Дев'яносто третій рік/I/3
| ◀ Книга II. Корвет Клеймор | Дев'яносто третій рік пер.: Ольга Кривинюк, Любов Комарова Частина I. На морі Книга III. Гальмало |
Книга IV. Тельмарш ▶ |
|
Старий помалу підвів голову.
Той чоловік, що говорив до нього, мав зо тридцять років. Обличчя йому було засмалене по-морському; очі якісь чудні; проникливий матроський погляд у щирих мужицьких зіницях. Він міцно тримав у руках весла. Вигляд він мав лагідний.
У нього за поясом видко було кинжала, два пістолети й рожанець.
— Хто ви такий? — спитав старий.
— Я ж вам допіру що сказав.
— Чого ж ви від мене хочете?
Чоловік лишив весла, заложив руки на грудях і відповів:
— Забити вас.
— Як собі хочете, — сказав старий.
Чоловік сказав голосніше:
— Приготуйтеся…
— До чого?
— До смерти.
— Чого?
Замовкли. Чоловік неначе сп'ятився від питання. Тоді мовив:— Я ж кажу, що хочу вас забити.
— А я у вас питаю, чого?
Очі матросові блиснули.
— Того, що ви забили мого брата.
Старий спокійно відповів:
— Я спочатку врятував йому життя.
— То правда. Ви спочатку його врятували, а потім забили…
— То не я його забив.
— А хто ж його забив?
— Його провина.
Матрос, роззявивши рота, подивився на старого; потім його брови знов грізно насупилися.
— Як ви зветеся? — спитав старий.
— Я звуся Гальмало, але вам не погрібно знати моє ім'я для того, щоб я вас убив.
В цю хвилину зійшло сонце. Проміння вдарило матросові просто в очі й ясно освітило те дике обличчя. Старий уважно роздивлявся його.
Канонада, що все ще тяглася, тепер уже переривалася й лунала нерівно, конаючи. Великий дим зібрався на обрію. Весляр не провадив човна і він плив навманя.
Матрос вихопив правою рукою пістолета з-за пояса, а лівою рожанця.
Старий підвівся на ноги.
— Ти віриш у бога? — спитав він.
— Наш отець, що є на небі, — відповів матрос. І перехрестився.
— Чи ти маєш матір?
— Маю.
Він знов перехрестився. Тоді сказав:
— Годі. Я вам даю одну хвилину, монсеньйоре.
І він набив пістолета.
— Чого ти звеш мене монсеньйором?
— Бо ви великий пан. То ж видко по вас.
— А ти маєш пана?— Маю. І то великого. Хіба ж бувають без пана.
— Де ж він?
— Я не знаю. Він виїхав з цього краю. Він зветься пан маркіз де Лантенак, віконт де Фонтеней, принц у Бретанії; він пан Семи-Лісів. Я його ніколи не бачив, однак же він мій господар.
— А як би ти його забачив, то ти б його слухався?
— Звичайно. Я був би поганин, коли-б не слухався його! Треба слухатися бога та ще короля, що все одно, що бог, та ще пана, що все одно, що король. Але це все не те, ви забили мого брата, а мені треба забити вас.
Старий відповів:
— Ну, що-ж, я забив твого брата, то й добре зробив.
Матрос стиснув пістолета в руці.
— Ну, — сказав він.
— Нехай так, — сказав старий.
І спокійно додав:
— Де ж священик?
Матрос глянув, на нього.
— Священик?
— Еге ж, священик. Я дав братові священика. А ти повинен дати мені.
— Я його не маю, — сказав матрос.
І додав:
— Хіба-ж бувають священики серед моря?
Чути було конвульсивні вибухи битви все далі й далі.
— Ті, що там умирають, мають свого священика, — сказав старий.
— То правда, — прошепотів матрос. — Вони мають пан-отця.
Старий казав далі:
— Ти губиш мою душу, а то не марниця.
Матрос похилив замислено голову.
