Григорій Савич Сковорода (український фільософ)/Передмова
ЖИВ у 18 віці незвичайний чоловік — Григорій Савич Сковорода. Проповідував він чистоту душевну, сам жив і помер у тій чистоті, писав книги про душевну радість і спокій. І хоч, здавалося, далекою від життя була його проповідь і, наче б то, нічого від того не змінилося у світі, що от жив і проповідував такий чоловік, але се тільки так здається. В природі ніщо не пропадає, не пропадає безслідно навіть жменя гною — то тим більше не пропадає велика сила людського духа, велика енергія направлена на добро людей. Тільки роботи її ми не можемо ясно общитати, не бачимо очевидних наслідків, а коли й бачимо, то приписуємо їх чому иншому, більше нам зрозумілому.
От і тепер, здавалося, забули зовсім люди Сковороду. Тільки спецьялісти трошки знали про що він там писав, решта суспільности української знала Сковороду тільки по імени, а нарід то, здавалося, й імья забув.
І от трапляється такий випадок. До Харькова приїздять люди з села Пан-Іванівки (Харьківського повіту) — а треба сказати, що могила Сковороди знаходиться як раз в Пан-Іванівці — і кажуть: „От 29 жовтня минає 125 літ з дня смерти Сковороди, то ми хотіли би відсвяткувати його памьять, а щоб від вас із Харькова приїхав би хто-небудь та росказав би про Сковороду нам та що-небудь би прочитав“.Харьківці кажуть сим людям, що якось не принято святкувати 125-літну річницю, що треба підождати ще 25 літ, аби було рівно півтори сотні — але пан-іванівці своє й своє. І що ж? Таки вийшло по-їхньому. Заснувався в Харькові комітет; який там не є, а все ж комітет; памьять Сковороди святкували: Українська гімназия, Учительська Спілка, Кооперативна школа, а в сей час, коли пишуться оці рядки, готується публичне свято з докладами; у Київі відбулося при Універсітеті засідання учених людей й т. и.; появився ряд статей у часописах, вийшли дві книжки (проф. Сумцова і оця), відновилася думка про видання творів Сковороди — словом імья Сковороди стало на устах у українського громадянства.
Що ж се означає і чи означає взагалі що-небудь? Чому се, справді, святкується така незичайна річниця, як 125 літ? На мій погляд є з тім великий сокровенний смисл, і от у чому я його бачу. Для зрозуміння ж того треба кинути оком на ті часи, коли на Вкраїні появився Сковорода із своєю проповіддю.
Україна тоді нагадувала собою червоне яблуко, в середині котрого їсть червяк. Нагадувала пишно одягненого богача — а груди у нього вигнивають, замісць здорової смердюча кров пробігає по тілу; і завмірають від того один по одному члени, відпадають нігті, росхитуються зуби, вилазить волосся. І наше тобі тоді богата одежа і золото перстнів? Бо, нарешті, й їх прийдуть поздірають, ділючи ризи роспьятої.
Отак і Україна тих часів. Назверх наче все було добре: золотилися ниви пишним колосом, риба добре ловилася у ріці, лісу й землі було багато — чого тобі ще треба? Але коли хто заглянув у душі людей, коли хто відчув що́ ті люди видихають із своїх грудей — тяжко тому ставало дихати і на світ Божий не хотілося дивитись.
Сто літ перед тим рвонулась Україна до свободи. Отрястися хотіла з тисячолітньої неволі, перестати нарешті бути рабою то татарською, то литовською, то польською. Хотіла стати на своїх ногах, для себе сіяти свій хліб, для себе, а не на чужу потребу ростити сильну руку хлопців своїх, красоту й ласку своїх дівчат.
І взялася Україна за зброю. Всю кров свою кинула в ту боротьбу. Читаючи книжки тих часів, не виходиш з дива — де брав нарід силу, де брав завзяття, героїзму, щоби сто літ безперестанно боротись. Сто літ! Сто літ безпереривної боротьби, безпереривної війни. Чи диво ж, що усі сили свої виточила Україна і вже нічим стало боротися. Тож коли під видом приязни й помочі прийшли війська братнього народа, заповнили всі міста, в кождій кріпости поставили свої залоги — не подужала вже Україна і впала. Роспочався новий період життя, настала на Вкраїні чужа школа, чужа мова, чуже право, чужий суд, чуже начальство, чужа воля — все чуже стало на Вкраїні. Замовкло в тихім стогоні рідне слово і, як обезсилена дитина маленька, принишкла вся Україна і тільки тихо плакала піснями своїми, тими сльозами-перлинами безсмертними.
