „спи, спи — не бійся. Місце добре — чого боятися?“
Колись-то сини Ізраіля не могли дивитися на осяяне славою лице Моісея, що узрів Бога. А на що ж вони дивилися? Та на саме покривало, що ним було прикрите Моісеєве лице. Отуди! Який же ти Ізраїль? Виходить, що обрізаний ти по тілу та необрізаний по смислу. Тьму очі твої ще переносять, але істини вже не можеш ти стерпіти.
Слухай, християнине з язичеським серцем! Чи довго ж іще ти будеш лежати на землі? Чи станеш же ти нарешті колись людиною?
Ні, не станеш. А чому? Тому, що на плотську занавіску задивився, а на лице істинного Божого чоловіка дивитися тобі зовсім нема терпіння. Отже не переобразишся ти з земного в небесне доти, доки не пізнаєш що́ таке істинний чоловік.
А що ж воно таке — істинний чоловік? Не продереш очей доти, доки плоть і кров твоє серце держати будуть. А довго ж вони будуть держати? Доки не признаєшся, що твоя плоть і кров ніщо.
Істиною не бувала плоть ніколи. Плоть і брехня — одно, і хто любить сього идола, плоть — сам такий же. А там де брехня й пустота — там людини немає.
Продерімо ж, о мертва тіне, очі наші і приноровляймо звикле до плотської тьми око наше дивитися на Ізраіля, на істинного чоловіка, минуючи плоті покривало! О, істинний нетлінний Боже Ізраільський! Блесни світом Твоїм на нас стільки хоч, скільки може наше око стерпіти!
(З другої такої ж вступної проповіди).
Де-хто шукає Його у високих світських почестях, в чудових будинках, в церемоньяльних столах і т. и. Шукають і розглядаючи небеса, сонце, місяць, зірки — нема й там. Шукають у довгих молитвах, постах, у священничих обрядах… шукають у грошах, в столітнім здоровью, в плотськім воскресенню — нема й тут.
Та де ж Він? Ага, осьдечки: Його знайдеш, коли будеш проповідувати, знати пророків, роздаш майно своє, мучитимеш своє тіло. Але — нема й там Христа.
(Христос — у вищім помислі, у вищім стремлінню духа людського, „на землі нагорній, високій“).
(Ми боїмося, коли нам говорять по потребу нищити плоть, бо розуміємо то буквально і говоримо) Та чи можна ж, щоб чоловік жив без плоті, крови й костей?..
Але що ти плетеш? Хто там твою оту землю займає. Нехай собі вона буде, як єсть. Ти знай тільки одно: що коли ти з самою лиш землею захочеш жити, то се буде брехня. Ти тільки старайся, щоб з твоєї брехливої землі блеснула правда Божа.
(З „Дверей вступних до християнської добронравности“).
Дякуймо ж, дякуймо Богові блаженному за те, що потрібне зробив нетяжким, а тяжке непотрібним!
Нема нічого солодшого для чоловіка, нема нічого й потрібнійшого як щастя. І нема ж нічого й лекшого. Дякуймо ж блаженному Богу!
Царство Боже в нас самих, щастя наше в серці нашім, серце в любови, а любов — у законі Вічного. От се й єсть незаходяще сонце, що сердечні безодні просвіщає. Дякуймо ж блаженному Богу!Подумаймо — що тільки було б, коли б щастя, се найпотрібнійше і найлюбимійше для всіх, та залежало від місця або від часу, від плоті й крови? Що, наприклад, було би, як би щастя Бог поклав тільки в Америці або, скажім, на Канарських островах чи в азьятськім Єрусалимі, або в царських чертогах, або в Соломоновім віці, або в богацтвах, або в пустині, або в чинах, або в науках, або в здоровью? Тоді б і щастя наше і ми з ним були би дуже бідні. Бо хіба ж усі могли би жити в тих місцях? Або хіба можуть усі родитися в однім часі? А як же ж поміститися усім в однім чині?
Та й яке ж то взагалі щастя, побудоване на піску плоті, на обмеженім місці й часі, на смертній людині? Се ж направду тяжке. Тяжке й неможливе. Дякуймо ж Богові блаженному, що тяжке зробив непотрібним.
Отже коли хочеш бути щасливим — не шукай щастя за морем, не проси його у людини, не волочись по палацах, не блукай по Єрусалиму, не повзай по всій кулі земній. Золотом можеш купити село, річ тяжку, але обходиму, а щастя, яко річ необхідніша з необхідних, завжди і всюди дається дурно. Повітря й сонце завжди з тобою, всюда й дурно, а все, що тікає від тебе геть — знай, що воно чуже і не вважай своїм. Не пішло би воно від тебе, як би було тобі потрібне.
Отже дякуймо блаженному Богу, що щастя ні від небес ні від землі не залежить.
Увесь світ складається з двох натур: одна видима, друга невидима. Видима називається сотворіння, невидима — Бог.
Ся невидима натура содержує всю видиму, вона завжди була, єсть і буде. У людей древніх Бог називався — Розум всесвітній, Натура, Буття всіх річей, Вічність, Час, Доля, Необхідність, Фортуна, і т. и. А у християн найчастіші йому імена — Дух, Господь, Царь, Отець, Розум, Істина. І два послідніх імени — се найкращі имена.
І тепер мало хто розуміє Бога; тож недивно, що і у древніх часто помилялися і Богом вважали якусь річ. Але в чім усі віки і всі народи сходилися завжди, се в тім, що істнує таємна якась усім володіюча сила. Часом буває, що чоловік лакея візьме за пана, але завжди знає, що над лакеєм є пан, хоч його, може, ніколи і в вічі не бачив.
Бог дав нам усе. Але нічим так не обдарував нас, як давши нам вищу свою Премудрість. Се душа, користь і краса наша, без неї усе мертве і гнусне. Коли яка родина, місто, держава засновуються на премудрости — стають вони раєм, небом, домом Божим. Коли одна людина на премудрости будує життя своє — буває в ній страх Божий, святиня, благочестя.
Приходимо ми на світ усі без премудрости, але для неї. Хто до неї ближчий, той має більше благородности і чує незрозуміле блаженство. Вона — се лице Бога, яке, напечатуючися в душі нашій, з диких звірей робить нас людьми. А коли вже вона вселилася в серце, то там розцвітає непорочність, як би який райський дух. Вона відріжняє нас від звірюки милосердям і справедливістю, а від скотини повздержанням і розумом. Маючи в собі премудрість, серце наше робиться чистим жерелом благодіянь, що несказано веселять душу; отоді ми буваємо істинними людьми й по душі й по тілу.
Завжди люди намічали її ознаками, і вона, наче принц який, мала свої портрети, герби, печаті. Її, наприклад, знак був — змій завішений на колу перед жидами. Її герб — голуб з масличною гилкою в дзьобику. Являлася вона і в образі льва та вівці, її ж знаком був царський жезл. Ховалася вона й під священними обрядами, як, наприклад, під вкушенням пасхи, під обрізанням; закривалася вона й ріжними оповіданнями, як, наприклад, повістю про Ісава та Якова, про Савула й Давида. І тільки потім уже, потім являлася вона во образі мужеськім — во образі Богочоловіка.
(З твору „Наркіс або — пізнай себе“).
Єсть предревня притча про парубка Наркіса, що подивився на себе у воду і закохався на смерть. Сей учинок Наркіса можна назвати словами: пізнай самого себе. Хочеш бути задоволений із себе — пізнай самого себе. Хто прозрів у водах тлінності красоту духа свого, той не в що зовнішнє, не в тлінности своєї воду, а в саму суть свою закохається. Наркіс на полотні тлінної плоті своєї побачив нерукотворенний образ, іже єсть сіяння слави Отця.
Тіло наше само нічого не може, ним роспоряжається мисль: вона розсуждає, радить, опреділяє, велить, а тіло тільки як приборкана скотина або як хвіст волочеться за думкою. Значить головне в нас — то єсть думка.
Але й земля липка дуже; нескоро можна вирватися з плотської думки, бо вона ж родиться в плотському нашому життю, по землі повзає, плоті бажає. Та Господь знайшов мудрого проти мудрого, змія на змія, сімья проти сімени, землю проти землі, рай на місце пекла, живе замісць мертвого, правду свою на місце брехні. Віра — от се єсть істинне око, яким, минаючи видимість, бачити можна істинну людину.
Як на картині видимі краски сами по собі ніщо, тільки грязь, а головне — той рисунок, що вони дають, так і в людині. Та не тільки в людині, а і в звірях, і в деревах, і в травах. Дух все виліпляє, дух і держить. Але ми почитаємо в тілі тільки прах, а мислію вище не підіймаємося, не думаємо, що то ж Бог битіє усьому. Він у дереві істинне дерево, в траві трава, в музиці музика. Бо Господь, і Дух, і Бог — се одно. Він дивнеє в усім і нове в усім робить сам собою, і істина Його в усім во віки пребуває. А решта — то тільки зовнішність, тільки тінь Його, пьята Його, підніжжа Його і ветха риза.
По великих садах роблять часом здоровенні клітки, обволікають їх залізними сітками, і багато птичок безперестанно в середині там колотяться, то в один то в другий бік бьються, але ніде пролетіти не можуть. Отак і наші серця мечуться й мучаться в стінах видимости. Бо що може бути вужче й тісніше видимости?
Як же ж нам вилетіти звідти, коли ж ми давно, з самого дитинства напоєні лукавим духом, засіяні зміїним насінням, щоби тільки одну видимість, зовнішню тьму любити та за нею ганятися? Чи вилетить же, як птиця, серце наше з клітки землі?
