Дев'яносто третій рік/II/2
| ◀ Книга I. Сімурден | Дев'яносто третій рік пер.: Ольга Кривинюк, Любов Комарова Частина II. В Парижі Книга II. Шинок на Павичевій вулиці |
Книга III. Конвент ▶ |
|
На Павичевій улиці був шинок, що звався кав'ярня. Та кав'ярня мала задню кімнату, тепер історичну. Там зустрічалися часами, сливе таємно, люди, що через свою могутність і через той догляд, під яким вони були, боялися розмовляти на людях. Там 23 жовтня 1792 року Гора й Жіронда обмінялися славутнім поцілунком. Туди приїхав Ґара, — хоч він і не згоджується з цим у своїх «Спогадах», — по відомості тої сумної ночи, коли, одвізши Клав'єра в безпечне місце на вулиці Бон, він спинив свого повоза на Пон-Ройялі, щоб послухати, як дзвонять на ґвалт.
28 червня 1793 року троє людей зібралися коло столу, в тій задній кімнаті. Їх стільці не торкалися один одного, кожен сидів сам з одного боку столу, четвертий бік лишався вільний. Було близько восьмої години ввечері; на вулиці було ще видно, але в задній кімнаті було темно й лямпа, причеплена під стелею, — розкіш для того часу, — освітлювала стіл.
Перший з тих трьох людей був блідий, молодий, поважний, губи в нього були тонкі, погляд холодний. Він мав у щоці нервове посмикування і то мусило йому заважати всміхатися. Він був напудрований, у рукавичках, вичищений, защепнений на всі ґудзики. На йога ясносиньому вбранні не було нігде й зморшки. На ньому були штани з нанки, білі панчохи, висока краватка, фалдоване жабо, черевики з срібними пряжками. Двоє инших були — один ніби велетень, другий ніби карлик. Великий був недбало вбраний у широкий фрак з червоного сукна, шия була йому гола в розв'язаній краватці, що спадала нижче жабо, камізелька розщепнена, з поодриваними ґудзиками, взутий він був у чоботи з вилогами, розкудланий, хоча знати було рештки зачіски й заходу коло неї; в його перуці була волосінь. На його обличчі були знаки від віспи, злісна зморшка між бровами, лагідні зморшки в кутках рота; губи в нього були товсті, зуби великі, кулак, як у носія, очі блискучі.
Малий був чоловік жовтий, як сидів, то здавалося, що він потворний; голова в нього була відхилена назад, очі набігли кров'ю, на обличчі сині плями, на голові з масним і простим волоссям зав'язана хустка, чола не було, рот безмірний і страшний. На ньому були довгі штани, широкі черевики, камізелька, що ніби то була з білого саєту, а поверх тої камізельки каптанок, між його фалдами була тверда й проста лінія, по ній можна було вгадувати кинжала.
Перший з тих людей звався Робесп'єр, другий Дантон, третій Марат.
Вони були самі в тій залі. Перед Дантоном стояла шклянка й пляшка вина, вкрита пилом, нагадуючи Лютерову кварту пива; перед Маратом чашка кави, перед Робесп'єром лежали папери.
Коло паперів стояв тяжкий олив'яний каламар, круглий, рубчастий; хто був школярем у початку цього століття, то пам'ятає такі каламарі. Побіч каламаря валялося перо. На паперах лежала велика, нідна печатка, на ній було написано Palloy fecit; то була маленька докладна модель Бастилії.
Посеред стола лежала карта Франції.
По той бік дверей був Маратів сторожовий собака, той Лоран Бас, комісіонер з 18 числа на вулиці Кордельє, що 13 липня, щось за два тижні після цього 28 червня, мусив ударити стільцем по голові жінку на ім'я Шарлота Корде, що в цей час була в Кані і ще не мала виразної думки. Лоран Бас носив коректу «Друга Народа». Того вечора його пан привів до кав'ярні на Павичевій улиці, він мав наказ доглядати, щоб зала, де був Марат, Дантон і Робесп'єр, була зачинена та щоб туди ніхто не входив, хіба лише хтось з Комітету громадського рятунку, з Комуни або з Єпископства.
Робесп'єр не хтів зачиняти дверей од Сен-Жюста, Дантон не хтів їх зачиняти від Паша, Марат не хтів їх зачиняти від Ґюсмана.
Нарада провадилася вже довго. Вона відбувалася з приводу тих паперів, що лежали на столі та що їх прочитав Робесп'єр. Починали говорити все голосніше. Щось, ніби гнів гуркотіло між тими трьома людьми. По той бік дверей часами чути було вибухи слів. За тих часів звичка до публічних трибун утворила ніби то право слухати. То був той час, коли експедитор Фабриціюс Парис дивився крізь дірочку в замку, що робить Комітет громадського рятунку. Це, між иншим, було корисно, бо той Парис попередив Дантона вночі з 30 на 31 березня 1794 року. Лоран Бас притулив ухо до дверей задньої кімнати, де були Дантон, Марат і Робесп'єр. Лорен Бас служив Маратові, але він належався до Єпископства.
Дантон підвівся, він шпарко відсунув свого стільця.
— Слухайте, — кричав він. — Тільки одна справа пильна, — республіка в небезпеці. Я лише одно знаю, врятувати Францію від ворога. Для того всі способи добрі. Всі, всі, всі! Коли мені загрожують усі небезпеки, я беруся за всі способи, а коли я боюся всього, я не зважаю ні на що. Моя думка, то левиця. Нема чого вживати половинних способів, нема чого соромитися в революції. Немезида не якась дурепа. Будьмо страшні й корисні. Хіба слон дивиться куди він ступає своєю лапою? Роздушімо ворога.
Робесп'єр відповів лагідно:
— З охотою.
І додав:
— Справа в тім, щоб знати, де ворог.
— Він зокола, і я його прогнав, — сказав Дантон.
— І він усередині, і я наглядаю за ним, — сказав Робесп'єр.
— І я його ще раз прожену, — провадив Дантон.
— Не проганяють ворога з середини.
— А що ж роблять?
— Його нищать.
— Згоджуюсь, — сказав і собі Дантон.
І казав далі:
— Я вам кажу, Робесп'єре, що він по-за Францією.
— Дантоне, я вам кажу, що він усередині.
— Робесп'єре, він на границі.
— Дантоне, він у Вандеї.
— Заспокойтеся, — промовив третій голос; — він усюди; і ви пропали.
То говорив Марат.