— А гублячи мою душу, — провадив старий, — ти занапастиш свою. Ти зробиш, що захочеш. А я, ото тоді, я виконав свою повинність, спочатку врятувавши життя твоєму братові, а потім одібравши, і тепер виконую свій обов'язок, хотячи врятувати твою душу. Поміркуй. Це тебе торкається. Чи ти чуєш гарматні постріли ось тепер? Там є люди, що гинуть, там є такі, що в розпачі конають, там є чоловіки, що вже не побачать своїх жінок, батьки, що не побачать своїх дітей, брати, що, як і ти, не побачать уже своїх братів. А з чиєї вини? З вини твого власного брата. Ти віриш у бога, правда-ж? Отже, ти знаєш, що бог страждає тепер; бог страждає в своєму благочестивому сині, королеві французькому, що так само дитина, як дитина Ісус, та що ув'язнений у башті в Тамплю; бог страждає в своїй бретанській церкві; бог страждає в своїх ображених соборах, в своїх пошарпаних євангеліях, в своїх знечещених домах молитви; бог страждає в своїх убитих священиках. Що-ж ми хотіли зробити, ми, оті на цьому кораблі, що гине в цю хвилину? Ми хтіли допомогти богові. Коли-б твій брат був добрий слуга, коли-б він вірно виконував обов'язок розумної і корисної людини, то не сталося-б нещастя з каронадою, корвета не залишили-б без уваги, він не збився-б з дороги, він не попався-б тій згубливій флоті, і ми-б тепер виходили на беріг у Франції; всі такі, як ми є, одважні салдати й моряки, з шаблею в руці, з розгорнутим білим прапором; численні, раді, веселі, і ми б допомогли бравим вандейським селянам рятувати Францію, рятувати короля, рятувати бога. Ось, що ми хтіли зробити, ось, що ми робили. Ось, що я, єдиний, що зостався, хочу зробити. Але ти не даєш. У цій боротьбі нечестивців проти священиків, у цій боротьбі царевбивців проти короля, у цій боротьбі сатани проти бога, ти — на боці сатани. Твій брат — перший демоновий спільник, а ти — другий. Він почав, ти докінчуєш. Ти на боці царевбивців проти трону, і ти на боці безвірників проти церкви. Ти позбавляєш бога останньої надії. Бо як я, — королевий заступник, не буду там, то й далі палитимуть села, родини плакатимуть, священики обливатимуться кров'ю, Бретань страждатиме, король пробуватиме у в'язниці, а Ісус Христос буде в скорботі. А хто це заподіє? Ти. Це твоя справа. Я розлічував на тебе зовсім для чого иншого. Я помилився. Ах, так, то правда, я забив твого брата. Твій брат був одважний, я дав йому нагороду; він завинив, я його покарав. Він не виконав свого обов'язку, а я виконав свій. Так, як я зробив, я робитиму ще. І, — присягаючи в тому великою святою Анною Орейською, що бачить нас, — в такому самому випадку, так само, як я казав розстріляти твого брата, я казав-би розстріляти свого сина. Тепер ти — пан. Так, мені шкода тебе. Ти збрехав своєму капітанові. Ти, христіянин, не маєш віри; ти, бретонець, не маєш чести; мене довірили тобі, а ти мене зраджуєш; ти даєш мою смерть тим, кому обіцяв моє життя. Чи ти знаєш, кого ти занапащуєш? Себе самого. Ти береш у короля моє життя, а віддаєш демонові свою вічність. Ну, виконуй свій злочин, гаразд. Ти добре продаси свою частину в раю. Завдяки тобі діявол переможе, завдяки тобі церкви впадуть, завдяки тобі погані й далі розтоплюватимуть дзвони й робитимуть з них гармати; розстрілюватимуть людей тим, що рятувало душі. В цю хвилину, як я говорю, той дзвін, що дзвонив до твоїх хрестин, може вбиває твою матір. Ну, допомагай чортові. Не спиняйся. Так, я засудив твого брата, але, знай теє, я струмент у божих руках. Ага, ти судиш божі наміри! То ти, може, судитимеш і блискавку на небі? Нещасливий, вона тебе засудить. Стережись того, що хочеш зробити. Та хіба ти знаєш, чи можна мене милувати? Ні. Ну, все одно. Роби, що хочеш. Ти можеш кинути мене до пекла й сам кинутися до нього разом зо мною. Прокляття нас обох у твоїй руці. Відповідати перед богом будеш ти. Ми сам-на-сам у безодні. Далі, доводь до краю, кінчай. Я старий, а ти молодий, я без зброї, а ти озброєний; вбивай мене.Поки старий говорив ці слова, стоячи, голосом дужчим за гомін моря, хвиля гойдала його і він з'являвся то в тіні, то в світлі; матрос зблід; краплистий піт спадав йому з чола; він тремтів, як листок; часами він цілував свого рожанця; як старий замовк, він кинув свого пістолета й упав навколюшки.
— Змилуйтеся, монсеньйоре! Простіть мені! — закричав він; — ви говорите, як сам бог. Я винен. Мій брат був винен. Я все зроблю, щоб направити свою провину. Що хочете робіть зо мною. Наказуйте. Я послухаюся.