Ох, не вилетить — бо ми не віримо, що зверх видимости є ще щось, чого не можемо полапати й аршином поміряти. І хоч приймемо насіння благословенне, начало спасенія нашого, але воно буде у нас безплодне — бо ми любимо зовнішність, звикли до неї і не можемо подумати, що видимість може зогнити, як зерно, але невидима сила зостанеться. А без того согниття новий плод ніяк не може родитися.
З ким можна зрівняти істинну людину?
З повним і добрим колосом пшенишним. Чи не в зерні закрилося все і чи не весною виходить, движиме невидимою силою? І тоді зерно починає давати щось нове, коли зовнішність уся вже на нім зогнила, і те нове — то вже не від плоті, а від Бога.
Підійми ж від землі думку свою і зрозумій, що носиш в собі людину від Бога рожденну. Побачив ти в зерні легеньку зовнішність, в котрій закрилася таємно дійсність невидимого Бога — поглянь тепер і на себе. Старенька солома не боїться погибелі: як із зерна вона вийшла, так в зерні й закриється. Чого ж ти трепещеш? Не бійся. Роскрий своє серце для приняття віри, бо яке ж то сильне зерно в тобі, в самім тобі! Небо видиме і земля — все в твоїм зерні сокрите.Світло відкриває усе, що нам у тьмі тільки бовваніло. Так і Бог усю нам істину освіщає. Земляний чоловік гадає, що ніби-то він і справді щось розуміє. Та воно хіба мало такого младенець бачить у потемках, чого й не бувало? А коли світ возсіяє — всі примари щезають.
Всякий знав отсі слова: час, життя, смерть, любов, думка, душа, пристрасть, сумління, благодать, вічність — але як би кого попросити про пояснення, то всяк би задумався. Хто зможе пояснити що̀ таке час, коли не зрозуміє божественної висоти? Хто взагалі може зрозуміти щось з усіх видимих і невидимих сотворінь, коли не розуміє того, хто всьому голова й основа? Начало премудрости — розуміти Господа. Не бачу Його, але знаю й вірую, що Він єсть.
(З твору „Ворота Господні в границі вічности“).
Земля родить і звірів, і скотів, і гадів, і мух. Так і серце земне робить з нас ріжних нечистих звірів, скотів і птиць; а чадами Божими творить нас тільки чисте серце, що возлетіло вище усього тлінного. Серце жадне до золота, серце, що любить думати тільки про гаманці, мішки та чемодани — се справжній верблюд, що любить пити мутну воду і за вьюками не може пролізти через тісні двері в границі вічности. Бо серце ж єсть корінь і суть. Усякий є тим, чиє серце в нім. Вовче серце у тебе, то й сам ти вовк, хоч лице й не вовче. Серце, що зоставляє верблюдам мутну воду, а само устремляється на горняя до чистої води — чи не олень то, хоч і рогів не має? Серце трудолюбствующе, очищающе від полови вічне зерно Святого Духа на хліб — чи не віл се молотящий? Серце, що воцарилося над звірами й над волею своєю, що ростерзало всяку власть і славу, яка возстає на Бога, що не тратить духа в бідности, в гоненіях, в хворобах, у смерти — чи не лев то? Серце, що високо блискає, як блискавиця, що настигає й побиває усякі пернаті мрії та замислуваті стихійні думи — чи не сокіл то єсть? А серце, що летить в простір висоти небесної, любить світло й вперяє зіницю очей в сяєво південних променів — чи не є то благородний орел? А чи не голубка є серце, що любить Господа, святої надії гніздо в нім знайшовши? І нарешті чи не голуб тобі є серце, що бачить двоє, що над потопними водами зрить твердь і берег? Се чисте серце, що злітає над усим поганим, то єсть голуб чистий, Дух святий, дух знання, дух благочестя, дух премудрости, дух ради; дух слави нетлінної, дух і камінь віри.
(З твору „Дружня розмова про душевний спокій“).
Зміряли ми море, землю, повітря, небеса, потрівожили внутрішність земельну ради металів, розмежували плянети, повідшукували гори на місяці, найшли невидимих світів нещислиму кількість, будуємо дивовижні машини, засипаємо безодні, зупиняємо воду — Боже, чого ми тільки не вміємо? Чого ми тільки не можемо?
Але горе, що при всім тім чогось великого не стає. Немає чогось, чого й назвати не вміємо. Знаємо, що не стає чогось, а що воно таке — не розуміємо. І похожі ми на безсловесну дитину, що тільки плаче; воно і не знає і сказати не може в чім йому потреба, саму тільки досаду відчуває.І се явне душі нашої незадоволення чи не позволяє нам догадатися, що всі оті науки не можуть думки нашої наситити. Безодня душевна ними не наповняється. Пожерли ми несчислиме множество систем з плянетами, плянет з горами й морями, але не втоляється наша жажда. Математика, медицина, фізика, механіка, музика із своїми сестрами — чим більше їх вкушаємо, тим гірше палить серце наше голод і спрага, а ми все не догадуємося, що то все тільки служниці при пані, хвіст при голові.
Я наук не хулю, навпаки — я хвалю й найпослідніше ремесло. Але те хули є достойне, що, на сі науки надіючися, забуваємо ми найвищу науку — науку щастя людського, до якої всякому віку, всякій землі, всякому полу й зросту завжди двері відчинені.
Що ж може зробити нас щасливими?
Наше щастя живе у внутрішнім спокою серця нашого, а спокій — у згоді з Богом. Чим хто згідніший з Богом, тим він спокійніший, а значить і щасливіший.
Щасливий той, хто живе по волі благого Духа — Господь буде на всіх путях його. А що нас вводить у пагубу, так се от сі чотирі річи:
А. Братися за те, що тобі не підходить.
Б. Нести обовьязок, противний твоїй природі.
В. Обучатися, до чого не родився.
Г. Дружити, з ким не рожденний дружити.
Отже бути щасливим — се значить пізнати себе чи то свою природу, взятися за свою долю і робити своє діло. Найкраща душа не може бути спокійною, коли вона несе обовьязки, до яких не родилася. Та й як же їй бути спокійною, коли вона втратила радість серця? А як же їй не втратити, коли замісць добра обижає і приятелів кревних, і ближніх і дальніх, і земляків і чужосторонніх? А як же їй не обижати, коли вред приносить суспільности? А як ж не вредити, коли нема невтомної праці? А звідки ж може узятися труд, коли нема охоти до нього? А де візьмеш охоту без природного до того нахилу? Отже природа й єсть первоначальна усьому причина. Вона мати охоти, а охота гірша неволі по приказці. Охота радується труду як синові своєму, робить труд солодким.
А що ж таке сама природа? Се і єсть блаженний у чоловіці Дух; се той, що говорить: без мене не зможете нічого творити. Дух управляє сліпою видимою твоєю природою і Він уже не помиляється. Послухай Його — і Він поведе тебе до того, до чого ти рожденний, і будеш ти і для себе і для братів своїх корисним. Отже не хапайся за должность, не взнавши чи ти рожден для неї. Пізнай себе і послухай Господа свого: Він один знає, що тобі єсть сродне й корисне. Він і поведе тебе до того, запалить охоту, заохотить до труду, увінчає кінцем твоє діло і благословенням главу твою. Не роспочинай нічого без сього царя в життю твоєму. Невже мимо вух твоїх проходять слова: шукайте насамперед царствія Божого. Отже шукай, і день і ніч повторяй: нехай прийде царствіє Твоє. А без того — наплюй на всі свої діла, якими б хорошими вони тобі не здавалися.
Часто так виходить, що багато людей тікають від хліборобства. Кидаються на всякі инші должности, хоч може вони й не підхожі зовсім до них. А між тим тільки природний труд є солодкий труждающемуся. З веселостею жене зайця борзий пес. Услаждається трудом пчола, збіраючи мед. По що ж тільки ти, о маловірна душе, отягчаєш себе, ідучи в друге званіє, коли Отець твій небесний родив тебе хліборобом чи гончарем чи бандуристом? Чому не йдеш по званію своєму, йдучи на инше, хоч тобі й не сродне? Бо не розумієш, що в тисячу раз щасливіше в малім можна жити, але з Богом своїм, ніж без Нього знаходитися серед воєначальників чи первосвященників. Більше пошани вартий швець, на своєму місці, ніж генерал не на своєму. Яка користь, коли імья твоє десь напечатане, а Дух Істини, що сидить і судить в самому тобі, не одобряє тебе? Зостанься ж краще в природнім твоїм званію, яке б воно не було мале. Лучче тобі попрощатися з великими хоромами, з широкими грунтами, з пишними титулами, ніж розстатися з душевним спокоєм.