Робесп'єр глянув на Марата і спокійно мовив:
— Досить узагальнень. Я визначаю докладно. Ось факти.
— Педант! — гримнув Марат.
Робесп'єр поклав руку на папери на столі перед собою й провадив далі:
— Я прочитав вам депеші від Прієра де ля Марна. Я переказав вам відомості, що подав отой Желямбр. Дантоне, слухайте, війна з чужинцями, то ніщо; війна громадянська, то все. Війна з чужинцями, то дряпка на лікті; громадянська війна, то болячка, що їсть вам печінку. З того всього, що я вам прочитав, ось що видко: Вандея, що досі була поділена між скількома проводарями, тепер збирається до купи. Відтепер вона буде мати єдиного керівника…
— Головного розбійника, — буркнув Дантон.
— Того чоловіка, — сказав далі Робесп'єр, — що вийшов на берег біля Понторсону 2 червня. Ви бачили, що він там. Візьміть до уваги, що того самого дня, як він прибув, 2 червня, зрадницька Кальвадоська округа заарештувала в Бає повноважних представників Прієра де ля Кот-д'Ора і Рома.
— І відіслала їх до Канського замку, — сказав Дантон.
Робесп'єр провадив далі:
— Я далі переказую зміст депеши. Лісова війна організується на широку скалю. В той же час готується англійський десант, вандейці і англійці, це Бретань з Британією. Фіністерська мужва говорить тою самою мовою, що й корнуельські неотеси. Я ж вам показав перехопленого листа від Пюїзей, де він каже, що «двадцять тисяч червоних каптанів, розданих повстанцям, підбурять сто тисяч». Як селяни всі повстануть, то зроблять англійський десант. План такий. Слідкуйте на карті.
Робесп'єр поклав пальця на карту і казав далі:
— Англійці можуть вибірати місце, де висісти, від Канкало до Пемполю. Креґ волів би Сен-Бріецьку затоку, Корнуаліс — затоку Сен-Каст. Це подробиця. Лівого берега Луари глядить вандейська бунтарська армія, а що до двадцяти восьми льє, відкритих між Ансені й Понторсоном, то там обіцяли допомогти сорок норманських парафій. Десант зроблять у трьох місцях, «у Плерен, у Іфініяк, і в Пленеф; з Плерен підуть по Сен-Брієку, а з Пленеф до Ломбалю, другого дня дійдуть до Дінану, де є дев'ятьсот полонених англійців, і захоплять одночасно Сен-Жуан і Сен-Меан, там залишать кінноту; третього дня дві колони попростують, одна з Жуану на Беде, друга з Дінану на Бешерель, що є природня фортеця, й там поставлять дві батареї; на четвертий день вони вже в Рені. Рен, то ключ од Бретані. Хто має Рен, той має все. Як тільки Рен узято, Шатонеф і Сен-Мало впадуть. У Рені є мілійон набоїв і п'ятдесят польових гармат.
— Вони їх пограбують, — буркнув Дантон.
Робесп'єр казав далі:
— Я кінчаю. З Рену три загони кинуться один на Фужер, другий на Вітре, третій на Редон. Через те, що мости зруйновано, вороги вживуть понтонів і дошок, — ви ж бачили, що так вони зважили зробити, — а в тих місцях, де кіннота може перебрести, вони матимуть провідників. З Фужеру пануватимуть над Авраншем, з Редону — над Ансені, з Вітре — над Лавалем. Нант віддасться, Брест віддасться. Редон одкриває всі проходи до Вілену, Фужер одкриває дорогу до Нормандії, Вітре відкриває дорогу до Парижу. За два тижні матимуть розбійницьке військо в триста тисяч душ, і вся Бретань буде за французького короля.
— То б то за англійського короля, — сказав Дантон.
— Ні. За французького короля.
І Робесп'єр додав:
— Французький король гірше. Треба два тижні, щоб вигнати чужинця, і вісімнадцять століть, щоб знищити монархію.
Дантон, що знов сів, поставив лікті на стіл і спер голову на руки, замислившись.
— Ви бачите небезпеку, — сказав Робесп'єр. — Вітре відкриває дорогу до Парижу англійцям.
Дантон підвів голову і вдарив своїми великими кулаками по карті, немов по ковадлі.
— Робесп'єре, хіба-ж Верден не відкривав прусакам дороги до Парижу?
— Ну, то що?— А те, що проженуть англійців так, як прогнали прусаків.
І Дантон знову підвівся.
Робесп'єр поклав свою холодну руку на гарячковий кантонів кулак.
— Дантоне, Шампань не була на боці прусаків, а Бретань на боці англійців. Взяти назад Верден, — то війна з чужинцями; взяти назад Вітре, — то війна громадянська.
І Робесп'єр з холодним і глибоким виразом мовив:
— Важлива ріжниця.
Він знов почав:
— Сядьте, Дантоне, й подивіться на карту, замісць того, щоб стукати по ній кулаком.
Але Дантона зовсім опанувала його думка.
— Оце здорово! — покликнув він, — бачити катастрофу на заході, коли вона на сході. Робесп'єре, я з вами згоджуюсь, що Англія встає на океані; але Еспанія встає на Піренеях, але Італія встає на Альпах, але Німеччина встає на Рейні. А великий російський ведмідь стоїть у глибині. Робесп'єре, небезпека кільцем навкруги, а ми в середині. Наоколо — коаліція, в середині — зрада. На полудні Серван розчиняє навстіж ворота до Франції еспанському королеві, на півночі Дюмур'є переходить на ворожий бік. Хоча він і завжди менше загрожував Голандії, ніж Парижеві; Нервінде затирає Жемапу й Вальмі. Філософ Рабо Сен-Етьєн, зрадник, бо протестант, листується з двораком Монтеск'ю. Військо здесятковане. Ні в одному батальйоні нема більше, як чотириста душ; одважний полк є Де-Пон зійшов на півтори сотні; Памарський табор віддали; в Жіве лишається всього п'ятьсот мішків борошна; ми відступаємося на Ландау; Вурмзер натискає Клебера; Майнц упадає хоробро, Конде ганебно. Валансьєн теж. Однак, не дивлячись на це, Шансель, що боронить Валансьєн, і старий Феро, що боронить Конде, обидва герої; так само, як і Меньє, що боронить Майнц. Але всі инші зраджують. Дарвіль зраджує в Е-ля-Шапель, Мутон зраджує в Брукселі, Баланс зраджує в Бреда, Нейї зраджує в Лімбурзі, Міранда зраджує в Маестріхті; Штенгель, — зрадник, Лану — зрадник, Лігоньє — зрадник, Мену — зрадник. Ділон — зрадник; з Дюмур'є огидна копійка. Треба прикладів. Мені здається, що Кюстінові контрмарші непевні; я підозріваю, що Кюстін волів взяти за для прибутку Франкфурт, замісць того, щоб узяти за-для користи Кобленц. Правда, Франкфурт може заплатити чотири мілійони військової контрибуції. Але що то в порівнанні з тим, щоб роздушити емігрантське кубло? Кажу вам, зрада. Меньє помер 13-го червня. Тепер Клебер лишається сам один. А тимчасом Брауншвейґ росте й посувається. Він вивішує німецького прапора у всіх французьких фортецях, які забирає. Маркграф Брандербурський володіє тепер Европою; він кладе в свою кешеню наші провінції; він забере Бельгію, от побачите; ми ніби для Берліну працюємо; як що так і далі провадитиметься, як що ми не зробимо ладу з цим, то французька революція зробиться на користь Потсдаму, вона матиме за єдиний наслідок те, що збільшиться мала держава Фридриха II, а ми вб'ємо французького короля для пруського короля.