Нарід обезсилів, виточивши усю свою кров на боротьбу. Він не міг зрозуміти — що́ се з ним сталося? Хотів свободи а попав у неволю. Хотів не мати пана — а вийшло що тільки зміняв одного на другого. Хто ж роскаже народові що оце сталося і як рятувати життя своє, свободу свою?
Се мають робити освічені люди, ті що вчаться по школах, що виводять своїх людей на судіїв, учених, полководців. У них же не темно в очах, вони ж розумні та освічені. І завжди, у всіх народів і в усі часи так буває, що інтелігенция іде вперед, освітлює шлях, помогає народу своїм знанням, а нарід дає силу змаганням інтелігенциї. Так воно було, єсть і буде всюди… та тільки не у нас.
Ще вчора на Вкраїні панували поляки. Сенатор — поляк, генерал — поляк, поміщик — поляк, професор — поляк. Все що панське, те й польське. І наша інтелігенция, аби вилізти в пани, вся перероблялася на польське: говорила по-польськи, училася в польській школі, а своєї не заводила, бо то буде мужицька; приймала навіть віру польську. За жалування, за чини, за теплі місця кидали люди свою національність, плювали на своє минуле, висьміювали свою мову. Тільки те що польське, те й добре, і нема нічого вищого на світі, як єдіная і нєдєлімая Польща.
Але от змінилися обставини на Вкраїні. Замісць Польщі стала Москівщина, замісць польського воєводи прислали московського губернатора, замісць короля став царь, замісць Варшави Петербург. І що ж наші пани? Та вони зараз же, прямо, як то кажуть, „съ мѣста въ карьеръ“ почали перероблятися на москалів. Зараз же почали кривляти свій язик, до фамілії додавати овъ, щоб то на московське більше було похоже. А вже коли за цариці Катерини пожалували нашим старшинам „россійское дворянство“, то тут уже кождий новоспечений дворянин яскраво почув, що він зовсім з иншого тіста виліпленій, ніж оті мужики, і що йому треба яко мога швидче в усім відріжнитися від тої мужви. І почали наші дворяне з усіх сил старатися і самих себе і своїх, дітей зробити похожими на москалів. І се тим більше дивно, що того неможна пояснити бажанням приобщитися до вищої культури, бо в ті часи Україна в культурнім відношенню стояла далеко вище Москівщини. Але найголовніше не те. А те, що зміна своєї національности — що сьогодня він поляк, завтра москаль, а після завтра завоюють його турки, він стане турком, китайцем, чим угодно, аби не бути самим собою — се не проходить дурно для душі. Ні окремої людини ні тим більше великої групи людей. Страчуючи національність, чоловік тратить Бога в собі, тратить якийсь вищого типу регулятор, котрий досі направляв його діяльність. Колись турки набірали на Вкраїні маленьких дітей і вирощували їх потім у спецьяльних школах, прививаючи їм мусульманство. І не було лютіших ворогів християнства як отсі „яничари“. Від правдивого турка можна було відхреститися, відмолитися, відкупитися — від яничара ніколи. От се яничарство і єсть якийсь непреложний психольогічний закон. Хто зрадив своїй національности, той утратив якусь внутрішню спайку і від нього можна ждати усякої гидоти. Хто був найбільшим виразителем „істінно рускіх інтересов“? Не правдиві росийські люди, а як раз люди, що втратили свою національність — Крушевани, Пурішкевичі і т. и. Хто буде найбрутальнішим гонителем усього українського? Не правдивий росиянин, а як раз змосковщений українець, людина, що втратила свою національність. І от коли сей процес деморалізациї відбувається на широку скалю, захоплює сотні й тисячі людей, стає явищем масовим — тяжко буває жити в такій суспільности. Людина, котра продала свій нарід — продасть і все що угодно.
Так от як раз 18-й вік і був епохою такої масової деморалізациї. Вилізти „в люди“ — от задача. А за яку ціну — не все одно? І продавали свій нарід, своїх дітей, самих себе. За право стати „русским дворянином“ продавали будуче своєї нациї; замісць того щоб стати ближче до народу — тікали від нього. Не стало нациї — стали кляси.От тому ж то й душно було на Україні, нічим було дихати. Благословені поля доокола роспостерлися, жайворонки над нивами золотими, в садах віти гнуться від яблук — а дихати нема чим, нічого здорового навкруги. Бо поткнешся до мужика — душить його злість, що мав у руках свободу, а замісць того опинився у кріпацтві. До панів поткнешся — продався він увесь за чини, за ордена, продався з кишками, з тельбухами, продався з усіма своїми нащадками, з усім своїм кодлом.