Смішно дивитися, як медвідь танцює, вовк свистить у сопілку, а лошак носить поноску. Смішно, бо всяка безвредна невідповідність смішить. Але коли вже поставити вовка пастухом, медведя зробити ченцем, а лошака совітником, то се вже не жарти, а таки просто біда. Бо хто може бути до других добрим, коли він до себе самого лихий? Самім собі убийцями суть ті, хто бореться з природою. Яка ж то мука — трудитися в невідповіднім ділі! Без охоти і празник річ важка. Ніхто не буде мати твердої слави від якого-будь художества, коли труд біля нього не буде мати за солодчий самої слави. Багато людей, не звертаючи уваги на свою природу, беруть для себе ремесло найдохідніше, але вони помиляються. Дохід — не радість, а коли й радість, то не внутрішня. Істинну ж радість сердечну знайдеш тільки в роботі тобі сродній. І тим радість більша, чим більше сродна робота. Як би щастя було в богацтві, то хіба мало богатих на світі? А щасливих, бач, мало. Бо богацтво тішить тільки тіло, а душу веселить сродна робота; коли ж сю роботу відобрати, то се для душі смертельна мука. Душа сумує й непокоїться, як пчола замкнена в хаті, коли сонечко світле кличе її на уквітчані поля. І мука ся позбавляє душу здравія, відбірає охоту на все і приводить до розслаблення. Тоді душа нічим недовольна. Не веселить її тоді й богацтво, гнусними здаються сусіди, невеселими забави, обридливими розмови, важкими хатні стіни, немилими усі домашні; ніч скучна, а день досадний; літом зіму хвалить, а зімою літо; подобаються минулі віки, хотілося би із старости вернутися в молодість; лає нарід свій і свого рідного краю звичай, порочить натуру, ропщеть на Бога і сама на себе гнівається; тільки те солодким здається, чого нема, тільки те гарне, що минуло, тільки те завидне, що далеке; там тільки гарно, де мене нема, і тоді тільки гарно, коли мене там нема. Хворому всяка їжа гірка, всяка услуга противна, а постіль тверда. Жити не може і вмерти не хоче. Млость, кажуть лікарі, початок всіх хвороб тілесних. Так само душевне незадоволення — се двері до всіх сердечних пристрастей і внутрішніх бурь. Не бачимо воздуху, що пінить море; не бачимо й скуки, що хвилює душу. Ми її не бачимо — а вона нас мучить. Бо се єсть дух мучительний; літає він всюда, сідає на позолочених дахах, проникає у світлі чертоги, сідає на престоли рядом із сильними, нападає на воїнський стан, подогоняє кораблі, знаходить тебе в далеких странах, в глибокій пустині. Звідси усіх страшних діл начало і всіх самоубійств. Отак невидиме стає сильнішим видимого, і від невидного залежить видне.
Трудно, кажуть, пізнати свою природу. А чужу то й ще трудніше. Але землеміри по тіні можуть опреділити висоту дзвіниці — отже і всяка инша тайна має свою тінь. Дивись: коли хлопчик робить собі маленьке ярмо і кладе його на щеня, на котика — чи не є се тінь хліборобської в нім душі і чи не позив се до хліборобства? А коли він одягає шаблю — чи не охота се до воїнства? Коли переймає божественні пісні, любить заглядати в священні книги — чи не показує се таємну искру природи, що зове його до діл богословських? Отже й бачимо в усім тім невидиму силу.
Бог подібен до богатого фонтана, що наповняє ріжні сосуди по їх вмістимости. А над фонтаном напис: нерівна усім рівність. І ллються з ріжних трубок ріжні токи в ріжні сосуди, що стоять доокола фонтана. До меншого сосуда менше попадає, але в тім він рівний з більшим, що обоє однаково повні. І що може бути більше глупого від тої рівности, яку де-які дурні у світі завести думають? Бо хіба ж не глупе те, що противиться Божій натурі?
Я сади, поля й ліси люблю по природі своїй; батько мій теж хлібороб.
Слава Богу — мабуть і ти до тої роботи родився. Берися ж орати, приготовляй пищу для людей і скотини, води стада, розмножай вулики чи що там тобі твій Господь повелить. Не бійся — труд твій буде тобі солодшим, ніж воздух благовонний, ніж чисті вод потоки, співи пташок, ніж нарешті самі плоди трудів твоїх. І сього жде від тебе рідний край твій. А коли ж не послухаєш Господа — знай, що печаль загризе душу твою серед позолочених палат і будеш ти плакать, згадуючи поля зелені. Ранком будеш говорити — та коли ж той день уже мине, а увечері скажеш — та коли ж той світ уже буде. Або скажу тобі Моісеєвими словами: „буде ниття твоє наче висіти перед очима твоїми, і боятися будеш і дня й ночі, і не будеш віри няти житію твоєму від страху серця твого, бо воно буде перелякане, і від видимого очам твоїм“. Оце єсть життя в тілеснім богацтві, але без душевної утіхи; се єсть бачити Господа свого висящого над очима твоїми і не покривающого, як гніздом птенці своя, а біющого по сердечних зіницях, як орел оленя, сидючи на рогах його.
Коли хто родився воїном — бери зброю, оберігай хлібороба й купця від зовнішнього ворога й від внутрішнього грабителя. Тут твоє щастя, тут твоя радість — бережи ж свого звання, як ока. Що природному воїну може бути солодшим військового діла — колоти обиду, оберігати страждущу беззбройну невинність, заступати правду — оце єсть його солодка їжа. То ж не бійся: з Богом легко тобі буде нести голод і спрагу, холод і спеку, безсонницю, кріваві рани і самий страх смерти. Все те воїнське горе з Богом буде тобі сто разів приємніше, ніж чини й доходи твої. Чин може носити усяк, але діло дійсно робить тільки той, хто має природу до того. Діло й без чина діло, а чин без діла ніщо. Коли ж, званіє Боже забувши, підеш за прихоттю своєю та за сторонніми совітниками — простися навік з усякою радістю, хоч би ти поселився в самім рогу ізобильности. Будеш що-хвилини терпіти душевну смерть, бо відобрати від душі сродну роботу — се значить позбавити її життя свого. І люта єсть смерть сія. Ради тіла ти убив душу — а се погана заміна.
Не розумію — по що мати меч, коли робити ним не те, на що він властиво є викований. І по що носити тіло, коли не тратити його на те, до чого воно создане. Тоді хоч би ти жив Мафусаілів вік, то життя здається тобі пеклом, коли воно не потрачене на те, до чого тобі Господь дав його. Солодкою є трата здоровья й літ тільки на природне діло. Тоді тільки життя наше стане жертвою благоуханія Господеві. Хто кличе в ліси й сади соловіїв та дроздів, на поля жайворонків, а жаб у води й болота? Хто веде ріки до моря? Хто тягне до магниту залізо? Хто язик полуміні тягне угору? — Се Бог наш. Хто щасливо живе в богацтві, то не тому він щасливий, що в богацтві, а що в богацтві з Богом; а як богач буде без Бога — послідній старець щасливіший його. Не всі рождені для щастя в богацтві. Коли математик, медик чи архитектор щасливі, то певне щастя те від природи, а без неї чоловік тільки бідна й смішна тварь. З Богом святим і низьке підіймається, а без Нього падає й високе. Щастя наше в нас самих, нехай ніхто не жде щастя ні від високих наук, ні від почтенних должностей, ні від богацтва. Там щастя нема. Воно залежить від серця, а серце від спокою, спокій від призвання, призвання від Бога. От тут кінець, далі не йди. Бог жерело всякої утіхи, і царствію Його не буде кінця.
А ти хочеш бути проповідником. Та чи родився ти до того? Подумай над собою, оглядися добре; коли справді не тщеславність чи прибиль, а сам Господь тебе зове врожденною до сього діла любовію — іди. Готовся до того званія. Зостав усі діла, тікай усякої молви, люби бідність, самотність, ціломудреність, дружи з терпінням, учись священним язикам — се все зробить тебе острішим і крилатішим. Привітайся з древніми язичеськими фільософами, побалакай з отцями вселенськими, а перше всього дбай, щоби зрозуміти що́ таке віра. То найпотрібніше. А коли вже призапасся хлібом Христовим — можеш роспочати уділяти його й приятелям, благодітелям, ближнім і дальнім. Тільки треба все те утверждати непорочним життям. Який же ти богослов, коли ти сребролюбець? Ти збірай тільки богацтво слави Божої.
(З твору „Боротьба архистратига Михайла з сатаною за те, що легко бути благим“).
Любезні брати мої! Подивіться на того, хто йде тим шляхом. Шествує собі з палицею веселими ногами й співає спокійно: „зайда я на землі — тож не сокрий, Господи, від мене заповідей Твоїх“. А співаючи, дивиться то направо то наліво, спочи- ває на горбочку коло потока на травиці зеленій, пищу їсть просту, спить солодко і Божі сни бачить. Рано встане свіжий, повний надії; день його — вік його, і за тисячу літ нечестивих не продасть вік одного свого дня. У світі він найбідніший, а у Бога — найбогатший, бо возлюбив путь і славу Божу. Ногами ходить він по землі, а серце його на небесі.
Се єсть шлях царський, верховний, горній. Ним пішли Енох, Ілля, Авакум, Пилип; ним пішов Абрам на гору принести в жертву Ісака і взяв від Бога печать віри. Ним ішов Моісей на гору, ним шествує весь Ізраіль до землі обітованної. Сим же шляхом зійшов на Сіон Давид; і Христос у пустиню побідити сатану; і апостоли йшли на гору Галилейську бачити світло Воскресенія. Радісний сей шлях, але порожній; порожній, але радісний, і без нього нема спасення. Порожній же він, бо тільки людям вибраним одкривається.