І страшний Дантон зареготався.
Дантонів сміх викликав усміх у Марата.
— Кожен з вас має свою писану торбу; ви, Дантоне, Прусію, а ви, Робесп'єре, Вандею. А тепер я скажу свою думку. Ви не бачите правдивої небезпеки; а вона ось яка: каварні й шинки. Шуазелева каварня — якобинська, Патенова каварня — роялістська, каварня Ранде-ву нападається на національну гвардію, каварня коло Порт-Сен-Мартен боронить її, каварня Режанс проти Брісо, каварня Кораца за ним, Прокопова каварня клянеться Дідеро, каварня Театр-Франсе клянеться Вольтером, в Ротонді рвуть асигнації, каварні в Сен-Марсо лютують, каварня Манурі обмірковує справу з борошном, в каварні Фуа — лайка і бійка, в Пероні гудуть фінансові шершні. Оце то — важлива справа.
Дантон вже не сміявся. Марат все ще усміхався. Карликів усміх гірший за велетнів регіт.
— Що це ви, глузуєте, Марате? — гримнув Дантон.
У Марата зробився той конвульсивний рух у стегні, що був добре всім відомий. Його усміх зник.
— Ага! Пізнаю вас, громадянине Дантоне. То ви при цілому Конвенті назвали мене «індивідуум Марат». Слухайте. Я вам вибачаю. Ми перебуваємо дурний час. А! Я глузую! Справді, що я за людина? Я виказав на Шазо, я виказав на Петіона, я виказав на Керсена, я виказав на Моретона, я виказав на Дюфріш-Валязе, я виказав на Ліґоньє, я виказав на Мену, я виказав на Банвіля, я виказав на Жансоне, я виказав на Бірона, я виказав на Лідона й Шамбона; може не моя була правда? Я нюхом чую зраду в зрадникові, і я уважаю, що корисніше виказати на злочинця перед злочином. Я маю звичай казати напередодні те, що всі ви кажете на другий день. Я той, що пропонував зібранню викінчений план карного законодавства. Що я досі зробив? Я вимагав, щоб навчали секції, аби дисциплінувати їх для революції; я казав зняти печатки з тридцяти двох картонів; я казав повернути діяманти, що дали до рук Роланові; я довів, що Брісонові прихильники давали Комітетові загальної безпечности чисті бланки для мандатів на арешти; я показав на пропуски в рапорті Лінде про Капетові злочини; я подав голос за кару тиранові за двадцять чотири години; я оборонив батальйони Моконсейля й Республіканця; я не дав читати листа Нарбона й Малуе; я зробив внесення на користь поранених салдатів; я примусив скасувати комісію з шости; я передчував у Монській справі Дюмур'єву зраду; я вимагав, щоб узяли сто тисяч емігранських родичів у заклад за комісарів, одданих ворогам; я пропонував оголосити зрадником кожного представника, що вийде за заставу: я виявив, що то Роланові прихильники коверзували в марсельській ворохобні; я намагався, щоб призначили ціну за голову сина Еґаліте; я боронив Бушота; я зажадав іменного голосування, щоб зігнати Існара з його крісла; я казав оголосити, що парижани добре прислужилися батьківщині. За це все Луве взиває мене дригуном; Фіністер вимагає, щоб мене вигнали; місто Луден хоче, щоб мене заслали; місто Ам'єн бажає, щоб мені надягли намордника; Кобург жадає, щоб мене заарештували; а Лекуант-Пюїраво пропонує Конвентові декретувати, що я божевільний. Так! громадянине Дантоне; нащо казали ви мені прийти на вашу нараду, коли не для того, щоб знати мою думку? Хіба ж я просився до вас? Зовсім ні. Я не маю жадної охоти бути на самоті з такими контр-революціонерами, як Робесп'єр і ви. Врешті, я мусів того сподіватися, ви мене не зрозуміли; ви не більше, як Робесп'єр, а Робесп'єр не більше, ніж ви. Отже, тут немає державних людей? То вам треба слебезувати політику, вам треба ставляти крапки на і. Те, що я вам сказав, ось що визначало: Ви обидва помиляєтесь. Небезпека ані в Лондоні, як то гадає Робесп'єр, ані в Берліні, як то гадає Дантон; вона в Парижі. Вона в тому, що немає єдности, в тому, що кожен має право тягти у свій бік, починаючи з вас двох, в тому, що розум розпорошується, що воля в анархії…
— Анархія! — перебив Дантон. — Хто ж її робить, як не ви?
Марат не спинився.