— Я тобі прощаю, — сказав старий.
Харчі, що були в човні, здалися.
Двоє втікачів мусіли плисти з довгими викрутами і доплили до берега за тридцять шість годин. Вони перебули ніч на морі; але ніч була гарна, однак занадто місячна для людей, що хотять сховатися.
Вони мусили спочатку віддалитися від Франції й виплисти на чисте море біля Джерсею.
Вони почули останню канонаду розгромленого корвету, як чують останнє рикання лева, що його вбивають мисливці в лісах. Потім тиша запанувала на морі.
Цей корвет «Клеймор» загинув так само, як «Мстивий», але слава знехтувала ним. Не бувають героями супроти своєї країни.
Гальмало був надзвичайний моряк.
Він робив чуда зручности й змисленности; вигадування шляху межі підводним камінням, хвилями й ворожими чатами було майстерне. Вітер зменшився й море стало лагідне.
Гальмало обминув Ко-де-Менк'є, завернув по-за Шосе-о-Беф, спинився, щоб спочити скілька годин, у маленькій бухточці, що там на півночі робиться підчас одпливу; пливучи на полудень, знайшов спосіб проплисти між Ґранвілем і островами Шозей так, що їх не помітила ні Шозейська, ні Ґранвільська сторожа. Одважився заплисти в Сен-Мішельську затоку; це було дуже відважно, бо то близько Канкалю, а там стають на якорі сторожові крейсери.
Увечері другого дня, так за годину перед заходом сонця, він лишив позад себе гору Сен-Мішель і хтів пристати до піскуватого берега, завжди порожнього, бо він небезпечний; там грузнуть у піску.
На щастя приплив був високий.
Гальмало гнав човна наперед, як міг найдалі, помацав пісок, побачив, що він певний, посунув на нього човна й вискочив на землю.
Старий виліз за ним і оглянув обрій.
— Монсеньйоре, — мовив Гальмало, — це ми в Куеноновому гірлі. Онде Бавуар праворуч і Гюїн ліворуч. Дзвіниця напроти нас, то Ардевон.
Старий нахилився до човна, взяв там одного сухаря, поклав його до кешені й сказав до Гальмало:
— Візьми решту.
Гальмало поклав у мішок те, що лишилося м'яса й сухарів і скинув на плечі. Зробивши це, він спитав:
— Монсеньйоре, чи вас вести, чи іти за вами?
— Не треба ні того, ні того.
Гальмало здивовано подивився на старого.
Старий казав далі:
— Гальмало, ми розлучимося. Не варто бути вдвох. Треба, щоб була тисяча, або один.
Він спинився, витяг з одної кешені зеленого шовкового банта досить подібного до кокарди, з вишитою посередині золотою лілеєю. І спитав:
— Ти вмієш читати?
— Ні.
— То добре. З письменним невигідно. Чи ти маєш добру пам'ять?
— Так.— То добре. Слухай, Гальмало. Ти підеш праворуч, а я ліворуч. Я піду в напрямку Фужер, а ти в напрямку Базуж. Не кидай мішка, він тобі надає селянського вигляду. Сховай свою зброю. Виріж собі палицю в кущах. Плазуй високим житом. Прослизгуйся по-за огорожами. Перелазь через тини, щоб іти навпростець полями. Не наближайся до перехожих. Обминай дороги й мости. Не входь до Пенторсону. Ага! Тобі треба перейти Куенон. Як ти його перейдеш?
— Перепливу.
— Добре. А то є ще брід. Ти знаєш де він?
— Між Ансей і В'є-Вієль.
— Гаразд. Ти справді тутешній.
— Але надходить ніч. Де монсеньйор спатиме?
— Я подбаю про себе. А ти де спатимеш?
— Є моховища. Перед тим, як я став матросом, я був мужиком.
— Викинь свою матроську шапку, вона тебе зрадить. Де-небудь дістанеш яку-небудь шапчину.
— Ага, картуза, то всюди є. Перший ліпший рибалка продасть мені свого.
— Добре. Тепер слухай. Ти знаєш ліси?
— Всі.
— По всій країні?
— Від Нуармут'є аж до Лавалю.
— Чи ти знаєш також назви?
— Я знаю ліси, я знаю назви, я знаю все.
— Чи ти нічого не забудеш?
— Нічого.
— То добре. Тепер слухай уважно. Скільки льє ти можеш пройти за день?