Ятір — се сітка така риболовна, зроблена по образу чрева: широка при вході, тісна при виході. Он тим шляхом іде сребролюбець. Господи — як же ж він обвішаний мішками, торбами, кошелями, гаманцями! Ледве сунеться, мов навантажений верблюд. Кождий ступінь йому мука, але він сього не хоче чути та ще й підбадьорює себе піснею:
|
Нехай я буду поганий — аби був богатий. О, святі грошики! Нема над вас у світі. |
А се ще хто тим шляхом іде? Глянь! Пьятерик людців чвалає у великих опанчах, що на пьять аршин по дорозі ще волочаться. На головах коллаки, а в руках не жезли, а коляки. На шиї у кождого дзвін з верьовкою, торбами, образами, книгами обвішані. Ледве-ледве волочаться, як воли, що соборний дзвін тягнуть. От уже справжні „труждающієся й обремененниї“, але горе їм, бо то лицеміри, обезьяни справжньої святости. Вони довго моляться в церквах, безперестанно у псалтирь барабанять, будують та украшають храми, йдуть молитися до Єрусалиму. На пику вони святі, а серцем над усіх беззаконнійші. Серебролюбці, честолюбці, сластолюбці, сводники, немилосердні, непримирительні, радуються нещастю сусіда, в прибутку бачуть благочестя, заповіди Божі що-дня цілують, а за копійку їх продають. Се домашні звірі й внутрішні змії, лютіші від тигрів, крокодилів і василісків. В торбах їх пісок йорданський з грошима, а книги, навішані на них — типіки, псалтирі, прологи й таке инше. От зупиняються вони й починають співати. Послухаймо й ми безбожної їх пісні.
|
Прокинься, Боже — чого ти спиш? Псалтирь напамьять знаємо — |
(З твору „Вдячний Еродій“).
Рожденного на добро легко добру вивчити. Сокола скоро навчиш літати, а не черепаху. Орла скоро вивчиш дивитися на сонце, а не сову. Олень легко привчиться бігати на гору й пити з чистого жерела, але не верблюд чи кабан. І всяке діло добре йде, коли йому помогає натура — ти тільки не мішай їй, а коли можеш — поможи, очисть їй дорогу. Клубок сам собою покотиться з гори — прийми тільки камінь з його дороги. Яблуні не вчи як яблука родити, бо вже сама природа її навчила, а ти тільки вбережи її від свиней, очисти гусінь. Природа усьому начало і без неї нічого благого нема. Саме виховання від природи йде, вливаючи в серце благостне насіння волі, аби ми самохітно й добровільно робили святе і угодне перед Богом і людьми. А приписувати суть виховання людській науці й людському язику — се идолопоклонство. Яка там користь хоч би й в ангельській мові, але без доброї думки? Який плід може дати найтонча наука без серця благого?
Приходять іще міні на думку тетерваки, що гоняються за обильністю харчу і на тім ловляться. А от уже чайки, сусідки та дятли — ті обережніші, так само як і олені та сайгаки. Послухайте отсієї пісеньки:
Будь доволен малим, за великим не гонися.
Сітка вже простерта на тебе — вельми бережися.
Я вам сильно ражу — роскішно не жити,
Бо на таких-то завжди напинають сіти.
Хто вдячний Богу, той малим доволен,
А ропотник усім світом не сит і не повен.
Вдячна душа втече від сіти,
А замісць неї туди попаде неситий.
(З твору „Убогий жайворонок“).
Тетервак, не бачучи сітки, налетів на розсипану ловцем їжу, почав її хапати; а нажершися по вуха, похожував, надуваючися і дуже задоволений із себе. Мимо летів жайворонок. Тетервак почав присоглашати й жайворонка до своєї пишної їди, але жайворонок сказав, що він не хоче брати чужого, не любить пишности й має задоволення із своєї бідноти. На се тетервак почав сміятися:
— Блаженні нищі… Добре блаженство, коли нічого вкусити. Правда, воно й багато їсти часом вредно, але все ж таки воно спокійніше, ніж терпіти голод. Не ївши, кажуть, лекше, а поївши лучче. Каже — не займай чужого. А як його не займати, коли воно само в очі пливе? Та не все й брати треба. Хіба я дурень? Бачу черепок на дорозі — йду мимо. Але як уже хліб попався — ніяк не пропущу. Отоді буде спокій. Отак я думаю і не помиляюся, бо я ж таки не вчора родився та й між людьми потерся, слава Богу. Правда, були часи, коли й бідних, але добродітельных поважали, та тепер світ зовсім не той. Тепер коли ти бідний, то й дурень, і нема про тебе у світі доброї думки. А стратити у світі добру думку про себе — се ой, як погано. Куди ти тоді годен? Будь ти там який хочеш, хоч десятка шибениць достоін — кому яке діло? — аби тільки ти мав добру славу і був у почоті. Тоді нічого не бійся, не впадеш ніколи. Бо не той прав, хто прав по суті, а той, хто вміє здаватися правим і знає поговірку — „кінці в воду“. Оце нинішнього світу наймодніша й спасенна премудрість. Коротко сказавши: тільки той щасливий, хто хоч і не прав по совісти, але прав по бумажці. То тільки дурні кажуть, що з богацтвом приходить безпокойство. То власне труд є безпокойство. І дурна є отся пісня —
Кому менче в життю треба,
Той ближче усіх до неба.
Отаку пісню співають дурні. А ми не таку. Наша пісня от яка:
Жери все, що перед очима,
То щастя буде за плечима.
Але не вспів тетервак доспівати, як упала сітка; і ловець скрутив тетервакові голову. Жайворонок перелякався й полетів до батька; росказав те все батькові, а батько так почав говорити:
— Сине мій! Приклони вухо твоє до слів моїх — і спасешся від сіток. Памьятай, що невелика користь — читати багато книжок, а бути беззаконником. Читай одну книгу і досить буде з тебе: се книга рода людського. Читай її й поучайся. Правда, читають її всі, але несмисленно: дивлються на зверхність, а серця не бачуть. Тетервак отой: бачив їжу, а не бачив сітки — так і люди: читають книгу світа сього, а в сітки ловляться. Ти ж, сине мій, читаючи книгу видимого й злого у сім світі, возводи в усякім ділі сердечне око твоє на саму суть, на саме серце. Отоді тільки, пізнавши саме жерело, будеш правим судією усякому ділу. Тетервак побачив їжу й накинувся на неї. Чому вік так зробив? Бо має серце невдячне, з своєї долі незадоволене, жадне на чуже. Отже треба мати серце чисте, тоді не будеш боятися ні блискавиці, ні грому. О, серце чисте! Ти — новий вік, вічна весна, благовидне небо, обітованна земля, рай розумний, веселіє, тишина, спокій Божий, Субота і Великдень! Серце чисте — то зерно, з котрого проростають небеса і земля; зеркало, в котрім відбивається усе сотворене; твердь, що мудростею своєю утвердила дивні небеса; рука, шо держить путь земний і прах нашої плоті.
(З книги „Асхань“).
Ніяк неможна пізнати Господа, не пізнавши самого себе. Правда, воно ніби-то ми й бачимо себе і знаємо себе — але як бачимо і як знаємо? Хребет один бачимо, а не лице. Бачимо одну брехню нашої плоті, а не істину в ній. А воно не досить бачити в нас одну нашу землю, а треба підіймати око вище і за нашою землею прозріти ту землю Господню, про котру Ісаїя каже: „з веселієм ідіть до неї“. Не досить бачити тільки лице тлінности нашої, але треба продіратися крізь нашу тінь, щоби побачити істинного чоловіка. Невже ти думаєш, що погана гнилість складає усю твою суть?
Милий друже! Привчай свій смак до їжі біблійної. Нема нічого кориснішого над неї, нема нічого й солодшого, хоч її хата й не пишна. Але насамперед треба повзяти кращу думку про сувору сю премудрість: о скільки назверх вона непоказна, о стільки в середині важна й прекрасна. Вона бере від тебе твої слова і говорить про ноги, руки, очі, вуха, голову, одежу, хліб, дім, грунта, скотину, землю, воду, повітря, вогонь. Але сама вона ніколи не ходить манівцями, а бьє у саму найтончу і головнішу точку, єдино до котрої й мала тебе вести. Вона тільки твоїми словами говорить, але не своє. На твоїй свистілці співає свою пісеньку, а все щоби возвести тебе з дольньої твоєї грязі до самої суті істоти твоєї. Щоб поставити тебе, лежащого у тьмі, на нові ноги — уживає плотських слів, витягаючи тебе наче рибу вудкою, насаженою тим, на що ти береш, знаючи, що ти нічого не можеш розжувати і ніщо тобі не смачне, окрім плоті твоєї.
(З твору „Кільце“).
Кілька европейців подорожувало по Індиї. Рано вставши, питали вони господаря про дорогу. А той їм казав:
— Два шляхи перед вами: один навпростець, а другий кружка. Я вам би не радив іти напрямки. Ліпше не спішіть, то далі пройдете. Будьте обережними. Не забувайте, що ви в Індиї.
— Е, старче, — сказав один з подорожніх. — Ми европейці й нічого не боїмося. Іздимо по всіх морях, а земля нам не страшна, бо маємо зброю.
Пішли. Пройшовши кілька годин, знайшли шкіряний міх з хлібом, тут же лежав і сосуд з вином. Наїлися, напилися, спочили коло каміня. А один і каже:
— Чи не пошле нам Бог іще яку таку нахідку? Здається, я вже щось і бачу впереді по дорозі: ось подивіться — щось чорніє по той бік яру.
Один казав, що то теж шкуратяний міх, тільки дуже великий; другий казав, що то обгорілий пень, третьому здавалося, що то камінь. Та все ж вони побігли туди через яр і, наткнувшися на дракона, усі погибли. Спасся тільки один, який був обережніший; він щось передчував і зостався по сім боці яру, а почувши страшний крик товаришів, скорійше побіг назад.