— Робесп'єре, Дантоне, небезпека в безлічі каварень, в безлічі домів для гри, в безлічі клубів; клуб Чорних; клуб Федералістів; Дамський клуб; клуб Безсторонніх, що заснувався ще за Клермон-Таннера та був монархічним клубом 1790 року; Соціяльний кружок, що вигадав священик Клод Фаше; клуб Вовняних Шапок, що заснував газетяр Прюдом, et cetera; не рахуючи вашого Якобинського клубу, Робесп'єре, і вашого Кордельєрського клубу, Дантоне. Небезпека в голоді, що примусив носія Блена повісити на лихтарі біля міської думи пекаря Франсуа Дені з торгу Палю, і в суді, що повісив носія Блена за те, що він повісив пекаря Дені. Небезпека в паперових грошах, що знецінюються. На вулиці Тампль асигнація в сто франків упала на землю, а якийсь перехожий, людина проста, сказав: — Вона не варта того, щоб її підіймати. Ажіотери й хлібні скуповники, ось де небезпека. Поставити чорного прапора на міській Думі, ото то вже поступ! Ви арештовуєте барона Тренка, але цього не досить. От скрутіть шию цьому старому тюремному інтриганові! Ви думаєте, що вже дали раду зо всією справою, бо голова Конвенту кладе горожанській вінець на голову Лябертешеві, що одержав сорок один шабельний удар при Жемапі та що його хвалебником зробився Шеньє? Комедії й блазнювання. Ага! Ви не дивитеся на Париж! Ага! ви шукаєте небезпеки далеко, коли вона близько! До чого вам ваша поліція, Робесп'єре? Ви ж маєте шпигів, Пейана в Комуні, Кофіналя в революційному трибуналі, Давида в Комітеті загальної безпечности, Кутона в Комітеті громадського рятунку. Бачите, я добре все знаю. Гаразд, знайте ж от що: небезпека у вас над головою, небезпека у вас під ногами; всюди — змова, змова, змова; перехожі на вулицях читають один одному газети й подають знак головою; шість тисяч душ, без горожанських карток, емігранти, що повернулися, джигуни й паничики ховаються в льохах і на горищах та в дерев'яних галереях Пале-Роялю; коло пекарів стоять хвости; жіночки на хатніх порогах, складаючи руки, — говорять: — Коли то вже буде спокій? Дарма, що ви зачиняєтеся в залі виконавчої ради, щоби бути самім, знають усе, що ви там говорите; ось вам доказ, Робесп'єре, от що ви сказали вчора ввечері до Сен-Жюста: «Барбару починає відпасати черево, це йому заважатиме при втіканні». Так, небезпека всюди, а найбільше в середині, в Парижі. Колишні[1] змовляються; патріоти ходять босі; аристократів, заарештованих 9-го березня, вже звільнено; розкішні коні, що повинні б були запрягатися до гармат на границі, обляпують нас болотом на вулиці; хлібина на чотири фунти коштує три франки й дванадцять су; в театрах виставляють непристойні п'єси; і Робесп'єр скаже гільйотинувати Дантона.
— Як-раз! — мовив Дантон.
Робесп'єр уважно розглядав карту.
— От, чого треба, — раптом покликнув Марат, — треба диктатора. Робесп'єре, ви знаєте, що я хочу диктатора.
Робесп'єр підвів голову.
— Знаю, Марате, вас або мене.
— Мене або вас, — сказав Марат.
Дантон буркнув крізь зуби:
— Тільки спробуйте диктатури!
Марат побачив, що Дантон насупив брови.
— Слухайте, — знов почав він. — Останнє зусилля. Погодьмося. Становище варто того. Хіба ж ми вже не були в згоді за-для дня 31 травня? Справа з угодою тепер ще важливіша, ніж жирондизм, бо він лише подробиця. Є трохи правди в тому, що ви кажете; але правда, цілковита правда, правдива правда, лише в тому, що я кажу. На полудні — федералізм; на заході — роялізм; в Парижі поєдинок між Конвентом і Комуною; на границях Кюстін одступає, а Дюмур'є зраджує. Що ж то таке оте все? То роз'єднання. А чого нам треба? Єдности. У ній рятунок. Але поспішаймо. Треба щоб Париж узявся керувати революцією. Як що ми прогаїмо одну годину, то завтра вандейці можуть бути в Орлеані, а прусаки в Парижі. Я згоджуюсь у цьому з вами, Дантоне, я дарую вам теє, Робесп'єре. Нехай. Ну, а висновок з цього — диктатура. Візьмімо диктатуру. Ми троє являємо революцію. Ми три церберові голови. З тих трьох голів одна говорить, — то ви, Робесп'єре; друга гарчить, — то ви, Дантоне…
— Третя кусає, — мовив Дантон, — то ви, Марате.
— Всі три кусають, — мовив Робесп'єр.
Всі замовкли. А потім розмова, повна зловісних вибухів, розпочалася знову:
— Слухайте, Марате, — перше ніж поєднатися, треба знати один одного. Як ви довідалися, що я вчора ввечері казав Сен-Жюстові?
— То вже моя справа, Робесп'єре.
— Марате!
— То мій обов'язок вияснити собі все і моє діло довідуватися про все.
— Марате!
— Мені подобається все знати.
— Марате!
— Робесп'єре, я знаю, що ви говорили до Сен-Жюста, так само, як знаю, що Дантон говорив до Лякруа; так само, як я знаю, що діється на побережжі Театен, в отелі Лябріфа, у вертепі, куди сходяться емігранські німфи; так само, як я знаю, що робиться в домі Тіль коло Ґонеса, що належиться Вальмеранжеві, колишньому завідувачеві пошт; туди колись ходили Морі й Казале, а потім ходили Сіє і Верньйо, а тепер туди ходить раз на тиждень хтось инший.
Кажучи теє «хтось инший», Марат глянув на Дантона.
Дантон покликнув:
— Коли б я мав влади хоч на два гроші, то сталося б щось страшне.
Марат провадив далі:
— Я знаю, що ви казали, Робесп'єре, так само, як я знаю, що робилося в Темпльській вежі, як там годували на сало Людовика XVI, так добре годували, що лише за один місяць вересень вовк, вовчиця й вовченята з'їли сорок шість кошиків персиків. А тимчасом люд голодував. Я знаю так само, що Ролан переховувався в помешканні, що виходить на задній двір на вулиці Гарп; я знаю, що шістьсот списів 14-го липня зробив Фор, слюсар герцога Орлеанського; я знаю, що роблять у Сен-Гілер, Сілєрієвої коханки; тими днями, як буває баль, сам старий Сілєрі натирає крейдою паркети у жовтім салоні на вулиці Нев-де-Матюрен; там обідали Бюзо й Керсен. Саладен там обідав 27-го, а з ким, Робесп'єре? З вашим приятелем Лясурсом.
— Балаканина, — буркнув Робесп'єр. — Лясурс не мій приятель.
І додав замислено:
— Однак у Лондоні є вісімнадцять фабрик фальшивих асигнацій.