— Десять, п'ятнадцять, вісімнадцять. Двадцять, як що треба.
— Буде треба. Не впусти жодного слова з того, що я тобі казатиму. Ти підеш до лісу Сент-Обен.
— Коло Ламбалю?
— Еге. Коло яру, шо є між Сен-Ріель та Пледеліяк, стоїть товстий каштан. Ти там спинишся. Там ти не побачиш нікого.
— А однак, там хтось буде. Я знаю.
— Ти гукнеш. Чи ти вмієш гукати?
Гальмало надув щоки, повернувся до моря і залунало совине «Гу-гу».
Неначе воно йшло з глибини темряви. Було воно подібне до справжнього й зловісне.
— Добре, — сказав старий. — Умієш.
Він простяг до Гальмало зеленого шовкового банта.
— Це мій начальницький знак. Візьми його. Дарма, що ще ніхто не знає мого імени. Досить цього знаку. Лілею вишила королева в Тампльській в'язниці.
Гальмало став на одно коліно. Він узяв, тремтячи, банта з лілеєю і наблизив до нього уста; потім спинився, немов злякавшись того поцілунку, і спитав.
— Чи мені можна?
— Можна, бо ти ж цілуєш хреста.
Гальмало поцілував лілею.
— Встань, — сказав старий.
Гальмало підвівся й сховав стяжку на грудях.
Старий казав:
— Слухай добре. Ось наказ: «Повстаньте. Жодного милосердя». Отже на краю Сен-Обенського лісу ти гукнеш. Гукнеш тричі. За третім разом ти побачиш, що з землі вийде чоловік.
— З дірки під деревами. Я знаю.
— Цей чоловік, то — Планшеноль, його звуть також Королевим Серцем. Покажеш йому цю стяжку. Він зрозуміє. Далі підеш, якими собі здумаєш шляхами, до лісу Астіле; там ти знайдеш кривого чоловіка, прозваного Мускетоном, він нікого не милує. Ти йому скажеш, що я його люблю та щоб він розворушив свої парафії. Далі підеш до Куебонського лісу, що за льє від Плоермелю. Гукнеш по совиному; вийде з дірки чоловік, то пан Тюоль, плоермельський сенешаль, він з того, що то називають установчими зборами, але з доброго боку. Ти йому скажеш озброїти Куебонський замок, що належить маркізові Ґерові, емігрантові. Яри, ліски, нерівний грунт — хороша місцевість. Пан Тюоль — щира й розумна людина. Далі підеш до Сент-Уен-ле-Туа й поговориш з Жаном Шуаном, що, на мою думку, справжній проводар. Далі підеш до Віль-Англозького лісу; там побачиш Ґітера, на прізвище Святий Мартин; скажи йому, щоб мав на оці Курменіля, він зять старого Ґупіля з Префельну і провадить аржантанське якобинство. Добре затям усе. Я нічого не пишу, бо не треба нічого писати. Ля Руарі написав одного списка, і це згубило всю справу. Далі підеш до лісу Ружфе, там є Міелет, що скаче через рови, підпираючись довгою жердкою.
— То зветься ферт.
— Ти вмієш уживати її?
— Не був би я бретонцем і не був би я мужиком. Ферт то наш друг. Вона збільшує нам руки й подовжує ноги.
— Тоб-то зменшує ворога і вкорочує дорогу. Ловка штука.
— Одного разу з своєю жердкою я переважив трьох сильних приставів, що мали шаблі.
— Коли-ж то?
— Десять років тому.
— При королі?
— Авже-ж.
— То ти бився при королі?
— Авже-ж.
— Проти кого?
— Далебі, не знаю. Я продавав таємно сіль.
— Добре.
— Казали, що ми б'ємося проти цла на сіль. А хіба-ж то все одно, чи цло на сіль, чи король?
— Так. Ні. Але, не потрібно, щоб ти це розумів.
— Прошу вибачення в монсеньйора, що я питав монсеньйора.— Далі. Чи ти знаєш Тург?
— Чи я знаю Тург? Та я ж звідти.
— Як то?
— Та вже-ж, бо я з Паріньє.
— Правда, Тург близько Паріньє.
— Чи знаю я Тург! Великий, круглий замок, родинний замок моїх панів! Там є товсті залізні двері, що відділяють нову будову від старої, їх не можна пробити й гарматою. То в новій будові є славнозвісна книга про святого Бартоломея, що приїздять подивитися на неї з цікавости. А жаб там у траві! Як я був маленький, то грався з тими жабами. А підземний прохід! Я його знаю. Може окрім мене, ніхто й не знає.