Се немудра баєчка, але нагадує вона життя людське. Людина найскоріше попадає в нещастя через свою спішність. Подивіться на людську товпу і побачите, що не тільки старші особи, а й молоді думають собі, що мають роги, які завжди убережуть їх від нещастя; певні, що як до їх очей нетреба ще окулярів, так непотрібна їм і чужа мудра рада. І ся надія робить їх необережними, спішними на шляхах їх і упертими. А коли ще такий молокососний мудрець та зробиться двох або трьох мов попугаєм, побуває серед яких відомих людей та в славних містах, коли узброїться аритметикою та геометричними кубами, прочитає кілька десятків любовних історій та проглине кілька штук коперникальських пілюль — то тоді йому усі Плятони, Солони, Сократи, Пітагори, Ціцерони і вся древність — самі метелики, що літають над поверхнею землі, а він чує себе наче орел, що злітає до непорушних сонць і перераховує усі острови на океані. А тут іще де не візьмуться хвалителі, що дивуються новорожденній премудрости, якої буцім-то й не знали древні непросвіщенні віки. Тоді вже усіх починає судити отой великий муж і, наче ювелір камінці, те одобрює, а те обезцінює, маючи себе бути вселенським судією. А вже що до Моісея та пророків, то й балакати нічого: він і не поглянє на тих порожніх та скучних говорунів; він навіть жаліє їх як ночних пташок чи кожанів, що люблять нещасну тьму суєвірства. Бо у нього все суєвірство, чого він зрозуміти не годен. Та й справді: як могли ті люди розсуждати про премудрість, щастя, душевний спокій, коли вони не знали, що земля плянета, що Сатурн має сопутників? І от з такими думками величезне число людей ведуть свій шлях.
Поки Олександер Македонський розмовляв у домі художника про річі йому відомі — всі його слухали з задоволенням; але як тільки почав він судити живопись — картина змінилася; і тільки коли художник шепнув на вухо царю, що навіть краскотери з нього сміються, царь зрозумів і перестав. Почула розумна ліодина, що царь не може мати часу вникати ще й у живописні тайни, А от великому числу людей не достає Олександрового розуму. Коли хто прославився в якій науці, то він уже й про все судить, забуваючи, що людського віку не стає, аби добре знати хоч одну науку.
Але ні про одну науку не розсуждають так відважно, як про ту, що робить людину блаженною. Правда, розсуждати й досліжувати похвально, але братися за верховенство — недобре. А між тим усі думають, що кождому то легко знати. Не тяжко відшукати дорогу, але ж бо її ніхто шукати не хоче, усякий іде своїм шляхом, та ще й другого веде. Про щастя проповідує історик, про нього ж благовістить химік, його ж шлях похазує фізик, льогік, граматик, землемір, воїн, одкупщик, часовщик, вельможний і простий, богатий і убогий, живий і мертвий. Всі на сідалищу учителів сіли, кождий собі ту науку присвоїв. А між тим одно діло знати вершини ріки Нилю й плян Лябіринту, а друге — розуміти суть щастя. І не попадаєш ти в царство спокою, хоч і знаєш, хто заснував Атени. І не того можна назвати несмисленним та непросвіщенним, хто не знає, де Великий Океан, а де Середземне море, а того, чия душа не чує Господа свого. Море від нас далеко, а Господь в серці нашім єсть.Древній мудрець Едип, уміраючи, зоставляє синові у спадщину книжку про Сфінкса.
— Сине дорогий! Візьми сю маненьку книжечку від мене — й нехай вона тобі буде найкращою по міні спадщиною. Люби її, коли любиш мене, бо, шануючи її, мене шануватимеш. Носи її при собі — і вона дасть тобі той же плід, що й міні, тоб-то блаженний кінець життя. Не будь нахабним та безсовісним, іди потихеньку, бо шляхи життя небезпечні. Привчай себе бути задоволеним з малого і не наслідуй росточающих серце. Вчися збірати думки твої до купи й обертати їх в середину самого себе. Бо щастя твоє в середині самого тебе. Там центр його. Пізнавши себе — все пізнаєш, а не пізнавши себе — у тьмі ходити будеш і будеш чути страх там, де його й нема. Пізнати себе цілком і подружити з собою — оце істинне щастя і мудрість совершенна. Ах, коли б я міг тепер же дати тобі в серце пізнання самого себе! Але — сеє світло приходить у пізній вік. Та я прозираю природу твою і радуюся. Ти таки пізнаєш себе, коли будеш вникати в себе, і то сильно, сильно. І тим одним спасешся від лютих мук.
І довго ще говорив батько, але хлопчик не все міг розуміти. Омочивши батькову руку слізьми, притискав книжку до серця, а батько, радіючи синовому усердію, спочив навіки, зоставивши на обличчу світло радости, живий слід ублаженної спокоєм душі своєї.
Добрий син, часто читаючи сю малу книжечку, знав її майже напамьять. В ній говорилося про чудовище Сфінкс з лицем женщини й тілом льва, як воно усім стрічним людєм загадувало загадку: „Що за звір, що ранком ходить на чотирьох, о півдні на двох і ввечері на трьох?“ Хто не відгадав загадки, того чудовище мучило й убивало. І от власне Едип розрішив загадку, і чудовище щезло.
Але от Едипів син підріс, появилися у нього приятелі, котрі почали йому говорити: „Сфінкс? Та се ж чиста дурниця. Таких звірей ні в Америці, ні в Африці, ні на Японських островах природа не родить. Ні одна натуральна істория про таких звірів не згадує“. І молодий хлопець забув батькову книжку, віддався роспусному життю, а разом з тим з серця його щезла радість.
Але от стало йому 30 літ. Почав він потроху пізнавати себе і питати: „Де поділася моя радість? Хлопцем я не мав нічого, і був веселий, а тепер все у мене є — нема тільки радости. Назверх вона ніби й єсть, а в середині себе я її не чую, і кожда моя услада кінчається гіркістю. От наслідки того, що я забув заповіт батьків. Сфінкс… Що воно таке? Певно тут єсть якась тайна. Мій батько був мудрий, любив людей, не говорив неправди і в жарт — трудно подумати, щоби він хотів мене обманути… А от — чи не попався я вже звіру тому в лапи? Бо щось мене мучить, а я незнаю що́ і не можу пособити. Світе безрозсудний! Отрута рад твоїх — от насіння смерти серця, а твої солодощі — ото й єсть лютий звір. Зустрічає він нерозумних лицем жіночим, а потім роздирає кістями льва.
Так в душі сина почав проростати з батькового неправдивого оповідання новий дух. Син почав потроху пізнавати себе і згодом унаслідував батьків спокій, живучи у храмі нетлінної істини.
Біблія заповітом зоставлена нам від предків наших, і єсть се книга, що запечатала в собі спокій Божий, як рай огорожений замикає в собі радість, як ківот береже сокровище, як перловиця перло хранить в собі. Де-яким глупцям смішним здається сотворення світу, спочивок Бога по трудах, виліплювання Адама з глини, вигнання з раю, піянство Лотове, родяща Сара, всесвітній потоп, столпотворення, перехід через море, чин жертвоприношення, лябіринт гражданських законів, хід у якусь-то нову землю і т. и. Та чи можна ж тому бути, щоб Ілля та Енох летіли живцем на небо? Чи згідно ж воно з природою, аби Навін зупинив сонце? Щоби назад пішов Йордан, щоби залізо плавало? Щоб діва, родивши, зосталася дівою? Щоб чоловік воскресав? Що то за судія на веселці? Що то за вогненна ріка? Що за щелепи пекельні? Нехай у те вірить непросвіщенна древність, а ми живемо в просвіщенний вік.
Ні трохи я тому усьому не дивуюся. Се так люди жують одну гірку й немудру шкоринку. А коли б вони до сього жерела принесли із собою сіль, то сей напиток зразу би став вином.
Древні мудреці мали свою особливу мову і виявляли думку свою образами, наче словами. То були фігури річей земних або небесних; наприклад, сонце означало істину, кільце або змій звитий у кільце — вічність, якор — твердість або раду, голуб — соромливість, бусел — богопочитання, зерно й насіння — помисел. Бували й вигадані образи, наприклад, сфінкс, сирена, фенікс, осьмиголовий змій і т. и. Кесарь Август мав на своїй печаті вирізаний якор з кільцем, обвитий швидким морським звіром дельфіном і з написом: Festina lente, тоб-то — „спішися поволі“. Образ, що має в собі тайну, іменувався емблєма, тоб-то вкидка чи вправка, от наче вправка дьяманту в перстень.
Вічність вічного показувалася трьома зчіпленими перстнями з написом: „сі три — вищі всіх стихій“. Серце спрагнене вічности показувалося в виді стріли летящої вгору до звізди з підписом: „досить для мене того одного“. Серце просвіщене вічністю значилося кущем, з якого зерна падають на землю, і підпис: „чекаю будущого життя“; те ж саме писалося ще орлом, який летить до сонця, з підписом: „згорю, бажаючи безсмертности“.
І от Біблія теж уся сотворена Богом із священно-таємних образів. Небо, місяць, сонце, зірки, вечір, ранок, хмари, дуга, рай, птиці, звірі, люди і т. и. — все то образи висоти, небесної премудрости. Але сі образи завжди мають в середині себе щось золоте й дорогоцінне, тоб-то боже.
Міні здається, що Біблія похожа на будинок, що його богатий пан поставив під видом дарової гостинниці на шляху. І з своїх тайних покоїв господарь бачив, як хто себе веде, чув розмови захожих і тоді вибірав собі у дружбу, хто йому подобався. А на фронтоні гостинниці стояв напис: „Усі зайдуть, але не всі будуть. Усі наїдяться, але не всї насолодяться“.