Марат провадив далі спокійним голосом, але з легеньким тремтінням, що наводило жах:
— То все змова визначних людей. Так, я все знаю, не дивлячись на те, що Сен-Жюст зове державним мовчанням…
Марат підкреслив цей вираз наголосом, глянув на Робесп'єра й далі говорив:
— Я знаю, що говорять у вас при столі в ті дні, як Леба запрошує Давида на обід, що зготувала його наречена, Елізабет Дюплей, ваша майбутня братова, Робесп'єре. Я величезне народне око і з глибини свого льоху я дивлюсь. Так, я бачу, так, я чую, так, я знаю. Вам досить малого. Ви милуєтеся самі на себе. Робесп'єр дає любувати на себе своїй пані де Шалябр, дочці того маркіза де-Шалябр, що грав у віста з Людовиком XV того вечора, як скарали на смерть Даміяна. А як же, високо задирають голову. Сен-Жюст не вилазить з краватки. Лежандр коректний, новий кафтан, біла камізелька й жабо, щоб примусити забути про свого хвартуха. Робесп'єр гадає, що історія захоче знати, що він мав оливковий сурдут на Установчих Зборах і небесно-блакитний у Конвенті. Він має свого портрета на всіх стінах своєї хати…Робесп'єр перебив ще спокійнішим голосом, ніж говорив Марат.
— А ви, Марате, маєте свого портрета у всіх виходках.
Вони далі провадили розмову таким тоном, ніби звичайну балачку, повільність мови підкреслювала гострість виразів і відповідей на них і додавала якоїсь іронії до погроз.
— Робесп'єре, ви взивали тих, що хтять повалення тронів, Дон Кіхотами людського роду.
— А ви, Марате, після 4 серпня в 559 числі «l'Ami du Peuple», ага! я затямив число, це корисно, — ви вимагали, щоб панам повернули їх титули. Ви казали: «Герцог завжди лишається герцогом».
— Робесп'єре, на засідання 7 грудня ви оборонили Роланову жінку проти Віярда.
— Так само, як мій брат боронив вас, Марате, коли на вас нападалися якобинці. Що це доводить? Нічого.
— Робесп'єре, знають той кабінет у Тюільрі, де ви сказали до Ґара: «Мені вже обридла революція».
— Марате, тут у цьому шинку ви обнімали Барбару 29 жовтня.
— Робесп'єре, ви сказали до Бюзо: «Що то таке республіка?»
— Марате, в цей шинок ви запрошували на сніданок по троє марсельців з кожного загону.
— Робесп'єре, ви кажете, щоб вас проводив дужий босяк, озброєний ломакою.
— А ви, Марате, напередодні 10 серпня просили Бюзо, щоб він допоміг вам втекти до Марселю, переодягши вас за жокея.
— Підчас судів у вересні ви заховалися, Робесп'єре.
— А ви, Марате, ви показалися.
— Робесп'єре, ви кинули на землю червону шапку.— Авже ж, бо її надягнув зрадник. Те, що прикрашає Дюмур'є, бруднить Робесп'єра.
— Робесп'єре, ви відмовилися закрити покривалом голову Людовикові XVI, як проходили салдати з Шатов'є.
— Я зробив краще, ніж закривати йому голову, я йому відтяв її.
Дантон умішався, ніби олію підлив до вогню.
— Робесп'єре, Марате, заспокойтеся, — мовив він.
Марат не любив, щоб його називали другим. Він озирнувся.
— Чого ще плутається Дантон? — сказав він.
Дантон скочив.
— Чого я плутаюся? Ось чого. Бо не треба братовбивства; бо не треба боротьби між двома людьми, що служать народові; бо вже досить війни з чужинцями; бо вже досить війни горожанської; буде забагато ще й війни хатньої; бо то я зробив революцію й не хочу, щоб її розроблювали. От чого я плутаюся.
Марат відповів, не підіймаючи голосу:
— Розплутайте-но свої рахунки.
— Мої рахунки! — покликнув Дантон. — Ідіть спитайте про них у Аргонських переходів; у звільненої Шампані, в завойованої Бельгії, у війська, де я вже чотири рази підставляв свої груди під гармати! Ідіть спитайте про них у площі Революції, в ешафоту 21-го січня, в трона, зваленого на землю, в ґільйотини, тої вдови…
Марат перебив Дантона:
— Гільйотина — діва; на неї лягають, але не запліднюють її.
— Що ви там знаєте? — мовив Дантон, — я її заплідню, я!
— Побачимо, — сказав Марат.
І усміхнувся.
Дантон зобачив той усміх.
— Марате, — закричав він, — ви потайна людина, а я людина вільного повітря, ясного світла. Я ненавижу гадяче життя. Мені не личить бути мокрицею. Ви живете в льоху; я живу на вулиці. Ви ні з ким не маєте зносин, а мене кожен перехожий може бачити й може говорити зо мною.
— Хороший хлопче, хочете зайти до мене? — буркнув Марат.
І, переставши усміхатися, він знов заговорив рішуче:
— Дантоне, дайте рахунок з тридцяти трьох тисяч екю металевих грошей, що Монмарен заплатив вам королевим іменем, щоб ніби-то винагородити вас за прокурорські обов'язки в Шатле.
— Я брав участь у 14 липня, — сказав Дантон погордливо.
— А комора з меблями? А королівські діяманти?
— Я брав участь у 6 жовтня.
— А крадіжка вашого alter ego Ля Круа в Бельгії?
— Я брав участь у 20 червня.
— А позички зроблені Монтансьє?
— Я примусив людей вернутися з Варену.
— А оперова заля, що будується на ті гроші, що ви постачили?
— Я озброїв паризькі секції.
— А сто тисяч ліврів таємних фондів міністерства юстиції?
— Я зробив 10 серпня.
— А два мілійони таємних видатків Зібрання, що ви взяли з них четвертину?
— Я спинив ворожий наступ і загородив дорогу коаліції з королів.
— Проституований! — сказав Марат.
Дантон випростався жахливий.
— Так, — покликнув він, — я публічна дівка, я продав своє тіло, але врятував світ.
Робесп'єр взявся гризти собі нігті. Він не міг ані сміятися, ані всміхатися. У нього не було ані сміху, тої Дантонової блискавки, ані усміху, того Маратового шпигання.
Дантон знов почав:
— Я немов океан; я маю свій приплив і відплив; як море спаде, — видко моє дно, як море здіймається, — видко мої хвилі.
— Вашу піну, — сказав Марат.
— Мою бурю, — сказав Дантон.
Одночасно з Дантоном підвівся й Марат. Він теж вибухнув. Гадюка раптом обернулася в дракона.