І от нараз серед сих мертвих душ появляється жива душа — Григорій Савич Сковорода. Починає говорити до гнилих людей, зовучи їх до красоти душевної. Починає проповідувати потребу моралі тим, хто не стіснявся торгувати найсвятішими річами. Що се значить? І по-що і кому здалася така одірвана од темпу тодішнього життя проповідь?
А от вже сама поява Сковороди знаменує щось. По-що проповідь чистоти, коли доокола і без того ясно? По-що противояддя, коли нема отрути? По-що ліки, коли нема хвороби? А от коли суспільність захворіла морально, коли отруїли її ріжні токсини душевні, коли забруднилося, загнилося і засмерділося усе — Бог посилає пророка, звучить нараз голос зовущий до чистоти, до радости духа, слово високе продзвенить у вухах і десь якось змусить відгукнутися й серце.
От і нам на Вкраїну післав Бог пророка тоді, в хвилину роспаду й роскладу морального — і хто може общитати скільки добра, великого невидимого добра зробив Сковорода своїм словом, прикладом свого життя? Хіба се можна общитати? Пшоно можна зважити, полотно можна зміряти, але того що чоловік пережив у молитві, що його серце перечуло у добрім ділі, як душа радувалася при слові благословеннім — того не зважиш і не зміряєш і на щотах не кинеш. Чоловік і сам не помічає через що власне зробив він щось добре, чимось наблизився до бога свого — а то все наслідок проповіди. І колись, хоч не сьогодня, хоч не завтра, а стануть люди кращими — а то буде наслідок проповіди усіх тих, хто йшов такими ж шляхами любови до людей, яким ішов Сковорода. Не зразу ідеї вростають в душу людську, але нарешті вростають.
І от бачиться міні повна анальогія між появою Сковороди тоді й теперішнім 125-літним святкуванням. Тепер, коли ми стали свідками невиданого й нечуваного; коли звір обнажився в людях і кров людську стало лекше пролити як воду; коли життя людини стало дешевшим від життя пса; коли ніхто не хоче бути ні чесним ні справедливим; коли батько боїться сина, а брат сестри; коли тільки й чуєш, тільки й бачиш, як ріжуть, бьють, стріляють, палять; коли не зосталося вже нічого святого — ні Бога, ні любови, ні чести, ні науки, а все потопталося, обплювалося, обгадилося — словом коли настали наші, трижди по трижди всенещасливі, божевільні, дикі, звірячі часи — погляньте! Знов ви чуєте імья Сковороди! І хто ж його пригадав? Не професори та книжники й фарісеї, а пригадали мужики пан-іванівські, їх устами проговорив народ. Народ почує душевну потребу згадати Сковороду, бо за 125 літ призабув усі його слова і тільки жажду по них відчуває.
От чому сей юбілей має для мене велике символістичне значіння і великий сокровенний смисл. Ще, значить, не зовсім померли ми. Ще не зовсім прогнили, коли нам захотілося слів Сковороди, памьяти о нім тепер, власне тепер, в сі темні-претемні часи прокляті, під гуркіт гармат і всевеликий грабіж.
Ні! Не вмер, значить, нарід, що першу хвилину свободі: своєї одмічає засновуванням тисяч „Просвіт“ по селах, а тепер в найтяжчі часи лихоліття згадує свого мораліста, отже чує тоску по правді, по чести, душі. Світла тільки більше тому народу, щоб знав хто він і що він та щоб незаблудив і тепер ще раз по історичній стежці ще на яких двісті пьятдесят літ.
І от ся книжечка маленька з описом життя Сковороди і з витягами з його творів нехай послужить тій справі, до котрої кликав Сковорода. Давайте хоч на кришечку, хоч на той час, поки будемо читати сю книжку, згадаємо, що не тільки є клопіт і злоба повсякденного істнування, а є й щось вище, щось таке, що робить нас кращими, викликає тиху внутрішню радість у найозлобленійшому серці, благостною искрою освітлює пригаслі очі, а на уста замісць смердючої поганої лайки викликає слово добра й співчуття до брата мого. Нехай хоч на сі пів-години поки будемо перегортати сі листки — дух Григорія Савича пролетить над нами, щоб стрепенулося серце і роскрилося хоч трошки назустріч прекрасному. Забудьмо ж, о забудьмо на хвилину злобу й неситість, забудьмо торг і продажу і все що низводить нас геть в безодні тьми душевної! Одну маленьку частину дня віддаймо тому, що Сковорода називав Богом, а чому кождий з нас знає ще инше імья. І може тоді лекше стане дихатися на світі й краще ушанується памьять нашого фільософа.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|