(З твору „Розмова про давнину“).
Світ наш, вік наш і людина в нім — се тільки тінь тих самих річей вічних. Тінь не є саме діло, а тільки його образ. Наш світ — се тільки одежа, а Господень — тіло. Наше небо тільки тінь, а Господнє — твердь. Наша земля — пекло, смерть, а Господня — рай, воскресення. Вік наш то є лжа, мрія, суєта, пара, ніщо, а істина Господня перебуває во віки. Наш вік — то ріжноманітність тіни, рубання піску, зівьялення квітки, а Господень — єдність, тожність, адамант. День наш — вечір, ніч, місяць; день Господень — се вічний ранок, світло неприступне, незаходиме сонце.
Тілесний наш болван — се тільки тінь істинної Людини. Він тільки показує невидиму і прісносущну силу і божество тої Людини. Ото ж тій-то Людині й дивується Давид, побачивши очима розуму красоту її, піднявшися превище небес наших і стихій. Давид побачив, що ми так ріжнимося від тії Людини, як небо від землі. Хто з нас, смертних, подібний до неї? Ніхто, бо ми тільки земля, попіл, тінь, вид, ніщо. Тільки коли ми возведемо сердечне своє око від підлої натури нашої вгору до тої святої вроди — тоді тільки побачимо і єдину оту Божу Людину. Але ж бо ніколи очі розуму нашого не підіймаються від смерти до життя, від землі до небес, хіба тільки в той день, коли „стихії запалені валяться“. Тільки в той день Господній созідається серце чисте в чоловіці, а в серце вселяється слово: „плоть — то ніщо“. І тоді правда, прилетівши з небес, і земна істина возсіявша палять і нищуть усі стихії, показуючи, що то все тільки одна тінь істини. А поки що — тільки одна віра бачить ту Людину, котрої ми всі тільки тінь. Бо віра — то око прозорливе, серце чисте, уста отверсті. Тільки вона бачить світло, що сяє во тьмі стихій; бачить і любить і благовіствує.
(З твору „Ізраільський змій“).
Пустельник жив далеко від людей. Він мав шовкову заплутану нитку і шукав у ній Початку, а також що-дня на розсвіті ходив у сад, де жила прекрасна птиця. Він любувався тою птицею, потім починав її ловити. Птиця сідала близько коло нього, тисячу разів, здавалося, вона вже бувала у нього в руках, але все ж він її ніколи не міг упіймати. А раз то вона йому ще й сказала:
— Не тужи, що ти мене ніяк не вловиш. Добре тобі буде, як що ти й вік будеш мене ловити і тим забавлятися.
От раз до того пустельника приходить приятель. По привітанню пішла дружна розмова.
— Скажи міні, — питає приятель, — що ти робиш тут у сій пустині? Я б умер із скуки.
А пустельник питає:
— А скажи ти міні наперед, що тебе радує у світі? Бо я теж там умер би від сумноти.
— Моїх забав три жерела, — відповідав гість. — Перше: роблю по силі моїй добро домашнім моїм і иншим людям; друге: маю добре здоровья і третє: маю добрих приятелів.
— А я, — відповів пустельник, — маю дві забави: птицю й Початок. Птицю я все ловлю й ніколи її не можу піймати. А окрім того маю шовкових вузлів тисячу і один шукаю в них Початку і теж досі ще не знайшов.
— Міні твої забави, — каже гість, — видаються дитинячими. А коли вони невинні і можуть тебе веселити — зоставайся собі здоров з ними.І пішов, зоставивши пустельника з чудернацьким його Початком.
Початок — се Бог. Все сотворене родиться і щезає, отже певно щось було перед ним і щось зостається після нього, бо ніщо ні початком ні кінцем бути не може. Отже таким чином Початок і Кінець — се теж, що Бог і Вічність. Нічого нема ні перед Вічністю, ні по Ній — Вона все вміщає в необмежених нідрах своїх. І не Їй щось, а Вона сама усьому початок і кінець. У Ній все так, як у кільці: перша й послідня точка одна, де почалося — там і скінчилося.
Се можна помітити й на сотвореному: коли на ниві гниє старе зерно, тоді з нього виходить нова зелень, отже зогниття старого є рожденням нового; де упадок, там і відроження — аби все давало свідоцтво про премудру будову світу. І в кожній річі для уважного глядача можна побачити правдивий сей Початок.
Ті люди, що провиділи через тьму сей початок, у жидів називалися пророками, а також священниками. В инших місцях сі люди називалися магами, волхвами, халдеями; у греків ієреями, софами, фільософами, ієрофантами і т. и. Хто опреділявся до тої науки, того увільняли від усяких життевих діл — і се означало посвятитися Богу. Посвятившися Богу, ті люди вже свобідно шукали і в природі і в книгах Початку.
Вічність можна примітити в кожній річи. Он землеміри в усіх своїх роботах насамперед шукають центр і початок. Погляньмо ж і ми на землю і все, що на ній. От слабосильне звіря — людина — водить медведів і слонів. Малий руль править кораблем, а ще менший компас — показує всю путь. Дрібна искра палить місто, з маненького зерна виходить велика яблуня. Легенький шум повітря, випущеного з уст в формі слова, може смертельно уязвити, може й оживити душу. Невидна пружинка движить усім механизмом годинника. Малесенька точка в циркулю єсть жерело усіх фігур. Десятифунтова машинка підіймає стопудову вагу. Соломьяний крутінь розбиває кремінь; папірець гражданських законів держить суспільність у спокою; слабого здоровья государь управляє народами. Все те по плоті ніщо, але по сокритому в собі єстеству — сила. „Дух животворить“. Отой дивний Початок і єсть в немощах сила, в тлінности нетлінність, в дрібному величність. Починаючи кінчає, а кінчаючи починає; родючи погубляє, погубляючи родить, противним врачує противне. „Погибель одної річи родить другу“.
Сказано — „памьятай послідняя твоя“, тоб-те те, що йде за ділами твоїми. А що ж таке посліднє, як не кінець і вічність? Все наше щезає і на місце наших тіней стає вічність. О, вічносте! Ти єдине світло нам і памьять. Безславен єсть судія, що тебе забув, безпамьятен і богослов, що тебе не згадує. Біблія — се ж шлях вічности. Але приступаючи до її читання, треба кинути усе світове. Коли йти в море купатися — по що берегти світову грязь?
Августин каже, що не тільки в світських справах, але і в самім раю слова Божого криються діявольські сіти; отже треба з великою опаскою зачинати читання, щоби не вплутатися в сило́ лукаве, як то сказано про Юду: „разом із хлібом увійшов у нього сатана“. Багатьох іскушав бруд Лотового піянства; багатьох ростлив яд Давидового прелюбодійства, а в старости його отой дух діволожства. Не менше отрути і в повістях про сина його. Читаємо про заздрість Іллі — і гостримо ножик на ближнього. Чуємо про хворобу Ієзекіїля й дратуємо страх смертний та наше суєвірство. Богацтво Іова робить нас жадними, благородність Авраамова гордими. Воскрешення Лазаря, прозрівання сліпих, оздоровлення біснуватих — се вже зовсім робить нас плотомудрствующими. Само зерно Боже, саме слово Віра соблазняє нас, бо ми починаємо уповати на плоть і кров святих, надіємося на тлін і клятву, обожаємо ладан, свічку, живопись на образі, церемонії та обряди, забувши, що окрім Бога нема нічого благого, а всяка зовнішність є тінь і клятва. Коротко сказавши — уся Біблія повна пропастей і соблазнів, і весь шлях її єрихонський повітряними обсажений розбійниками. Біблія — се жидівський Сфінкс, і то про неї написано: „яко лев, рикаючи, ходить і шукає кого проковнути“. Щастя тому, кому удалося роздерти сього лева і в жорсткім знайти ніжне, в гіркім солодке, в лютости милость, в отруті їжу, в буйстві смак, в смерти життя, в безчестю славу. Але не кождий може бути Сампсоном.
Дуже треба памьятати раду сина Сірахового: „Багато людей померло від пересищення“. Отже треба старатися вкушати в міру, не перетяжуючи шлунка думок наших. Здоровий і чистий смак задовольняється малим, а засмічена горлянка без міри й смаку жере. Отого ж то Бог і не велить святити скотини не жвачної. Багато жерти, а мало жувати — погано. Отже хто читає багато ріжномисленних книжок, той не буде благоученим. Як що наш вік чи наш край має менше мудрих мужів, ніж по других віках та сторонах, то сьому виною наше блукання по безчисленних та ріжнородних книгах, без міри, без розбору, без пристані. Хворому хочеться й того й того, а здоровий одним чим ситий. З'їж одно що із смаком — і досить. Нема нічого вреднішого, як ріжне та ще й без міри. Пітагор, розжувавши один трикутник, скільки наситився. Давид, роскусивши одну стінку ковчега, скільки просвітився — аж скакав від радости. Отже розжуй і ти одну преславну славу — і відкриється тобі вхід і вихід до багатьох обителів Божого сього лябіринту.