— Ага! — гукнув він. — Ага! Робесп'єре, ага! Дантоне! ви не хтіли слухати, що я говорив! Гаразд, я вам кажу, що ви пропали. Ваша політика кінчається на тому, що неможливо йти далі; ви вже не маєте виходу; і ви робите таке, що зачиняє перед вами всі двері, окрім дверей до могили.
— В тім наша величність, — сказав Дантон.
І він здвигнув плечима.
Марат провадив далі:
— Дантоне, стережись, Верньйо теж має широкого рота й товсті губи і гнівні брови. Верньйо теж покований віспою, як Мірабо та як ти, але не дивлячись на це було 31 травня. А! ти здвигаєш плечима. Часами від здвигання плечима спадає голова. Дантоне, я тобі кажу, твій грубий голос, твоя попущена краватка, твої м'які чоботи, твої маленькі вечері, твої великі кешені, це все як-раз для Люїзети.
Люїзета, — то було приятельське ім'я, що ним Марат називав ґільйотину.
Він провадив далі:
— Що ж до тебе, Робесп'єре, то ти людина повздержна, але то тебе не врятує ні від чого. Іди, пудруйся, чисться, строй з себе джиґуна, справляй білизну, хизуйся, закучерявлюйся, а все ж не минеться тобі піти на Гревський майдан; читай Брауншвейзьку прокламацію, а все ж з тобою обійдуться, як з царевбивцем Даміяном; ти запинаєшся чотирма шпильками, поки тебе не розіпнуть чотирма кіньми.
— Кобленський відгомін! — мовив Робесп'єр крізь зуби.
— Робесп'єре, я не чийсь відгомін, я крик усіх. А! ви ще молоді. Скільки тобі років, Дантоне? Тридцять чотири. Скільки тобі років, Робесп'єре? Тридцять три. Ну, а я, я жив завжди, я старе людське страждання, я маю шість тисяч років.
— То правда, — мовив Дантон, — від шости тисяч років Каїн заховувався в ненависті, як жаба в каменю; брила розбилася, Каїн вискочив межі люди, ото й є Марат.
— Дантоне! — покликнув Марат. І тьмяний блиск з'явився в його погляді.
— Ну, чого? — сказав Дантон.
Так розмовляло тих троє страшних людей. Сварка межи громами.
Розмови припинилися. Тії титани поринули на хвилину кожен у свої думки.
Гідри турбують левів. Робесп'єр дуже зблід, а Дантон дуже почервонів. Обидва здригнулися. Похмурі Маратові зіниці згасли; спокій, владний спокій знов з'явився на обліччі цеї людини, що її боялися страшні.
Дантон почував, що він подоланий, але не хтів здаватися. Він знов заговорив:
— Марат дуже голосно говорить про диктатуру й єдність, але він має силу лише нищити.
Робесп'єр, розтуливши свої тонкі губи, додав:
— Моя думка така сама, як у Анахарсиса Клотса; я кажу: ні Ролана, ні Марата.
— А я, — відповів Марат, — я кажу: Ні Дантона, ні Робесп'єра.
Він пильно подивився на них обох і додав:— Дозвольте мені дати вам раду, Дантоне. Ви закохані, ви мрієте про одруження, не мішайтеся більше до політики, майте розум.
І, відступивши на крок до дверей, щоб вийти, він так зловісно попрощався з ними:
— Прощавайте, панове.
Дантон і Робесп'єр здригнулися.
В ту хвилину якийсь голос залунав у глибині залі й промовив:
— Ти помиляєшся, Марате.
Всі озирнулися. Підчас гострої Маратової мови, непомітно для них, хтось увійшов дверима в глибині.
— Це ти, громадянине Сімурдене, — сказав Марат. — Здоров.
То був справді Сімурден.
— Я кажу, що ти помиляєшся, Марате, — знов сказав він.
Марат позеленів, то був його спосіб бліднути.
Сімурден додав:
— Ти корисний, але Робесп'єр і Дантон конче потрібні. На що їм загрожувати? Єдности, єдности, громадяни! Народ хоче, щоб єдналися.
Той вступ зробив вражіння холодної води і так само, як чужа людина, нахопившись на родинну сварку, заспокоїв, коли не в глибині, то принаймні зверху.
Сімурден наблизився до столу.
Дантон і Робесп'єр знали його. Вони часто помічали на публічних трибунах у Конвенті цього дужого, похмурого чоловіка, і бачили, як народ вітав його.
Однак Робесп'єр був формаліст і спитав його:
— Громадянине, як ви сюди увійшли?
— Він з Єпископства, — відповів Марат і в його голосі почувалася якась покора.
Марат нехтував Конвентом, провадив Комуну й боявся Єпископства.
То закон.
Мірабо почуває, що в невідомій глибині ворушиться Робесп'єр, Робесп'єр почуває, що ворушиться Марат, Марат почуває, що ворушиться Ебер, Ебер почуває, що ворушиться Бабеф. Поки підземні шари в спокої, людина політики може ходити; але під найреволюційнішими є під-грунт, і найодважніші спиняються стурбовані, коли почувають у себе під ногами той рух, що вони створили на свою голову. Лише геній і цнота великих революціонерів вміє відрізнити той рух, що походить з заздрісної жадоби, від того, що походить з принципів і може змагатися з першими й допомагати другим.
Дантон помітив, що Марат схиляється.
— О! Громадянин Сімурден тут не зайвий, — сказав він.
І простягнув руку Сімурденові.
Потім знов заговорив:
— Далебі, — сказав він, — з'ясуймо становище громадянинові Сімурденові. Він прийшов доречі. Я представник од Гори, Робесп'єр од Комітету громадського рятунку, Марат од Комуни, Сімурден од Єпископства. Він нас погодить.
— Гаразд, — сказав Сімурден поважно й просто. — В чому річ?
— У Вандеї, — відповів Робесп'єр.
— Вандея! — сказав Сімурден.
І казав далі:
— То велика загроза. Як що революція помре, то вона помре через Вандею. Одна Вандея страшніша, ніж десять Німеччин. Для того, щоб Франція жила, треба вбити Вандею.
Тих скілька слів привернули до нього Робесп'єра.
Однак Робесп'єр спитав в нього:
— Чи ви колишній священик?
Священицький вигляд не міг сховатися від Робесп'єра. Він пізнавав у инших те, що мав в собі самому.