— Який підземний прохід? Я не розумію, що ти кажеш.
— Та то для давніх часів, тоді як Тург бувала в облозі. Люди з середини могли рятуватися, виходячи підземним проходом, що провадить до лісу.
— Правда, є такий підземний прохід у Жюпельєрському замку, і в Гюнодейському замку, і в Компеонській башті; але немає нічого такого в Турзі.
— Є монсеньйоре. Я не знаю тих проходів, що монсеньйор кажуть. Я знаю лише Турзький, бо я звідти. Та, певне, я тільки один і знаю про нього. Про нього не говорили. Було заборонено говорити, бо тим проходом користувалися за часів війн пана де Рогана. Мій батько знав таємницю і показав мені. Я знаю, як входити й виходити. Як я в лісі, то можу піти до башти; як я в башті, то можу вийти до лісу. Ніхто мене не побачить. А як вороги входять, то нема нікого. От, що то таке Тург. Ого! я її знаю.
Старий якийсь час мовчав.
— Ти, видко, помиляєшся; коли б така таємниця була, то я б знав про неї.
— Монсеньйоре, але-ж я певен. Там є камінь, що обертається.
— Ага, так! Ви мужики, вірите в камені, що крутяться, в камені, що співають, в камені, що ходять пити вночі до струмка поблизу. Ціла купа казок.
— Але-ж я його обертав того каменя…
— Так, як инші чули його співи. Небоже, Тург твердиня певна й міцна, її легко боронити; але хто розлічував би на підземний вихід, щоб звідти вийти, то був би дурний.
— Але, монсеньйоре…
Старий стиснув плечима.
— Не гаймо часу. Говорімо про наші справи.
Той рішучий тон перепинив напосідання Гальмало.
Старий знов заговорив:
— Провадьмо далі. Слухай. З Ружфе ти підеш до Моншеврієського лісу, де є Бенедісіте, начальник Дванадцятьох. Це теж хороший чоловік. Він промовляє своє «Benedicite», кажучи розстрілювати з аркебузів людей. На війні не треба чулости. З Моншевріє ти підеш…
Він сам себе перебив.
— Я забув про гроші.
Він вийняв з кешені й дав Гальмало до рук калитку й портфеля.
— У цьому портфелі тридцять тисяч франків асигнаціями, так щось, як би три ліври десять су; треба сказати, що асигнації фальшиві, але нефальшиві як раз стільки само варті; а тут, у цій калитці, уважай, сто золотих. Я тобі віддаю все, що маю. Мені вже нічого не треба тут. Врешті, краще, щоб на мені не могли знайти грошей. Я говоритиму далі: З Моншевріє ти підеш до Антрену. Там побачишся з паном Фроте; з Антрену — до Жюпельєр, там побачиш пана Рошкота; з Жупельєр — до Нуар'є там побачишся з абатом Бодуеном. Чи ти пам'ятатимеш все?
— Як отче наш.
— Побачишся з паном Дюбуа Ґюї в Сен-Бріс-ан-Коґль, з паном Тюрпеном в Моранні, то замок-фортеця, і з принцем де Тальмоном у замку Ґонтьє.— Хіба принц говоритиме зо мною?
— А я ж говорю.
Гальмало зняв шапку.
— Всі прийматимуть тебе добре, побачивши Паніну лілею. Не забудь, що тобі треба піти туди, де є гірські мешканці й селяни. Передягнись. То легко. Ті республіканці такі дурні, що в синій одежі, трьохрогій шапці та з трьохкольоровою стьожкою можна всюди пройти. Вже нема полків, нема форми військової, частини не мають чисел; кожен надягає таке лахміття, яке хоче. Ти підеш до Сен-Мерве. Там побачишся з Ґольє на прізвище Великий Петро. Підеш до табору Парне, де люди мають почорніле обличчя. Вони сиплють пісок до своїх рушниць і подвійний набій пороху, щоб стріляло голосніше; вони добре роблять. Але особливо кажи їм убивати, вбивати, вбивати. Підеш до табору Вашнуар на горі посеред лісу Шарні; потім до табору Авуань, потім до табору Вер, потім до табору Фурмі. Підеш до Ґран-Бордаж, що звуть теж Го-де-Пре, та що там живе одна вдова, з її дочкою одружився Третон на прізвище Англієць. Ґран-Бордаж у парафії Келен. Одвідаєш Епіна-ле-Шеврейль, Сіле-ле-Гійом, Паран, і всіх по всіх лісах. Ти матимеш друзів і ти їх побачиш на узліссі Горішнього й Нижнього Мену; побачиш Жана Третона у Вежській парафії, Сан-Регре в Біньйоні, Шамбора в Боншан, братів Корбенів у Мезонселі, а Пті-Сан-Пер у Сен-Жан-сюр-Ерв. Це той самий, що зветься Бурдуазо. Все те зробивши й переказавши всюди теє гасло: «Повстаньте. Жадного милосердя», ти прилучишся до великої армії, армії католицької й королівської там, де вона буде. Ти побачиш панів д'Ельбе, де Лекюра, де ля Рошжакелена, тих начальників, що тоді ще будуть живі. Ти їм покажеш мого командирського банта. Вони знають, що то таке. Ти лише матрос, але Кателіно лише плугатар. Скажеш їм од мене таке: Час робити дві війни одразу, велику й малу. Велика робить більше галасу, мала — більше діла. Вандея добра, Шуанері гірша; а в громадянській війні котора гірша — та краща. Чи війна добра, вважають по тому, як багато злого вона вчинила.