Людину повну не всякий знає — а власне треба, щоби з твоєї купи гною блеснув дьямант, щоби від піщаної твоєї гори відкотився отой краєугольний камінь. Щоби на болоті й грязі твого трупа виросла трава, яка дає насіння по роду божественному; щоб польові й дубравні крини та благовонні брості вийшли з землі твоєї. Оце й означає — другий раз родитися, тоб-то знайти в собі те, про що ти раніше тільки чув глухо, без усякого смаку, а на серці воно тобі не сходило; що ти не хотів його, не думав о тім, а як що й думав, то думка твоя похожа була на беззубу дитину, яка вертить у роті найкращий оріх із соломонового саду, але вгризти не може. І тільки той, кому прийшов час роскусити самого себе — знайде в собі ненадійно золото. Тоді серце робиться доброю нивою, а плоть — як поле квітками наповняється.
Отже біблійне сотворення людини — се і єсть друге рождення. Воно буває не тоді як содомська людина з плоті й крові, наче горщик із бренія та грязі твориться, зліплюється, образується, стоїть, ходить, сидить, розмахує, очі й вуха й ніздрі має, ворушиться й красується як малпа, мудрствує як идол, мацає як кріт, лапає як безокий, гордиться як безумний, міниться як місяць, непокоїться як біс, паучиться як павутиння, голоден як пес, жадний як водна хвороба, лукавий як змій, ласкавий як крокодиль, постійний як море, вірний як вітер, надежний як криса, розсипчивий як порох, щезає як сон. Се ложний чоловік, сінь, тьма, пар, тлін, сон. Отже коли ж буває сотворення людини? Тоді як наступає друге рождення. Плотська людина обмежена тіснотою, а духовна — вільна. І в висоту і в глибину і в широту літає свобідно. Не перешкожають їй ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустині. Бачить віддалене, прозирає сокровенне, заглядає в минуле, проникає будуче, шествує по хвилях океана, проходить двері до увьязнених. Очі його голубині, крила орлі, оленева проворність, львина відвага, горличина вірність, пеляргова вдячність, агнцева незлобність, соколина швидкість, журавлина бодрість. Тіло його — адамант, смарагд, сапфір, яспис, тарсис, кришталь і антракс. Над головою його літає седмиця птиць Божих: дух смаку, дух віри, дух надії, дух милосердя, дух поради, дух прозріння, дух чистосердности.
Коли в Божих книгах читаєш про пьянство, наложничество, кровозмішування, амури й таке инше — не проводь часу на содомських сих вулицях, але минай їх не задумуючися, не стоячи на шляху грішних. Біблія ж не на сі вулиці, а тільки сими вулицями веде тебе в горнія страни, в край чистоти й вічности. Біблії нема нужди в твоїй плоті — вона вся у Вишнім Бозі. Біблія — се храм слави Вічного, а не плотської твоєї дряні. По що ж ти в суботу, в покої, в чертоги, в світлиці й обителі Божі тягнеш сміття з гнусної твоєї хати? По що суєшся із смородом во град Вишнього? Очистися! Розбуй чоботи твої дома, обмий руки й ноги, зостав усе твоє тлінне і переходь до Божественного. І от до сього переходу Біблія тобі єсть міст і сходи. Там тобі дається нетлінне замісць тлінного. Побачиш, чого око твоє не бачило й що на серце тобі не всходило.
(З твору „Боротьба Варсави з бісом“).
Варсава. Обіцяв я собі не слухати нічого окрім премудрости, яка знаходиться в євангелії та в священних обителях біблейського Єрусалима. І від того часу наплював я на світ, плоть і діявола з усіма їх радами. Священник облив тіло моє скотською водою на той кінець, щоби я потім обмив серце своє водою духа з євангельського Сильоаму. І в сім тайна: плотською водою тайно образується вода Премудрости, пієма з Біблії во спасеніє. А инакше хоч ти й облитий чи погруженний, а коли ти не розумієш тайни і любиш пити гнилу воду мирських рад, то ти лицемір, чужий ти царствію Божому, бо ти тільки водою хрестився, а не духом.
Хто хоче блаженно у світі прожити,
Нехай зоставить усі мирські ради;
Мир є річ переворотна. Він іде на руках.
Упавши лицем на землю, а догори ногами.
Коли сліпий сліпого веде за собою,
То обидва упадуть в рів.
Даймон. Тісні ворота ведуть до царства небесного і щось мало бачимо туда входящих.
Варсава. Бо зле йдуть. Ідуть з трясінням колесниць, з лясканням бичів, шумом коней і кінників, з вагою мамони, з обильними трапезами, зі смрадом плоті й кровей, в небрачній одежі, в безпутних чоботях, з непокритою головою і без жезла, неопоясані, з немитими руками й ногами.
Даймон. Які колесниці? Які коні? Хіба ж таки всяк їздить на колесницях фараонських?Варсава. Всяк. Бо воля його — колесниця його. Хто полюбив волю свою, той ворогом став Божій волі і не може увійти до царства небесного. Що носить і бісить вас, як не перемінчиві колеса волі вашої, як не буйні крила вітряних похотей ваших? Возлюбили ви волю свою й сіли на ній, як на колесниці; шукаєте її, пьяні нею, але не знаходите й кажете тоді: „ой, як трудно попасти в царство Боже“. Воля ваша — се й єсть узи для вас, і вереї, й лев поглотивший, і пекло, і вогонь, і червак, і плач, і скрежет. І не вийдете звідси, доки не розірвете пут і не скинете ярма волі вашої.
Даймон. А хто ж у тім винен? Той, хто дав ту волю чоловікові.
Варсава. О, злобо! Не клевещи на Премудрість. Не одну, а дві волі тобі дано. Але ви возлюбили свою волю вище Божої та й блукаєте вічно шляхом грішних.
Варсава. Що лекше — красти чи не красти? А от весь світ повний татей і розбійників. Чи так уже потрібна й многоцінна річ дім та гарна одежа? А от увесь світ погряз у тім суєтнім любодіянню очей. Що може бути удобніше як хліб і вода? А от увесь світ обтяжився чревоугодієм, і черево стало богом світу, тоді як воно пуп пекла, щелепи, ключ і жерело, що викидає з безодні сердечної усяку скверну, блевотину й неусипних черваків. Заздрість, грабіж, тяжби, крадіжка, убивство, хула, клевета, лицемірство, лихоімство, любодіяння, студодіяння, суєвірство — ото є правдивий потоп Ноїв, що подавляє голову світові. А от увесь світ теє радується творити і успіхом беззаконств своїх і мудрість і славу, і благородність, і солодкість, і блаженство оцінює. Не правильно ти судив, але правильно сказав, що трудність шляху Божого виною гріха. Але що ж коли світ від усього серця свого возлюбив пекельну дочку, оту трудність і гіркість, а Божу благодать возненавидів, хоч вона й каже: „Прийдіть до мене — і я заспокою вас“; „скільки разів хотів я зібрати вас, дітей своїх — а ви не сходилися“; „Ходите в полуміні вогню вашого за те, що сами собі його роспалили“; „покарає тебе відступлення твоє й злість твоя“. У бідах світу винен не Бог, бо він отверзає двері й обійма батьківські, але виною в тім сам світ із волею своєю.
Воля — ти несите пекло,
Все ти поїдаєш і все затроюєш,
День і ніч зіваєш щелепами,
Ковтаючи усіх без розбору.
Але хто зуміє заколоти сього змія —
Той знищить усе пекло.
Отже не бреши на ворота одкриті. Не вони повинні в малому числі спасаємих, а воля. Ах, проклята воле! Се тільки ти, як лев з огради своєї, перегорожуєш світові шлях до блаженного кінця життя.
Даймон. А хто ж се може уторувати шлях до того блаженного кінця?
Варсава. Усякий, хто захоче. А хоче той, хто возлюбив Бога. Ся нова любов нищить стару, котра помаленьку переходить у нову волю і в нове серце.
(З твору „Потоп зміїн“).
Двоє прийшли до храму Соломонового: один сліпий, а другий зрящий. Сліпий водив очима то туди то сюди, але нічого не бачив. А зрящий, бачучи чудову живопись, що представляла людей, звірів, птиць, гори, ріки, ліси, поля, квітки, сонце, зірки й дорогоцінне каміння, вельми радів, а особ- ливо дивлючися на семилямпадний свічник та сінь херувимів.
— Не бачу я нічого гарного в сім храмі, — сказав сліпий.
— Бідний ти… — сказав зрящий. — Піди до дому та викопай зіниці твої, зариті у футрі твоїм, й принеси їх сюди. Тоді обновиться перед тобою сей храм і почуєш солодке блаженство.
Що тут таке оті пришельці в храмі?
Всі ми пришельці у сім світі, в прекраснім храмі премудрого Бога. Є три світа. Перший — се вселенна, де живе усе рожденне. Другий — мікрокосм, тоб-то людина. І третій — символічний, тоб-то Біблія. Сонце є оком кождому з тих світів, а око є сонцем:
А що означає — викопати зариті у футрі зіниці?
Се значить пізнати самого себе, прозріти сокриту в тобі самім вічність, тоб-то наче искру в попілі своєму знайти.
Добрий живописець намалював на стіні оленя й павича. Маленький син живописця дуже веселився тими картинами, та й старший син дивився з задоволенням. Згодом живописець стер фарби, і не стало ні оленя ні павича. Маленький хлопчик від того плакав безутішно, а старший сміявся. Де причина сміху й плачу?
Краска — се тільки зовнішність, а сила рисунку в самім художнику. На стіні ті образи погибли, але в душі художника вони не погибнуть. Старший син се розумів, тому він сміявся; а маленький не розумів і тому плакав.