Сімурден одповів:
— Так, громадянине.— Що з того? — покликнув Дантон. — Коли священики хороші, то вони вартніші, ніж инші люди. Підчас революції священики перетоплюються на громадян, як дзвони на гроші й гармати. Данжу — священик, Дону — священик. Тома Лінде єпископ еврський. Робесп'єре, ви сидите в Конвенті побіч Масьє, єпископа бовеського. Великий вікарій Вогуа був у повстанському комітеті 10 серпня. Шабо капуцин. Панотець Жерль казав присягати в Же-де-Пом; абат Одран примусив оголосити, що Національне Зібрання вище за короля; абат Ґут вимагав од Національного Зібрання, щоб зняли нап'яття над кріслом Людовика XVI; абат Ґреґуар викликав знищення королівської влади.
— Його підтримував блазень Коло-д'Ербуа, — поглузував Марат. — Вони вдвох впоралися; священик звалив трона, комедіянт скинув додолу короля.
— Вернімося до Вандеї, — сказав Робесп'єр.
— Гаразд, — спитав Сімурден, що ж там таке? Що вона робить тая Вандея?
Робесп'єр відповів:
— От що. Вона має проводаря. Вона робиться страшна.
— Хто ж той проводар, громадянине Робесп'єре?
— То колишній маркіз де Лянтенак, що титулує себе принцем бретанським.
Сімурден ворухнувся.
— Я його знаю, сказав він. Я був у нього священиком.
Він подумав хвилину, і знов заговорив:
— З нього був бабій перше, ніж став вояка.
— Так, як Бірон, що був Лозеном, — сказав Дантон.
А Сімурден замислено додав:
— Так, це колишній гуляка. Він мусить бути страшний.
— Жахливий, — сказав Робесп'єр. — Він палить села, добиває поранених, убиває полонених, розстрілює жінок.— Жінок?
— Еге. Він казав розстріляти між иншим матір трьох дітей. Невідомо, що сталося з дітьми. До всього він уміє керувати. Він знає військову справу.
— То правда, — відповів Сімурден. — Він провадив Ганноверську війну і салдати говорили: — Рішельє зверху, Лянтенак знизу. Лянтенак правдивий генерал. Поговоріть про нього з вашим колегою Дюсо.
Робесп'єр на який час замислився. Потім його розмова з Сімурденом знов розпочалася.
— Ото ж, громадянине Сімурдене, цей чоловік у Вандеї.
— Відколи?
— Вже три тижні.
— Треба його оголосити по-за законом.
— То вже зроблено.
— Треба призначити ціну за його голову.
— Зроблено.
— Треба пообіцяти багато грошей тому, хто його піймає.
— Зроблено.
— Не асигнаціями.
— Зроблено.
— Золотом.
— Зроблено.
— І треба його ґільйотинувати.
— Буде зроблено.
— Хто це зробить?
— Ви.
— Я?
— Так, вас призначать за делегата від Комітету громадського рятунку і дадуть уповноваження.
— Згоджуюся, — сказав Сімурден.
Робесп'єр був швидкий у виборі; прикмета державної людини. Він узяв з портфеля, що лежав перед ним, листок білого паперу з видрукованим на ньому заголовком: «Французька Республіка, єдина й неподільна. Комітет громадського рятунку».
Сімурден говорив далі:
— Так, я згоджуюсь. Жахливий проти жахливого. Лянтенак лютий і я буду лютий. Смертельна боротьба з цим чоловіком. Я звільню від нього республіку, як що буде на те божа воля.
Він спинився, потім знов почав:
— Я священик; дарма, я вірю в бога.
— Бог вже зостарівся, — сказав Дантон.
— Я вірю в бога, — сказав Сімурден спокійно.
Робесп'єр похмуро потакнув головою.
Сімурден спитав:
— При кому я буду за делегата?
Робесп'єр відповів:
— При начальникові експедиційного загону, висланого проти Лянтенака. Але я вас попереджаю, це пан.
Дантон покликнув:
— Ото ще мені дурниця! Пан? Ну, то що? З панами так само, як з попами. Коли він добрий, то він чудовий. Панство, то забобон; а вже не слід мати забобонів ні в один бік, ні в другий, ні проти, ні за. Робесп'єре, хіба Сен-Жюст не пан? Флорель де Сен-Жюст, не взяв його кат! Анахарсис Клотс — барон. Наш приятель Шарль Гесе, що не промине ні одного засідання Кордельєрів, — принц, і брат Ляндграфа Гесе-Ротенбурського. Монто, Маратів друзяка, — маркіз де Монто. В революційному трибуналі є присяжний суддя піп, Вілят, і один присяжний суддя — пан, Леруа, маркіз де-Монфлябер. Обидва певні.
— А ви забуваєте, — додав Робесп'єр, — про голову суду революційного…
— Антонеля?
— Він же маркіз Антонель, — сказав Робесп'єр.
Дантон знов почав:
— Пан теж і Дамп'єр, що дав себе вбити за республіку перед Конде, пан і Борепер, що застрелився, аби не відчинити верденських воріт прусакам.
— Однак, не дивлячись на це, — буркотів Марат, — коли Кондорсе якось сказав: — Гракхи були пани, Дантон гукнув до Кондорсе: — Всі пани зрадники, починаючи з Мірабо й кінчаючи тобою.
Залунав поважний Сімурденів голос:
— Громадянине Дантоне, громадянине Робесп'єре, ви маєте рацію, що звіряєтеся, але люд не звіряється, і він не помиляється, що не вірить. Коли глядіти пана доручають священикові, — відповідальність подвійна, і треба, щоб священик був непохитний.
— Звичайно, — сказав Робесп'єр.
Сімурден додав:
— І невблаганий.
Робесп'єр почав:
— Ви добре кажете, громадянине Сімурдене. Ви матимете справу з молодою людиною. Ви будете мати на нього плив, бо ви вдвоє старші. Треба ним керувати, але й берегти треба. Здається він має військові здатності, всі відомості про це погоджуються між собою. Він має частину корпусу, відділеного від рейнської армії, щоб іти до Вандеї. Він прибув з границі, де він відзначився розумом і одважністю. Він чудово провадить експедиційного загона. Вже два тижні він не дає ходу тому старому маркізові Лянтенакові. Він натискає на нього й жене його поперед себе. Врешті він його припре до моря і скине в море. Лянтенак має хитрощі старого генерала, а він має сміливість молодого капітана. Цей молодий чололовік вже має ворогів і заздросників. Генеральний ад'ютант Лешел заздрить йому.