Він сам себе перепинив.
— Гальмало, я тобі говорю те все. Ти не розумієш слів, але ти розумієш справи. Я набрався довір'я до тебе, дивлячись, як ти вправлявся з човном; ти не знаєш геометрії, а робиш надзвичайні морські рухи; хто вміє вести човна, може лоцманувати в повстанні; з того, як ти хитрував з морем, я впевнився, що ти добре виконаєш усі мої доручення. Казатиму далі. Отже ти скажеш так старшим, як зможеш, але це буде добре. Я більше люблю війну в лісі, ніж на долині, а не хочу вишикувати сто тисяч мужиків під розстріл синіх салдатів та під артилерію пана Карно; швидче ніж за місяць я хочу мати п'ятьсот тисяч убійників захованих по лісах. Республіканська армія, то — моя дичина. Браконьєрство, то — війна. Я кущевий стратег. Так, от знов таке слово, що ти його не похопиш; все одно; ти похопиш ось що: жадної ласки! і засідки всюди. Я хочу робити більше Шуанерії, ніж Вандеї. Додаси, що англійці за нами. Візьмемо республіку між два огні. Европа нам допомагає. Пора скінчити справу з революцією. Королі їй роблять війну королівств, а ми робочо їй війну парафій. Скажеш так. Зрозумів?
— Зрозумів. Треба все запалити й залити кров'ю.
— Так.
— Жодного милосердя.
— Ні до кого. Так.
— Я піду всюди.
— І стережись, бо в цій країні легко стати мертвою людиною.
— Що там мені думати про смерть. Хто робить перший крок, може зношує свої останні черевики.
— Ти одважний.
— А як у мене спитають про монсеньйорове ім'я?— Ще не повинні його знати. Ти скажеш, що не знаєш, і то буде правда.
— Де я знов побачу монсеньйора?
— Там, де я буду.
— А як же я знатиму теє?
— Бо всі теє знатимуть. За тиждень говоритимуть про мене, я даватиму приклади, я помщуся за короля й віру, і ти одразу пізнаєш, що то говорять про мене.
— Слухаю.
— Нічого не забудь.
— Будьте певні.
— Тепер іди. Нехай бог тебе проводить. Іди.
— Я зроблю все, що ви мені сказали. Я піду. Я говоритиму. Я слухатимусь. Я командуватиму.
— Гаразд.
— І як я все виконаю…
— Я тебе зроблю лицарем святого Людовика.
— Як мого брата. А як я не виконаю, то кажете мене розстріляти.
— Як твого брата.
— Згода, монсеньйоре.
Старий схилив голову і, здавалось, поринув у тяжку задуму. Як він звів очі, то був сам. Гальмало був лише, як чорна крапка, на обрію.
Сонце зайшло.
Морські чайки верталися додому, бо море то не дома.
Почувалася в просторі та турбота, що буває перед ніччю; жаби райкали; кулики злітали з калюж свищучи, чайки, граки, галки здіймали свій вечірній галас; берегові пташки перекликалися; але жадного людського гомону. Самотність була глибока. Жадного вітрила в затоці, жадного селянина на полях. Доки скинеш оком — порожні простори. Великі піскові будяки тремтіли. Біле смеркове небо кидало на пісок широке бліде світло. В далечіні ставки на темній долині були подібні до цинових платівок, розложених на землі. Вітер віяв з моря.