Отак і усі ті три світи складаються кождий з двох річей — матерії й форми. Грецький фільософ Плятон назіває сі форми ідеями, тоб-то наче видіннями, видами, образами. Оці ідеї й суть первісні світи нерукотворенні, таємні верьовки, що держуть переходящу матерію. І у вселенній і в людині зовнішній вид дає знати про скриті під ним форми чи то вічні образи; так же само і в символічнім біблійнім світі є матерія й єсть Божа суть.
Змій і там шепоче своє. От він каже: „на початок Бог создав небо і землю“ — але як же се розуміти? Доки стоїть яблуня, доти маємо й тінь її. А що таке тінь? Се місце, від сонця яблунею заступлене. Але дерево вічности завжди зелене, і тінь його ні часом ні місцем не обмежена. І наш світ і всі инші нещислимі світи — се ж тільки тінь Божа. Вона не стоїть постійна, а переходить в ріжні форми, але ніколи від свого живого дерева не відділяється. Давно вже розумні люди сказали: „матерія вічна“, тоб-то всі місця і всі часи наповнила. Тільки дитячий розум може сказати, що або був або буде такий час, що не буде світа. Ся дитиняча думка в кінці X-го по Христі віку так перелякала людей, що всі ждали кінця світу, як мореходець гибелі корабля. Тільки уявіть собі стан душі тодішніх християн, скаламучених змієм! Та аж потім усе виявилося, аж коли всі язичники достойно і праведно християнське біснування висміяли та й тепер висміюють.
І от як бреше Змій на самих дверях, так бреше він і далі. „Нехай стане світло“, каже. Але звідки ж воно візьметься, коли всі небесні світила появилися тільки в четвертий день? І от так Змій іде через усю седмицю, наче б то він був свідком того чудотворного театру і наче б то страх як треба знати що́ попереду появилося — цвіток чи гриб. А нарешті усю ту фабрику печатає Змій грубим юродством: „а в день семий спочивав від усіх трудів своїх“. Наче б то заморився й нічого більше создати не міг. А коли б се не перешкодило, то мабуть би були у нас тепер і безхвості льви, крилаті черепахи та кобили, хвостаті зайці, шуті воли, голосисті деркачі, мягкі пухово їжаки, чотироочні та чотировушні судії, правдолюбні ябедники й клеветники, премудрі, сказавши по-німецьки, шпіц-буби, а по-українськи розумні дурні і всякі инші чудовища та дивогляди. А за ними услід появило би ся, сказавши по-латині, і perpetuum mobile (вічний двигатель) і фільософський камінь, що всю грязь европейську обертає у золото. А тепер, он бач, те все засіло в Божій безодні.
„Насадив, каже, Бог сад во Едемі на сході“. Виходить — насадив сад у саду, бо Едем — се по-жидівському сад. І звідки ж на сей сад садовий дивитися, аби він усе був на сході? Або — „позна, каже, Каїн жінку свою“. А сам забув, що по його ж словах у всім світі було тільки четверо душ людей. Звідки ж Каїн узяв собі жінху окрім рідної матері?
І наговорить тобі сей Змій далі, що й Бог сам ридає, сердиться, спить, кається. Потім наговорить, що люди стають соляними стовпами, возносяться до плянет, їздять колясками і по морю й по воздуху; і що сонце наче карета зупиняється та назад подається, і залізо плаває, ріки течуть назад, від голосу труб валяться стіни міста, гори скачуть мов барани, ріки плещуть руками, діброви й поля радіють, вовки з вівцями дружать, воли зі львами пасуться, хлопчики з аспідами граються, мертві кости встають, з яблунь падають небесні світила, а з хмар крупьяна каша з перепелицями, з води робиться вино, а німі, того вина напившися, починають говорити, чудово співають і т. и. і т. и. Чи не видно ж, що Змій по брехні повзає, брехню їсть і брехнею ригає? „Не смійте їсти всякого тука і всякої крови“ — і тут же, забувши сказане, говорить: „нагодував їх від тука“, або — „пийте усі, бо то кров моя“. А яка ж уже то брехня — сказати про чоловіка: „усе покорив єси під нозі його“ — а скільки ж то, окрім звірів та гадів, тисяч дрібненьких, літаючих та повзаючих сотворінь смокчуть кров людську й поїдають тяжку працю рук його? А оті усі безчисленні вінця позбавлені мученики, що прелстилися від Змія й видовбали собі соблазняюще око, вирізали для Царства Небесного собі ядра, скопилися або в великім числі палили самих себе? Так! Господь ловить вірою, а Змій суєвірством. І поглянь же тепер на весь той земний клубок і на весь той бідний рід людський! Яким потопом тяжких єресей, роздорів, суєвірства, многовірства і ріжновірства хвилюється, обуревається, потопляється! І весь той потоп не свише нам єсть даний, але пекельна Змієва паща його відригнула.
Що ж робити з тим Змієм?
Поставити праведний суд над ним і точно пізнати силу діла його. Тоді й мала дитина ним володітиме.
А як же се зробити?
А тільки підняти його з землі, бо він тільки тоді вредний, коли повзає по землі.
А хто ж його підійме? А, піднявши, де його дівати? На шию його хіба собі повісити чи що?
І гори пересуває і Змія підіймає хто? Віра. Але перше ніж підіймати Змієве серце — підійми своє власне до вічности, а тоді Змій і сам підійметься та й повисне на дереві. Ми повзаємо по землі як діти, а за нами й Змій повзе. Коли мин підіймемося, то й Він з нечестивого стане блаженним, з повзущого божественним, з ядовитого спасенним, з мертвого живим.
Але судячи Змія нетреба спішити. Бо хто знищив невінчаних отих страдальців? Суд наглий. Хто во вся віки й чоловіки наводить на вселенну ріжних бід потоп? Суд на́глий. Хто оту спасенну від потопу піраміду столпотворенням завершити перешкодив? Мови помішав хто? Суд наглий. Хто, нарешті, найсолодший Богу музикальний орган — Біблію поганоголосою й безсогласною сотворив і розстроїв? Хто навчив сю Єву співати пісні не Богу Іаковлевому, а бездушному идолові Деірському, світу сьому? Суд скорий.
Отого ж то й Адама вигнано з раю з його розстроєною псалтирею та поганенькими гуслями. Ей, душе! Бігай суда наглого. Чи знаєш що́ таке Біблія? Се древній Сфінкс, Лев-Оіва. Оце вона ходить вселенною, шукаючи, яко лев, кого би проглинути, а ти дрімаєш та граєшся. А чи розумієш, що оце тебе чекає й зустрічає? Або преблаженна побіда або цілковита біда. Коли розрішиш загадку Сфінкса — дістанеш вишній град Давір, град премудрости, град дорогоцінно-каменний, єдиний возлюблений Давидові град оний. І се тобі спокій і милость во вся дні життя твого. Се і діва і жона твоя, що яко лоза виноградна буде родити тобі сини сіонські та дочки єрусалимські не бід крови, а від Бога. Коли ж, по Сампсонівському, лева отого не роздереш — о, тоді замісць солодкого сота стрінуть тебе песячі мухи, що гноять солодкість єлея, стрінуть шершні й усяка гіркість.
Роздери ж Лева, душо моя! Бо як ні, то він роздере тебе. Кожде слово в Біблії прибите гвіздком, кождий голос її — рик львиний. Бачучи в Біблії землю й тьму, будеш вкушати яд. Роскусюй же та шукай у шкаралющі зерно вічности. Все тлінь і неправда, окрім одної вічности. Вона тільки єсть істина Божа. Все жуй, переварюй, роби з усього центр і кінець біблійний.Після побіди Аморейської піднялися сини Ізраіля проти заходу. Немило стало то цареві Валаку. „От, каже, якісь-то нові та дивні люди вийшли з Єгипту і, по горах розливаючися, вище гір піднялися“. І посилає послів до чародійника Валаама, аби той знищив тих людей.
Прийшли посли, об'явили цареву волю. „Добре, сказав Валаам. — Переночуйте ж у мене“.
Он бачиш, друже, чому ангел не велить тобі тут шукати. Бо в сім гнізді ночують вороги роду Божого.
Або от. Прийшло до Моїсея коліно Рувімове та Гадовес. І просять, аби він не переводив їх на той бік Йордану. „Бо на сім боці, кажуть, дуже гарна для скотини земля, а ми ж товаром займаємося“. А Моісей на них закричав:
— То всі браття ваші підуть битися й тільки ви тут зостанетеся? Та ще й других перемовляєте, щоб не йшли на землю, котру їм сам Господь дає?
І Господь так розсердився на тих людей, що прирік ім не бачити землі обіцяної, окрім Халевата Ісуса.
Тож, друже, послухай Моісея і не шукай в поганській тлінности возлюбленної людини, істинного мужа, друга, брата й приятеля твого. Шукай його там, по той бік Йордана і не сьогодня. Бо инакше вийде, що читав ти пророків, шукав Людини, а попав на мертвяка й сам з ним пропав. Бо шукав ти між посланниками царя Валака, на сідалищу губителів та чародійників, що все в плоть і кров обертають.
Нема тут Людини! Нема її в царстві мертвяків! Вона завжди жива і шукати її треба в царстві живих. Авраам, кинувши все тутешнє, знайшов істинну Людину на горі, а у Авраама добрі очи були. Ту ж Людину й Каїн бачив, „стоящу й не падающу й вічно перед лицем Господа перебувающу.“Геть же! Йди геть,
Сумна ніч!
Сонце сходить,
Світло приводить!
Світло приводить,
Радість родить.
Геть іди! Геть,
Ніч потопу!
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|