— Той Лешель, перебив Дантон, — хоче бути головним генералом, а має на свою користь лише один каламбур: «Il faut Léchelle pour monter sur Charette»[2]. А тимчасом Шарет його подужує.— І він не хоче, — провадив далі Робесп'єр, — щоб хтось инший подолав Лянтенака. Нещастя вандейської війни в тому супірництві. Наші салдати герої, але мають поганих керівників. Звичайний гусарський капітан Шамбон входить до Сомюру, сурмлячи на сурму Ça ira він бере Сомюр; він міг би йти далі й рятувати Шоле, але він не має наказу, і він спиняється. Треба змінити всіх начальників у Вандеї. Ділять гвардійські корпуси, розпорошують сили; розкидана армія, то — паралізована армія; то скеля обернена в порох. В парамеському таборі залишилися самі намети. Між Треґ'є й Дінамом є сто малих, непотрібних загонів, а з них можна було б скласти цілу дивізію і вкрити нею беріг. Лешель, спираючись на Парена, забрав військо з північного берега ніби то для того, щоб захистити південний беріг, і таким чином відкрив Францію англійцям. Півмільйона селян повстанців і десант з Англії до Франції, такий план у Лянтенака. Молодий начальник експедиційного загону йде слід у слід за тим Лянтенаком, тисне його, побиває його, без Лешелевого дозволу; а Лешель — його начальник; от Лешель і доносить на нього. Думки про цього молодого чоловіка поділилися: Лешель хоче його розстріляти; Прієр де ля Марн — хоче його зробити генеральним ад'ютантом.
— Мені здається, — сказав Сімурден, — що цей молодий чоловік має хороші прикмети.
— Але він має одну ваду!
То була Маратова увага.
— Яку? — спитав Сімурден.
— Милосердя, — сказав Марат.
І далі провадив:
— Він твердий в битві й м'який після неї. Він робиться ласкавий, прощає, милує, захищає черниць, рятує жінок і дочок аристократів, випускає полонених, звільняє священиків.
— Велика хиба, — промовив стиха Сімурден.
— Злочин, — сказав Марат.— Часами, — сказав Дантон.
— Часто, — сказав Робесп'єр.
— Сливе завжди, — мовив знов Марат.
— Коли маєш справу з ворогами батьківщини, завжди злочин, — сказав Сімурден.
Марат звернувся до Сімурдена:
— А що-б ти зробив республіканському начальникові, колиб він випустив на волю роялістського начальника?
— Я був би такої самої думки, як Лешель, я казав би його розстріляти.
— Або ґільйотинувати, — сказав Марат.
Дантон засміявся.
— Мені однаково до сподоби й одне й друге.
— Ти певен, що матимеш одно або друге, — буркнув Марат.
І його погляд, залишивши Дантона, вернувся знов до Сімурдена.
— Ото ж, громадянине Сімурдене, як що республіканський начальник схибить, то ти йому скажеш одтяти голову?
— В одній добі.
— Гаразд, — мовив Марат, — я згоджуюся з Робесп'єром, треба послати громадянина Сімурдена за комісара від Комітету громадського рятунку до начальника загону побережної армії.
— Як же там зветься той начальник?
— То якийсь колишній пан.
І почав перегортати папери.
— Даймо пана на догляд священикові, — сказав Дантон. — Я не вірю священикові, як він сам; я не вірю панові, як він сам; як же ж вони вкупі, то я їх не боюся; один за одним наглядатиме й все буде гаразд.
Обурення, властиве Сімурденовим бровам, загострилося; але, очевидячки, знаходячи, що увага в суті своїй справедлива, він і не глянув на Дантона, а заговорив своїм суворим голосом: — Як що доручений мені республіканський начальник схибить хоч на один крок, йому буде смертна кара.
Робесп'єр, дивлячись у папери, сказав:
— Ось його прізвище. Громадянине Сімурдене, ви матимете повну волю над колишнім віконтом. Він зветься Ґовен.
Сімурден зблід.
— Ґовен! — скрикнув він.
Марат помітив Сімурденову блідність.
— Віконт Ґовен! — проказав Сімурден.
— Так, — сказав Робесп'єр.
— То що? — сказав Марат, пильно дивлячись на Сімурдена.
Хвилину панувала тиша. Марат знов почав:
— Що ж, громадянине Сімурдене, ви приймаєте комісарські обов'язки при начальникові Ґовенові на тих умовах, що ви самі визначили? Згода, чи ні?
— Згода, — відповів Сімурден.
Він все більше та більше блід.
Робесп'єр взяв перо, що було біля нього, написав своїм повільним і гарним письмом чотири рядки на листку, що мав у заголовку: «Комітет громадського рятунку», підписав і передав листка й перо Дантонові; Дантон підписав, а Марат, що не відривав свого погляду від блідого Сімурденового обличчя, підписав після Дантона.
Робесп'єр, взявши назад листка, поставив на ньому дату й віддав Сімурденові, а той прочитав:
«Республіки року другого.
Цим дається вповноваження громадянинові Сімурденові, комісарові, делегованому від Комітету громадського рятунку при громадянинові Ґовенові, начальникові експедиційного загону побережної армії.
Робесп'єр, Дантон, Марат».
А нижче підписав:
«28 червня 1793 року».
В той час, як Сімурден читав, Марат дивився на нього.
Марат півголосом, ніби сам до себе, сказав:
— Треба буде все це визначити докладніше декретом од Конвенту або особливою постановою Комітету громадського рятунку. Треба щось зробити.
— Громадянине Сімурдене, — спитав Робесп'єр, — де ви живете?
— В Комерційному Суді.
— Дивись ти, я теж, — сказав Дантон, — ви мій сусіда.
Робесп'єр почав знов:
— Не можна гаяти й хвилини. Завтра ви одержите законне вповноваження з підписами всіх членів Комітету громадського рятунку. А це лише затвердження доручення, що акредитуватиме вас власне при наших делегатах Філіпо, Прієр де ля Марні, Лекуантрі, Альк'є та инших. Ми знаємо, хто ви такий. Ваші вповноваження необмежені. Ви можете призначити Ґовена за генерала, або послати його на ешафот. Ви одержите своє вповноваження завтра о третій годині. Коли ви виїдете?
— О четвертій годині, — сказав Сімурден.
І вони розійшлися.
Вернувшись додому, Марат попередив Симонну Еврар, що він піде завтра до Конвенту.